Існує поширена думка, що фашистський терор є минущою історичною фазою, яка, на щастя, вже позаду. Я не можу приєднатися до цієї думки, оскільки розглядаю терор як такий, що глибоко укоренився в динаміці сучасної цивілізації і, особливо, наукової організації. Небажання досконально вивчити феномен терору в усіх його аспектах саме по собі слугує одним із непримітних симптомів терору. Безсумнівно, для тих, хто живе в умовах терору, практично неможливо розмірковувати про нього і тим самим розширити свої пізнання про нього.
Проте це навряд чи є достатнім поясненням дивовижної стриманості, а то й заперечення, якими західний світ, що так цінує факти, відповідає на тоталітарний терор. Хоча йому завжди були доступні надійні джерела, Захід миттєво заплющив очі на прояви фашистського терору, аж доки йому не довелося звернути увагу на розкриті в Освенцимі, Бухенвальді, Берген-Бельзені та Дахау злочини. Західний світ і донині (1946 р.) уникає фактів про той терор, який послідував за закінченням війни. Поширеному в країнах, що зазнали терору, заціпеніння, що служить самозбереженню, у так званому “вільному світі” відповідає психічне витіснення – неусвідомлена втеча від правди.
Сучасна система терору означає атомізацію індивіда. Думка про наслідки і наслідки тілесних катувань наповнює нас огидою; не менш жахливе їхнє значення для психіки. Задіяне терором розлюднення полягає насамперед у тотальній інтеграції населення в колективи, що паралізують міжлюдську комунікацію, – незважаючи на те, що це попри те чи, якраз, як наслідок найгроміздкішого комунікаційного апарату, на вплив якого люди відтепер піддаються.
В умовах терору індивід ніколи не один і завжди самотній. Він окостеніє й отупіває не тільки у стосунках зі своїми ближніми, а й по відношенню до самого себе. Страх забороняє йому спонтанні емоційні та розумові реакції. Сам акт мислення стає дурістю: він небезпечний для життя. Було б нерозумно не бути дурним, і як наслідок цього загальне оглупління охоплює залякане населення. Люди впадають у ступор, що нагадує стан моральної коми. Основними рисами терору я бачу таке:
1. Безпосередність і всемогутність
Однією з основних функцій терору є знищення будь-якого раціонального співвідношення між урядовими рішеннями та особистою долею. Характерні для початкової стадії тоталітарного терору масові арешти, змішання в концентраційних таборах із найрізноманітніших причин людей найрізноманітнішого походження, переконань і релігії слугує стиранню особистих відмінностей і претензій до владного апарату. Якісної відмінності, яка зазвичай створюється між засудженими ув’язненими та рештою населення, не існує між жертвами терору в концтаборах і людьми назовні. Принцип вибірки під час масових арештів, що здається настільки ірраціональним, ґрунтується на терористичному розрахунку. Питання індивідуальної ціни є настільки ж неважливим, наскільки безнадійною є надія на тимчасово обмежене покарання.
Концентраційні табори куди більш репрезентативні щодо складу населення за складом своїх ув’язнених, ніж традиційні в’язниці. Цей факт підтверджується ще й тією обставиною, що ув’язнені концтабору підлягатимуть нагляду не невеликої групи спеціалізованих службовців, а певних загонів таємної поліції, яка одночасно пригноблює і все населення цілком.
Це знищення причинно-наслідкового зв’язку між окремим вчинком і наслідками, що виникають через нього для індивіда, є однією з основних цілей сучасного терору, власне:
2. Крахом безперервного досвіду
Із крахом законної раціональності та її чіткого значення для індивідуальної долі сама вона стає непередбачуваною і втрачає тим самим свій специфічний сенс. Індивід не знає, що на нього чекає, а вже пережите втрачає всіляке значення для його особистості та його майбутнього. Нормальний ритм життєвих фаз від молодості до старості, з виховання, кар’єри, успіху або неуспіху скасовано. Творчі можливості фантазії та спогадів втрачають свій сенс і, зрештою, марніють, бо вони не здатні посприяти бажаній зміні життєвих умов індивіда.
