У Венесуелі відбулися президентські вибори. Влада оголосила про переобрання незмінного лідера країни Ніколаса Мадуро (при владі з 2013 року), а опозиція заявила про перемогу свого кандидата — Едмундо Гонсалеса. За офіційними даними Мадуро набрав 51,2% голосів виборців, Гонсалес – 44,2%. Натомість опозиція стверджує, що паралельний підрахунок голосів показав, що Гонсалес отримав голоси 6,2 мільйона виборців, а Мадуро всього 2,2 мільйона.
Мадуро звернувся до Верховного суду для перевірки протоколів з дільниць (суд повністю під контролем президента), а опозиція вивела людей на протест, який переріс у сутички з поліцією, загинули щонайменше 20 людей.
Проте, а ні режим Мадуро, а ні опозиція не здатні повністю опанувати ситуацію. Влада протягом останніх років суттєво підірвала свої позиції навіть серед традиційних прихильників чавізму. Опозиція ж, попри усі зусилля фактичної лідерки протесту — Марії Коріна Мачадо, яку Мадуро не допустив до президентських перегонів, немає достатньої політичної інфраструктури для примусу Мадуро до відставки. Такий пат у Венесуелі спостерігається вже досить довгий час й вирішити його досить складно.
ЕКОНОМІЧНЕ ПАДІННЯ БЕЗ ДНА
У венесуельців є усі підстави для бунту проти Мадуро. Країна володіє 18% загальносвітових запасів нафти, але є однією з найбідніших держав регіону. Коли у 2002 році Уго Чавес прийшов до влади, у світі відбувалося зростання світових цін на нафту. Соціальні реформи Чавеса дозволили вирвати зі спадкової бідності значну частину населення. Мінімальна заробітна плата становила 450 доларів на місяць при ціні літра бензину всього лише 5 центів. Популярність Чавеса стала запорукою перемоги Ніколаса Мадуро в 2013 році після смерті самого Чавеса. Але рай боліваріанського соціалізму проіснував недовго.
Щойно світова коньюнктура на ринках енергоносіїв змінилася, у країні почалися проблеми. Уже 2014 року відбулося різке падіння цін на нафту. Уряд Мадуро вжив низку популістських антикризових заходів, які призвели до економічної катастрофи.
У 2015 році видобувалося близько 2.5 млн барелів нафти, де 1.5 млн йшло на експорт і 1 млн на внутрішнє споживання. Під кінець 2018 року було вже менше 1 млн. барелів. Сам нафтовидобуток націоналізований ще Чавесом і не має джерел фінансування.
Експорт Венесуели впав зі $100 млрд. у 2012 до $17 млрд. у 2018, інвестиції в основні фонди впали у 8 разів. Тільки за 2018 рік економіка впала на 35-40%. Фінансова система відключена від світового ринку капіталу, банки закрилися. Процвітає чорний ринок, бартерна торгівля.
Намагаючись впоратися з економічною кризою, уряд Мадуро запустив друкарський верстат, що призвело до гіперінфляції. Як наслідок, мінімальна заробітна плата обвалилася до 12$ у 2017 році, а в 2024 році мінімальна зарплата склала взагалі 3,5 дол на місяць і її зморозили. Починаючи з 2019 року в країні відбулася стрімка доларизація економіки. З країни виїхав кожен шостий (загалом 7,7 млн чол) і основний дохід домогосподарств складається із зовнішніх валютних надходжень.
Крім зарплати існують талони на харчування (40 доларів) і талони “економічної війни” (у травні 2024 р. підняті з 60 до 90 дол.). Однак ціна базового кошика перевищує 500 дол. Запровадження талонів призвело до зниження соціальної допомоги. Офіційна статистика щодо частки соцвитрат у бюджеті країни не публікується, як і низка інших статистичних даних, що дуже ускладнює аналіз ситуації через призму офіційної влади.
Мадуро почав націоналізувати все підряд, що потенційно могло давати прибуток. Усі фінансові потоки були сконцентровані в руках оточення президента, і управління здійснювалося в ручному режимі в інтересах вузького кола лояльних до Мадуро осіб. У підсумку, з Венесуели втекли всі кваліфіковані кадри. Навіть російські та китайські компанії, які все ще працювали в країні, почали згортати свою ділову активність.
