Тут є пара магазинів і ресторанів і навіть дуже маленький університет. За межами двох вулиць повно відкритого простору для прогулянок. Але далеко не підеш – вас зустрінуть попереджувальні таблички: «Без зброї за цю межу не заходити! Обережно, білі ведмеді!» На дверях усіх кафе висить ще одна табличка: «Будь ласка, залишайте зброю біля входу!» Як можна не любити таке селище? Я запросто можу собі уявити, як тут живу. Моє життя було б одночасно і святом, і важкою працею – таким я завжди уявляв собі комунізм.
Я не можу сказати, що ненавиджу Любляну, в якій живу зараз. Але я пам’ятаю, що за комунізму було набагато краще. На початку 1970-х років настали останні заморозки комунізму, тож після закінчення навчання я не зміг влаштуватися на роботу. Утім, це дивним чином пішло мені на користь. Після кількох років без роботи я зміг влаштуватися в невеликий науково-дослідний інститут, завдяки чому в мене з’явився час на подорожі, навчання за кордоном і налагодження професійних зв’язків. Уся іронія полягає в тому, що якби не було «сталінського гніту» середини 1970-х років, мені б дали місце в університеті. І зараз я був би маловідомим професором у Любляні, який витрачає весь свій час на галасливих допитливих студентів.
Брітні Спірс досягла угоди зі своїм батьком більш ніж через два роки після розпорядження суду про безстрокове продовження опіки, в результаті чого її життя повністю було під контролем з його боку. Я анітрохи не здивувався, дізнавшись, що, коли вона, нарешті, домоглася довгоочікуваної свободи, вона одразу ж увірвалася у всі тяжкі. Щоб пояснити таке, потрібно згадати інтерв’ю про другу війну в Затоці, яке вона дала MTV у 2003 році. «Я не зовсім розумію, про що йдеться», – сказала вона.
«Усе, що я знаю, це те, що в певний момент ми, прості люди, маємо просто довіряти нашому президенту з приводу тих рішень, які він ухвалює, і маємо просто підтримувати його та бути йому вірними, хай би що відбувалося. Очевидно, вона застосовувала те саме правило у своїх стосунках зі своїм батьком, довіряючи йому в ухваленні кожного рішення щодо свого життя. Тепер вона розплачується за це.
Тоді я придумав «теорію дії Брітні Спірс». Урок, який слід винести з її провалу, полягає в тому, що в нашому політичному житті епоха, коли ми могли довіряти можновладцям, закінчилася. Якщо ми не відновимо по-справжньому критичної дистанції, а не просто цинічного ставлення до тих, хто перебуває при владі, з нами закінчиться все точно так само, як це сталося зі Спірс. Хто-небудь дійсно вважає, що сьогодні ми можемо довіряти нашим лідерам щодо кожного рішення, яке вони ухвалюють?
З деяким запізненням я подивився японсько-німецький фільм «Ідеальні дні». Кодзі Якушо грає Хіраяму, прибиральника туалетів із Токіо, який задоволений своїм простим життям. Від самого світанку він дотримується ритуального щоденного ритму. Весь його вільний час присвячений музиці, він слухає музику дорогою на роботу і назад і щовечора перед сном читає книгу. Він був би ідеальним слухачем Тейлор Свіфт.
Її музика ідеально відповідає переважаючому нині типу суб’єктивності: вона уникає як крайнощів неоконсервативного популізму, так і суворої ліволіберальної політкоректності, натомість її цікавить аполітична сфера непростих любовних стосунків тощо, а також простих повсякденних радощів. Ось чому її антитрампівська позиція викликає лють і навіть теорії змови. На виборах у США переможе та партія, яка залучить більшість аполітичної молоді.
Сьогодні нас засипали новинами про те, як злочинні угруповання захопили суспільне життя на Гаїті. Однак занепад державної влади не обмежується країнами третього світу, такими як Гаїті. Захід повинен зосередитися на Ізраїлі як на державі першого світу, що не відбулася. Розібравшись із Газою, ізраїльтяни продовжують погрожувати палестинцям Західного Берега. Вони роблять це, в той час як ізраїльська армія і поліція не діють. Чи не є це черговим випадком відвертого порушення закону незаконними бандами?
Нещодавно я як божевільний слухав подкасти про Трістан-да-Кунья, острів площею 98 кв. км посеред Південної Атлантики. 10 жовтня 1961 року виверження вулкана змусило евакуювати всіх 264 людини, які жили там, до Великої Британії. 1963 року майже всі вони повернулися, подолавши спокуси розвиненого капіталізму.
Острів має унікальну соціальну та економічну структуру, засновану на солідарності, а не конкуренції. Усі місцеві сім’ї займаються сільським господарством, і вся земля перебуває в суспільній власності… Коротше кажучи, це комуністичний острів. Трістан-да-Кунья має слугувати взірцем для всіх нас у набагато більшій мірі, ніж Бутан з його безглуздою «диктатурою щастя».
Джерело тут