Зрозуміло, трансформація людини з індивіда, сутність якого означає сталість досвіду і спогадів, у простий вузол окремих реакцій має глибші наслідки серед ув’язнених беззахисних жертв терору, ніж серед “вільного” населення. Різниця, однак, є лише градуальною, і якщо ми підтверджуємо нашу теорію лише повідомленнями з таборів, то не варто забувати, що населення загалом знало про масові арешти й терор у концтаборах. І, таким чином, жертвами терору були не лише євреї, “комуністи”, поляки тощо, а й – згідно з наміром – справді всі.
Курт Бонді, німецький психолог, який і сам був певний час ув’язненим концтабору, описував крах досвіду та спогадів так: “Найдеморалізуюче впливає неясність тривалості ув’язнення… Людина намагається забути. Минуле поступово стає невизначеним і туманним, образ сім’ї та друзів розмивається… У цьому – коріння безнадійності, апатії, байдужості, відчаю, недовірливості, егоцентризму”. (Kurt Bondy, Problems of Interment Camps, Journal of Abnormal ans Social Psychology, 1943)
Життя стає ланцюжком очікуваних, уникаємих або зазнаваних потрясінь, і цей фрагментований досвід призводить до фрагментації індивіда. У терористичному суспільстві, де все сплановано до дрібниць, план для індивіда полягає в тому, що ніякого плану немає. Таким чином індивід перетворюється просто на об’єкт, на зв’язку умовних рефлексів, за допомогою яких він реагує на незліченні маніпульовані та розплановані потрясіння.
3. Крах особистості
Особиста комунікація стає незначущою в системі, в якій життя зводиться до ланцюжка не пов’язаних одна з одною реакцій і шокових переживань. На місце над-Я, інстанції совісті, заступає Гітлер-Я, як мені хотілося б його назвати, в якому обмеження діяльності, що створюються совістю, замінюються придушеннями та імпульсами, що продукуються винятково механічними реакціями та імітаціями. Ні тероризований, ні терорист не залишаються особистостями в традиційному сенсі цього слова. Вони, зрештою, є просто матеріалом, який пристосовується до ситуацій, що їх створює абсолютно незалежна від них сила. Ув’язнений, який утік з Освенцима, розповідав, як табірна система “руйнує всі соціальні зв’язки в жертвах і зводить розумову діяльність до боязкого бажання подовжити виживання, чи то на один день, чи то на одну годину”.
Бруно Беттельгейм, недобровільний спостерігач у двох концентраційних таборах, влучно проаналізував цей процес руйнації, який закінчується втратою елементарних імпульсів. За його власними словами: “Для нових ув’язнених зовнішній світ, який жив далі, ніби нічого не сталося, складався з людей, яких вони знали як друзів і рідних. Але навіть ця ненависть до їхньої передбачуваної байдужості навряд чи існувала у більш старших ув’язнених. Здавалося, що нібито разом із цією здатністю любити своїх ближніх, вони також втратили і здатність ненавидіти їх – вони стали нездатними взагалі виявляти сильні почуття до кого-небудь”. (Bruno Bettelheim, Inidividual and Mass Behavior in Extreme Situations, in: Journal of Abnormal nad Social Psychology, 1943)
Схоже спрощення особистості до зв’язки умовних рефлексів спостерігалося і у співробітників охорони. Янкель Вірник описує у своїй книзі “Один рік у Треблінці” поплічників терору як автомати, які не знали ні каяття, ні співчуття і виконували свої обов’язки, щойно начальник натискав на кнопку. Беттельгейм описує процес дегуманізації такими словами: “Через те, що вони виховувалися у світі, де жорстокість засуджувалася, їм було неприємно робити те, що вони робили. Здавалося, що в них розвинулося почуття нереальності щодо своїх актів жорстокості. Після того, як вони прослужили деякий час наглядачами в таборі, вони звикали до своєї нелюдської поведінки – вони розвивали “умовний рефлекс”, і він таким чином ставав частиною їхнього “справжнього” життя”.
Приголомшує доказовий матеріал, який надають самі ці автомати не-людськості під час судів над військовими злочинцями, що відбуваються в Німеччині. Вони зізнаються в найжахливіших злочинах, не демонструючи при цьому ні найменшого почуття провини. Вони наполягають на тому, що їхня нелюдська поведінка виправдана наказами їхнього начальства.
