додому Стратегія РІШЕННЯ ТА НЕРІШУЧІСТЬ: ПОЛІТИЧНІ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ПРОЧИТАННЯ КАРЛА ШМІТТА (ЧАСТИНА І)

РІШЕННЯ ТА НЕРІШУЧІСТЬ: ПОЛІТИЧНІ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ПРОЧИТАННЯ КАРЛА ШМІТТА [1] (ЧАСТИНА І)

87
Карл Шмітт

У 1989 році Юрґен Габермас заявив, що філософія Карла Шмітта навряд чи матиме «в англосаксонському світі ту саму заразливу силу», яку маєють ідеї Ніцше та Гайдеґґера [2]. Зганьбленого «сірого кардинала» часів зміцнення нацистського блоку (у ФРН Шмітт став, принаймні публічно, чи не табуйованою фігурою) відокремлювала від ліберальних порядків, що панують в англосаксонському світі, надто вже глибока духовна прірва, яка є непереборною. Через два десятиліття подібні передбачення можуть здатися наївними. Більш того, позначений Габермасом тренд змінився на протилежний. Хоча вплив Шмітта в німецькому публічному дискурсі та наукових колах посилюється, виявляючись все виразніше, він все ж таки не вільний від моральних обмежень, що перешкоджають повному і беззастережному прийняттю колишнього протеже Ґерінга. 

У той же час, присвячена Шмітту англо-американська література (за винятком кількох помітних критичних виступів) реабілітувала його майже без застережень. У ній Шмітта представляють бінарно. Або він виявляється авторитарним і частково навіть фашистським мислителем, провісником і союзником неоконсервативної революції, що підхопила висунуту Шміттом концепцію надзвичайного стану та його поняття політичного. Або його ідеї інтерпретуються як радикальна критика всесвітньо-історичної ситуації, що характеризується ліберальним імперіалізмом, що стирає всі геополітичні протиріччя та відмінності [3]. Це двояке прочитання філософії Шмітта дозволило взяти в кліщі кантіанський ліберально-космополітичний мейнстрім.

Відродження інтересу до Шмітта, що спостерігається сьогодні, розмічено двома всесвітньо-історичними цезурами. Перша пов’язана з консервативним «духовно-моральним поворотом» Ґельмута Коля та об’єднанням Німеччини, друга — з політикою президента Буша після 11 вересня 2001 року. Якщо перша хвиля «шміттіанства» у 1980-х і 1990-х роках була здебільшого обмежена вивченням критики Шміттом лібералізму та парламентської демократії (і таким чином стосувалося лише проблем внутрішньої політики та права), то друга розширила його вплив на поле міжнародних відносин, політичної філософії та теорії міжнародного права [4]. Тут, як і раніше, ідеї Шмітта значною мірою позбавляються контекстуального зв’язку з нацизмом і відокремлюються від прихильності та допомоги нацистській політиці. Англійські переклади об’ємних творів Шмітта, як і раніше, активно видаються, нехай і дуже вибірково. Насамперед слід зазначити публікацію 2003 року англійського перекладу «Номосу землі у праві народів Jus Publicum Europaeum» [5].

Подвійна чарівність Шмітта — як сучасного класика держави, що спирається виключно на виконавчу владу, і знакової фігури, що виступала проти ліберального універсалізму,— сприяла зближенню позицій на неліберальному політичному фланзі, створивши дивовижне complexio oppositor [6] оцінних посилів. Критичний настрій Шмітта служить спільним тлом для неприйняття принципово постполітичного неоліберального порядку, що виражається в дискурсі глобалізації, який після 11 вересня 2001 року зазнав різкої політизації неоавторитарного штибу, нині прийнявши форму дискурсу імперіалістичного й імперського. Такий стан справ, мабуть, довів подвійну правоту Шмітта: його аналіз основного тренду ХХ століття як «століття нейтралізацій і деполітизацій» може сьогодні поєднуватися з чи не перманентним винятковим становищем (і навіть винятком, що стало правилом), що дозволяє концептуалізувати сьогоднішній всесвітньо-політичний момент [7]. 

Ця нова констеляція включає і надполітизовану неоконсервативну адміністрацію США, яка діє поза традиційними рамками міжнародного права, нейтралізуючи молодших партнерів по капіталістичній системі і витісняючи будь-яку міжнародну політичну опозицію — терористів, піратів або «держави-ізгоїв» – з поля легітимної геополітики. На горизонті цього накинутого Шміттом апокаліптичного ландшафту вимальовується замкнутий світ без незліченних політичних сил — Pax Americana. У цьому контексті словник Шмітта — включаючи поняття політичного, опозицію «друга» та «ворога», надзвичайний стан, децизіонізм, виконавчий уряд, nomos, панрегіони, панінтервенціонізм та поняття недискримінаційної війни — не тільки виконує важливу функцію актуалізації та оновлення державного лексикону міжнародних відносин, але й стає, по суті, значущим ідіоматичним інструментом соціальних наук загалом, що є потужним контрнарративом загальноприйнятого імперіалістичного лібералізму [8]. Карл Шмітт – наше все!

