Друга частина статті Бенно ТЕШКЕ, німецько-британського теоретика міжнародних відносин, професора міжнародних відносин в Університеті Сассекса про парадигми міжнародних відносин та Карла Шмітта. Першу частину “РІШЕННЯ ТА НЕРІШУЧІСТЬ: ПОЛІТИЧНІ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ПРОЧИТАННЯ КАРЛА ШМІТТА (ЧАСТИНА І)” читати тут.
У цьому дуже навантаженому контексті книга Райнгарда Мерінґа «Карл Шмітт: зліт і падіння», анонсована видавцем як фундаментальна біографія, має стати довгоочікуваним роз’ясненням, що проливає світло на значення не завжди зрозумілого, але яскравого мислителя, який вже після своєї смерті змінив концептуальні координати дебатів про владу у світі [1].
Мерінґ – підходяща кандидатура для виконання цього завдання. В даний час, він професор політичної теорії в Педагогічному інституті Гейдельберга, його спеціалізація – політична теорія. Він захистив докторську дисертацію поКарлу Шмітту у Фрайбурзькому університеті, а ґабілітаційну ступінь, що дозволяє займати професорську посаду в університетах, отримав завдяки роботі з політичної філософії Томаса Манна, виконаної в Університеті Гумбольдта в Берліні [2].
Безліч присвячених Шмітту публікацій Мерінґа — дисертація 1989 року, написана під науковим керівництвом Вільгельма Генніса, вступ до праць Шмітта 1992 року, коментоване видання «Поняття політичного» Шмітта 2003 року, нарешті, рецензовані тут – німецької політичної філософії (посвячені Веберу, Гайдеґеру, Манну і Ніцше) роблять Мерінґа одним з найбільш плідних дослідників Шмітта [3].
Як же Мерінґ розуміє завдання біографа? У біографії найвпливовішого (після Гайдеґера) ультраправого німецького мислителя ХХ століття можна було б сподіватися знайти докладне роз’яснення принципів біографії як літературної форми. Ніякого підходу до рефлексивного опису своєї роботи Мерінґ не має. Натомість він робить кілька вступних зауважень про передумови своєї роботи: «Завдання цієї біографії — історизувати життя та творчість Шмітта. Автор утримується від включення позиції Шмітта в канон класичної політичної думки чи історії публічного права та від обговорення його актуальності, до якої найчастіше слідує ставитися з обережністю» [4].
Таке самообмеження — наслідок кількох загальних аподиктичних тверджень. Прямий вплив Шмітта, заявляє Мерінґ, сьогодні залишився в минулому — виняток становлять нечисленні, але важливі учні, які зберегли роботи Шмітта для його другого ліберального прочитання у ФРН. Претензії Шмітта на систематичність у мисленні навряд чи можна виправдати, а його політичні позиції нині повністю дискредитовані.
Більше того, етатизм, націоналізм та антисемітизм часів Веймарської республіки більше не існують. Хоча, на думку Мерінґа, ми переживаємо сьогодні поворот до Präventionsstaat [5] і до нової масової політизації права, роботи Шмітта слід обмежити контекстом періоду між двома світовими війнами та катастрофічною національною історією Німеччини після 1914 року. Інакше виникає спокуса хибних інтерпретацій.
Рішуче відкинувши спірні аспекти нинішнього відродження ідей Шмітта, Мерінг припускає, що Шмітт історизував свою власну інтелектуальну творчість, вибудовуючи її як ланцюжок відповідей на конкретні виклики та ситуації. Отже, його праці навряд чи можна реконструювати як систематичну і закінчену теоретичну побудову, завдяки якій його інтелектуальна траєкторія набула б цілісності та єдності. Роботи Шмітта функціонують скоріше як ряд не пов’язаних один з одним, поспіхом спрацьованих та обумовлених мінливими обставинами інтервенцій у тимчасові соціально-політичні конфігурації — очевидно, без загального лейтмотиву.
Його праці поліморфні, а реконструкція цього поліморфізму ще більше ускладняються тим, що Шмітт, який прагнув зберігати контроль над зводом своїх творів, що розростається, полівалентність яких вислизає від остаточної оцінки, постійно перефразував, видозмінював і редагував свої колишні роботи. У працях Шмітта неможливо виявити систему, його категорії нелегко перенести в сучасність, яка є зовсім іншою, — ось тези, які становлять основу спроби ізолювати, помістити в карантин історичного Шмітта, відокремивши його від сучасного відродження та актуальності, хто б за ними не стояв — шанувальники, фальсифікатори чи супротивники.