Загалом за 10 років відбулося зростання бідності (злиднів) з 33% (11%) у 2013 р. до 91% (68%) у 2021 р. Коефіцієнт Джині (відображає економічну нерівність, що ближче він до 0, то нижча нерівність, що ближче до 1, то більша нерівність) зріс із 0,41 у 2014 р. до 0,6 у 2022 р.
Більшість населеня виживає за рахунок тіньової економіки та паралельної економічної активності. В “сірій” зоні перебувають усі сільськогосподарськи виробники, переробка та сфера послуг.
Сьогодні Венесуела сильно залежить від імпорту продовольства. Встановлений урядом Мадуро контроль над цінами на основні продукти харчування призвів до закриття багатьох приватних виробників, що посилило продовольчу кризу в країні. У 2017 році уряд спробував розв’язати проблему дефіциту м’яса шляхом розвитку домашнього кролівництва; населенню було безкоштовно роздано кроликів для розведення; проте з цього нічого не вийшло. Кролів просто з’їли.
САНКЦІЇ
З часів Уго Чавеса, і особливо за правління Мадуро, Вашингтон запровадив ряд болючих для Венесуели санкцій:
- введено заборону на фінансові операції з борговими зобов’язаннями Венесуели і цінними паперами основної венесуельської нафтогазової корпорації PDVSA;
- заморозили активи конкретних представників венесуельського істеблішменту, зокрема пов’язаних із венесуельськими фінансовими структурами та виробничим сектором;
- Венесуелі заборонили вихід на американські біржі, позбавили можливості розраховувати на американські кредити.
У 2019 р. Вашингтон завдав удару по державній нафтогазовій компанії PDVSA: її активи в США заморозили, запроваджено заборону на операції з цією компанією, дочка PDVSA в США Citgo на деякий час перейшла до рук опозиційного кабінету “альтернативного президента” Гуайдо.
Крім нафтогазової галузі, санкції було накладено на операції із золотодобувними та гірничодобувними компаніями, а також із банківським сектором.
Виробництво нафти у Венесуелі почало стрімко скорочуватися, а у 2020 р. наклалася і вкрай несприятлива кон’юнктура у вигляді пандемії. Якщо у 2018 р. країна виробляла 1,64 млн барелів на день, то у 2019 вже 1,04, а у 2020 – 0,66…
Санкції вплинули і на апетити російських корпорацій. Дочки “Роснефті” потрапили під санкційні заходи, загальне зниження видобутку нафти було не на руку російським друзям Мадуро, які, своєю чергою, були б не проти використати кон’юнктуру, щоб глибше увійти до Венесуели та зайняти місце американських конкурентів. Китайці взагалі з 2016 по 2022 рік зупинили інвестиційні проекти в Венесуелі та припинили кредитувати Мадуро, через суцільну корупцію місцевої влади.
Але у листопаді 2022 р. (після початку війни Росії проти України) американська Chevron отримала дозвіл від влади США на видобуток нафти у Венесуелі та її продаж у США. До цього (у червені 2022) було послаблено санкції, що зачіпали італійську Eni та іспанську Repsol, щоб вони могли поставляти венесуельську нафту в Європу.
ПОЛІТИЧНА КРИЗА НОН-СТОП
Від свого першого президентського строку Мадуро не міг втримати внутрішньополітичної стабільності. Кожні наступні вибори були для його режиму випробуванням на міцність і лише недолугість опозиції та створені Чавесом силові структури та армія забезпечували його правління.
Найбільш знаковою кризою Венесуели було двовладдя в 2019-2021 рр. 20 травня 2018 року відбулися позачергові президентські вибори. Мадуро тоді також заявив, що переміг, набравши 67,8% голосів. Вибори пройшли з явними порушеннями. Результати не визнали ні опозиція, ні Захід, ні сусіди. Все як і цього разу. Але 23 січня 2019 року після інавгурації Мадуро в Каракасі сотні тисяч людей вийшли на протести проти президента. Того ж дня один із лідерів опозиції і спікер Національної асамблеї Венесуели Хуан Гуайдо оголосив себе тимчасовим президентом Венесуели. Його підтримав парламент, призначивши “перехідним” главою держави.
