додому Стратегія ОРІЄНТАЦІЯ НА СОЦІАЛЬНУ ТОТАЛЬНІСТЬ

ОРІЄНТАЦІЯ НА СОЦІАЛЬНУ ТОТАЛЬНІСТЬ

45

Книжка “Геополітична естетика”, яка спершу являла собою курс лекцій у лондонському Національному кінотеатрі, прочитаний навесні 1990 року, була опублікована 1992 року – в той самий рік, що й книжка Фукуями “Кінець історії та остання людина”.

Ця праця Джеймісона дала змогу діалектичній критиці звернути увагу на зміну порядку капіталу в момент, що видається сьогодні водночас і вкрай далеким, але який ми також ніколи повністю й не подолали. У своєму методі, як і у своїх ідеях, вона продовжує знаходити відгук у тих із нас, хто переконаний, що “усяке мислення сьогодні – це також, хай би про що воно не було, є спробою осмислення світової системи як такої”, і хто також поділяє твердження Фредріка Джеймісона про “цінність епістемологічного як такого”.

Уперше я відкрив ці сторінки після світової фінансової кризи 2007-8 років і перекалібрування естетичної та політичної енергії, яке відбулося після неї, в напрямку загального перегляду способу виробництва, в той час, коли тимчасовий глухий кут нагромадження у світовому масштабі був подвоєний свого роду звуковим бар’єром – якщо скористатися яскравою метафорою Джеймісона – шоком нашої соціальної уяви. Насамперед, у яскравому есе про тотальність як змову, нанизуючи перлини діалектичних прозрінь (моє найулюбленіше, мабуть, – це опис кінематографічного жанру пограбування як префігурації комуністичної соціальності), Джеймісон накидав кілька перспективних критичних ліній, що зберігають свою силу й донині.

По-перше, ми маємо орієнтуватися в нашій критичній роботі, приділяючи їй максимум уваги, на соціальну тотальність – з повним усвідомленням повторюваної протидії нашим бажанням, нашої надприродної інкорпорації в це капіталістичне ціле та пов’язаних із цим репрезентативних неможливостей. На початку його есе “Переписуючи мапу Тайбея” про фільм Едварда Янґа “Той, хто вселяє страх” (1986) цю проблему представлено найяскравіше: “Соціальну тотальність можна відчувати нібито збоку, як шкіру, на яку так чи інакше дивиться Інший, але яку ми самі ніколи не бачимо. Або її можна відстежити, як злочин, докази якого ми збираємо, не знаючи, що самі є органами цього тваринної потвори, що непристойним чином нервово ворушиться”.

В іншому місці, полемізуючи з тими, хто зводить розгортання в просторі тотальності до “проходження картою червоних ліній, що страхують, і електрифікованих кордонів під наглядом приватної поліції”, Джеймісон рішуче заявляє про необхідність розв’язання історично нової, оригінальної та фундаментальної проблеми репрезентації, поставленої пізнім капіталізмом, яку “неможливо виявити на поверхнях, сканованих супутниками”. 

Наступні есе присвячені безлічі способів тренування наших почуттів і форм сприйняття, щоб перейти від “навмисно яскравих страждань” до їхньої “незримої системної причини”, іншими словами, розвинути “усвідомлення соціальної тотальності”. Для цього зазвичай потрібно використовувати прихований прийом, дивитися скоса, щоб виявити “експлуатацію кошмару, який покликаний нас налякати, щоб викликати кошмар, який ми навіть не можемо собі уявити”.

Але статті, що увійшли до “Естетики геополітики”, – це не просто хроніки повчальних невдач репрезентації, це заклики до перепрограмування звичок сприйняття і ставлення до репродуктивних медіатехнологій, щоб, слідуючи “Малому органону” Брехта, примусити нас “отримувати задоволення від можливості зміни всього сущого”. Таким є критичне дослідження естетики системного переходу, яке сьогодні видається мені набагато відчутнішим, ніж півтора десятиліття тому, коли я вперше взяв до рук цю книжку. Естетики не просто в сенсі аналізу творів мистецтва, форм і жанрів, але самої сприйнятливості змін, відчуття (aesthesis) (“поганого”) нового. 

