Переклад уривку з книги Community Зігмунт Баумана: Увертюра, або Ласкаво просимо до невловимої спільноти
Слова мають значення: однак деякі слова також мають «відчуття». Слово «спільнота» — одне з них. Це добре: що б не означало слово «спільнота», добре «мати спільноту», «бути в спільноті». Якщо хтось збивався з правильного шляху, ми часто пояснювали його нездорову поведінку тим, що «він потрапив у погане товариство». Якщо хтось нещасний, багато страждає і йому постійно відмовляють у гідному житті, ми негайно звинувачуємо суспільство в тому, як воно влаштовано, як воно працює. Компанія чи суспільство можуть бути поганими; але не спільнота.
Ми вважаємо, що спільнота — це завжди добре.
Сенси та почуття, які передають слова, звичайно, не є незалежними один від одного. «Спільнота» здається приємною через значення, які передає слово «спільнота» — всі вони обіцяють задоволення, і найчастіше ті види задоволень, які ми хотіли б випробувати, але, схоже, упускаємо.
Почнемо з того, що спільнота — це «тепле» місце, затишне та комфортне місце. Це як дах, під яким ми ховаємося під час сильного дощу, як камін, біля якого ми гріємо руки в морозний день. Там, на вулиці, підстерігають усілякі небезпеки; ми повинні бути напоготові, коли виходимо, стежити, з ким ми розмовляємо і хто розмовляє з нами, бути напоготові щохвилини. Тут, у спільноті, ми можемо розслабитися, ми в безпеці, в темних кутах немає ніяких небезпек (звичайно, тут навряд чи якийсь «кут» є “темним”).
У спільноті ми всі добре розуміємо одне одного, можемо довіряти тому, що чуємо, більшу частину часу ми в безпеці і майже ніколи не спантеличені. Ми ніколи не чужі один одному. Ми можемо сваритись, але це дружні сварки, просто ми всі намагаємося зробити наше спілкування ще краще і приємніше, ніж воно було досі, і, керуючись одним і тим самим бажанням покращити наше спільне життя, ми можемо не погоджуватися, як зробити це найкраще. Але ми ніколи не бажаємо один одному невдачі і можемо бути впевнені, що всі оточуючі бажають нам добра.
Продовжимо: у спільноті ми можемо розраховувати на добру волю одне одного. Якщо ми спіткнемося і впадемо, інші допоможуть нам знову стати на ноги. Ніхто не буде над нами жартувати, ніхто не буде висміювати нашу незграбність і радіти нашому нещастю. Якщо ми все ж таки зробимо невірний крок, ми всі і зможемо сповідатися, порозумітися і вибачитися, покаятися, якщо потрібно; люди вислухають із співчуттям та пробачать нас, щоб ніхто не затаїв образу назавжди. І завжди буде хтось хто потримає нас за руку в хвилини смутку. Коли на нас чекають важкі часи і ми дійсно потребуємо, люди не будуть просити в нас застави, перш ніж вирішити виручити нас із біди; вони будуть питати нас не про те, як і коли ми повернемо борг, а про те, які наші потреби. І навряд чи вони колись скажуть, що допомога нам не є їхнім обов’язком, і відмовляться допомогти нам, тому що між нами немає договору, який зобов’язує їх це робити, або тому, що ми не уважно прочитали дрібний шрифт договору. Наш обов’язок, чисто і просто, допомагати один одному, і тому наше право, чисто і просто, — чекати, що допомогу, яку ми потребуємо, буде отримано.
Отже, легко зрозуміти, чому слово «спільнота» здається приємним. Кому не хотілося б жити серед доброзичливих людей, яким можна довіряти на слова
і справи яких можна покластися? Для нас особливо тим, кому довелося жити у безжальні часи, часи конкуренції та переваги, коли здається, що навколишні тримають свої карти близько до грудей і мало хто поспішає нам на допомогу, коли у відповідь на наші крики про допомогу ми чуємо умовляння допомогти собі, коли тільки банки, які бажають закласти наше майно, посміхаються та бажають сказати «так», та й то тільки в їхній рекламі, а не у своїх філіях слово “спільнота” звучить солодко. Це слово викликає в пам’яті все, чого нам бракує, щоб бути в безпеці, впевненими в собі та довірливими.
Коротше кажучи, спільнота означає тип світу. Який, на жаль, нам недоступний, але в якому ми дуже хотіли б заселитися і який ми сподіваємося повернути собі. Реймонд Вільямс, вдумливий аналітик нашого загального стану, в’їдливо помітив, що найпрекрасніше у співтоваристві теза, що «так було завжди».
Ми можемо додати: або, що це завжди в майбутньому.