1. ЗАКОН І ПОРЯДОК З ШМІТТУ

У чому секрет сучасності та актуальності Карла Шмітта? Аргументи на їхню користь спираються на загальну згоду з висунутою Шміттом інтерпретацією епохи ius publicum [9] — зведення принципів і практик ранньочасового міжнародного права, що панував приблизно в період з 1492/1648 років до Першої світової війни як діюча система правових норм які регулювали ексцеси міждержавної анархії в геополітичному мультиверсумі, але не руйнували сутність суверенної державності — публічного та суверенного рішення про ведення війни.

Це єдність простору і права, яку Шмітт визначав як nomos, протиставляючи його середньовічному та ліберально-капіталістичному cosmos, кріпиться на п’яти категоріях: державі як єдиному легітимному суб’єкті війни та миру; секуляризованому та абсолютному суверенітеті держави; виконавчої влади як кінцевого арбітра виняткового становища; ідеї iustus hostis, справедливого ворога; нарешті, на пов’язаному з цими положеннями понятті «недискримінаційної війни». За Шміттом, монополізація війни державами, тобто ius belli ac pacis, права війни та миру, усунула насильницькі конфлікти з ідеологічної боротьби «громадянського суспільства» і сконцентрувала організоване насильство на рівні держави. 

Присвоєння абсолютистськими державами монополії на насильство формалізувало подвійну різницю. По-перше, було проведено різницю між публічним та приватним, що дозволило делеґітимувати та роззброїти приватних акторів (феодалів, міста, стану, піратів та військові ордени) у період піднесення держави як єдиного суб’єкта міжнародного права та політики. По-друге, відмінність між «внутрішнім» і «зовнішнім», що відокремлює внутрішньо нейтралізоване та умиротворене «громадянське суспільство» від міжнародної сфери міждержавних воєн та перемир’я. Такий дуалізм зміцнив різницю між міжнародним публічним та приватним кримінальним правом.

У той час як війна залишалася абсолютно необхідною і непереборним проявом сутності політичних спільнот, насправді сутністю «політичного» як такого, найвищим досягненням публічного права періоду раннього Нового часу, було звернення узагальненого колективного насильства, тобто безперервної європейської громадянської війни, у «війну за формою», яку вели виключно юридично визнані держави, причому за певними правилами та угодами. Відповідно до Шмітта, це зрушення визначило суворе розрізнення воюючих і нейтральних осіб, комбатантів і некомбатантів, стану війни та стану миру. 

Шмітт називав ці досягнення «обмеженням війни», яке він схвалював як прояв цивілізації, раціоналізації та гуманізації війни. Сучасна міждержавна війна — це війна рівних. Її стали вести відповідно до певних — інтерсуб’єктивно прийнятих та обов’язкових до виконання — угод міжнародного права, що поєднують право на ведення війни (ius ad bel-lum) з правами війни (ius in bello), причому останнє передбачало також можливість укладання мирного договору на рівних умовах. Право на війну було розведене з міркуваннями «законної причини» (iusta causa), яку оголосили несуттєвою щодо легітимності війни. Це призвело до виникнення «недискримінаційної концепції війни», яка витіснила середньовічні доктрини справедливої війни. 

Причини оголошення війни, виведені, таким чином, за межі права, були винесені за межі будь-яких юридичних, моральних чи політичних суджень, що передбачало збереження за ворогом, навіть під час війни, статусу «законного ворога», а не супостата, злочинця чи варвара. У цьому плані мораль була, власне, розлучена з політикою. У міждержавних відносинах на зміну руйнівному моральному універсалізму, що виражався у релігійних війнах XV і XVI століть, прийшов благотворний моральний релятивізм. Відповідно, ius publicum передбачало остаточний розрив із середньовічними теоріями справедливої війни, заснованими на моральному універсалізмі respublica christiana [10].

Це нове поняття війни як акту одночасно публічного (тобто можливого лише між державами), поставленого у певні рамки (тобто обумовленого раціональними правилами ведення) та недискримінаційного (тобто морально нейтрального) різко контрастувало з попередньою середньовічною практикою насильства. У феодально-християнській Європі статус служивої знаті і особливо інститут «феода» стирали всі відмінності між приватним і державним, а так само внутрішньо- і зовнішньополітичним. Ворога за межами феодально-християнської Європи вважали, безумовно, варваром; за визначенням це загрожувало йому знищенням, що продемонстрували хрестові походи. Зсув від середньовічного ius gentium, права народів, до ius inter gentes, права між народами, створив історично безпрецедентний, зразковий номос, здатний поєднати необмежений державний суверенітет з міжнародним правом, що утихомирює анархію.

