Навесні 1956 року, через вісім років після Накби, група палестинських федаїнів перетнула виритий рів, усе, що тоді відділяло сектор Гази від держави Ізраїль.
З одного боку рову перебували 300 000 палестинців, 200 000 з яких були біженцями, вигнаними з околиць; з іншого боку стояло кілька нових ізраїльських поселень. Палестинські бойовики спробували проникнути в кібуц Нахаль Оз, убивши офіцера служби безпеки Роя Ротберга. Вони забрали його тіло із собою в Газу, але повернули його після втручання ООН (цю історію нещодавно цитував Славой Жижек). Моше Даян, тодішній начальник генерального штабу Ізраїлю, випадково опинився в поселенні на весіллі і його попросили виголосити панегірик на похороні Ротберга наступного вечора.
Говорячи про людей, які вбили Ротберга, він запитав: “Чому ми повинні скаржитися на їхню ненависть до нас? Вісім років вони сиділи в таборах біженців у Газі і бачили на власні очі, як ми перетворили землі і села, в яких вони та їхні предки колись жили, на нашу батьківщину”. Це було визнання того, що палестинці втратили, і так, як сучасні ізраїльські політики більше не можуть дозволити собі висловити. Але Даян не захищав право палестинців на повернення: він закінчив свою промову, заявивши, що ізраїльтяни повинні підготуватися до перманентної і запеклої війни, яка відіграє важливу роль у тому, що Ізраїль називав “прикордонними поселеннями”.
З роками рів перетворився на складну систему укріплень – 300-метрову буферну зону, де у 2018-19 роках було застрелено більше двохсот палестинських демонстрантів і ще тисячі дістали поранення, кілька шарів огороджень з колючого дроту, бетонні стіни, які сягають глибоко під землю, кулемети з дистанційним керуванням і системи спостереження, що охоплюють сторожові вишки, комплекси відеокамер, радіолокаційні датчики і повітряні кулі-шпигуни. Крім цього, є низка військових баз, деякі з яких розташовані поруч або всередині цивільних поселень, що утворюють так званий конверт Гази.
7 жовтня під час скоординованої атаки, ХАМАС завдав удару по всіх елементах цієї взаємопов’язаної системи. Нахаль Оз, найближче до огорожі поселення, був однією з цілей атаки. Термін “Нахаль” відноситься до військової частини, яка заснувала прикордонні поселення. Поселення Нахаль починали своє життя як військові форпости і мали перетворитися на цивільні поселення, переважно кібуцного типу. Але трансформація ніколи не буває повною, і вважається, що деякі жителі виступлять у ролі захисників поселення зі зброєю в руках, якщо знадобиться.
“Нічия земля” була tabula rasa, на якій ізраїльські планувальники складали абрис проекту сіоністських поселенців після вигнання 1948 року місцевих жителів. Його головним архітектором був Ар’є Шарон, випускник Баугауза, який до переїзду в Палестину в 1931 році навчався у Вальтера Гропіуса і Ганнеса Маєра. У Палестині він будував житлові комплекси, робітничі кооперативи, лікарні та кінотеатри. Коли було створено державу Ізраїль, Давид Бен-Гуріон призначив його головою Департаменту державного планування.
У книжці “Об’єкт сіонізму” (2018) історик архітектури Цві Ефрат пояснив, що, хоча генеральний план Шарона був заснований на новітніх принципах модерністського дизайну, він переслідував дещо інші цілі, зокрема забезпечити житлом хвилі іммігрантів, що прибули після Другої світової війни, переселити єврейське населення з центру на периферію, забезпечити безпеку кордонів і так забезпечити окупацію території, щоб не дати біженцям повернутися.
У 1950-х і 1960-х роках генеральний план Шарона і ті, що послідували за ним, зажадали будівництва в “прикордонних зонах”, які тоді визначалися приблизно як 40% території країни, регіональних центрів або “міст розвитку”, які обслуговували кущі аграрних поселень. Ці міста, що розвиваються, призначалися для розміщення єврейських іммігрантів із Північної Африки – арабських євреїв, які мали стати фабричними робітниками.