«Спільнота» сьогодні — це ще одна назва втраченого раю, але ми дуже сподіваємося повернутися туди і тому гарячково шукаємо шляхи, які можуть привести нас туди.
Втрачений рай чи рай, який ще сподівалися знайти; так чи інакше, це точно не той рай, у якому ми живемо і не той рай, який ми знаємо з власного досвіду. Можливо, саме з цих причин це рай. Уява, на відміну від суворих реалій життя, це простір нестримної свободи. Ми можемо «дати волю уяві», і ми це робимо безкарно, бо в нас мало шансів піддати те, що ми уявили, випробуванню життя.
Справа не тільки в «суворій реальності», завідомо «необщинній» або навіть явно ворожої спільноті реальності, яка відрізняється від уявного співтовариства з «теплими почуттями». Ця різниця, принаймні, тільки підстьобує нашу уяву працювати швидше і змушує уявний комп’ютер працювати швидше.
Завдяки цій різниці уявна (магічна омріяна) спільнота живиться та процвітає. І реальна, що створює проблеми для безхмарного образу, так це ще одна відмінність: між нашою спільнотою мрії та «реально існуючою спільнотою»: колективом, який претендує на те, щоб бути втіленим спільнотою, що відповідатиме цій мрії і (в ім’я всього добра, така спільнота передбачає) вимагає безумовної лояльності та розглядає все, крім такої лояльності, як акт непробачної зради.
«Реально існуюча спільнота», якби ми опинилися у її владі, зажадала б суворої покори в обмін на послуги, які вона надає або обіцяє надати. Ви хочете безпеки? Відмовтеся від своєї свободи чи, в крайньому випадку, значної її частини.
Ви хочете впевненості? Не довіряйте нікому за межами вашої спільноти. Хочете порозуміння? Не розмовляйте з іноземцями та не використовуйте іноземних мов. Бажаєте відчуття домашнього затишку? Встановіть сигналізацію на двері та телекамери на під’їзді. Ви хочете безпеки?
Чи не впускайте сторонніх, а самі утримайтеся від дивних вчинків та дивних думок. Бажаєте тепла? Не підходьте близько до вікна і ніколи не відчиняйте його. Загвоздка в тому, що якщо ви слідуватимете цій пораді і будете тримати вікна закритими, повітря всередині незабаром стане задушливим і врешті – решт гнітючим. За привілей бути у суспільстві доводиться платити» — і вона нешкідлива або навіть невидима тільки доти, доки спільнота залишається уві сні. Ціна сплачується у валюті свободи, званої по-різному «автономією», «правом на самоствердження», «правом бути самим собою”. Що б ви не обрали, ви щось придбаєте, а щось втратите. Відсутність спільноти означає відсутність безпеки; набуття спільноти, якщо воно відбудеться, незабаром означатиме втрату волі.
Безпека та свобода — дві однаково цінні та бажані цінності, які могли б бути краще або гірше збалансовані, але навряд чи будь-коли зможуть повністю змиритись без тертя. У всякому разі, надійного рецепта такого примирення поки що не придумано.
Проблема в тому, що рецепт, за яким створюються «реально існуючі спільноти», тільки робить протиріччя між безпекою та свободою більш нав’язливим та важким для усунення.
Враховуючи неприємні атрибути, якими обтяжена свобода без безпеки, як і безпека без свободи, схоже, що ми ніколи не перестанемо мріяти про спільноту, але і ми ніколи не знайдемо в жодному самопроголошеному спільноті тих насолод, якими ми полюбляли наші мрії.
Суперечка між безпекою та свободою, а значить, і суперечка між спільнотою та індивідуальністю, навряд чи будь-коли буде вирішена, і тому, ймовірно, продовжуватиметься ще тривалий час; незнаходження правильного рішення та розчарування у тому, що вже було випробувано, не змусить нас відмовитися від пошуку, а продовжуватиме спроби. Будучи людьми, ми не можемо ні здійснити надію, ні перестати сподіватися.
Ми мало що можемо зробити, щоб уникнути цієї дилеми: ми можемо заперечувати її лише на свій страх та ризик. Однак ми можемо зробити одну хорошу річ — оцінити шанси та небезпеки, які таять у собі запропоновані та випробувані рішення.
Озброївшись такими знаннями, ми зможемо принаймні уникнути повторення минулих помилок; ми також можемо уникнути надто далекого ризику на шляхах, які заздалегідь відомі як глухий кут. Саме таку оцінку, загалом визнання, попередню і далеку від повної, я і зробив у цій книзі.