ВЕРСАЛЬ І ПІСЛЯ ВЕРСАЛЮ

Ця логіка міркувань постійно застосовувалася Шміттом для критики криміналізації Німецької імперії, що послідувала за Першою світовою війною як «країни поза законом», політичний статус якої як суверенної держави був скасований «Версальським диктатом». Оскільки Німеччину не допустили до мирних переговорів і «винність у розв’язанні війни» та «військові злочини» не були юридичними поняттями у міждержавних відносинах (nullum crimen, nulla poena sine lege [11]), їхнє формулювання та включення до міжнародного права після 1919 року перетворило публічне міждержавне право на всесвітнє внутрішнє право, що зароджується, яке почало — завдяки запровадженню нового «дискримінаційного поняття війни» — заново моралізувати і затягувати в простір внутрішнього права сферу зовнішньої політики. 

В результаті у визначенні законності війни знову почали брати участь міркування справедливості. За Шміттом, це зрушення вихолостило сутність політичного, що полягає в суверенному рішенні йти війною на ворога. Тим самим Версальський договір анулював основний принцип класичного ius publicum, зруйнувавши статус війни як автономної, найчистішої та найвищої форми міждержавних відносин. Версаль перетворив війну на поліцейську операцію, заново її приручивши. Гірше того, звернення Вільсона до концепції людяності знову пов’язало постверсальські концепції міжнародного права із середньовічними доктринами справедливої війни, які тяжіли до повного заперечення «законного ворога» і зведення його до становища ворога людства, тобто не-людини. Відповідно, так виник новий, власне ліберальний спосіб ведення війни, більш тотальний за своїми цілями в порівнянні з ув’язненими в дужки, обмеженими європейськими війнами до 1914 року, оскільки він був націлений, після вбивства не-людей, на пряму трансформацію політики, суспільства та індивідів: на виробництво ліберальних суб’єктів.

Деякі послідовники Шмітта виявляють у гордині, властивій зовнішній політиці США після закінчення холодної війни — з її дискурсом боротьби добра зі злом, що морально зміцнився, всього людства з тероризмом, з запереченням можливості зберегти нейтралітет,— просте повернення примари Версаля. Нехай і в більш відчутній формі. Воно — лише елемент набагато загальнішої, по суті, постійної тенденції у зовнішній політиці США періоду після Першої світової війни та пов’язаного з нею перегляду міжнародного права. 

Апеляція до людяності і при цьому є парадоксальним, але логічним чином веде до деполітизації колишніх «законних ворогів», їхнього перетворення на людей поза законом, навіть до їхньої дегуманізації через зарахування до ворогів, а також до радикалізації та звірячого запеклого воєнних дій через їх трансформацію до акту тотального знищення; до відродження тортур як леґітимного засобу, що застосовується щодо тих, хто свідомо не є учасником військових дій, і до структурної неможливості укладання миру за відсутності законного супротивника — до війни без кінця, термін якої закінчиться лише тоді, коли або знищать останнього терориста або без суду посадять його в’язницю, або відтворять його як ліберальний суб’єкт. У «війні з терором» також можна побачити нове втілення проголошеної Вільсоном «війни за припинення всіх воєн», яка парадоксально не має кінця у просторі та часі і тотальною за своїми цілями.

Тоталізуючий характер «ліберального способу ведення війни» незмінно передбачає ліберальну трансформацію держав, товариств та індивідів, щодо яких застосовується. Цей спосіб характеризується структурною нездатністю залишити переможену державу та її суспільство незайманими чи реінтеґрувати їх у «міжнародне суспільство» — історична практика, ідеальним прикладом якої був схвалений Віденським конгресом прийом постнаполеонівської Франції до «Європейського концерту» без приведення її конституційного та соціального устрою у відповідність до ліберальних норм. 

Строго кажучи, «ліберальний спосіб ведення війни» не заслуговує на назву «війни» — звідси вся метушня навколо поняття «війна з терором»: він перетворився на серію поліцейських акцій, включаючи біополітизацію населення, відому як гуманітарна інтервенція. Більше того, після 11 вересня «війна з терором» не є відступом від законних космополітичних форм міжнародної політики, оскільки втілює собою, незважаючи на «неоконсервативний поворот» адміністрації США, інтенсифікацію логіки ліберального світоустрою. Зрештою цей аргумент зводиться до того, що нині відбувається повернення до громадянських війн періоду до Вестфальського світу, нехай навіть формована «Світова єдність» Америкою надзвичайно підвищила діяльність універсального права в глобальне століття, що визначається як «безмежний універсалізм», рухомий ідеологією «панінтервенціонізму».