Це, звісно, глибоко опосередкована естетика, що висуває на перший план і тематизує засоби технологічної відтворюваності за умов, коли філософія обрушується на теорію медіа, але остання виявляється кишить метафізичними тонкощами й теологічними вишукуваннями й вимушена дослухатися до алегоричного застереження – дивним чином кристалізованого, зокрема, у фільмі “Відеодром” (1983) Кроненберґа: що “якщо все означає щось іще, то й техніка – теж”.

Ця технологічна наддетермінація загострюється тепер, як і сама репрезентативна проблема переходу (сукупно), анахронізмом, як, наприклад, коли Джеймісон каже нам, що комп’ютеризовані медіатехнології “нечуваним чином передають факсом одночасність по всіх своїх каналах”, коли нам нагадують про застарілі жанри на кшталт “фільму партизанського військового кореспондента” 1980-х років, або, можливо, більш разюче, коли світова система, геополітичному несвідомому якої присвячено ці статті, набуває форми тріади США, ЄС і Японії.

Проте повернення до цих анахронізмів відкриває можливості для перечитування цієї книжки в той час, коли не стільки “незрима системна причина” – невидима реальна абстракція капіталу – збуджує тривожні репрезентативні пристрасті, скільки невизначені мутації самої світ-системи на тлі нескінченних воєн і кліматичного колапсу. На несумірному перетині індивідуального суб’єкта і “колективного павутиння прихованого соціального порядку” перебуває помітно нестійкий порядок національних держав, “міжнародний порядок”, що руйнується, з його осадовою історією того короткого ХХ століття, яке закінчилося приблизно в той час, коли Джеймісон уперше виступив із цими лекціями (холодна війна, Варшавський договір, неприєднання, Третій світ…).

Просторовість (реальна, уявна й символічна) цього перерваного й незавершеного переходу позначена в книжці поділом на дві частини: одна – конспірологія як репрезентативний стиль культурного й військового гегемона, інша – численні мутації колись колишніх Другого і Третього світів, які наново винаходять свою алегорію в нео- і постколоніальних умовах. Залишки рефлексивної вірності Джеймісона свого роду епістемічному антиімперіалізму – одна з найбагатших спадщин “Естетики геополітики”, як, наприклад, коли він нагадує нам, мешканцям “довгої ночі загального панування”, що: “те, що Перший світ думає і фантазує про Третій, не може мати нічого спільного, формально або епістемологічно, з тим, що Третій світ повинен безпосередньо знати про Перший. Підкорення несе в собі можливість знання, панування – забуття і пригнічення, але знання не просто протилежне забуттю, як і панування не є протилежністю пригнічення”.

Всупереч вульгарним уявленням про постмодернізм, який, як вважається, водночас сплощає та фрагментує претензії на відмінність і прагнення тотальності – тож конспірологія як “когнітивне картування для бідних” перерозвиненого ядра буде нашим єдиним та останнім вибором, – “Геополітична естетика” припускає, що в нас може виникнути бажання поглянути за межі “ослабленого центру” світ-системи, і особливо на ті “спроби переробити національну алегорію на концептуальний інструмент для осягнення нашого нового буття-у-світі”, бо ми продовжуємо боротися з тим рецидивом “міжнародної системи, яка існувала до Першої світової війни”, яку Джеймісон уже діагностував як один із симптомів поточного міжцарства. Те, що в цій книзі охрестили геополітичним несвідомим, сьогодні зазнає нових мутацій, але, як і раніше, залишається актуальним у тій дилемі між індивідуальним і колективним, яку культурні форми (і художні фільми) одночасно виявляють і дозволяють, посилюють і виганяють.

Автор: Альберто ТОСКАНО, політичний філософ

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я