Ми не можемо бути людьми без безпеки та свободи; але ми не можемо мати і те, й інше одночасно і в обємах, які ми знаходимо цілком задовільними. Це не привід припиняти спроби (ми все одно не зупинилися, навіть якби це було так). Але це нагадування про те, що ми ніколи не повинні вважати, що яке- або з послідовних тимчасових рішень не потребує подальшого вивчення чи не може отримати користь від ще однієї корекції. Найкраще може бути ворогом хорошого, але «досконале» безперечно є смертельним ворогом обох.
Березень 2000 р.
Агонія Тантала
Відповідно до грецької міфології, Тантал, син бога Зевса і цариці Плуто, був у чудових стосунках з богами, які часто запрошували його випити вина та пообідати у їхній компанії на олімпійських бенкетах. Життя його було, за мірками простих людей, безтурботним, радісним і загалом щасливим — доти, доки він не вчинив злочин, якого боги не пробачили (не могли?). Щодо характеру цього злочину, різні оповідачі цієї історії розходяться. Дехто каже, що він зловжив довірою Бога, видавши своїм побратимам таємниці, які слід зберігати в секреті від смертних. Інші кажуть, що він був достатньо самовпевнений, щоб запідозрити себе мудрішим богів, і вирішив випробувати божественну спостережливість.
Інші оповідачі, як і раніше, звинувачували Тантала у крадіжці нектару та амброзії, які смертним істотам не судилося скуштувати. Діяння, поставлені Танталу, як ми бачимо, були різними, але причина, через яку вони були оголошені злочинними, у всіх трьох випадках була приблизно однакові: Тантал був винний у придбанні/розповсюдженні знань, яких ні він, ні інші смертні, подібні до нього, не мали мати. Або, точніше, Тантал не зупинився на куштуванні божественного блаженства: у своїй марнославстві та зарозумілості він хотів зробити собі те, чим можна було б насолоджуватися тільки як задарма.
Покарання було швидким; це було так само жорстоко, як і тільки скривджені та мстиві боги могли це зробити. Враховуючи характер злочину Тантала, це був наочний урок.
Тантал стояв по шию в струмку, але коли він опускав голову, бажаючи вгамувати спрагу, вода розходилась. Над його головою висів соковитий букет фруктів — але щоразу, коли він простягав руку, бажаючи вгамувати голод, раптовий порив вітру забирав апетитні шматочки. (Отже, щоразу, коли речі мають тенденцію зникати у той момент, коли нам здається, що вони у нас є, ми нарешті опиняємося в межах нашої досяжності, і ми скаржимося, що нас «дражнить» їх «дратівлива» близькість.)
Міфи не розповідають історії для розваг. Вони призначені для навчання, нескінченно повторюючи своє послання: свого роду послання, яке слухачі можуть забути або знехтувати тільки на свій страх і ризик. Сенс міфу про Тантала полягає в тому, що ви можете залишатися щасливими блаженно і без занепокоєння, тільки доти, поки зберігаєте свою невинність: до тих пір, поки ви просто насолоджуєтеся своїм щастям, залишаючись у незнанні про природу речей, які зробили вас щасливими і не намагалися з ними возитися, не кажучи вже про те, щоби взяти їх «у свої руки». І що якщо ви наважитеся взяти справу в свої руки, ви ніколи не воскресите те блаженство, яким могли насолоджуватися лише у стані невинності. Ваша ціль назавжди вислизне від вас.
Інші народи, крім греків, також мали прийти до віри у вічну істину та невичерпну актуальність цього послання, спираючись на свій власний досвід; Не тільки греки включили це послання до числа історій, які вони розповідали, щоб викладати, та слухали, щоби навчатися. Дуже схоже послання випливає з історії Адама та Єви, чиєю карою за смак від Дерева пізнання було вигнання з раю; і рай був раєм, тому що вони могли жити там без проблем: їм не доводилося робити вибір, від якого залежало їхнє щастя (або якщо вже на те пішло, нещастя).
Єврейський Бог міг бути при нагоді не менш жорстоким і невблаганним у своєму гніву, ніж жителі Олімпу, та покарання, яке він призначив для покарання за провину Адама та Єви, було не менш болісним, ніж жереб, що випав Танталу, — воно було тільки, так би мовити, більш витонченим і закликав до більшій кількості навичок інтерпретації: «Трудом ти здобудеш собі їжу… Ти доб’єшся хліба свого в поті чола твого». Оголошуючи цей вирок, розгніваний Бог поставив «на схід від Едемського саду» «херувимів та меч, що кружляє і сяє, щоб охороняти шлях до дерева життя». застерегти Адама та Єву та їхніх нащадків, що ніякої праці та поту не вистачить, щоб повернути безтурботне щастя райського невігластва; це щастя в первозданному вигляді було безповоротно втрачено, як тільки було втрачено невинність.
