Парний текст-відгук на спільні сенси, які здалося вартим озвучити наново
1
Час України-відважної-жертви скінчився.
Ми – не щит Європи, демократії, цивілізації чи якогось там прогресивного людства. Ні.
Ми не підписувались бути чиїмось Ісусом Христом. Ми не червона лінія, якою імітують стримування людожера. Ми не маємо сил стікати кровʼю поки хтось імітує бурхливу підтримку. Ми не кладемо життя за чийсь спокій, хай як би благородно це не звучало. Ми не просили чиїхось сліз та жалостей.
Ми не боремося, як Давид проти Голіафа (тільки є нюанс у вигляді затупленого меча і каміння для пращі, яке ще не привезли), коли навколо не військо підтримки, а трибуни з попкорном і коментатори. Ми – не Колізей.
Ми не герої, що кладуть своє палаюче скривавлене серце на жертовник під гомін враженої юрби.
Ми вже втратили надто багато незворотньо безцінних людей, можливостей, мрій. Ми не маємо ресурсу захоплено підтримувати гучні слова, за якими немає стратегічної дії.
Ми втомились не стільки від війни, як від відсутності сформованої візії перемоги того самого «прогресивного людства», яке ми буцімто захищаємо і в контексті якого маємо все артикулювати. Якщо ж метою росії і справді є знищення «колективного Заходу» – то ми не хочемо бути чиїмось гемостатиком в цій історії. Зате ми б із цікавістю профасилітували їх двосторонні дебати та, можливо, навіть підписали б якісь гарантії, вже знаючи ціну їх словам. Не припиняючи суттісної війни.
Ми вже не згодні підтримувати номінальну присутність у клубі колективної неспроможності, і дивитись як партнери, не поспішаючи, збираються на безсенсові саміти, конференції і форуми, та принагідно тицяють у наші слабкі, травмовані місця замість злагодженої гри на підсилення та допомоги усім одужати. Ми не маємо часу, який, наївно, думають що мають вони. Нам не до директив про вчорашній день, запланованих до здійснення на 2053 рік. Ми перетворюємося у спійманого зраненого звіра, який от-от відгризе собі ногу та кинеться вусібіч – нищити те, що не спромоглося розбити капкан.
Натомість, ще маємо намір проявити що ми – то інакше для світу, то перетин цивілізацій і народження нових структур, хоч як не обтягай нас банерами зі старими несмачними ідентичностями, яким вже пора на смітник.
Ми досі мріємо про шанс до прояву такої організації, що дотепер не була втілена. Ми маємо ще те ядро любові, яке не дає кінцево збожеволіти – але боже борони комусь спробувати відняти його, чи заглушити компромісом у примарній ілюзії «контуру безпеки» та «переговорів».
Ми – Воля, яка переродиться (і влаштує розйоб)).
Ми – те, що зруйнує, якщо не дати прорости.
Тому, вірні любові та вільні світу – ставайте поруч, бийтеся разом з нами поки ще не пізно.
Або ж не висловлюйте стурбованість заради стурбованості – із цим просто йдіть геть, як роса на сонці.
Будьмо справжніми.
~~~~
Іван ГРИГОРЧУК,
~~~~
2
Україна – не Європа.
Україна вже давно не росія. Але чому ж Україна – не Європа? Чому ж не ці принципи рівності та достатку, повної свободи дій, переміщення, професії та чого тільки не? Невже не цього ми шукаємо?
Як показує життя – ні, не цього. Українці ніколи не приймуть готового рішення. Вірогідно, що жоден з запропонованих сценаріїв миру на самміті в Швейцарії не матиме жодного шансу на втілення, включно з планом миру пана Зеленського. Тому що жоден з цих планів не спирається на живу структуру, якою є український народ.
Зараз формується живе ядро, яке ми проживаємо напряму. Його неможливо описати. Домовитись. Чи зімітувати. І воно зносить будь-які уявлення, сни та форми. Якими б хорошими вони не були.
Україна має не просто стати емітентом свободи та волі, але ще й заявити про це. І тоді ті країни, що відгукуються та чують цей стан, займуть своє природнє місце поруч, саме своє місце, не прописане протоколами. Інші – можуть проходити повз, в переродження або летаргію та забуття.
У нашого суспільства вже є достатньо свободи, гідності і внутрішнього дозволу, щоб заявити про це світу. Зараз, це може виглядати як криза сенсів, але тільки через те, що ми ще не знайшли їм слів.
Ми маємо бути правдивими, без пояснень і потреби домовитись чи описати нас кому б не було. Якщо треба пояснювати – то не треба пояснювати. Ми є тим, чим ми є. І це неможливо запакувати в європейську або російську обгортку. Тому що це не потрібно.
Чим раніше ми виявимо це, тим швидше позбавимо себе від необхідності грати не за своїми правилами на чужому полі.
І цінності та принципи, що ми проживаємо, є не європейськими за формою, вони – загальнолюдські. Або ж, як кажуть наші іноземні друзі, “цінності ідеальної Європи, якої ніколи не було”. Тому дивно від них очікувати дотримання чи розуміння в тому місці, де розгорнуте життя, розгорнута взаємодія, відкрите суспільство – це недосяжний ідеал. Але ми не погодимось на менше, навіть якщо тимчасово виникнуть якісь домовленності. Українці не погодяться на менше, бо воно несправжнє. Тож, пропозиція абсолютно проста і найскладніша з тих, що можуть бути – бути тотально, всесвітньо розгорнутими, максимально можливими крізь неможливе.
Бо ми того варті)
~~~~
Аліна ГРИГОРЧУК
~~~~
