Чому ми [залишаємося] вірні, що означає мати віру? Вірити у кодекс поглядів, у систему ідей, сформульованих в ідеології, у релігійному чи політичному «кредо»*? Якби це було так, то вірність і віра були б сумним заняттям, не більш ніж похмурим, самовдоволеним обов’язком виконувати розпорядження, які ми чомусь вважаємо для себе обов’язковими. Така віра не була б чимось живим, вона була б мертвою буквою, подібною до тієї, яку, на думку судді чи поліцейського, вони застосовують при виконанні своїх обов’язків.
Думка про те, що віруюча людина є свого роду функціонером своєї віри, настільки огидна, що одна дівчина, яка витримала тортури, щоб не назвати імен своїх товаришів, тим, хто хвалив її вірність своїм ідеям, просто відповіла: «Я не для цього це зробила, я зробила це з примхи». Що мала на увазі та дівчина, який досвід вірності вона хотіла висловити своїми словами? Роздуми над цією вірою par excellence, яка ще кілька десятиліть тому вважалася релігійною вірою, можуть дати нам підказки та аргументи для відповіді.
Тим більше, що саме в цій сфері Церква, починаючи з Нікейського Символу (325 р.), вважала за необхідне викласти зміст віри в ряді догматів, тобто істинних положень, будь-яке відхилення від яких становить засуджувану єресь. У своєму Посланні до Римлян Павло, здається, говорить нам прямо протилежне. Він насамперед пов’язує віру зі словом («віра від слухання, а слухання через Слово Христове») і описує досвід слова, про яке йдеться у вірі, як безпосередню близькість уст і серця: «Близько (eggys, буквально «в руці») тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм, цебто слово віри… Серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння»**. Павло використовує тут уривок з Второзаконня, який підтверджує цю ж близькість: «Слово дуже близько до тебе, воно в тебе на устах і у твоєму серці, щоб його виконувати»***.
Досвід слова, про який йдеться у вірі, не стосується його денотативного характеру, його відповідності зовнішнім фактам і речам: це радше досвід близькості, що відбувається в інтимному листуванні (corrispondenzа) між устами та серцем. Свідчити про свою віру не означає робити фактично правдиві (або неправдиві) заяви, як це робиться на суді. Ми не є вірними, як у віросповіданні чи присязі, серії тверджень, які відповідають чи не відповідають фактам. Ми вірні переживанню слова, яке ми відчуваємо настільки близько, що не можемо відокремити його від того, що в ньому сказано.
Тобто віра – це передусім інший досвід слова, ніж той, який, як ми вважаємо, ми використовуємо для передачі повідомлень і смислів, що є зовнішніми щодо нього. Ми вірні цьому слову, тому що, оскільки ми не можемо розділити вуста і серце, ми живемо в ньому, а воно живе в нас. Такий досвід, мабуть, був у свідомості тієї берберської дівчини (ragazza berbera), яка одного разу, коли я запитав її, що так сильно пов’язує її з чоловіком, якого вона, як вона стверджувала, кохала і з яким прожила рік у хатині в румунських горах, відповіла: «Я не вірна йому, я вірна снігу в Румунії».
Примітки (перекладача):
* Від лат. credo – вірую. Інша назва Символу віри, а також перше слово, з якого починається Символ.
**Рим. 10:8-10, переклад Івана Огієнка.
***Повторення Закону 30:14, переклад Івана Хоменка.
Переклад – Олександр ТИМОФЄЄВ
Оригінал тут
Джерело тут