Пам’ять про це блаженство переслідуватиме нащадків Адама та Єви і змушуватиме їх сподіватися, незважаючи ні на що, що дорога назад може бути відкрита чи прокладена. Однак цього ніколи не станеться; з цього питання між Афінами та Єрусалимом не було розбіжностей. Втрата невинності — це точка неповернення. Людина може бути по-справжньому щаслива тільки доти, доки не знає, наскільки вона по-справжньому щаслива. Пізнавши значення щастя через його втрату, дітям Адама та Єви довелося на своєму гіркому досвіді засвоїти гірку мудрість, піднесену Танталу на блюді. Їхня мета завжди вислизала від них, якою би близькою (дражливо близькою) вона не здавалася.
У книзі, яка (навмисне чи ні) запросила «спільнота» (Gemeinschaft) повернутися з посилання, куди воно було заслано під час сучасного хрестового походу проти les pouvoirs intermédiaires (звинувачених у обмеженості, вузькості кругозору та вихованні забобонів), Фердинанд Тоніс (Ferdinand Tönnies родоначальник професійної соціології в Німеччині) припустив, що те, що відрізняло минулу (первісну) громаду від зароджуваного (сучасного) суспільства (Gesellschaft), в ім’я якого було розпочато хрестовий похід, було розуміння, яке поділяється всіма його членами. Зауважте, це не консенсус: консенсус — це лише угода, досягнута людьми з суттєво різними поглядами, продукт важких переговорів та компромісів, безлічі суперечок, протиріч та періодичних бійок.
Спільнота, прозаїчна (zuhanden, як сказав би Мартін Хайдеггер Martin Heidegger — німецький філософ екзистенціаліст) розуміння не потрібно шукати, не кажучи вже про те, щоб ретельно будувати чи боротися за нього: це розуміння «є», воно вже готове. Зроблено та готове до використання — щоб ми розуміли один одного «без слів» і ніколи не доводилося з побоюванням питати: «Що ви маєте на увазі?»
Той вид розуміння, на якому спочиває спільнота, передує всім угодам та розбіжностям. Таке розуміння — не фінішна характеристика, а відправна точка всього єднання. Це «взаємне, сполучне почуття» — «належна і реальна воля тих, хто пов’язаний разом»; і саме завдяки такому розумінню, і лише такому розумінню, у спільноті люди «залишаються по суті єдиними, незважаючи на всі поділяючі фактори».
Через багато років після того, як Тоніс виділив «загальне розуміння», «природне» як межу, яка відрізняє співтовариство від світу запеклих сварок, запеклої конкуренції, торгівлі кіньми та перекочування колод, Йоран Розенберг (Göran Rosenberg), проникливий шведський аналітик, вигадав концепцію «теплого кола» (в есе в 2000 році в La Nouvelle Lettre Internationale), щоб зрозуміти той самий вид наївного занурення в людське єднання — колись, можливо, звичайний людський стан, але нині доступне, все частіше, лише у мріях. Людська лояльність, пропонована та очікувана всередині «теплого кола», «не випливає із зовнішньої соціальної логіки або будь-якого економічного аналізу витрат та вигод».
Саме це і робить це коло «теплим»: у ньому немає місця холодному розрахунку та заучування всього того, що навколишнє суспільство холодно і без гумору подає як розумне. А саме тому обмороженим людям сниться те магічне коло і хотілось би скоротити цей інший, холодний світ до його розмірів та виміряти. У теплому колі їм цього робити не доведеться. Доводити будь-що, і що б вони не робили, вони можуть очікувати співчуття та допомогу. З-за своєї очевидності та «природності» загальне розуміння, яке робить співтовариство (або, якщо вже на те пішло, «тепле
коло»), вислизає від уваги (ми майже ніколи не помічаємо повітря, яким дихаємо, якщо це звісно не смердюче повітря). Повітря задушливого приміщення, яке нам довелося вдихати); воно, за висловлювання Тоніса, «мовчазне» (або «інтуїтивне», у термінах Розенберга). Звичайно, надумане, досягнуте розуміння може бути також неявним або перетворитися на свого роду надуману і інтерналізовану інтуїцію. Тривалі переговори можуть привести до угоди, яка, якщо її дотримуватись щодня, може, у свою чергу стати звичкою, про яку більше не потрібно думати, не кажучи вже про те, щоб її контролювати. Але на відміну від таких відкладень минулих випробувань та негараздів, то поділ розуміння, яке характерне для спільноти, є мовчазним «за своєю природою»:
Це тому, що смисл взаєморозуміння невимовний, нескінченний і незбагненний.
Справжня згода не може бути створена штучно.