На підтримку Гуайдо відразу висловилися у Вашингтоні. Радник із нацбезпеки президента США Джон Болтон заявив, що “тимчасовий президент Гуайдо сміливо веде венесуельський народ вулицями, в той час як Мадуро ховається у військовому бункері десь в оточенні своїх кубинських контролерів і корумпованих дружків. Гуайдо показує мужність лідера; Мадуро – не що інше, як боягузливий автократ”.
Гуайдо визнали “електоральним президентом” у США, деякі країни Латинської Америки та Європи. Його кабінету передали арештовані за кордоном кошти на рахунках уряду Венесуели, деякі дипмісії перейшли на його бік. Рішучий бій проти режиму Мадуро мав відбутися 1 травня 2019 року, коли Гуайдо оголосив національну мобілізацію та заявив, що амністує усіх військових та силовиків, які перейдуть на його бік. Проте, цей бій був програний.
Виявилося, що повстання не отримало очікуваної підтримки не тільки на вулиці, а й у середовищі військових. За приблизними підрахунками на бік Гуайдо перейшло не більше сотні військових у районі Altamira. Не змогли опозиціонери мобілізувати критичну масу своїх прихильників, щоб зламати групи “колективос” (парамілітарних угрупувань чавістів) і прорватися до президентського палацу на площі Мірафлорес.
А далі у Гуайдо все посипалося. Коаліція опозиційних сил, яку йому допомогали сформувати з Вашингтону, переймалася не стільки розбудовою інфраструктури спротиву, скільки боротьбою за нафтові кошти на закордонних рахунках. За часом Вашинтон та інші симпатики опозиції просто “забули” про Гуайдо.
Захід потребував дешевої венесуельської нафти на тлі розгортання війни в Україні в 2022 році та непоступливості країн ОПЕК (зокрема Саудитів). Пізніше, в жовтні 2023 року на Барбадосі опозиція та уряд Венесуели, за посередництва США, підписали угоду про проведення “чесних президентських виборів” у 2024 році. Угода містила 12 пунктів, які включали обіцянки надати всім кандидатам доступ до державних та приватних ЗМІ, а також гарантію вільного пересування країною. Обидві сторони також домовилися оновити списки виборців, щоб мільйони венесуельців, які емігрували, змогли проголосувати. Мадуро обійцяв подумати про можливість участі у виборах Марії Корини Мачадо (на той час лідерки опозиції), але потім передумав.
Політичний пакт трохи підвідкрив можливість поставок нафти. У Chevron 5 діючих проєктів у Венесуеліі, і вони засновані на співпраці з дочками PDVSA. Видобуток нафти у 2022 р. становив 0,73 млн барелів на день, у 2023 – вже 0,85. Так, повільно, але відновлювальне зростання пішло, а разом із цим і деяке пожвавлення економіки Венесуели.
Але будь-які кроки в бік зняття санкційних заходів вимагали політичних поступок від Мадуро. США наполягали на прозорості виборів президента, на гарантіях демократичного процесу, нормалізації статусу опозиції тощо. Натомість Мадуро вирішив (чи його переконали в цьому емісари з Москви та Гавани) в чергове “кинути” Захід.
У листопаді 2023 року Мадуро призначив так званий референдум, щодо «відновлення історичної справедливості» регіону Ессекібо, який визнається ООН за сусідньою Ґайяною.
Варто зазначити, що питання Ессекібо є триґером для венесуельців і звичайно розглядається ними як несправедливе відторгення території на користь Британії. Хоча Ґайяна давно вже є незалежною державою, венесуельці час від часу згадують про образу і здійснюють спроби переглянути статус-кво.