Виходячи з цієї посилки, Мерінґ пропонує читачам квазіавтобіографічну, персоналізовану хронологічну розповідь, оформлену тим припущенням, що інтелектуальна творчість Шмітта служила спробою рефлексуючого розуму знайти для себе нормативні орієнтири та точку опори в ці неспокійні часи. Таким чином, Мерінг походить ad fontes [6], в архіви, вибудовуючи біографію на вивченні нещодавно розшифрованих щоденників Шмітта веймарського періоду і листування з об’ємного Düsseldorfer Nachlass («Дюссельдорфської спадщини»), а також на основі інтерв’ю з колишніми учнями, колегами та друзями Шмітта.
Переконливим свідченням копіткої роботи Мерінґа з цими джерелами є 133 сторінки приміток. Список другоджерел, що складається в основному з робіт німецькою мовою, залишається здебільшого невикористаним, тоді як у вступі Мерінг мимохідь згадує про те, що опустив деякі джерела за Шміттом часів нацизму і не мав доступу до нерозшифрованих записників та щоденників, які Шмітт вів після 1933 року.
Кінець кінцем біографія побудована як спроба відновлення та реконструкції ключових подій, поворотних пунктів у житті та творчості Шмітта, які описуються Мерінгом у стилі «історії подій». Причому зроблено це в режимі чи не щохвилинної хроніки, що має призвести до «більшої фактичної точності», яку Мерінґ, мабуть, ототожнює з фактами, документально зафіксованими самим Шміттом, причому в їхній буквальній формі.
Не дивно, що Мерінґ охоче визнає: «Біограф прагне уникати сильних ціннісних суджень і виправдань, що виносяться заднім числом, намагаючись виявити можливості розвитку подій і випадковості в житті Шмітта, що прокручується ніби з уповільненою швидкістю» [7]. По суті, організація та інтерпретація життя та творчості Шмітта вибудовані за траєкторією його кар’єрного руху, на що якраз і вказує підзаголовок — «Зліт і падіння». Падіння Шмітта дорівнює не його вступу до НСДАП 1 травня 1933 року, а явно пов’язане з його падінням в ієрархії нацистських чиновників наприкінці 1936 року. Для інтерпретації біографії Шмітта Мерінґ не пропонує жодної іншої точки зору, крім хроніки кар’єрного руху. «У цьому достатку матеріалу читач часом може помітити основних тез» [8].
Cursus vitae
Чого ж очікувати від життя, описаного Мерінґом у роботі, що спирається на історизацію, герменевтичний суб’єктивізм, ціннісну нейтральність, докладний хронометраж та деактуалізацію робіт Шмітта? Чи здатні таке самоусунення автора та його вузько біографічний метод дозволити читачам заглянути за межі приватних подробиць внутрішнього світу Шмітта? Якою є «додана вартість» цього серйозного підприємства? Мерінг пропонує читачам загальноприйняту історію зльоту та падіння аутсайдера з католицьких рейнських провінцій — академічного та політичного вискочки, що піддався на спокусу влади, вигнаного з суспільства і затворника.
Ця історія розділена на чотири періоди: зліт Шмітта в Німеччині часів кайзера Вільгельма; розрив із веймарською Bürgerlichkeit [9]; життя в лоні нацистського Левіафана; нарешті, поступове самоусунення після 1945 року. Формальний стилістичний принцип біографії полягає в тому, що насичені, чи не стенографічні нариси життєвого світу Шмітта (його друзів, колег та учнів, наукової та політичної кар’єри, інтелектуальних впливів та академічних чвар; сімейного життя, у тому числі двоєженства, сексуальних та алкогольних ескапад; лекційних турів та відпусток) перемежовуються короткими викладами його праць, в які час від часу вставляються портрети супротивників та наставників Шмітта.