Оскільки «спільнота» означає загальне розуміння «природного» і «мовчазного» типу, воно не переживе того моменту, коли розуміння зі стану сором’язливого, стане таким голосним та крикливим; коли, знову використовуючи термінологію Хайдеггера, розуміння переходить із стану «zuhanden» у стан «vorhanden» і стає об’єктом споглядання та вивчення. Спільнота може бути тільки заціпенілим або мертвим. Як тільки він почне вихваляти свою унікальну доблесть, лірично вихваляти її первозданну красу і розклеювати на довколишніх парканах багатослівні маніфести, які закликають своїх членів цінувати з’ївши свої чудеса і порадивши всім іншим захоплюватися ними, або заткнутися, можна бути впевненим, що спільноти більше не стане (або поки що не стане, залежно від обставин). «Розмовна» спільнота (точніше: співтовариство, що говорить про себе) представляє собою суперечність у термінах.
Не те щоб реальна спільнота, яка не була «штучно створена» або просто уявлялася, мала б багато шансів потрапити у цю суперечність. Роберт Редфілд (Robert Redfield — американський антрополог) погодився б з Тонісом у тому, що у цьому співтоваристві немає мотивації до роздумів, критики або експериментування; але, як він поспішає пояснити, це так, тому що спільнота вірна своїй природі (або своєї ідеальної моделі) тільки остільки, оскільки воно відрізняється від інших людських угруповань (очевидно, «де співтовариство починається і де воно закінчується”), малим (Настільки маленьким, що все знаходиться в полі зору всіх його членів) та самодостатнім (так що, як наполягає Редфілд, він «забезпечує всі або кілька видів діяльності та потреб людей, що до нього входять». Маленька громада — це механізм “від колиски до могили”).
Вибір атрибутів Редфілда далеко не випадковий.
«Відмінність» означає: поділ на «ми» та «вони» є настільки ж вичерпним, наскільки і диз’юнктивним, не залишається «між» та «між» випадками, кристально ясно, хто «один із нас», а хто ні. Тут немає плутанини та причин для плутанини — немає когнітивної двозначності і, отже, немає поведінкової амбівалентності.
«Малість» означає: спілкування між інсайдерами є всеосяжним і щільним, що ставить сигнали, що спорадично надходять «ззовні», у невигідне становище через їхню порівняльну рідкість, поверхневість і формального характеру.
«Самодостатність» означає: ізоляція від «них» близька до повної, можливості її порушити рідкісні. Всі три функції поєднують зусилля для ефективного захисту членів спільноти від проблем, що заважають їхньому звичного способу життя. Поки що кожна з триєдиних рис залишається недоторканим, то справді вкрай малоймовірно, що коли- або виникне мотивація до роздумів, критики та експериментування.
Поки що… Дійсно, первозданна єдність «маленької спільноти» Редфілда залежить від блокування каналів зв’язку з рештою заселеного світом. Єдність спільноти, як сказав би Редфілд, чи «природність» колективного розуміння, як хотів би назвати це Тоніс, складаються з одного і того ж матеріалу: з однорідності, однаковості.
Подібність проявляється в біді в той момент, коли її умови починають руйнуватися: коли баланс між «внутрішнім» та «зовнішнім» спілкуванням, колись різко
зміщений у бік внутрішнього, стає більш рівномірним, тим самим стираючи різницю між «нами» та «ними». Подібність випаровується, коли спілкування між його інсайдерами та зовнішнім світом стає більш інтенсивним і має більшу вагу, ніж взаємний обмін інсайдерів.
Саме такий пролом у захисних стінах суспільства став наперед вирішеною з появою механічних засобів транспорту; носії альтернативної інформації (або люди, чия дивина полягала в інформації, відмінній від наявних усередині знань і суперечать їй) тепер у принципі могли подорожувати так само швидко чи швидше, ніж усні повідомлення, що виникають та розповсюджуються у межах «природної» людської мобільності.
Дистанція, колись найгрізніша із засобів суспільного захисту, втратила більшу частину свого значення.
Проте смертельний удар «природності» суспільного розуміння було завдано появою інформатики: звільнення потоку інформації від транспортування тіл.
Коли інформація може переміщатися незалежно від своїх носіїв і зі швидкістю, що далеко перевершує можливості навіть найдосконаліших засобів перевезень (як це сталомь в суспільстві, в якому ми всі живемо сьогодні), кордони між «всередині» і «поза» більше не може бути проведено, не кажучи вже про те, щоб підтримуватись.
Відтепер будь-яка однорідність має бути «обрана вручну» із заплутаної маси різноманітності за допомогою відбору, поділу та винятків; необхідно створити всю єдність; за згодою, «штучно створене» є єдиною доступною формою єдності.