У грудні 2023 року у Венесуелі відбувся референдум про анексію території сусідньої країни. Більше 95% венесуельців проголосували “за” “відновлення історичної справедливості” щодо регіону Ессекібо. Венесуельська пропаганда ґенерувала велетенську кількість роликів про просування спецназу, будівництво доріг і “захоплення плацдармів” тощо. Хоча нічого такого насправді не відбувалося. Венесуельська пропаганда постійно називає офіційний уряд Ґаяни не інакше як “клерки ExxonMobil” чи “агентура Південного командування США”. Ґаяна звернулася до США і Британії за підтримкою. Звичайно, справа до війни та вторгнення не дійшла. Насправді Мадуро таким чином намагався мобілізувати суспільство на свою користь перед виборами 2024 року.
Проте йому не вдалося перетворити результати референдуму по Ессекібо у голоси за себе. Вже на початку 2024 року Венесуела зазнала чергової хвилі економічної кризи. Уряд був вимушений ввести обмеження по виплатам бюджетникам. Посипалася система карток “економічної війни”, їх перестали приймати поза Каракасом. Посилився тиск на тіньову економіку, влада намагалася отримати додаткові доходи з того, що не контролювала. Почалися масові страйки.
Вхід у виборчу кампанію для Мадуро був не найкращий. Влада відмовилася від всіх зобов’язань, які підписала на Барбадосі. Фактично було закрито останні незалежні медіа. Режим з 2016 року зупинив мовлення понад двохсот радіостанцій, припинили вихід друком під тиском влади більше ста газет, закрито купу сайтів, введено блокування меседжерів. У рейтингу свободи преси Венесуела посідає 156 місце зі 180 країн.
Натомість опозиція цього разу розширила свою електоральну базу. Проти Мадуро вийступили навіть Компартія Венесуели. В середовищі профспілок і робітничих рухів чавісти втратили лідерство. У 2013-2023 р. у Венесуелі відбулося щонайменше 27 тис. протестних акцій робітників. Лише в 2023 р. відбулося понад 4,1 тис. робочих виступів, вони становили 58% зареєстрованих протестних акцій. 120 профспілкових лідерів виявилися затриманими, понад 3,4 тис. робітників отримували погрози через спроби брати участь у робочій боротьбі. Міністерство праці не реєструє незалежні профспілки, бо вони відмовляються вступати до проурядової конфедерації профспілок (Central Bolivariana Socialista de Trabajadores (CBST).
Чавісти втратили бідняцькі квартали, “колективос” потіснили з вулиць та сільських місцевостей. Кримінальні угрупування в провінціях створили власні ополчення та недопускають поліцію і силовиків на свою територію для забезпечення результату на виборах для Мадуро.
Але цього виявляється не досить. Значна частина венесуельців знаходиться поза участю в політичних процесах і не підтримує жодну зі сторін. Опозиція і чавісти не можуть зібрати критичну масу своїх прихільників для того щоб остаточно взяти владу у свої руки. Всі сподіваються на зовнішнє втручання, яке може схилити шальки вагів на чиюсь користь.
ЗОВНІШНІ ГРАВЦІ
Як було вище вже вказано, перемогу Мадуро не визнали Аргентина, Чилі, Коста-Ріка, Перу, Панама, Уругвай і Домініканська республіка. У підсумку Каракас ухвалив рішення відкликати своїх дипломатів із цих країн. США (як і Перу) визнали переможцем виборів Гонсалеса.
Наразі поздоровляють Мадуро з перемогою лише Болівія, Білорусь, Гондурас, Іран, Катар, Китай, Куба, Нікарагуа, Росія та Сирія.
Деякі представники опозиції в Венесуелі вважають, що США мають знову підтримати оголошення альтернативного президента країни (як це було з Гуайдо), але цього разу кабінет має бути сформовано широкою коаліцією політсил. На цей раз опозиція ілюструє єдність і готова до “витіснення” режиму Мадуро з країни. У Вашингтоні з таким рішенням схоже не поспішають. По-перше, у США свої вибори, а по-друге досвід з Гуайдо досить дошкульно вдарив по можливостям Вашинтону втручатися у ситуацію в Латинській Америці.
