Продовжуємо публікувати переклади відомого німецького політолога Бенно ТЕШКЕ – Decisions and Indecisions. Political and Intellectual Receptions of Carl Schmitt. Пропонуємо ознайомитися з І, ІІ та ІІІ частиною:
ІІ частина – https://politcom.org.ua/rishennya-ta-nerishuchist-chastyna-2-intelektualna-biografiya-karla-shmitta
Який рецепт протидії американському ліберальному імперіалізму пропонував Шмітт? Чи є в ідеї «великого простору» якась сила, що виступає протиотрутою від капіталістичного універсалізму, який нівелює простір? Наприкінці «Номоса землі» Шмітт пропонує три умоглядних сценарії майбутнього міжнародного порядку, який виникне після Другої світової війни. Згідно з першим сценарієм, актуальну протилежність суходолу і моря буде подолано, від чого виграє одна держава-переможець, що врешті-решт встановить «єдність світу», що, з погляду Шмітта, буде трагедією.
Другий сценарій передбачає передачу Великою Британією місії «позаморського стабілізатора» США в умовах холодної війни – це поганий варіант, але не найгірший. Третій сценарій передбачає створення нової рівноваги між безліччю нових великих просторів, Großräume. Якщо «великі простори» будуть осмислено розрізнені і при цьому внутрішньо однорідні, такий сценарій «раціональний» [1]. Крім цього Шмітт не говорить нічого певного щодо внутрішнього устрою кожного панрегіону і про природу відносин між «великими просторами» [2].
Усі три концепції викликають різні комплекси запитань, жодне з яких не розроблено скільки-небудь докладно. Проте нормативна неошміттіанська аргументація явно віддає перевагу останньому сценарію. Але навіть якщо поділяти позиції шміттіанства, реконструкція його концепції великого простору як складової частини ширшої теорії вимагає розрізнення внутрішньої природи кожного Großraum, тобто його будови, і зовнішніх відносин цього великого простору, тобто структури відносин між великими просторами.
Повторю: критика Шміттом парламентської демократії та правового позитивізму, що склалася на тлі досвіду Веймарської республіки, призвела Шмітта спершу до утвердження децизіонізму та до акцентування надмірного становища. Держава Шмітта не могла опосередковувати й залагоджувати конфлікти, що виникали в громадянському суспільстві; необхідно було ізолювати цю державу від громадянського суспільства: щоб забезпечити порядок, вона має правити всупереч громадянському суспільству. Така позиція ґрунтується на переконанні в тому, що індустріальне суспільство, класові конфлікти і привид соціалістичної революції потребують нової теорії держави і, зрештою, диктатури.
Інакше кажучи, Німеччина потребувала “стримувальної” держави, досить сильної для того, щоб своїм рішенням деполітизувати і нейтралізувати соціальний конфлікт. Але оскільки будь-який великий панрегіон має складатися з кількох етнічно гетерогенних груп, тож сила влади падає під час руху від центру Рейху до його сателітів, цю владу слід було зміцнити. Вона ж мала розв’язати питання про те, хто є “внутрішнім” і зовнішнім ворогом держави, створивши необхідний антагонізм розрізнення друга і ворога, що конституює державу, як крайній прояв суверенітету. З огляду на ці приписи Шмітта, нову мобілізацію ідеї “великого простору” не можна відокремити від висунутої Шміттом теорії держави та расистсько-ідентитарної демократії. Ці ідеї слід або прийняти, або, відкинувши цей шміттівський багаж, рішуче вивести ідею Großraum за межі шмітівської теорії держави та демократії.
У територіальному плані, відповідно до концепції Західної півкулі, сформульованої в доктрині Монро, будь-який панрегіон має включати імперський центр і низку дрібніших, підпорядкованих цьому центру держав, суверенітет яких залежить від їхнього узгодження з імперською конституцією, – інакше відбудеться “втручання”. Однак Шмітт ніколи не міг точно роз’яснити спосіб інтеграції дрібних держав у новий “великий імперський порядок”. Чи буде такий порядок федерацією, чи відносини між головною державою та її сателітами матимуть імперський або васальний характер? Так само Шмітт не сформулював критеріїв, що визначають територіальні розміри кожного “великого простору”. Чи є ці критерії völkisch (“народними”), військовими, конституційними, цивілізаційними, ідеологічними, релігійними? Утім, “гомогенність”, на якій наполягав Шмітт, необхідним чином передбачала здійснювану державою асиміляцію і гомогенізацію.