Загальне розуміння може бути лише досягненням, досягнутим (якщо воно взагалі досягнуто) внаслідок довгої та болісної праці аргументації та переконання, а також у напруженій конкуренції з невизначеною кількістю інших можливостей — всі змагаються за увагу і кожна перспективна. Кращий (правильніший, більш ефективний або приємніший) набір життєвих завдань та вирішення життєвих проблем.
І якщо спільна угода буде досягнута, воно ніколи не буде вільно від пам’яті про таке минуле у боротьбі та виборі, зробленому в її ході. Як би твердо воно не трималося, жодна угода не виглядатиме такою «природною» і «самоочевидною», як у первісних громадах Тоніса чи Редфілда, що би не робили його представники та прихильники, щоб уявити його таким. Він ніколи не буде застрахований від подальших роздумів, суперечок та суперечок; принаймні він може досягти статусу «ковзного контракту», угоди, яка необхідно періодично продовжувати, без будь-якого продовження, що тягне за собою гарантію наступного.
Тому спільнота спільного розуміння, навіть якщо воно буде досягнуто, залишиться тендітним і вразливим, яке вічно потребує пильності, зміцнення та захисту. Люди, які мріють про спільноту в надії знайти довгострокову безпеку, якої їм так болісно не вистачає у своїх щоденних заняттях, та звільнитися від стомлюючого тягаря завжди нових і завжди ризикованих виборів, будуть сильно розчаровані. Душевний спокій, якщо вони його знайдуть, виявиться «до особливого розпорядження».
Замість острова “природного розуміння”, “теплого кола”, де вони можуть скласти зброю і припинити боротьбу, реально існуюча спільнота відчуватиметься як обложена фортеця, яку постійно бомбардують вороги (часто невидимі) зовні, коли час від часу її роздирає розбрат усередині; вали та вежі стануть місцями, де шукачам колективного тепла, домашнього затишку та спокою доведеться проводити більшу частину свого часу.
Здається, це спостереження є узагальненим до тривіальності: одного разу «зруйнована» спільнота не матиме можливості, на відміну від фенікса з його магічною здатністю відроджуватися з попелу, знову зібратися разом. Якщо воно і виникне, то не у формі, що збереглася в пам’яті (точніше, викликаної уявою, яка щодня підстьобується постійною невпевненістю), єдиною формою, яка робить його таким бажаним — як щось найкраще, чим… будь-яке інше оптове вирішення всіх земних проблем. Все це здається досить очевидним, але логіка та людські мрії рідко, якщо взагалі колись, йдуть одними й тими самими дорогами.
І, як ми побачимо пізніше, є вагомі причини, через які їх дороги ніколи не сходяться надовго.
Як нещодавно зауважив Ерік Хобсбаум (Eric Hobsbawm британський історик марксист), «ніколи слово «спільнота» не використовувалася більше без розбору і марності, ніж у ті десятиліття, коли спільноти в соціологічній сенсі стало важко знайти в реальному житті, далі він прокоментував: «Люди та жінки шукають групи, до яких вони можуть належати, безумовно і назавжди, у світі, у якому все інше рухається та змінюється, в якому немає нічого певного».
Джок Янг (Jock Young британський соціолог та криміналіст) дав коротке та гостре тлумачення на спостереження та коментарі Хобсбаума: “Точно так само, як спільнота розпадається, вона винаходить ідентичність.”
«Ідентичність», це сьогоднішні розмови про місто та найпоширеніша гра у місті, зобов’язана тим увагою, що вона привертає, та пристрастями, які вона породжує, тому, що вона є сурогатом спільноти: того нібито «природного дому» або того кола, яке залишається теплим, незважаючи на холодний вітер на вулиці. Ні те, ні інше неможливо у нашому швидко приватизованому та індивідуалізованому, швидкому глобалізованому світі, і з цієї причини жодна з них їх можна сміливо, не побоюючись практичних випробувань, уявити собі як затишний притулок безпеки та впевненості і з цієї причини гаряче бажати. Однак парадокс полягає в тому, що для того, щоб запропонувати хоча б крапельку безпеки і, таким чином, виконувати будь-яку зцілюючу або заспокійливу біль роль, ідентичність має суперечити своєму походженню; воно повинно заперечувати свою роль “просто сурогату” — йому необхідно
викликати в уяві привид того ж самого співтовариства, на зміну
якому воно прийшло. Ідентичність проростає на цвинтарі громад, але процвітає завдяки обіцянці воскресіння мертвих.
Життя, присвячене пошуку ідентичності, сповнене шуму та люті.