Єдине що США можуть запропонувати опозиції так це новий пакет санкцій та пітримка інфраструктури протесту. Мадуро ж погрожує віддаи нафтовидобування країнам БРІКС (Китаю та Росії).
Мадуро сподівається на власну армію, кубинських командос та Пекін з Москвою. Більшість вищих армійських офіцерів перебувають під персональними санкціями США. Їм є що втрачати. Їхня безпека і добробут прямо залежить від режиму Мадуро.
Слід також відзначити значну роль кубинських військових фахівців, які здійснюють оперативне командування боєздатними частинами збройних сил вірних Мадуро. Самого міністра оборони Венесуели Лопеса опозиція називала не інакше як “бригадним генералом кубинських окупаційних військ”.
Ще в 2017 році видання El Confidencial пасало, що “Венесуела для Росії сьогодні — це майже те саме, що Куба для СРСР учора. Майже – це тому що насправді в нинішні часи Каракас став набагато більш московським, ніж Гавана в епоху комунізму. Настільки, що Боліваріанську республіку варто було б називати “Російською соціалістичною республікою Венесуелою”.
За підрахунками агентства Reuters, з 2006 року Росія надала Венесуелі позик на $17 млрд. (зокрема $6 млрд. у вигляді авансів, які заплатила “Роснефть” за постачання венесуельської нафти). Свого часу “Роснефть” підписала контракт на $20 млрд. з керівництвом венесуельського монополіста PDVSA про спільний видобуток сировини. У 2017 році Мадуро домовився з Путіним про російські інвестиції в обсязі понад $5 млрд. у спільні нафтові проєкти і $1 млрд. – у видобувну промисловість. Сьогодні Москва має контроль над 13% усього енергетичного бізнесу Венесуели. Каракас є найбільшим покупцем російської зброї в Латинській Америці.
Для Каракаса Пекін – другий імпортер після Індії та головний експортер після США. Венесуела зберігає позитивний торговий баланс з Китаєм, експорт більше імпорту в 3 рази. Але для Китаю Венесуела не є ключовим торговим партнером в регіоні. Доля Венесуели в товарообігу КНР с Латинською Америкою становить всього 2 %. У 2016 році між Каракасом та Пекіном пробігла „чорна кішка“. Мадуро банально кинув свого патрона, почавши загравати з Делі, Москвою та Вашингтоном. Підприємства та інфраструктурні проєкти, в які вклалися китайці „зависли“, корумпована бюрократія з’їла всі гроші. Пекін почав виставляти рахунки, а Венесуела відмовлялася платити. І з 2016 року Китай перестав кредитувати Венесуелу. Сі поставив Мадуро „на паузу“. Лише в травні 2023 року Пекін відновив діалог на високому рівні.
Китайська національна нафтова корпорація China National Petroleum Corp. на початку квітня 2023 р. збільшила видобуток на своєму спільному з Венесуелою підприємстві Sinovensa майже вдвічі – до 90 тисяч барелів на день. Видобуток все ще приблизно на 40% нижчий за історичний рівень у 160 тисяч барелів на день у 2015 році.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Ймовірно, що політична криза в Венесуелі затягнеться. Опозиція не має внутрішнього ресурсу для рішучого та остаточного наступу на режим Мадуро. Їм потрібно тримати мобілізацію вуличного простесту та розширювати простір вільний від режиму поки під контролем президента не залишиться нічого окрім свого бункера та літака.
Нове “вікно можливості” для венесуельської опозиції може виникнути вже після виборів у США, коли Держдеп визначиться із ціною яку буде готовий заплатити Вашингтон за перемогу у Венесуелі.
Натомість Пекін та Москва будуть намагатися посилитися у Венесуелі настільки щоб або запобігти зміні режиму в 2025 році, або звести до мінімуму ризики для своєї присутності.
Росія і КНР спробують стабілізувати Мадуро і втримати його при владі. Венесуела є важливим чинником присутності обох імперій в регіоні та створення викликів для США. Як стверджують місцеві оглядачі, ціна Венесуели значно зросла, порівняно з 2019 роком.
Автор: Віталій КУЛИК, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства, політолог