Аграрні поселення на кшталт кібуца і мошава призначалися для піонерів робітничого руху, головним чином східноєвропейців. Земля, що належала палестинським селам Дайр-Сунайд, Сімсімсім, Неджд, Худж, Аль-Хуррака, Аль-Зурайї, Абу-Сітта, Вухаїдат, а також бедуїнським племенам Тарабін та Ханаджре, була забудована містами розвитку Сдерот та Офакім та кібуцами Беєрі, Реім, Мефальсім, Кіссуфім та Ерец. Усі ці поселення 7 жовтня зазнали нападу.
Після ізраїльської окупації 1967 року влада побудувала поселення між головними палестинськими населеними пунктами в самому секторі Гази. Найбільшим став Гуш-Катіф недалеко від Рафаха на кордоні з Єгиптом; загалом ізраїльські колонії займали 20% території сектора Гази. На початку 1980-х років територія Гази та її околиць також була змушена прийняти безліч ізраїльських поселенців, евакуйованих із Синайського півострова після мирної угоди з Єгиптом. Першу стіну навколо території сектору було побудовано в період з 1994 по 1996 рік – час, який вважається розпалом “мирного процесу”. Газа тепер була ізольована від решти світу. Коли 2005 року у відповідь на опір палестинців ізраїльські колонії в секторі Гази було демонтовано, деякі з евакуйованих вирішили переїхати до поселень, розташованих недалеко від кордонів сектора. Незабаром після цього було побудовано другу, досконалішу систему огорожі.
У 2007 році, за рік після того, як ХАМАС прийшов до влади в секторі Гази, Ізраїль організував повномасштабну блокаду, контролюючи й одночасно обмежуючи потоки життєво важливих продуктів харчування, медикаментів, електрики та бензину, які надходять у сектор. Ізраїльська армія доводить позбавлення до рівня, який практично повністю зупиняє життя в секторі Гази. У поєднанні з серією бомбардувань, унаслідок яких, за даними ООН, у період із 2008 року до вересня цього року загинуло 3500 палестинців, блокада призвела до гуманітарної катастрофи безпрецедентного масштабу: цивільні заклади, лікарні, системи водопостачання та гігієни ледь здатні функціонувати, водночас електрику можна було отримати лише приблизно опів на половину дня. Майже половина населення Гази є безробітними, і понад 80% покладаються на допомогу для задоволення базових потреб.
Уряд Ізраїлю пропонує щедрі податкові пільги (наприклад, 20% зниження прибуткового податку) жителям поселень навколо Гази, багато з яких розташовані вздовж дороги за кілька кілометрів від стіни і йдуть паралельно їй.
У конверт Гази входять 58 поселень у межах 10 км від кордону з населенням у 70 000 осіб. За сімнадцять років, що минули відтоді, як ХАМАС прийшов до влади, незважаючи на спорадичні палестинські ракетні та мінометні обстріли, а також ізраїльські бомбардування території за кілька миль від неї, кількість поселенців продовжувала зростати. Зростання цін на нерухомість у районі Тель-Авіва і навколо пагорбів (агенти з нерухомості називають їх Тосканою Північного Негева) призвели до припливу поселенців середнього класу. Умови по інший бік барикад погіршилися обернено пропорційно зростаючому добробуту регіону.
Поселення є центральною частиною системи огорожі навколо сектора Гази, але їхні жителі, як правило, відрізняються від релігійних поселенців Західного берега. Частково поділяючи властиву ізраїльським лівим політичну сліпоту, деякі поселенці в Негеві все-таки беруть участь у русі за мир.
7 жовтня бойовики ХАМАС прорвали блокаду, зламавши взаємопов’язані елементи її інфраструктурної мережі. Снайпери стріляли по камерах, які відповідають за огляд забороненої зони. Вежі зв’язку були закидані гранатами. Залпи ракет заглушили радіолокаційний простір. Замість того щоб прокладати тунелі під парканами, бойовики пішли по землі. Ізраїльські спостерігачі або не побачили їх, або не змогли швидко повідомити про побачене. Бойовики підривали стіну або проробляли в ній десятки дірок.