«Ідентичність» означає виділення: бути іншим і завдяки цій відмінності унікальним — і тому пошук ідентичності неспроможний не розділяти. І все ж вразливість індивідуальної ідентичності та ненадійність побудови одиночної ідентичності спонукають творців ідентичності шукати кілочки, на які вони могли б разом повісити свої індивідуально пережиті страхи та тривоги; зробивши це, виконати обряди вигнання нечистої сили у суспільстві — групи інших таких самих наляканих та тривожних людей.
Чи забезпечують такі «спільноти прив’язки» те, що, як вони сподіваються, вони пропонують колективну страховку від індивідуальної невизначеності, є спірним питанням; але, без сумніву, марш пліч-о-пліч вулицею або двом, зведення барикади в компанії інших або потирання ліктів у переповнених траншеях можуть дати короткочасний перепочинок від самотності. З добрими, поганими результатами або без результатів, принаймні, щось було зроблено; можна отримати деяку втіху, відмовившись пропонувати сидячу мішень і піднявши руки для захисту від ударів. Тому не дивно, що, як попереджає нас Джонатан Фрідман (Jonathan Friedman американський антрополог ) у нашому світі, що швидко глобалізується, “єдине, чого не відбувається, — це зникнення кордонів”. Швидше, вони, схоже зводяться на кожному новому кутку кожного занепадаючого району нашого світу».
Незважаючи на заяви прикордонників, кордони, які вони захищають, не були проведені для того, щоб відгородити та захистити самобутність вже існуючих ідентичностей.
Як пояснив великий норвезький антрополог Фредерік Барт, правило протилежне: нібито розділені «общинні» ідентичності є наслідками або побічними продуктами вічно незавершеного (і тим паче гарячкового та лютого з цієї причини) проведення кордонів.
Тільки коли прикордонні стовпи вкопуються і зброя спрямована на порушників кордонів, розкручуються міфи про давнину кордонів, а недавні культурні/політичні витоки ідентичності ретельно ховаються «історіями генези». Цей прийом намагається спростувати той факт, що (цитуючи Стюарта Холла Stuart Hall , британський соціолог марксист) ідея ідентичності не сигналізує про «стабільне ядро особистості, що розкривається від початку до кінця, незважаючи на всі мінливості історії без змін».
Сучасні шукачі спільності приречені розділити участь Тантала; їхня мета неминуче вислизне від них, і саме їх власні щирі та ревні зусилля щодо її досягнення спонукають її упустити. Надія на перепочинок та спокій, яка робить спільноту їх мрії настільки
привабливою, буде розбиватися щоразу, коли вони заявляють або їм кажуть, що спільний будинок, який вони шукали, знайдено. До агонії Тантала приєднаються і зроблять ще більш болісними агонії Сізіфа.
«Реально існуюча спільнота» буде несхожа на їхні мрії — швидше, на свою протилежність: вона посилить їхні страхи та невпевненість, натомість того, щоб примирювати їх чи заспокоювати. Вона вимагатиме цілодобової пильності та щоденного відточування мечів, для боротьби день у день, щоб не підпускати чужинців до воріт, а також шпигувати та відстежувати перебіжчиків у своєму середовищі.
І щоб додати останній штрих іронії, це все існуватиме тільки завдяки всій цій боротьбі, вовчому виттю і розмахуванню мечем, щоб відчуття приналежності до спільноти, могло зберегтися та було захищене від випаровування. Домашній затишок доведеться шукати день у день на передовій.
Наче меч, встромлений на схід від Едему, все ще стояв там, зловісно обертаючись. У поті чола свого ви можете отримати хліб насущний, але ніякий піт ніколи не відкриє зачинені ворота суспільної невинності, первозданної одноманітності та спокою.
Це не означає, що ми перестанемо стукати в ці ворота, сподіваючись зламати їх. Не доти, доки ми такі, які ми є зараз, і поки що світ, в якому ми живемо, такий, який він є зараз.
Надихаючись малюнком Пауля Клеє, Вальтер Беньямін дав такий опис «Ангела Історії»:
«Так має виглядати Ангел Історії. Його лице звернене до минулого. Там, де ми сприймаємо — ланцюг майбутніх подій, там він бачить суцільну катастрофу, що невпинно продовжує накопичувати уламки за уламками і шпурляє все це до його ніг. Він би й залишився, щоб підняти мертвих та зліпити уламки. Але шквальний вітер, що мчить із раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його у майбутнє, до якого він звернений спиною, тоді як гора уламків перед ним росте вгору.
Ангел Історії рухається спиною до майбутнього, тому його очі спрямовані у минуле. Він рухається, тому що відколи він покинув рай, він не може зупинитися — він не бачив видовища, достатньо приємного, щоб у нього виникло бажання зупинитися і помилуватися ним у стані спокою. Що змушує його рухатися, так це огида до того, що він бачить: занадто очевидні жахи минулого, а не спокуса майбутнього, яке він не може ні ясно побачити, ні повністю оцінити.
