Сергій Дацюк часто скаржиться на неприйняття його слів співгромадянами. Його аналіз ситуації, що склалася, призводить до необхідності змінюватися і українцям, і росіянам, щоб зупинити війну. Висновок до банальності правильний, а ось основа, на якій він будує свої стратегії змін, помилкова. У нього виходить, що Україна, позначивши своє прагнення до НАТО, зробила помилку, тому що Росія її попереджала, що не потерпить такого. А якщо вже взялися дражнити тигра, то було нерозумно роззброюватися.
На цій основі можна зробити єдиний висновок (і Дацюк його робить), що тигрів дражнити не можна. Однак будь-кому, хто мав справу з тиграми (а це більшість українців), зрозуміло, що тигрові від самого початку було потрібно тільки розірвати нас на частини й поглинути, а вся його риторика стосовно червоних ліній і НАТО – це спроба уникнути небажаних для нього ускладнень під час освіження жертви, пов’язаних із її приналежністю до отари натовських овець.
Якщо врахувати відмінності в положенні жертви і хижака в ланцюзі харчування, то стає зрозумілою помилка в міркуваннях Дацюка. Жертва (це не моральна категорія, а суто біологічна) неминуче розглядається хижаком, як його законна здобич, і не має змоги догодити йому жодними поступками йому, окрім повної відмови від суверенітету, що і є кінцевою метою хижака. Усі, хто це розуміють, природно, обурюються риторикою Дацюка, що нав’язує Україні підлеглу позицію. І навіть слова про зміни не можуть допомогти справі, тому що пропонується змінюватися, зберігаючи позицію жертви.
Єдиний для нас шлях порятунку – це переставати бути жертвою, тобто ставати настільки сильними, щоб виявитися не по зубах хижакові. При цьому наш власний інтерес має стати домінуючим як у відносинах із Росією (якщо вступ до НАТО в наших інтересах, треба вступати), так і у відносинах із західними партнерами (нам потрібні власні сильні армія і ВПК, значить, треба змінювати правила формування армії та роботи економіки, а від партнерів вимагати не лише зброю, а й технології).
Начебто я і Дацюк говоримо схожі речі, тільки він застряг у позиції жертви, а з неї будь-які пропозиції звучать московським наративом, тому що саме вона (ця позиція) і є метою Москви.
Я далекий від думки, що Дацюк рупор росспропаганди, але він боєць тільки на словесному фронті, а тому вважає за краще всі конфлікти зводити до переговорів, а з тиграми це не працює. Вони слухають жертву, але не чують її, тому що подумки і на ділі вже пожирають нас. Тут потрібна груба фізична сила, природно, керована якісним мозком, здатним на фізичну агресію, а це не мозок Дацюка. Він взявся судити про речі, про які не має і не може мати уявлення, а апломб на всезнання з промов не прибрав, звідси і негативна реакція з боку тих, чий мозок краще підходить для вирішення конфліктних ситуацій на фізичному рівні.
Розмова про майданчики для мислення і придушення мислячих людей, звісно, важлива, тільки мислителі зараз потрібні такі, що усвідомлюють, що нас рвуть і рватимуть на частини незалежно від нашого прагнення догодити хижакові, але таких людей мало і їх майже нечути. Не менша проблема – це тупість і продажність нашої влади. Сьогодні важливі адекватність і швидкість рішень, але нікому незалежно думати і діяти не у власних інтересах. За фактом усі зміни зведуться або до повернення в шлунок хижака, або до появи адекватних викликам людей (не Дацюка з Арестовичем), які ухвалюють рішення і втілюють їх. Усе старе, що переслідує лише власний інтерес, має відмерти, і краще йому це зробити гідно і перестати скиглити вже зараз.
текст – Е.Парессе