Палестинські бульдозери розширили проломи. Деякі бойовики ХАМАС перетнули кордон на парапланах. Понад тисячу людей було зайнято штурмом військових баз. Засліпла і оглухла ізраїльська армія залишилася без чіткого уявлення про стан поля бою, а на прибуття підкріплення знадобилося кілька годин. У мережі з’явилися неймовірні знімки. Палестинські підлітки рухалися слідом за бойовиками на велосипедах або конях до тієї землі, про яку вони, можливо, чули від своїх бабусь і дідусів, але тепер вона змінилася до невпізнання.
Після баз руки дійшли до поселень, і почалася нічим не виправдовувана різанина. Цілі сім’ї були спалені живцем або розстріляні у своїх будинках. Загалом бойовики вбили близько 1300 мирних жителів і солдатів. Двісті осіб було захоплено в полон і переправлено в Газу.
Ізраїль десятиліттями стирав межу між цивільними і військовими функціями поселень, але тепер ця межа розмилася так, як не ізраїльський уряд навіть не припускав. Мирні жителі, які опинилися частиною живої стіни сектора Гази, отримали найгірше з обох світів. Вони не могли захистити себе, як комбатанти, і не були захищені, як цивільні.
Образи спустошених поселень надали ізраїльській армії свободу дій без санкції міжнародного співтовариства і зняли всілякі обмеження, які раніше були стримувальними факторами. Ізраїльські політики відверто закликали до помсти, використовуючи терміни анігіляції. Коментатори заявили, що сектор Гази має бути “стертий з лиця землі” і “настав час Накби 2”. Ревіталь Готліб, член Кнесету від партії “Лікуд”, написав у Твіттері: “Зносьте будівлі! Бомбіть їх без розрізнення!!! Досить безсилля. Ви можете все. Вас підтримує весь світ! Стерти з лиця землі сектор Гази. Ніякої жалості!“
Хоч би чим закінчився конфлікт, із ХАМАС при владі в Палестині чи без них (я б’юся об заклад, що першим), Ізраїлю не вдасться уникнути переговорів з обміну полоненими.
Для ХАМАС відправною точкою стануть шість тисяч палестинців, які наразі перебувають в ізраїльських в’язницях, багато з яких утримуються під адміністративним арештом без суду.
Захоплення ізраїльтян у полон було найважливішою тактикою палестинської збройної боротьби протягом 75 років конфлікту. Отримуючи заручників, ОЗП та інші угруповання прагнули змусити Ізраїль беззастережно визнати палестинську державність.
Позиція Ізраїлю в 1960-х роках полягала в запереченні існування такої речі, як палестинський народ, а це означало, що було логічно неможливо визнати ОЗП їхнім законним представником. Заперечення також означало, що немає необхідності визнавати палестинських бойовиків законними комбатантами згідно з міжнародним правом, а отже, немає необхідності надавати їм статус військовополонених відповідно до Женевських конвенцій. Захоплені палестинці перебували в стані правової невизначеності, багато в чому подібно до “незаконних комбатантів” епохи після 11 вересня.
У липні 1968 року Народний фронт визволення Палестини (НФВП) викрав літак авіакомпанії “Ель-Аль” і змусив його сісти його в Алжирі, тим самим започаткувавши серію викрадень літаків, очевидною метою яких було звільнення палестинських в’язнів. Інцидент в Алжирі призвів до того, що 22 ізраїльських заручників було обміняно на шістнадцять палестинських в’язнів, хоча ізраїльський уряд заперечував, що угоду взагалі було укладено. 16 за 22: такий обмінний курс довго не протримається.
У вересні 1982 року, після вторгнення Ізраїлю до Лівану, Генеральне командування НФОП Ахмеда Джібріля захопило трьох солдатів ЦАХАЛу; три роки потому, згідно з так званою угодою Джібріля, Ізраїль і НФОП-ГК нарешті досягли угоди про обмін полоненими: три солдати на 1150 палестинських ув’язнених. В угоді 2011 року про звільнення Гілада Шаліта, захопленого ХАМАС у 2006 році, обмінний курс був ще вигіднішим для палестинців: 1027 ув’язнених за одного ізраїльського солдата. Очікуючи, що йому доведеться укладати ще безліч подібних угод, Ізраїль почав довільно заарештовувати більше палестинців, зокрема неповнолітніх, щоб збільшити свої активи для майбутнього обміну.