Мерінґ послідовно пов’язує основні роботи Шмітта з тодішньою політикою. Основні контури дослідницької програми Шмітта можна знайти вже у роботах, написаних останніми роками існування Німецької імперії. Анти-індивідуалістичне тлумачення держави помітне в дисертації «Вина та типи провини», захищеної Шміттом у Страсбурзі в 1910 році: категорія провини будується на основі прийнятих законодавчим органом позитивних правових норм, так що питання позаправової чи моральної вини точки зору юриста, виносяться за дужки як неіснуючі. У монографії 1912 року «Право і судження» висвітлено схильність Шмітта до децизіонізму. У цій книзі Шмітт вже виступає проти правового позитивізму Ганса Кельзена, оскільки в його визначенні право (Recht) підпорядковане акту інтерпретації, яку виконують судді в процесі застосування закону (Gesetz) до конкретних справ, – тут вже є праксеологічний крок.
Розрив між законом і конкретними справами усувається завдяки інтерпретативному рішенню, тому закон підпорядкований судженню. «Цінність держави та значення індивідуума», ґабілітаційна робота Шмітта 1914 року, розвиває ідею формування юридичної особи державою, яка представлена як суб’єкт, який сполучає закон і владу. Легітимність держави ґрунтується на її здатності кодифікувати та застосовувати право, виступаючи як правова держава, тобто всупереч додержавним та «антропоцентричним» договірним теоріям, а також теоріям природного права саме держава робить індивідуума суб’єктом права.
Цінність держави полягає у її здатності створювати порядок. Таким чином, Шмітт розглядає легітимність як властивість, внутрішньо властиву державі, її успіхам чи невдачам у затвердженні верховенства закону, а не як демократичний чи будь-який інший поза юридичний акт леґітимації.
Успішна правова держава, на думку Шмітта, виступає інститутом у період захисту та порядку — вона опосередковує безпосередність відносин, які виникають між індивідуумом та державою у кризові періоди. Така криза держави була прискорена оголошенням війни 1914 року і запобігла запровадженню військового стану та прийнятому закону про додаткові повноваження, які надавала виконавчій владі держави, тобто військовому командуванню, великі надзвичайні повноваження, що скасовують основні конституційні права.
У 1915 році Шмітту доручили розробити правове обґрунтування для розширення додаткових повноважень виконавчої влади у післявоєнний період. Такі фактори, як стан облоги, громадянська війна та соціалістична революція в Баварії, змусили Шмітта розширити рамки поставленого завдання і написати книгу «Диктатура» (1921). У цій книзі представлена історія конституційного права та новочасної унітарної держави, розглянута в основному у зв’язку з теорією абсолютистської держави, звільненої від права; тут же вводиться різницю між «диктатурою комісарів», тобто диктатурою делегованою та тимчасовою, та «суверенною диктатурою».
Завдяки цій книзі Шмітт отримав місце в Мюнхенському університеті торгівлі, а потім і першу повну професорську посаду в Грейфсвальдському університеті в Пруссії (тоді Шмітту було 33 роки). Одночасно у роботі «Політичний романтизм» (1919) Шмітт зводить рахунки з політичною пасивністю секуляризованого, індивідуалістичного, приватизованого соціального порядку, історичний носій якого (європейська буржуазія) не зміг вийти за межі окказіоналістської іронії зніжених естетів і виявився беззахисним перед примарою соціалістичної революції та переворотів. Катастрофічний кінець Німецької імперії: військова поразка, зречення династії, версальський диктат, втрата Ельзасу-Лотарингії, створення «польського коридору», військова окупація Рейнської області, репарації, втрата колоній, скорочення армії до мінімуму, Баварська Радянська республіка, державні перевороти, загальний страйк — все це змусило Шмітта зосередитися на питаннях конституційного та міжнародного права щодо суверенітету. До кінця існування Німецької імперії Шмітт знайшов тему для своїх наукових досліджень.
Про політичне
Всі ці дослідження вперше були систематизовані у вигляді особливої програми у книзі Шмітта 1922 року «Політична теологія», в якій правова держава та суверенітет переосмислені з погляду виняткового становища. Шмітт писав: «Сувереном є той, хто приймає рішення про надзвичайне становище» [10]. Головне місце Шмітт відводить монополії на прийняття рішень, а не законної монополії на застосування насильства, що фігурувала у класичному веберівському визначенні суверенітету. У своїй спробі захистити та посилити статтю 48 Веймарської конституції, яка передбачала правління на підставі надзвичайних декретів, Шмітт розвиває цю головну тезу, виступаючи проти правового позитивізму.
