Ми виступаємо за матеріалістичну процедуру іманентного самопідриву релігійної будівлі.
Теза, згідно з якою Бог є лиходієм або дурнем, не тільки набагато радикальніша за твердження Пітера Сінґера, що звичайні люди злі, а й набагато радикальніша за твердження про те, що Бога немає, оскільки воно руйнує зсередини саме поняття божественного.
Щоб прояснити цю процедуру, давайте візьмемо приклад з іншої галузі. Пісня “The Night They Drove Old Dixie Down” (найвідоміша у виконанні Джоан Баез) – це розповідь від першої особи, яка розповідає про економічні та соціальні труднощі, що їх зазнав головний герой, бідний білий південноамериканець, в останній рік Громадянської війни в США. Пісня не про рабство, Конфедерацію або Роберта Е. Лі, вона скоріше розповідає історію бідного жителя півдня, у якого немає ніяких рабів і який намагається осмислити смерть свого брата і втрату засобів до існування.
По суті, як спроба передати досвід бідної білої людини, співчутливої до справи Півдня, але незадоволеної тим, що змушена страждати за інтереси багатих рабовласників, він набагато ефективніший у руйнуванні їхньої справи, ніж безпосередня аболіціоністська критика. І точно так само прийняття релігійної віри, але потім демонстрація того, що її бог злий/дурний, набагато ефективніше, ніж безпосередня атеїстична критика.
У фільмі “Дорога до раю” (1991, сценарист і режисер Майкл Толкін) Мімі Роджерс чудово грає Шерон, молоду жінку з Лос-Анджелеса, яка вдень працює телефоністкою, нескінченно повторює одні й ті самі запитання, сидячи в маленькій кабінці серед десятків таких самих, як вона, але вночі вона бере участь у свінгерських оргіях. Не знайшовши задоволення в такому порожньому житті Шерон стає членом секти, що проповідує швидкий кінець світу і друге пришестя. Перетворившись на пристрасну віруючу, вона починає вести новий, благочестивий спосіб життя, виходить заміж за Ренді, одного зі своїх попередніх партнерів зі свінгу, і народжує від нього дочку Мері. Шість років потому, коли Ренді, тепер теж ревний християнин, був застрелений божевільним, і ця безглузда катастрофа ще більше переконує жінку та її доньку у швидкому наближенні Царства божого.
Шерон вважає, що Бог сказав їй піти з Мері в найближчий табір у пустелі й почекати там, поки їх обох не заберуть на небеса, де вони возз’єднаються з Ренді. Фостер, добрий, але невіруючий патрульний офіцер, піклується про них під час довгого очікування, коли в них закінчується їжа. Мері втрачає терпіння і пропонує матері просто вбити себе, щоб потрапити до раю і негайно приєднатися до Ренді. За кілька тижнів Шерон теж втрачає терпіння, вирішує вчинити немислиме і слідує пораді Мері, щоб припинити її страждання. Однак, застреливши Мері, вона не може згодом накласти на себе руки, знаючи, що в християнські традиції – самогубців не беруть на небеса. Вона зізнається у своєму вчинку Фостеру, який заарештовує її та відправляє до місцевої в’язниці…
Аж до цього моменту історія рухається “реалістичними” лініями, і легко уявити можливий “атеїстичний” фінал: самотня Шерон, що зневірилася, гірко усвідомлює жах того, що вона зробила, і, можливо, її врятує добрий поліцейський. Однак тут події приймають абсолютно несподіваний поворот: прямо в тюремній камері відбувається кінець світу – буквально у всій наївності, включаючи погані спецефекти. Спочатку пізно вночі з’являється Мері в супроводі двох ангелів, а потім, рано вранці, поки Шерон сидить у своїй камері, навколо лунає гучний звук труби, який сповіщає про серію надприродних подій – тюремні ґрати вилітають, бетонні стіни падають тощо.
Тікаючи з в’язниці, Шерон і Фостер їдуть у пустелю, де множаться ознаки кінця світу, від запорошених буревіїв до вершників апокаліпсису, що біжать за машиною і навколо неї. Потім Шерон і Фостер обидва “підносяться”, опиняються посеред пейзажу, схожого на чистилище, де Мері наближається до них із небес і благає Шерон прийняти Бога, заявити, що вона любить Бога, – і, просто зробивши це, вона зможе приєднатися до Мері та Ренді на небесах. Фостер, хоча все ще атеїст, швидко користується цією можливістю, каже, що любить бога і йому дозволено вхід на небеса, але Шерон відмовляється, кажучи, що вона не може говорити про свою любов до бога, який так жорстоко вчинив з її сім’єю без жодної на те причини. Коли Мері запитує її, чи знає вона, скільки їй доведеться перебувати в ув’язненні в самому чистилищі, засуджена бути там на самоті, Шерон відповідає: “Назавжди”.
Таким чином, опір Шерон Богу, її відмова зізнатися у своїй любові до нього є справді моральним вчинком. Було б абсолютно неправильно вважати, що вона відкидає несправжнього Бога і що в справжній християнській версії фільму наприкінці має з’явитися істинний Христос, оголосити її істинно віруючою саме тому, що вона відмовилася заявити, що любить несправжнього Бога. Таким чином, справжня спокуса, якій потрібно чинити опір, – це заявити про свою любов до Бога, який на це не заслуговує, навіть якщо він реальний.
Для вульгарного матеріаліста все це не може не видатися пустим розумовим експериментом, але для істинного матеріаліста тільки так ми насправді відрікаємося від Бога – відмовляючись від нього не лише остільки, оскільки він справді не існує, а й навіть якщо він є. Коротше кажучи, істинна формула атеїзму не “Бога не існує”, а “Бог не лише не існує, він ще й дурний, байдужий, а може бути, і відверто злий” – якщо не зруйнувати саму фікцію бога, то зсередини цієї вигадки легко подовжити його владу над нами у формі заперечення (“Я знаю, що бога немає, але він, тим не менш, є шляхетною і піднесеною ілюзією”).
Програмна заява Лакана на Х семінарі про те, що “атеїст, як воїн, як революціонер, – це не той, хто заперечує Бога в його всемогутності, а той, хто стверджує себе як такий, що не служить жодному Богові”, доводить до кінця цей останній жест героїні з “Дороги до раю”: навіть коли вона безпосередньо стикається з божеством, вона відмовляється служити йому.
І якби в останній момент фільму Шерон обернулася, вона б побачила поруч із собою Христа.
Фрагмент із нової книги Славоя Жижека “Християнський атеїзм: як стати справжнім матеріалістом”
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