Прогрес, як припускає Беньямін, — це не гонитва за птахами в небі, а шалене бажання відлетіти від трупів, розкиданих по полях битв минулого.
Якщо інтерпретація Вальтером Беньяміном значення «прогресу» вірна, як я вважаю, тоді — з погляду людського щастя — історія не є ні прямою лінією, ні кумулятивним процесом, як того хотіла від нас її відома «вігська версія».
Відштовхування, а не тяжіння, є основною рушійною силою історії, історичні зміни відбуваються тому, що люди принижені та роздратовані тим, що вони знаходять у болючому та неприємному становищі, тому що вони не хочуть, щоб ці умови зберігалися, і тому що вони шукають спосіб пом’якшити чи виправити свої страждання.
Звільнення від того, що на даний момент завдає нам найбільше болю, приносить полегшення — але цей перепочинок, як правило, короткочасний, оскільки «новий та покращений» стан швидко виявляє свої, раніше невидимі та непередбачені, неприємні аспекти та приносить нові приводи для занепокоєння. Крім того, користь для однієї людини є отрутою для іншої, і люди, що перебувають у втечі, навряд чи коли-небудь бувають одностайні у виборі того, які реалії потребують уваги та реформування.
На кожен крок у бік від справжнього одні дивитимуться з ентузіазмом, інші з побоюванням. “Прогрес” — яскравий представник сімейства «гарячого оспорюваних концепцій». Баланс минулого, оцінка сьогодення та розуміння майбутнього — все це охоплено конфліктами та наповнено двоїстістю.
Є вагомі підстави розглядати хід історії як маятниковий, навіть якщо в інших відносинах його сприяння безпеці завжди вимагає жертви свободи, а свободу можна розширити лише завдяки безпеці.
Але безпека без свободи дорівнює рабству (і, крім того, без щеплення свободи зрештою виявляється вкрай ненадійним видом безпеки); в той час як свобода без безпеки дорівнює бути покинутою і втраченою (і, зрештою, без додання безпеки виявляється вкрай невільним видом свободи).
Можна зобразити лінійною: свободу та безпеку, однаково важливою та необхідною, що важко поєднати без тертя, причому дуже серйозного тертя часом.
Ці дві якості одночасно доповнюють одна одну та несумісні; ймовірність їхнього конфлікту завжди була і завжди буде такою ж високою, як і необхідність їх примирення. Хоча під час історії було випробувано безліч форм людського єднання, жодній з них не вдалося знайти бездоганне рішення це справді завдання «квадратури кола».
Ця обставина викликає у філософів головний біль, від якої немає відомих ліків. Це також робить спільне життя конфліктним, оскільки безпека, що приноситься в жертву в ім’я свободи, зазвичай, виявляється безпекою інших людей; а свобода, принесена в жертву в ім’я безпеки, зазвичай стає свободою інших людей.
Переукорінення вирваного з коренем
Джова́нні Пі́ко де́лла Міра́ндола (Pico della Mirandola італійський мислитель епохи Відродження) записав пером текст промови, яку ні Бог, що говорить, ні Адам, до якого зверталися, не подбали записати. Приблизно виглядав так: «Різні істоти мають певну природу, наказану мною. Ви можете визначати свої власні межі за своєю волею… Подібно вільному та суверенному реміснику, ви можете створити свою власну форму зі своїх власних субстанцій».
Послання цієї незаписаної промови було неймовірно хвилюючою новиною для заможних людей, але анітрохи не хвилюючою для решти, які не мали достатньо сутності, щоб вільно «формувати свою власну форму» та «за своєю волі».
В 1486 Італія відправляла свої кораблі в самі віддалені куточки світу, щоб судновласники, їх придворні та пасажири (але не моряки та докери) могли з кожним роком ставати багатшими і дивитись на світ як на свою устрицю.
Сучасна індивідуальність церковного канону: Бог Біблії означав вирок про непов’язане і нефіксоване існування як відплата та покарання. Бог епохи Відродження, той, хто говорить через Піко, зображував цей вирок як нагороду та акт благодаті. Якщо біблійний текст був лише половиною — Щоправда, його ренесансна корекція була не кращою.
У дослідженні нової епохи нерівності Жан-Поль Фітуссі та П’єр Розанваллон розмірковують про «двоїстість сучасного індивідуалізму»:…
Переклад книги продовжується шукаємо перекладачів
Переклад – Максим ЗАЛЕВСЬКИЙ
Джерело тут