4. Боротьба за виживання
Стара культурна система абстрактної філософської метафізики аж до інститутів релігії та виховання являла собою ідеологію раціональної поведінки, що включала в себе повагу до прав, претензій і потреб інших як необхідну умову власного виживання. У рамках терористичної системи така поведінка була б рівнозначною самознищенню. Тероризм руйнує причинно-наслідковий зв’язок між соціальною поведінкою і виживанням і зіштовхує індивіда з голою природною силою, тобто з неприродною природою, що стала не-природною, в образі всемогутнього терористичного апарату.
Метою терору і терористичних актів є змусити людей до настільки всеосяжного пристосування до свого принципу, щоб вони знали лише одну мету: самозбереження. Що більше люди без докорів сумління думають лише про власне виживання, то більше вони перетворюються на психологічні маріонетки системи, яка не має іншої мети, крім утримання влади.
Колишні в’язні концентраційних таборів підтверджують цей регрес до елементарного соціал-дарвінізму. Бонді повідомляє: “Прагнення до самозбереження, страх, голод і спрага призводять до повної зміни особистості у більшості ув’язнених… У багатьох випадках зникало саме почуття відповідальності за інших людей, а водночас із ним і всіляке відчуття спільної долі. Так, деякі ув’язнені вели дику, безоглядну і абсолютно безнадійну боротьбу за своє виживання”. (Bondy, 1943)
5. Перетворення на “сировину”
Одним із найсильніших страхів володарів терору є те, що їхні жертви знову можуть відновити усвідомлення своєї приналежності до єдиного людського суспільства. Тотальна перемога тоталітаризму була б рівнозначна тотальній втраті розуміння історії людьми, які, нездатні до будь-якої рефлексії, стають, таким чином, “сировиною”. Гітлер сформулював це недвозначно: “Я хочу, щоб молодь була жорстокою і безстрашною, схильною керувати і застосовувати силу. І молодь повинна стати такою. Вона повинна мужньо переносити будь-який біль.
У нас не повинно бути ніяких слабкостей, ніяких ніжностей. Її очі повинні знову спалахнути блиском чудової, вільної хижості. Я хочу, щоб моя молодь була сильною і прекрасною. Я виховуватиму її всіма можливими фізичними вправами. Я хочу, щоб вона була атлетичною. Це найголовніше, найважливіше. Таким чином я відбракую людей, які остаточно одомашнилися за минулі тисячоліття. Таким чином я отримаю чистий, благородний природний матеріал. Таким чином я зможу створити щось нове”. (Герман Раушнінг, Говорить Гітлер. Звір із безодні, 1993)
Якщо відкинути всі прикметники, що прикрашають, ми отримуємо класичне формулювання фашистських засобів і цілей. Людство, після того як його вкотре приборкають, стане частиною природного багатства і, тим самим, справді сировиною, яку можна за бажанням видобувати і використовувати або ж знищувати і викидати геть. Сучасний тероризм завжди розглядає людину або з погляду монополіста, який оцінює природні багатства, або з погляду могильника, який прикидає, як позбутися непотрібних людських решток, що стали непотрібними.
В оповіданнях, що описують прибуття ув’язнених у східноєвропейські концтабори, чітко ілюструється ця позиція: “З одного боку, ми здавали наш багаж, з іншого – нам довелося роздягнутися і здати наш одяг і цінні речі. Голими ми пройшли в наступний барак, де нам поголили і продезінфікували голови та обличчя лізолом. На виході кожен із нас отримав номер… Із цими номерами в руках нас загнали в третій барак, де відбувалася реєстрація. “Реєстрація” полягала в тому, що ці номери нам нататуювали на грудях. Після того, як кожен надав інформацію про свою персону, нас групами по сто осіб відправили до підвалу, а потім до іншого бараку, де ми отримали смугастий одяг і дерев’яні черевики”. (Die Judenausrottung in Polen. Augenzeugenberichte. Dritte Serie. Genf 1944)
Аналогія між поводженням з людськими істотами і товаром при перевірці інвентарю жахлива і переконлива. У кожному випадку йдеться про спланований захід із придатними або непридатними для певних цілей матеріалами. За свідченнями очевидців, процес реєстрації було вдосконалено настільки, що відбирали тільки справді корисний людський товар. Той, хто не отримував номера, вибраковувався і знищувався. І як у всякій перенаселеній адміністрації, кожен відмовлявся брати відповідальність за будь-які помилки.
