Наприкінці XIX століття Моріц Штейншнейдер, один із засновників гебраїстики, не без скандалу з боку численних доброзичливців заявив, що єдине, що можна зробити для іудаїзму, – це забезпечити йому гідний похорон.
Не виключено, що відтоді його судження стало доречним і для церкви, і для західної культури загалом. Однак на ділі гідного похорону, про який говорив Штейншнейдер, не вийшло ні тоді для іудаїзму, ні зараз для Заходу.
Найважливішою частиною похорону в традиції Католицької церкви є заупокійна меса, яка в інтроїті відкривається словами: Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. До 1970 року римокатолицький місал також наказував читати заупокійну месу в послідовності dies irae. Цей вибір цілком відповідав тому факту, що сам термін, який визначає заупокійну месу, походить з апокаліптичного тексту, Об’явлення Єздри, в якому згадується і світ, і кінець світу: requiem aeternitatis dabit vobis, quoniam in proximo est ille, qui in finem saeculi adveniet, “очікуйте на Пастиря вашого, Він дасть вам вічний спочинок, бо близький той, що прийде на кінець віку” (Єздра 3, 2:34).
Скасування dies irae 1970 року йде в ногу з відмовою Церкви від усіх есхатологічних уявлень, унаслідок чого вона повністю підкорилася новочасній ідеї нескінченного прогресу. Але те, що виявилося безпричинно відкинуте, – День гніву, Останній день – може бути підхоплене як зброя, яку можна використати проти боягузливої влади, що заплуталася в протиріччях, у момент її кінця. Саме це ми крім жартів і коротко збираємося зараз зробити – але вже поза Церквою, яка належить до числа мертвих, – провести свого роду похорон Заходу.
Dies irae, dies illa
solvet saeclum in favilla,
teste David cum Sybilla.
День гніву, той день
Перетворить світ на попіл,
За свідченням Давида і Сивілли.
Про який день ідеться? Звичайно ж, про сьогоднішній, про час, у якому ми живемо. Кожен день – це День гніву, Останній день. Сьогодні століття, світ горить, а разом із ним і наш дім. Про це ми повинні свідчити як Давид і як Сивілла. Той, хто мовчить і не свідчить, не матиме миру ні сьогодні, ні завтра, бо це саме той мир, який Захід не може і не хоче бачити чи думати про нього.
Quantus tremor est futurus
quando iudex est venturus
cuncta stricte discussurus.
Наскільки великий жах настане,
Коли прийде Суддя,
Який суворо все розсудить.
Жах не в завтра, він тут і зараз. І цей суддя – ми, покликані винести вирок, кризу нашому часу. Слову “криза”, про яке ми тільки й робимо, що говоримо, щоб виправдати надзвичайний стан, ми повертаємо його первісне значення – винесення судження. У словнику медицини Гіппократа krisis позначав момент, коли лікар має судити, помре пацієнт чи виживе. Точно так само ми визначаємо, що помре, а що ще живе. І судження це буде суворим, воно не упустить нікого.
Tuba mirum spargens sonum
Per sepulcra regionum,
Coget omnes ante thronum.
Mors stupebit et natura,
Cum resurget creatura,
Judicanti responsura.
Труби дивовижний звук пронесеться
Над цвинтарними країнами,
Скликаючи всіх до престолу.
Смерть і природа замруть,
Коли творіння воскресне
Судящому дати відповідь.
Ми не можемо воскресити мертвих, але ми можемо, принаймні, ретельно підготувати чудовий інструмент нашої думки і судження і, примусивши його безстрашно звучати, вивільнити природу та смерть із рук тієї сили, що керує нами за їхньою допомогою. Відчувати, як природа і смерть дивують нас, передбачати тут і зараз інше можливе життя та іншу смерть – ось єдине воскресіння, яке нам потрібне.
Liber scriptus proferetur,
In quo totum continetur,
Unde mundus judicetur.
Judex ergo cum sedebit,
Quidquid latet apparebit,
Nil inultum remanebit.
Відкриється книга,
що містить у собі все,
За чим судитимемо світ.
І ось, коли Суддя сяде,
все таємне стане явним,
Ніщо не залишиться безкарним.
Писана книга – це історія, яка завжди є історією брехні та беззаконня. Істина і закон – це не історія, а миттєва поява в момент вирішальної кризи для всякої брехні і всякого беззаконня. У цей момент брехня вже не може прикрити реальність. Бо закон і істина проявляють себе, виявляючи брехню і беззаконня. І ніщо не втече від сили їхньої помсти, якщо цьому слову повернути його етимологічне значення, яке воно має в римському праві, де vindex – це той, хто vim dicit, хто вказує судді на насильство, вчинене над тим, за кого він один “мстить”.
Quid sum miser tunc dicturus?
quem patronum rogaturus,
cum vix justus sit securus?
Що тоді, нещасний, я скажу?
Кого покличу в захисники,
якщо і праведник ледь буде у безпеці?
Праведник, який свідчить на суді, так чи інакше залучений у процес і не може закликати інших на свій захист. Ніхто не може свідчити за свідка, він сам на сам зі своїм свідченням – у цьому сенсі він у небезпеці, він перебуває в кризі свого часу – і все ж таки він надає своє свідчення.
Confutatis maledictis,
Flammis acribus addictis,
Voca me cum benedictis.
Oro supplex et acclinis,
Cor contritum quasi cinis,
Gere curam mei finis.
Посоромивши нечестивих,
Полум’я піддавши їх пекельному,
Поклич мене з благословенними.
Молю смиренний і схилений,
Серце стерте немов попіл.
Подбай про мою кончину.
Хоча гімн Дня гніву є частиною меси, що закликає до миру і милосердя щодо мертвих, все одно зберігається відмінність між проклятими і благословенними, між катами і жертвами. В Останній день кати, як вони роблять це зараз, можливо, самі того не усвідомлюючи, справді спростують самих себе, скинуть маски, що прикривали їхнє беззаконня і брехню, і кинуться в полум’я, яке самі ж і розпалили. Останній день, День гніву, кожен день для них – день сліз, і, можливо, саме тому, що вони усвідомлюють це, вони вдають, що вони такі усміхнені. Тільки згода і страх утримують прихід цього дня. Тому, навіть якщо ми знаємо про своє безсилля перед обличчям влади, тим непримиреннішим має бути наш осуд, який ми не можемо відокремити від реквієму, який ми виконуємо. Господи, не дай їм миру, бо вони не знають, що це таке.
Джерело тут