Подібним чином Шмітт не уточнив структуру відносин між “великими просторами”. Чи має виникнути нове право, що регулює відносини між “великими просторами”, подібне до ius publicim europeum? З огляду на гетерогенну природу майбутніх панрегіонів, це малоймовірно. Або ж відносини між регіональними блоками мають підкорятися аксіоматичному для Шмітта поділу на друзів і ворогів, що створює сферу запеклої боротьби “за лінією”, яка є конче необхідною для підтримання внутрішньої згуртованості, ідентичності та дисципліни в усіх “великих просторах”?
Таке міркування, мабуть, більше відповідає категоріям Шмітта, оскільки єдиний номос, що охоплює всі панрегіони, видається, на його думку, логічним протиріччям і спричиняє необхідність у безлічі nomoi, цивілізаційно різнорідних, цивілізаційно різнорідних, які, в принципі, перебувають у стані війни один з одним. Децизіоністський авторитаризм, внутрішньоімперська ієрархія й анархія у відносинах між “великими просторами”, що модифікуються врівноважуванням, – ось найімовірніші елементи побудованого за рецептами Шміта майбутнього номосу землі. За будь-якого звернення до шміттівського майбутнього порядку панрегіонів як моделі плюралістичного планетарного регіоналізму нам доведеться вирішувати, як ухилитися від цих приписів.
Відмова Шміта обговорювати заднім числом зв’язок своїх теорій Großraum із зовнішньою політикою націонал-соціалізму призводить до останнього запитання щодо теоретичної сумісності теоретичних побудов Шмітта із “просторовою релюцією” Гітлера і його причетності до неї [3]. У своїй відповіді Роберту Кемпнеру, заступнику головного прокурора Нюрнберзького трибуналу, записаній під час його повоєнного ув’язнення, Шмітт наполегливо відмовлявся каятися і люто заперечував будь-яку інтелектуальну спорідненість своєї концепції “великого простору” і зовнішньої політики націонал-соціалізму.
Настільки ж наполегливо Шмітт заперечував і будь-які особисті контакти з елітою націонал-соціалістської партії після 1936 року, неодноразово наголошуючи на суворо юридичному і науковому характері своєї діяльності. По суті, Шмітт намагався вивернути арґумент навиворіт і перекласти провину на обвинувачів. Поняття політичної справедливості, яке Шмітт колись викривав у зв’язку з версальським диктатом, але інтенсивно використовував для виправдання тотального Fuhrerstaat – звідси теза “фюрер захищає право”, тепер спритно використовувалося ним для спростування позиції союзників на Нюрнберзькому трибуналі.
Nullum crimen, nulla poena sine lege. Заднім числом Шмітт змінив визначення Großraum, перетворивши його на категорію із суто юридичним змістом, що дало змогу уникнути прямого ототожнення “великого простору” з органічно-біологічними ідеями розширення Lebensraum [4] Німеччини, висунутими Гаусхофером або Гітлером. Але цей нещирий тактичний виверт, за допомогою якого Шмітт намагався довести, що його наукові праці мають об’єктивний, непартійний і науковий характер, а відтак – далекі від псевдонаукового захисту націонал-соціалізму його колишніми суперниками по партії Рейнгардом Геном і Вернером Бестом, різко контрастує з попередніми самовпевненими заявами про природу гуманітарних знань.
“Усі політичні поняття, образи і терміни мають полемічний сенс. Вони зосереджені на конкретному конфлікті і пов’язані з конкретною ситуацією” [5]. Політична наука та юриспруденція самі підпорядковані та слугують вищій, найінтенсивнішій диференціації, тобто розрізненню друга і ворога, що потребує екзистенціального рішення. І Шмітт прийняв це рішення політично, а не юридично. Але врешті-решт він зрозумів, що мусить наново визначити свій інтелектуальний праксис і переузгодити його з тими принципами, що все життя були йому противні, – з нейтралізацією і деполітизацією.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