Навіть коли товар помилково визнавали бракованим, його знищували: “Оскільки ув’язнені сортувалися не за іменами, а за номерами, легко відбувалися помилки з жахливими наслідками. Якщо “писар” випадково відмічав якийсь номер, який належав до ще ще живої людини, як “мертвий” – помилка, яка легко могла статися в ситуації настільки високої смертності -, помилка ця виправлялася тим, що носія номера вбивали”.
Вірник описує зведення індивіда до нікчемності потенційної падалі: “Люди прибували і зникали, смерть без кінця. Я навчився бачити в кожній живій людині майбутній труп. Очима я оцінював його вагу, кому доведеться нести його до могили, наскільки дістанеться при цьому його могильнику? Це було жахливо, але це було, тим не менш, правдою. Хто б міг подумати, що людська істота в подібних умовах іноді може посміхатися і жартувати?”
Це – жорстокі факти, і вони дають нам право зробити висновок, що всередині логіки терору людина стає просто сировиною. І навіть сама смерть служить раціональній меті і повинна використовувати зайвий людський матеріал: “Німці зганяли міських євреїв у натовпи – чоловіків, жінок, дітей. Дорослих тут же вбивали, дітей же віддавали загонам гітлерюгенда як мішені для навчання стрільби”. (Бюлетень новин, Представництво польського єврейства, Американський підрозділ 1945)
6. Асиміляція в тих, хто переслідує
Терористична система досягає свого апогею, коли жертва перестає усвідомлювати розрив між собою і своїми катами. У знеособлюючій атмосфері тоталітаризму і внаслідок краху особистості на передній план виступає не стримуваний більш архаїчний механізм імітації. Беттельгейм описує цю останню стадію регресу: “Пристосування ув’язненого до табірної ситуації сягнуло своєї найвищої точки, коли особистість змінилася настільки, що він робить цінності Гестапо своїми цінностями… Старші ув’язнені, схильні до ідентифікації з Гестапо, робили це не тільки в сенсі агресивної поведінки. Вони намагалися роздобути частини списаної гестапівської уніформи… Ця ідентифікація заходила настільки далеко, що вони намагалися наслідувати навіть поведінку своїх мучителів у їхній вільний час. Улюбленою грою наглядачів було з’ясування, хто витримає більше ударів без опору чи крику.
Старші ув’язнені копіювали цю гру, наче їм і так часто не діставалося. Серед інших аспектів, у яких ув’язнені мімікрували під персонал Гестапо, була расова дискримінація: ув’язнені переймали її, хоча вона від самого початку і суперечила їхній власній системі цінностей”. Мабуть, для жодної системи влади немає більшого успіху, ніж прийняття постульованих нею цінностей і поведінкових масштабів її беззахисними жертвами. Якщо ми врахуємо те, що відмінність у впливі терору на населення всередині та зовні концентраційних таборів є лише питанням градуса, але не змісту, то ми отримуємо тут жахливий доказ розмаху так званої “проблеми перевиховання” в Середній Європі, з якою тепер стикаються союзники.
Після цих роздумів про атомізацію індивіда – кілька думок з приводу наслідків терористичного режиму для суспільства.
Для режиму залякування характерно, що його методи і практики постійно нарощують свої дієвість, розмах і жорстокість. Терор відтворюється за допомогою того, за рахунок чого він живе – його ексцеси одразу ж породжують потребу в дедалі більших жахах. Посилення гноблення змушує жертв відмовитися від очікування закінчення страху; їм хочеться тільки полегшення. Своєрідна динаміка терору підтримує, таким чином, його суверенність. Його жертви втрачають здатність уявляти собі інший уклад життя. Вони потрапляють в абсолютну матеріальну і психологічну залежність. Вони стають одержувачами “подачок” – від винагород у рамках акцій “Сили через радість” до порцій брудної води і протухлої їжі в концтаборах. Тим самим, на мою думку, пояснюється поведінка багатьох німців щодо військ союзників.