Та ж тема проходить наскрізною ниткою через усі великі роботи, написані Шміттом у період Веймарської республіки: «Римський католицизм і політична форма» (1923), «Криза парламентської демократії» (1923), «Поняття політичного» (1927). ), «Конституційне право» (1928), «Захисник конституції» (1931) та «Законність та легітимність» (1932). Оскільки правові норми можуть функціонувати лише в нормальних умовах, правовий позитивізм страждає на сліпоту знеособленості, аполітичності та неісторичності.
За Шміттом, суверенітет не довіряється державі як безособовому та об’єктивному суб’єкту права, сукупності правил і законів, а кристалізується час від часу в умовах політичних криз та соціальних заворушень («порогових» ситуацій), які виходять за межі конституційних норм. Такі конституційні кризи вимагають позаправових, гранично політичних рішень, які приймає виконавча влада — єдина здатна відновити порядок на основі права держави на самозбереження. Моменти нерішучості в об’єктивному правовому порядку потребують стрімких і твердих виконавчих органів, які приймаються виконавчою владою, якщо не довільно суб’єктивних рішень щодо суті справи. Autoritas, non veritas facit legem [11].
Подібний децизіонізм передбачає ту думку, що суверенітет зрештою належить тій владі, яка може оголосити надзвичайне становище та забезпечити його дотримання, зупиняючи дію конституції у виняткових обставинах. Оголошення надзвичайного стану не можна вивести із існуючих правових норм та стандартних процедур прийняття рішень.Суверенне рішення — це автореферентний, нічим не опосередкований акт влади, акт єдиний, абсолютний та остаточний. З погляду правознавства цей акт виникає ex nihilo. Цей елемент «політичної додаткової вартості», що перебуває у довільному рішенні, відновлював перевагу політики над верховенством закону. Легітимність не вичерпується законністю.
Децизіонізм був доповнений шмітівським поняттям політичного [12]. Формально це поняття визначалося через посилення різниці між другом і ворогом, яке в якийсь невизначений момент потребує політичного рішення, що ідентифікує внутрішнього та зовнішнього ворога, що необхідно для того, щоб викувати вирішальну політичну одиницю та зберегти екзистенційну колективну автономію. Рішення проводить розрізнення між «внутрішнім» і «зовнішнім», а також у лоні внутрішнього, якась частина якого має бути виведена зовні і виключена.
Ця логіка підштовхнула до переосмислення значення демократії. За словами Шмітта, «демократія, отже, вимагає, по-перше, однорідності, а по-друге (якщо в тому виникає потреба), ліквідації чи викорінення різнорідності», а не «нескінченних дискусій» парламентської демократії, заснованої на ліберальному плюралізмі [13]. Ця теза обґрунтовувала консолідацію вкрай фрагментованого індустріального суспільства масової демократії, яке перетворювалося на гомогенне в соціальному відношенні політичну спільноту (зрештою, на етнічно визначений (artgerecht) демос) завдяки базовим, пов’язаним один з одним принципам автономного суверенітету виконавчої влади – зовнішньої війни та внутрішніх репресій. Політика виключення перетворилася на політику страху, яка стала інструментом соціальної інтеграції.
Апелюючи до першочергової вимоги самозбереження, безперечні загрози безпеці та незалежності знижують значення та напруження всіх внутрішніх відмінностей, згладжують їх, породжуючи необхідну єдність та одностайність. За Шміттом, демократія, таким чином, заново визначається в ідентитарних термінах як пряме представництво народу (Volk) політичним керівництвом; така демократія може знаходити вирази в нерегулярних актах спонтанного схвалення або плебісцитних заходах, які час від часу оновлюють зв’язки між вождем і відомими, тобто визначається через національний міф прямої демократії. Шмітт систематично деконструює буржуазну правову державу, віддаючи перевагу тотальній державі, щоб вирішити кризу Веймарської республіки.
У веймарський період Шмітт просувався нагору швидкими кар’єрними стрибками. У 1922 році він перейшов з Грейфсвальдського університету до Університету Бонна, порвав з римсько-католицькою церквою і був відлучений від неї за відмову розірвати свій перший шлюб. У 1928 році Шмітт перейшов до Берлінського університету торгівлі. У період своєї роботи в цьому університеті він став завсідником «Тіргартена», який Мерінг лаконічно згадує як місце еротичних ексцесів.
