додому Культура ДОСТОЄВСЬКОГО НЕ ПРОП’ЄШ?

ДОСТОЄВСЬКОГО НЕ ПРОП’ЄШ?

199

ЩЕ РАЗ НА ТЕМУ «ВЕЛИКОЇ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Виступ у публічній дискусії «Культура та історія як засіб керування сучасністю: Інструменталізація колективної пам’яті в російській війні проти України» (Цюрихський університет, 5 червня 2023 р.)

Російський балет, російська класична література і музика, російський художній аванґард, російське виконавське мистецтво… Цей перелік можна продовжувати, але, як мені здається, ви вже зрозуміли, про що я. Російські хутра, ікра, бліни, водка, як і російська рулетка, теж із цього понятійного репертуару, хоч їх я постараюсь оминути.

Завдяки незліченним нагодам протягом от уже кількох десятиріч спілкуватися з публікою Західної Європи, я не можу не зауважити стійкого домінування в її культурних пріоритетах усього, що російське. Некритичність і клішованість у сприйманні т. зв. «Великої Російської Культури» призвели до повсюдного схиляння (щоб не сказати – плазування) перед нею. Будь-який її прояв за інерцією сприймається як щось винятково цінне, сповнене універсальної загальнолюдської значущості і – не в останню чергу – таке, на що не спромоглася жодна культура Заходу. Щось, до чого Захід просто не зміг дорости внаслідок своєї «духовної обмеженості», а краще сказати «бездуховності».

Російська культура стала для інтелектуалів Заходу чимось на зразок священної корови. Чому саме в її – і, як мені здається, тільки в її – випадку не спрацьовують традиційні для Заходу ще з доби Просвітництва критицизм і скептицизм – от питання. Чому західний раціоналізм, який, здавалося б, не боїться жодних авторитетів, капітулює винятково перед російським «містичним» ірраціоналізмом?

З російського боку цей, сказати б, феномен охоче підтримують і успішно стимулюють. Ідея про «бездуховний Захід» є стрижнем тієї війни, яку Росія розпочала в лютому 2014-го гібридними засобами і яку вона ж перевела у статус великомасштабної в лютому минулого року. Я свідомо не написав «війна проти України», бо в російському баченні Україна – й на цьому не втомлюються наголошувати російські речники як офіційні, так і «незалежні» – є буцімто лише знаряддям Заходу. Тобто знищуючи українські міста і села, забираючи тисячі людських життів, убиваючи довкілля й само життя у всіх його проявах, Росія насправді нібито веде війну проти «розтлінного Заходу» і в такий спосіб реалізує свою візію майбутнього світопорядку – іншого, «духовно чистішого, очищенішого».

Росія уявляє себе Добром у смертельному двобої зі Злом, і в цьому сенсі потребує визнаних у світі культурних підпор, які є беззаперечними свідченнями її «духовності». Насправді ж – виправданням її злочинності.

Я не бачу тут великих відмінностей від Талібану чи, скажімо, ІДІЛу: таке ж аґресивне бажання «виправити світ», насильством вивести його на «істинний шлях» і змусити його жити в постійному страху. Проте ні Талібан, ні ІДІЛ, ні інші подібного штибу «візіонери» не мають привілею спиратися на красу балету, оперного співу, мелодійність Чайковського чи «духовні глибини» Достоєвського.

Чи винен Чайковський у звірствах росіян на окупованих українських теренах? Відповідь очевидна: ні, великий творець класичного кічу особисто ні в чому такому не винен уже хоча б із тієї причини, що його вже 130 років немає серед живих. Але його постать укупі з усією спадщиною є суттєвим компонентом російської інформаційно-психологічної машинерії, тобто безвідмовною формою відбілювання Росії в цілому й адвокації російського мілітаризму зокрема. Хіба може нести світові зло країна, що породила красу «Лускунчика» й «Лебединого озера», продовжують думати розчулені європейці. Це все жахливий Путін. Але Путін, так вони вважають, – це щось окреме. Бо Росія – не Путін. Вона – передусім культура. Росія – це  Чайковський, Мусоргський, Толстой, Достоєвський…  

Про клішованість західних уявлень щодо Росії я вже згадував. Один із її форматів явив себе у своєрідній тріаді: Росія – це 1) злий режим 2) добрий народ 3) велика культура. Не можу не погодитися, що таке поєднання є доволі сексі. Росія вже хоча б тому здається незбагненною, великою і привабливою, що попри вічний деспотизм її влади досягла аж такої культурної величі. В цій ілюзорній парадигмі західна думка зависла досьогодні, незважаючи на всі відомі світові звірства, вчинені в Україні вихованими «великою культурою» представниками «доброго народу». 

Після 24 лютого 2022 року де-не-де, щоправда, з’явилися певні зміни в акцентах. Оновлена тріада у своїх перших двох складниках може сьогодні виглядати як 1) режим не просто злий – він злочинний 2) народ не просто добрий – він обдурений і пригнічений. Але третій складник без змін: культура й далі велика.

Тож Достоєвського, як кажуть, таки не проп’єш.

До речі, про Достоєвського. Дивне на перший погляд зачарування ним Гітлера і Ґеббельса не взялося з їхніх суто естетичних уподобань – воно обґрунтоване світоглядно. Зрештою, відокремити естетичне від світоглядного не завжди вдається. Я сказав би навіть, що переважно не вдається. От і тут маємо їхнє нерозривне сплетіння.

Ксенофоб і антизахідник, послідовний і пристрасний ворог усього демократичного й тим більше ліберального, Достоєвський і справді гідний Ґеббельсового якнайщирішого захоплення, вираженого, зокрема, й такими словами: «Dostojewski ist seiner Zeit noch um ein paar gewagte Schritte voraus. Man folgt ihm schwindelnd, bange, ungläubig; aber man folgt. Er lässt nicht locker, man muss folgen. … Er kommt von nirgendwo und gehört nirgendwo hin. Und dabei bleibt er doch stets Russe.»*

Я перепрошую за цитату з одного з найбільших злочинців людського роду. Але її варто знати. Вона є цілком промовистим свідоцтвом глибокої спорідненості. В німецькій мові є гарне слово Seelenverwandschaft, спорідненість душ – гадаю, це саме вона. 

Я далекий від того, щоби вважати Достоєвського предтечею німецького націонал-соціалізму. З іншого боку, вплив його писань – дуже конкретних текстів, через які він висловлював дуже конкретні думки – на ідеологічне формування щонайменше двох ключових діячів цього явища, Гітлера й Ґеббельса, є цілком доведеним і знаним, хоч і сором’язливо мало коментованим. Я назвав би це тим-таки ефектом священної корови: «Велика Російська Культура» апріорі поза будь-якими «порочащими ее» зв’язками.

Російська культурна машинерія, що її так багато у світі – з усіма її закордонними представництвами, інститутами, резиденціями, аґенціями, аґентами впливу і просто аґентами, не кажучи про т. зв. корисних ідіотів, на повний розмах використовує свій більш ніж привілейований статус: вона працює з ілюзіями, грає на них як умілий і досвідчений гравець, до того ж дуже схильний до обману й шахрайства. Або – що, мабуть, небезпечніше – як наркодилер.

Демократія, що хоче себе захистити, не має права на ілюзії. Аґресора слід позбавляти не окремих, а всіх інструментів. Ґрунтовно переглянути і критично скориґувати міт про «Велику Російську Культуру» – хіба не захопливий інтелектуальний проєкт? І час для нього давно вибив. 

Автор: Юрій АНДРУХОВИЧ

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я