Також зберігалися тіла палестинських бойовиків, яких теж можна було б включити в угоду. Подібне зміцнює уявлення про те, що життя одного з колонізаторів коштує в тисячу разів більше, ніж життя колонізованих. Ця арифметика неминуче нагадує історію торгівлі людьми. Але тут обмінний курс використовується палестинським опором, щоб повернути назад глибоку структурну колоніальну асиметрію.
Різні країни по-різному ставляться до захоплення своїх солдатів і громадян. Європейці та японці зазвичай беруть участь у таємному обміні полоненими або домовляються про викуп. США і Велика Британія публічно заявляють, що вони не ведуть переговори і не виконують вимоги викрадачів, і хоча вони не завжди суворо дотримувалися цього, вони виступали за те, щоб нічого не робити і мовчати, коли рятувальна операція здавалася неможливою. Подібне розглядається як “менше зло” і є частиною того, що теоретики військових ігор називають “грою, що повторюється”: кожну дію оцінюють із погляду її можливих довгострокових наслідків, водночас вигоду внаслідок звільнення полоненого порівнюють із імовірністю того, що обмін призведе до захоплення в майбутньому ще більшої кількості солдатів або мирних жителів.
Коли ізраїльтянина захоплюють у полон, його сім’ї, друзі та прихильники виходять на вулиці, щоб провести кампанію за його звільнення. Найчастіше уряд погоджується і укладає угоду. Ізраїльська армія зазвичай не радить уряду укладати угоди з обміну, вказуючи на загрозу безпеці, яку становлять звільнені бранці, особливо старші командири, і на ймовірність того, що це сприятиме збільшенню захоплень заручників палестинськими бойовиками. Яхья Сінвар, який нині є лідером ХАМАС, був звільнений у рамках угоди Шаліта. Серйозну громадянську кампанію проти подібних обмінів очолив релігійний поселенський рух “Гуш Емунім”, який розглядав їх як прояв крихкості “ліберального-світського” суспільства Ізраїлю.
1986 року, після угоди з Джибрилем, ізраїльська армія видала спірну директиву “Ганнібал” – секретний оперативний план, призначений для застосування в разі захоплення ізраїльського солдата нерегулярними збройними силами. Військові спростували цю інформацію, але ізраїльські солдати сприйняли її як дозвіл убити товариша до того, як він потрапить у полон. 1999 року Шауль Мофаз, тодішній начальник генерального штабу, пояснив подібну політику: “Попри весь біль, що його спричиняють такі слова, викрадений солдат, на відміну від солдата, якого було вбито, є національною проблемою”.
Військові заявили, що назва директиви була випадково обрана комп’ютерною програмою, але вона є цілком доречною. Карфагенський полководець Ганнібал Барка наклав на себе руки в 181 р. до н.е., щоб не потрапити до рук римлян. Римляни продемонстрували аналогічну рішучість тридцятьма роками раніше: коли Ганнібал спробував домогтися викупу за солдатів, яких він захопив під час битви під Каннами, сенат після запеклих дебатів відмовився, і бранців стратили.
1 серпня 2014 року під час наступу на сектор Гази, відомого як операція “Незламна скеля”, палестинські бойовики захопили солдата ЦАХАЛ недалеко від Рафаха, і директива “Ганнібал” набула чинності. Військово-повітряні сили розбомбили систему тунелів, у яких утримували солдата, і внаслідок бомбардування загинуло 135 палестинських мирних жителів, включно з кількома сім’ями.
Відтоді армія скасувала цю директиву. Але внаслідок нинішніх невибіркових бомбардувань Гази уряд, схоже, не тільки завдає безпрецедентних руйнувань жителям Гази, а й повертається до принципу віддавання переваги мертвих бранців перед угодою. Бецалель Смотрич, міністр фінансів Ізраїлю, закликав завдати ХАМАС “безжального удару, не зважаючи всерйоз на питання про полонених”.
Гілад Ердан, посол Ізраїлю в ООН, заявив, що заручники “не завадять нам робити те, що нам потрібно”. Але в цій війні тісно переплетені долі мирного населення Гази і полонених ізраїльтян, як і долі обох народів.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