Нарешті, 1932 року Шмітт перебував у Кельнському університеті, на юридичному факультеті, де викладав і Ганс Кельзен. Початок 1930-х років став часом все більшої політизації неакадемічної діяльності Шмітта, який виступав у ролі юридичного консультанта, кульмінацією якої стало його призначення провідним юридичним радником захисту на процесі у справі Preussenschlag — ліквідації тимчасового земельного уряду (коаліційний уряд соціал-демократів та центристів) Прусії у складі федеративної Веймарської республіки. Шмітт відстоював примат національної держави над федеральними землями, що входять до складу цієї держави. Хоча Шмітт все більше обертався в націонал-консервативних колах, відкрито на підтримку Гітлера він висловився лише після ухвалення закону про додаткові повноваження 24 березня 1933 року. 1 травня 1933 року Шмітт вступив до НСДАП і був призначений державним радником очолюваного Герінгом державної ради Пруссії та професором публічного права в престижному Університеті Гумбольдта в Берліні. Після цього був період щирого захоплення Шмітта націонал-соціалізмом, запеклого антисемітизму та висунутих заднім числом юридичних виправдань законів про надзвичайні повноваження та знищення еліти штурмовиків у 1934 році.
Мислення конкретного порядку
Роботи, написані Шміттом у 1933–1936 роках (за примітним винятком книги «Три типи юридичної думки»),— це переважно короткі статті та жовчні діатриби. У науковому та моральному відношенні ці роботи являють собою нижчу точку в кар’єрі Шмітта. Після вигнання з влади (як роз’яснює Мерінґ, не Шмітт розійшовся з нацистами у 1936 році, а нацисти самі від нього відсторонилися) Шмітт відновив свою академічну діяльність і створив три великі роботи — «Порядок великих просторів у міжнародному праві», «Земля і море» та «Номос землі», написаний у 1943–1945 роках, але опублікований у 1950 році, а також видав у 1940 році том «Позиції та поняття», в якому зібрані нариси, спрямовані проти Веймарської республіки, Ліги Націй та версальської системи.
Основою цього повороту до міжнародного права та історії міжнародних відносин, на який Мерінг не звертає достатньої уваги, стало парадигмальне зрушення: Шмітт перейшов від акцентування важливості політичних рішень, що супроводжувалося критикою юридичного нормативізму «зверху», до ідеології «конкретного порядку», яка пов’язана з критикою юридичного нормативізму та політичних рішень «знизу» [14]. Завдяки такому підходу Шмітт розкрив ще одну слабкість нормативізму, для якого початкова творення державності — по суті сама наявність соціально-політичної нормальності — виявляється проблемою, що лежить за рамками права та юриспруденції. Ні нормативізм, ні децизіонізм не давали відповіді на запитання: який основний перший акт передує актам законності та чим утворено територіальний порядок?
Будь-яка відповідь на ці питання мала привести до ревізії конституційного права та створення соціологічно та політично розширеного поняття юриспруденції як нового типу юридичного мислення, яке Шмітт називав мисленням «конкретного порядку». Тут з’являється поняття «номос», винайдене як противага недиференційованому універсальному космосу і для поповнення недоліків традиційної юриспруденції.
Бо «номос у своєму первісному значенні — це абсолютна безпосередність не опосередкованої законами сили права; він є конституююча історична подія, акт легітимації, який тільки й надає сенсу легальності голого закону» [15]. Ця концепція акту легітимації, що передувала праву, почала визначати інтерпретацію історії міжнародного права, що розробляється Шміттом, з часів Великих географічних відкриттів до епохи «великих просторів». В інтерпретації Шмітта на передній план висувається питання про походження просторового та юридичного ладу.
Що таке мислення конкретного порядку як соціологічно підкріплена юриспруденція міжнародного права? Найбільше Шмітт демонструє свій парадигматичний поворот у книзі «Номос землі». В основу цього твору покладено одну загальну тезу, яка стверджує, що всі правові порядки — конкретні територіальні порядки, засновані на первісному акті, що конституює оволодіння землею. Цей акт встановлює головне та корінне право на землю. Акти присвоєння та розподілу землі, її поділу та класифікації утворюють матеріальну матрицю, що становить номос.
Термін «номос», що протиставляється закону як статуту (Gesetz), Шмітт виводить з грецького дієслова nemein, що означає триєдиний акт присвоєння, поділу землі та її використання для випасання худоби. «Номос — це той безпосередній образ, який робить просторово зримим політичний і соціальний порядок того чи іншого народу, перше вимір і розмежування пасовища, тобто захоплення землі і ув’язнений у ньому, що з нього конкретний порядок» [16]. Номос має на увазі ситуативну єдність просторового порядку (Ordnung) та позицію або орієнтацію (Ortung) будь-якого співтовариства, що створює єдність простору та права.