Йдеться про ланцюжок заморожених реакцій. Зарозуміла стриманість з одного боку і послужлива підлесливість стосовно військової адміністрації водночас є результатом багаторічного відчуження від дійсно пережитих цінностей і внутрішньої твердості. Ще одним наслідком цього є впадання в інфантильну колективність. Фрагментація за допомогою залякування призвела практично до повного руйнування старих суспільних інститутів. Одна з найважчих тенденцій – це підрив традиційних сімейних зв’язків.
Навмисне свавілля терористичної ієрархії позбавило батьків усілякого впливу; державна поліція вчить дітей доносити на батьків; молодь повністю регламентована; так зване “соціальне планування” призводить до переселення великих груп населення, не озираючись на сімейні зв’язки, – подібно до того, що відбувалося в найгірші часи работоргівлі. Усі ці заходи неминуче призводили до підриву наявних сімейних зв’язків і, як наслідок, до позбавлення молоді тепла і затишку. Виникає молодіжна колективна самосвідомість, позбавлена коріння і сумнівів, у якій концепція сім’ї заміщується імаго цинічної, в’язкої, руйнівної, безтурботно-жорстокої і сповненої упереджень спільноти, яка моторошним чином відповідає Гітлерівському баченню жорстоко “приборканої” і тому, своєю чергою, жорстокої “сировини”.
І, врешті-решт, моделі залякування виявляються не без наслідків для поведінки вже звільнених груп та індивідів. Не моралізуючи про легітимність акцій відплати, подібні акції, що в будь-якій формі мають відбиток терористичної, ворожої поведінки, слугують серйозною перешкодою для успішної політики умиротворення і примирення в постфашистський період. Потрібно сказати, що та система терору, яку вперше в Західній Європі створив Муссоліні, відсвяткувала свій похмурий тріумф у мстивій оргії, здійсненій над тілами цього диктатора і його коханки.
Вона восторжествувала також і в мстивих нападках на французьких жінок, яких звинувачували в інтимних стосунках із німецькими солдатами, і яких гнали вулицями під ударами з поголеними головами. Те, що один представник польського підпілля уявляв собі під “гуманним і законним” перехідним періодом після звільнення від нацистського ярма, виглядало так: “Щойно німців переможуть, необхідно організувати безоглядний масовий терор. “Імпортованих” німців потрібно виселити тими самими методами, які уможливили їхнє поселення, – за допомогою насильства і безоглядної ліквідації”.
На запитання про причини і коріння терору в сучасній цивілізації мені хотілося б відповісти такими роздумами:
Людство стало в результаті розвиненої ним самим технології здебільшого зайвим. Сучасні машини і методи організації дають змогу відносно маленькій групі різноманітних менеджерів, техніків і експертів підтримувати на ходу весь промисловий апарат. Наше суспільство досягло стадії потенційного масового безробіття, а масова зайнятість – це дедалі більшою мірою продукт маніпуляції державного апарату, що відправляє незліченні людські маси на громадські роботи, до яких належать армії та громадські й напів-громадські політичні організації, аби, з одного боку, підтримувати їхнє життя, а з іншого – тримати їх під контролем.
Це означає, що більша частина працівників втратила своє творче ставлення до трудового процесу. Вони живуть у соціальному та економічному вакуумі, що стає умовою підготовки терору. Це – в певному сенсі, провісник влади тоталітарних сил і, одночасно з цим, створює об’єкт для його тактики. Для цих панів терор слугує інституціоналізованою машиною управління для зайвих людей, що стали зайвими, і відчуженого життя.
Певні культурні течії, що були результатом кризи лібералізму, теж відіграють свою роль у становленні цього терору. Під впливом масового виробництва люди навчилися жити за матеріальними і розумовими лекалами та моделями. Вони схильні до некритичного перейняття цілих мисленнєвих і поведінкових систем, вони ніби не можуть опиратися запропонованому ідеологічному наркотику. Так, бути “прогресивним” означає ipso facto бути за демократію, бути за політику Нової угоди, за чорношкірих, за євреїв, за Радянський Союз і за багато чого іншого; або бути “ізоляціоністом” – означає або означало бути проти Англії і проти Росії, проти інтелектуалів, проти євреїв тощо.
