Відповідаючи на питання «Що таке інтелектуальна свобода сьогодні?», не можна виходити з філософського визначення свободи, слідуючи класичному методу через genus proximum і differentia specifica. Адже інтелектуальна свобода – це лише соціально-політичний аспект нашого досвіду як людей, що займаються будь-якою переважно «інтелектуальною» діяльністю: читають, пишуть, викладають у державних чи приватних закладах. Можна бути більш чи менш вільним у цій діяльності залежно від того, який тиск чинить якась зовнішня сила на практику такої діяльності з боку осіб, що нею займаються.
Очевидно, що сам термін «інтелектуальна свобода» глибоко пов’язаний з історією взаємовідносин інтелектуальної діяльності з владою – політичною, релігійною чи економічною. Ця історія, часто сама по собі, але особливо у свідомості інтелектуалів у їхній саморепрезентації як соціальної групи, переважно характеризується постійним напруженням і конфліктами. Сократ, Джордано Бруно чи філософи Просвітництва є символічними персонажами інтелектуальної історії Заходу. Чи варто вважати конфлікт сутнісною рисою стосунків інтелектуалів з владою? І, до речі, чи можна розглядати інтелектуалів як соціальну категорію, навіть «клас»?
Тут варто згадати Антоніо Грамші. Він не розглядав інтелектуалів як клас, але намагався вписати їх у рамки класового конфлікту, який вважав невід’ємною рисою (капіталістичного?) суспільства. Не слідуючи за Грамші в усіх його розробках, пов’язаних переважно з історією інтелектуалів в Італії, ми запозичуємо у нього ідею про зв’язок інтелектуалів і капіталістичного суспільства.
Основний момент, на який я хочу звернути увагу, – це відносна відсутністьконфлікту між інтелектуалами та владою в наших пізньокапіталістичних суспільствах. Ситуацію можна описати в термінах Гайдеґґера: справжня надзвичайна ситуація – це відсутність надзвичайної ситуації.
Відносний «мир», який сьогодні характеризує стосунки інтелектуалів з владою (у різних їхніх проявах), аж ніяк не є «нормальним» станом для інтелектуалів, а радше є способом їхнього приглушення шляхом нормалізації. Перш за все, розвиток засобів масової інформації (преса, телебачення тощо) пропонує інтелектуалам більш визначені і більш сприятливі соціально-економічні умови.
Багато моїх студентів, хоч і не можуть знайти викладацьку роботу в школах чи університетах, зараз працюють в рекламних агентствах копірайтерами, або навіть у туристичних агенціях. Хіба вони не «інтелектуали»? Вони більше не беруть участі в боротьбі проти якоїсь соціальної, економічної чи політичної влади; вони інтегровані в систему, до якої вони долучаються і яку підтримують, працюючи в нематеріальній сфері створення соціального консенсусу навколо «спільних» цінностей, очікувань і соціальної уяви. Немає більше «poètes maudits». У багатьох сенсах неконфліктні інтелектуали, «нормалізовані» в пізньому капіталістичному суспільстві, є свого роду духовенством, агентами «здорового глузду», спільної ідеології, яка виражається в мейнстрімній пресі, в популярних ток-шоу на телебаченні тощо. Без конфліктів з владою інтелектуальна свобода здається приреченою на зникнення.
Ця відсутність конфлікту, відсутність надзвичайних ситуацій відповідає зникненню того, що раніше називали того, що ми звикли називати «класовою боротьбою». Грамші уявляв, що інтелектуали братимуть участь у класових конфліктах; але з огляду на «нормалізацію» політики, яка відбувається в пізньому капіталізмі, де політика зводиться до адміністрування і технічної функціональності економічної системи (в термінах Гайдеґґера: Machenschaft), інтелектуали стикаються з двома можливостями: прийняти функцію «духовенства», яке підтримує систему цінностей, функціональну для існування Машини, або спробувати підняти конфлікти в сфері надбудови, де боротьба обмежується розбіжністю Weltanschauungen.
Нещодавно Папа Франциск, виступаючи на зібранні молоді, закликав їх до «hacer lio»: створювати збурення, підривати і порушувати тишу і одноманітність панівної думки. Отже, захищати інтелектуальну свободу сьогодні означає порушувати одноманітність конформістської покори. Чи варто думати, що «бунт» інтелектуалів, подібно до великого авангардного мистецтва та філософії початку 20-го століття, є «лише» надбудовним рухом, якому гарантована широка свобода, оскільки він не зачіпає «реальних» механізмів влади? Ризик існує, але оскільки це єдина «свобода», яку ми все ще маємо, найкраще використовувати її – hacer lio, як каже Папа Франциск.
переклад ПолітКом
