Коли шукаєш конкретну постать, яка найяскравіше втілює найгірші тенденції нашого жорстокого століття, першими іменами, які спадають на думку, є Яхья Сінвар (лідер ХАМАС у Газі), Біньямін Нетаньягу, Кім Чен Ин або путін
Проте це відбувається передусім тому, що нас безупинно бомбардують новинами про цих лідерів. Якщо розширити фокус, щоб врахувати ті жахи, які в значній мірі ігнорує західний медіамейнстрим, то ще більш помітними стають ті, хто веде громадянську війну в Судані. Нові польові командири країни демонструють жахливу жорстокість і повну байдужість до власного народу (або до тих, хто проживає на підконтрольних їм територіях), зокрема систематично блокуючи потік гуманітарної допомоги та привласнюючи значну її частину собі.
Ситуація в Судані оголює глобальну економічну логіку, яка зазвичай прихована від загального огляду. Ще у 2019 році завдяки масовим протестам було повалено старого диктатора країни Омара аль-Башира, чия влада, принаймні, підтримувала певну подобу миру та стабільності після відокремлення Південного Судану – переважно християнської країни, яка зараз також занурилася в громадянську війну. Після короткого періоду влади перехідного уряду та відновлення надій на демократизацію спалахнула кривава війна між двома мусульманськими воєначальниками: генералом Абдель Фаттахом аль-Бурханом, лідером Суданських Збройних Сил (СЗС), який досі номінально залишається главою держави, та Мохамедом Хамданом Дагало (або Хемедті, що означає «малий Мохамед»), командувачем Силами швидкої підтримки (СШП) і одним з найбагатших людей країни.
Саме Сили швидкої підтримки (СШП) відповідальні за одні з найбільш жахливих злочинів під час поточного конфлікту, зокрема за різанину в Хартумі 3 червня 2019 року, коли було вбито понад 120 протестувальників, сотні людей отримали поранення, тисячі жінок зазнали насильства, а багато будинків були пограбовані. Нещодавно сили Дагало спровокували новий виток насильства, розпочавши 15 квітня 2023 року масштабний наступ на бази Суданських Збройних Сил (СЗС) по всій країні, включно зі столицею Хартумом.
Хоча обидві сторони заявляють, що вони борються за демократію, ніхто серйозно не сприймає такі твердження. Фактично, вони мають на увазі: «Спочатку ми повинні виграти війну, а потім побачимо, що буде далі». Це зрозуміла позиція. Для всіх учасників конфлікту порівняно м’яка диктатура, подібна до режиму Поля Кагаме в Руанді, ймовірно, є найкращим результатом, на який можна розраховувати в реалістичному сценарії.
Додатковим ускладненням ситуації є роль зовнішніх сил. Наприклад, повідомляється, що російська група «Вагнер», Лівійська національна армія під командуванням Халіфи Хафтара та Об’єднані Арабські Емірати постачали Силам швидкої підтримки (RSF) військові ресурси, включно з гелікоптерами та зброєю, що зробило їх краще озброєними, ніж Збройні сили Судану (SAF). Тим часом SAF намагаються знайти власних союзників, зокрема шукають підтримки в Китаї.
Ситуацію ще більше ускладнює діяльність зовнішніх сил. За повідомленнями, вони постачають Силам швидкої підтримки (СШП) боєприпаси, вертольоти та зброю в такому обсязі, що СШП стали сильнішими за Суданські Збройні Сили (СЗС). Тим часом СЗС знайшли власних покровителів, серед яких, зокрема, виявився Китай.
Однак у СШП є ще одна важлива перевага: Дагало контролює регіон із значними запасами золота, що дозволяє йому закуповувати необхідне озброєння. Це відображає сумну реальність, з якою стикаються багато країн, що розвиваються: природні ресурси з такою ж імовірністю можуть стати джерелом насильства та злиднів, як і основою миру та процвітання.
Найяскравішим прикладом цієї проблеми є Демократична Республіка Конго (ДРК), яка вже тривалий час страждає через свої багаті запаси стратегічно важливих мінералів, алмазів та золота. Якби ці ресурси були відсутні, країна, ймовірно, все одно залишалася б бідною, проте могла б бути більш щасливою та мирною.
ДРК також є прикладом того, як розвинений Захід сприяє масовій міграції. За фасадом «примітивних» етнічних конфліктів, що знову розгортаються в африканському «серці темряви», можна побачити чіткі контури світового капіталізму.
Після падіння Мобуту Сесе Секо в 1997 році ДРК перестала функціонувати як повноцінна держава. Її східний регіон нині складається з численних територій, якими керують місцеві польові командири. Їхні армії вербують дітей-солдатів, займаються торгівлею наркотиками та підтримують бізнес-зв’язки з іноземними корпораціями, що експлуатують мінеральні ресурси регіону.
Ця схема вигідна для обох сторін: корпорації отримують доступ до корисних копалин, уникаючи сплати державних податків, тоді як воєначальники забезпечують собі фінансування для купівлі зброї. Багато з цих корисних копалин пізніше опиняються в наших ноутбуках, мобільних телефонах та інших високотехнологічних пристроях. Проблема не в «диких» звичаях місцевого населення; справжня проблема полягає у діяльності іноземних компаній та багатих споживачів, які купують ці продукти. Якщо виключити їх з цього рівняння, вся структура етнічних конфліктів у регіоні швидко розвалиться.
ДРК не є винятком, що підтверджується фактичним розпадом — або, точніше, «конгоїзацією» — Лівії після втручання НАТО та падіння Муаммара Каддафі у 2011 році. Відтоді більшу частину території Лівії контролюють місцеві збройні угруповання, які продають нафту безпосередньо іноземним покупцям, демонструючи непохитність капіталістичної системи у забезпеченні стабільних поставок дешевої сировини. Саме тому багато країн із багатими запасами природних ресурсів приречені на так зване «ресурсне прокляття».
Трагічний підсумок полягає в тому, що жодна сторона в поточних конфліктах не є невинною чи праведною. У Судані проблема не обмежується лише Силами швидкої підтримки (RSF); обидві сторони ведуть одну й ту жорстоку гру. Ситуацію не можна звести до кліше про «відсталий» народ, який не готовий до демократії, адже насправді мова йде про триваючу економічну колонізацію Африки – не лише Заходом, але також Китаєм, росією та багатими арабськими країнами. Не варто дивуватися, що Центральна Африка дедалі більше опиняється під впливом російських найманців та мусульманських фундаменталістів.
Яніс Варуфакіс красномовно писав про перехід капіталізму до технофеодалізму, на що вказують фактичні монополії великих технологічних компаній на відповідних ринках. Проте в таких країнах, як Судан і ДРК, ми стикаємося з чимось більшим, ніж середньовічний феодалізм. Насправді обидва описи є правдивими: ми все більше живемо в умовах поєднання високотехнологічного та аналогового феодалізму. Ось чому саме Хемедті — навіть більше, ніж Ілон Маск — є справжнім уособленням нашої епохи.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