Йдеться не стільки про те, що люди вірять у ці стереотипи, а про те, що вони самі стають стереотипними придатками тієї чи іншої культурної або політичної монополії. Розум, сталість, особистий досвід втратили своє значення. Можна було б, наприклад, сказати, що більше не залишилося істинних антисемітів, тому що антисемітизм більше не є реакцією на щось специфічно єврейське, а, скоріше, моделлю поведінки у зв’язку з певним соціо-культурним “квитком”. Зникнення істинного досвіду в сучасному світі ще більше ускладнює боротьбу зі спотвореними та брехливими стереотипами та їхнє викриття.
Культурна монополія, своєю чергою, проводить залякування, якому індивід не чинить опору. Розбіжність між моральними традиціями індивідуалізму і масовими злочинами сучасного колективізму вигнала сучасну людину в моральну пустелю. Здається, що вона ще тримається за такі моральні концепції буржуазного суспільства, як совість, пристойність, самоповага, людська гідність, але громадські підстави цих концепцій похитнулися.
Щоб навести різкий приклад: етичне питання, про яке йдеться в “Гамлеті” і яке вважається класичним документом поняття моралі наприкінці Середньовіччя, це – питання про те, чи можна знову “відновити століття, що розхиталося”, коли Гамлет стає суддею і катом для вбивці свого батька. Перед обличчям фізичної та моральної катастрофи сучасності моральна дилема Гамлета виглядає майже сміховинною.
Сучасній людині більш-менш зрозуміло, що її моральні цінності втратили всілякий вплив, бо від її рішень ні в матеріальному, ні в психологічному плані нічого не залежить. Вона почувається самотньою і обдуреною своєю матеріальною і психічною традицією, яка в ліберальному суспільстві ще вважалася фундаментом її існування. Вона сповнена гніву й агресії, вона – потенційний параноїк. У цьому стані вона готова сприйняти навіть найбожевільніші ідеології.
Фашисти першими усвідомили зв’язок між потенційною матеріальною убогістю і реальним розумовим збіднінням і першими використали його раціонально, систематично і необмежено. Вони зрозуміли, що пригноблення і контроль над надмірним населенням можливі лише тоді, коли в його мізки вкарбовується постійна можливість фізичної і психічної загрози і коли вся структура традиційної моральних і емоційних систем підтримки, за допомогою яких люди дотепер намагалися подолати особисті катастрофи і важкі часи, буде знищена.
Гітлер сам говорив про необхідність залякування і жорстокості, про це пише Раушнінг. Йому зовсім не до смаку такі речі як концтабори і таємна поліція, але вони все-таки неминучі. “У нас нічого не вийде, якщо ми не будемо схильні до жорстокості… Панування підтримується не гуманністю, а злочинами (у міщанському сенсі цього слова). Терор абсолютно необхідний для встановлення будь-якої нової влади… Набагато важливіше за терор – систематично змінювати схеми, за якими маса розуміє і сприймає світ. Слід поневолювати думки і почуття людей”.
Геґель одного разу сказав: “Благословенний інститут, у якого немає історії”. Наше століття терору – вже історія, причому одна з найтемніших її глав. Але мрія про свободу і щастя, яку намагається знищити терор, теж – частина історії. І тільки теоретично і практично націлений на коріння і наслідки терору розум може дати людству надію на вивільнення зі смертельної долі, в якій воно, як здається, заплуталося.
Мрії західної цивілізації все ще можуть стати реальністю, коли людство припинить розглядати людських істот як нікчемний товар або просто як засіб для досягнення мети. Якщо це не вдасться, хвиля терору може захлеснути і нас.
з “Лжепророки. Дослідження до фашистської агітації” (Переклад з німецької – “Untergang der Dämonologien. Studien über Judentum, Antisemitismus und faschistischen Geist”, 1990; спочатку англійською – Leo Löwenthal: “Prophets of Deceit. A Study of the Techniques of the American Agitator”, 1949)
Лео Левенталь (1900 – 1993) – один із незаслужено забутих представників т.з. критичної теорії, займався дослідженням масової комунікації, фашистської агітації, і соціологією літератури.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