Виступаючи проти панівного деполітизованого правового позитивізму, що заперечує простір та історію, а тому розглядає право як національне, так і міжнародне як абстрактне павутиння норм, пов’язаних один з одним у бездоганній ієрархії та виведених у кінцевому рахунку з Grundnorm конституції, якій підпорядкована навіть держава, Шмітт відкрито робить вибір на користь цього грубого акту захоплення та окупації. Він доводить метаюридичні витоки будь-якого міжнародного порядку, підстави якого виявляють у матеріально-земній реальності. У правових понять — просторове походження. Сила породжує право.
Великі регіони
Шмітт доповнив мисленням конкретного порядку критику версальської системи та доктрини Монро, розбивши інтелектуальний майданчик для свого геополітичного розуміння нового великого територіального порядку. Сутність цього розуміння полягає в його понятті Großraum («великого простору»), спрямованого на обґрунтування співіснування кількох панрегіонів, один з яких включав би Центральну та Східну Європу під імперською владою Німеччини. Звернення до категорії nomos мало подвійну функцію.
По-перше, вона пропонувала перегляд історії міжнародного права та порядку, що фокусується на захопленнях земель та «просторових революціях», а також служила мобілізації інтелектуальних ресурсів та аргументів для легітимації гітлерівської «просторової революції» та «політики великого». простору». По-друге, ця категорія підривала всякий пієтет перед Лігою Націй, оскільки вписувала експансію нацистської Німеччини в логіку першоактів завоювання і присвоєння земель, що відтворюються, конституюють номос. Історія переписується на кшталт (гео) політики Шмітта, причому такий перегляд історії виправдовує німецький імперіалізм, тобто аргументація замикається як кола.
Антиуніверсалістська категорія великого простору перетворилася на опорний принцип теоретичної конструкції нацистського міжнародного права, розробленого з метою революціонізувати міжнародну систему. Шмітт був досить проникливий і вірний власному радикальному розумінню історії для того, щоб не мати ностальгічних надій на повернення класичної міждержавної цивілізації у тому вигляді, в якому він її розумів. Вік (національних) держав і Kleinstaaterei (розмноження дрібних держав) після Версальського договору завершився, і повернутися назад не можна.
Майбутнє, стверджував Шмітт, належить політичним спільнотам іншого типу. Історичний та юридичний прецеденти таких спільнот створила доктрина Монро. Нормативні аспекти побудови багатополярного світу панрегіонів були викладені Шміттом у книзі «Порядок великих просторів у міжнародному праві», опублікованій незадовго до підписання в серпні 1939 року пакту Молотова-Ріббентропа [17]. Шмітт обрушився з нищівною критикою на двійні правові стандарти, які використовуються США на Версальській конференції. На цій конференції США відстоювали принципи «самовизначення націй» та «невтручання», ставлячи їх застосування у залежність від ухвалення демократії та капіталізму і одночасно заявляючи про те, що Західна півкуля — Південна та Центральна Америка з басейном Тихого океану — є зоною виключно американського впливу. Американську півкулю було виведено hors de la loi [18], тобто за рамки Ліги Націй та сфери втручання європейських держав.
У свою чергу, цей контрольований Америкою простір мав послужити тлом, який дозволив Шмітту розробити ідею німецького «великого простору» — самодостатньої та автаркічної зони безпеки Німеччини, закритої для будь-якого втручання raumfremde, тобто сторонніх держав. Доктрина Монро не лише заборонила втручання європейських держав в американські справи, а й сформулювала правове поняття про обмеження суверенітету інших держав Західної півкулі та втручання у їхні справи США. Гітлер схвально говорив про «німецьку доктрину Монро» [19].
Роман з Гітлером
Всупереч винесеній Мерінґом на початок своєї книги заяві про відсутність у роботах Шмітта об’єднуючої, центральної теми, при вивченні спадщини Шмітта виникає враження, що його роботи складають не ряд розрізнених, несумісних один з одним тем і тверджень, а сукупність узгоджених понять і позицій, послідовно розроблених задовго до того, як Шмітт прийняв Фугерстат.
Це враження має прямі наслідки для відповіді на головне питання біографії: чому у квітні 1933 року, після ухвалення законів про надзвичайні повноваження, Шмітт став на бік Гітлера? Концептуальний провал біографії, написаної як розповідь про суто фактичні події, найбільш помітний у тому, що Мерінг не дає відповіді на запитання про цей поворотний момент у житті Шмітта. Замість того, щоб запропонувати якесь розумне пояснення прийнятого Шміттом рішення, Мерінг віддає перевагу вичерпному обговоренню можливих доказів і примудряється скласти неповний перелік, що включає не менше 43 мотивів (від особистої образи до опортуністичних та есхатологічних мотивів) які могли зіграти роль, хоча й обов’язково, у зверненні Шмітта.
Зрештою Мерінг приходить до висновку, що захист Шміттом веймарської Präsidialsystem, тобто правління виконавчої влади на основі системи декретів, аж до кінця 1932 року показує, що його перехід на бік націонал-соціалізму є очевидним «розривом» у його політико-теоретичному шляху, що, мабуть, підтверджується шмітівською концептуалізацією захоплення влади нацистами як «легальної революції». Мерінґ зазначає, що у січні 1933 року Шмітт переживав депресію.
«Боротьба з Гітлером закінчилася поразкою» [20]. Це твердження повторює офіційну версію, яку висуває спільнота прихильників Шмітта [21]. Але ні нерішучість, що виявляється Мерінгом у питанні про мотиви, що рухали Шміттом, ні його теза про розрив не є цілком переконливими, оскільки особливості особистості Шмітта та його політичні та інтелектуальні позиції періоду до 1933 року, зафіксовані в біографії, дають вагомі підстави розглядати. його підтримку націонал-соціалізму не як розрив із вкрай авторитарними позиціями, сформульованими ним у період боротьби з Веймарською конституцією, а, швидше, як їхній логічний результат та кульмінацію. Постійно радикалізується світогляд Шмітта був глибоко вкорінений у цілком органічних для нього, вельми стійких схильностях, як і в його політичній програмі. Це призвело до максимальної сумісності ідеології та практики націонал-соціалізму з темпераментом та переконаннями Шмітта.
Згідно Мерінґу, Шмітт був не тільки надамбіційним кар’єристом, віроломним колегою і шукачем сексуальних пригод, але й незмінним критиком політичного лібералізму, парламентаризму, конституційного правового позитивізму і багатопартійної держави, яка знайшла вираз у послідовному ідеологічному проекті, що включав децизіонізм, примат легітимності над легальністю і тотальну державу, що править гетерогенним суспільством. Крім того, Шмітт надавав великої цінності національним міфам як інструментам політичної мобілізації мас та соціальної інтеграції — урок, отриманий Шміттом від Муссоліні, якого Шмітт відвідував і яким захоплювався. Шмітт був одним із головних захисників антифедералістського, унітарного Рейху.
Говорячи про позаполітичні погляди Шмітта, Мерінг повторює думку про те, що Шмітт був видатним противником Ліги Націй, англо-американського міжнародного права та повороту до концепції дискримінаційної війни. Така позиція зробила Шмітта одним із провідних німецьких критиків міжнародного порядку, який існував у період між двома світовими війнами. Шміттовське поняття політичного, засноване на політичному екзистенціалізмі, служило концептуалізації відмінності друга і ворога, що декларується для досягнення національної єдності, а його антисемітизм і вимога однорідності гармонії гармонували з ідеєю ідентитарної демократії.
Слава Шмітта як противника анархії, марксизму та більшовизму не потребує коментарів. Відоме антибуржуазне обурення Шмітта аполітичною безпекою тієї форми життя, що забезпечується заспокійливим поєднанням приватної власності та правових гарантій. Ця критика була перейнята метафізичним розчаруванням, оберненою стороною якого стали негативна есхатологія та теологічна філософія історії, яка прагнула зміцнити абсолютну концепцію держави як перешкоди, що захищає від повністю секуляризованого поля соціальних сил, передусім соціалізму, Антихриста.
Навіть якщо ці компоненти не складаються в «систему» і eo ipso не роблять перехід до Führerstaat [22] автоматичним, вони надають багатий набір «позицій та понять» — теоретичну будівлю, чию структурну спорідненість з ідеологією та практикою націонал-соціалізму гранично ясно демонструє і Мерінґ. Фактично завдяки цим позиціям вибір Шмітта на користь Гітлера був визначений як мало хто в середовищі вкрай правої німецької інтелігенції. І якщо ця ідеологічна сумісність підтверджує тезу про спадкоємність, теза про розрив постає як доказ простого політичного опортунізму, який змусив змінити коней на політичній переправі, через що серед старих членів партії, що становили верхівку НСДАП, за верхівку НСДАП – Кастичне прізвисько Marzgefallener («людина, яка закохалася в Гітлера в березні»). Для них Шмітт був ненадійним перебіжчиком, який занадто пізно застрибнув на поїзд.
На початку своєї книги Мерінґ зауважує, що складну особу Шмітта навряд чи можна відкрити універсальною відмичкою. І все ж таки написана Мерінґом біографія претендує на те, щоб бути чимось більшим психограми особистості талановитого, але нещасного мислителя, який жив у вік крайнощів. Вона прагне бути інтелектуальною біографією сучасного класика політичної думки. Але хай так — Мерінґ все одно удосталь свідчить про те, що довге життя Шмітта оберталося навколо одного впізнаваного інтелектуального центру тяжіння.
Питання було у тому, як переосмислити відносини між конституційним та міжнародним правом, державою та порядком у секуляризований вік масової демократії та масових воєн через фундування легітимної влади у політичній теології децизіонізму, для того щоб розробити науково-політичну програму контрреволюційного виконавчого ультраавторитаризму, який зміцнить суто політичну суверенність поза сферою правової держави, водночас знайшовши опору у виділенні ворога, що служить екзистенційній та колективній політичній єдності. Ця глибинна і важлива проблематика утворює basso continuo [23] усієї творчості Шмітта — з ранніх робіт, написаних наприкінці існування Німецької імперії, до «Політичної теології II», написаної вже у ФРН [24].
Примітки
- Mehring R. Carl Schmitt: Aufstieg und Fall, eine Biographie. München: BeckVerlag, 2009.
- Idem. Politisches Denken: Carl Schmitts Denkweg am Leitfaden Hegels, Katolische Grundstellung und Antimarxistische Gegelstrategie. Berlin: Duncker & Hum- blot, 1989; Idem. Das «Problem der Humanität»: Thomas Manns Politische Pjilosophie. Paderborn: Mentis-Verlag, 2003.
- Idem. Carl Schmitt zur Einfuhrung. (4 Aufl.). Hamburg: Junius-Verlag, 2011; Carl Schmitt: Der Begreff des Politischen. Ein Kooperativer Kommentar / Mehring R. (Hg.). Berlin: Akademie Verlag, 2003.
- Idem. Schmitt: Aufstieg und Fall. P. 14.
- Нім. «превентивна держава»
- Лат. «до джерел», «до самих книг»
- Idem. Schmitt: Aufstieg und Fall. P. 14.
- Ibid.
- Нім. «буржуазність»
- Schmitt K. Politische Theologie. Duncker & Humblot. 2015, S. 15
- Лат. «закон створює не істина, а влада»
- Там само
- Idem. The Crisis of Parliamentary Democracy. Cambridge. MA: MIT Press, 1985. P. 9.
- Idem. On the Three Types of Juristic Thought. Westport, CN: Praeger, 2004.
- Schmitt K. Der Nomos der Erde. 1997, S. 56
- Idid, s. 51-52
- Schmitt C. Volkerrechtliche Großraumordnung // Schmitt C. Staat, Großraum, Nomos, Arbeiten aus den Jahren 1916–1969. Berlin: Gunter Maschke, 1955. P.269–371.
- Фр. «за межі права»
- Ibid. P. 348.
- Mehring R. Schmitt: Aufstieg und Fall. P. 304.
- Інша версія цієї історії наведена у книгах: Rüthers В. Carl Schmitt im Dritten Reich: Wissenschaft als Zeitgeist-Verstarkung? (2 Aufl.). Münich: C.H.Beck, 1990; Idem. Entartetes Recht: Rechtslehren und Kronjuristen im Dritten Reich. Münich: Deutscher Taschenbuch Verlag, 1988.
- Нім. «диктаторська, вождистська держава»
- Іт. «постійний акомпанемент»
- Schmitt С. Politische Theologie II: Die Legende von der Erledigung jeder Politischen Theologie. Berlin: Duncker & Humblot, 1970.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