Названі процеси вписані в довгострокову логіку всесвітньо-історичного віддалення від шміттівського золотого віку обмежених міждержавних воєн, який у ретроспективі представляється — і зводиться у відповідний статус — як найвище досягнення європейської цивілізації, як геній європейськості. Крім того, деякі сучасні спостерігачі знову мобілізували, цього разу в нормативному плані, висунуту Шміттом ідею Großraum — великої території, або панрегіону, як елементарного блоку для будівництва антикосмополітичної, антиуніверсалістської організації міжнародного порядку, заснованого на багатьох співіснуючих «великих просторів», кожним з яких керує одна з імперських держав. 

Передбачається, що в умовах наступаючої загрози «безмежного універсалізму» панрегіони стануть гарантією проти перетворення світу на гомогенний та плоский ліберальний простір. Такі гарантії абсолютно необхідні для збереження відмінностей та плюралізму — по-справжньому необхідні для збереження самої можливості політичних відмінностей, відмінностей між другом та ворогом, оформлених у взаємовиключних регіональних блоках. Ці ідеї у своїй сукупності є потужним контрнаративом щодо панівного дискурсу ліберального космополітизму і концептуальний апарат, що дозволяє його описувати, а тому вони вимагають нового ретельного вивчення.

[1] Переклад виконано за виданням: Teschke B. Decisions and Indecisions. Political and Intellectual Receptions of Carl Schmitt// New Left Review. January–Feb- ruary 2011. P. 61–95.

[2] Habermas J. The Horrors of Autonomy: Carl Schmitt in English // The New Con- servatism: Cultural Criticism and Historians’ Debate. Cambridge, MA: The MIT Press, 1989. P. 135.

[3] Про рецепцію в Німечинні: Darhstadt T. Der Mann der Stunde: Die Unheimliche Wiederkehr Carl Schmitts // Der Spiegel. 2008. No 39. P. 160– 161. З приводу важливих критичних оцінок на сьогодення, див.: Holmes S. The Anatomy of Antiliberalism. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1993; Scheuermann W. Carl Schmitt: The End of Law. Lan- tham, MD: Rowman & Littlefield, 1999; Lila М. The Reckless Mind: Intellec- tuals in Politics. N.Y.: New York Review Books, 2001; Muller J.W. A Dangerous Mind: Carl Schmitt in Post-War European Thought, New Haven, CT: Yale University Press, 2003. Приклади більш однозначної реабілітації Шмітта: Mouffe C. On the Political. L.: Routledge, 2005; Zizek S. Carl Schmitt in the Age of Post-Politics, та інші статті у збірнику: The Challenge of Carl Schmitt / C. Mouffe (Ed.). London: Verso, 1999; Zolo D. Invoking Humanity: War, Law and Global Order. L.; N.Y.: Continuum International, 2002; Rasch W. Sovereignty and Its Discontents: On the Primacy of Conflict and the Structure of the Political. L.: Birkbeck Law Press, 2004; Агамбен Дж. Homo Sacer; Stirk P. Carl Schmitt, Crown Jurist of the Third Reich. Lewiston, NY; Lampeter: Edwin Mellen Press, 2005; Shapiro K. Carl Schmitt and the Intensification of Politics. Lanham, MD: Rowman & Littlefield, 2008.

[4] Оцінка праць Шмітта: The International Political Thought of Carl Schmitt: Terror, Liberal War and the Crisis of Global Order / L. Odysseos, F. Petito (Eds.). L.: Routledge, 2007; Hooker W. Carl Schmitt’s International Thought: Order and Orientation. Cambridge, UK; N.Y.: Cambridge University Press 2009; Slomp G. Carl Schmitt and the Politics of Hostility, Violence and Terror. L.: Palgrave Macmillan, 2009.

[5] Schmitt C. Four Articles: 1911–1938 / S. Draghici (Ed.). Corvalliss, OR, 1999

[6] від лат. “переплетення протилежностей”

[7] Schmitt C. The Age of Neutralizations and Depolitizations [1929] // Telos. Summer 1993. No 96. P. 96.

[8] Habermas J. The Divid- ed West. Cambridge, UK: Polity Press, 2006. P. 188–193

[9] від лат. “публічне право”

[10] від лат. “християнська республіка”

[11] від лат. “без закону немає ні злочину, ні покарання”

БЕННО ТЕШКЕ, політолог, теоретик міжнародних відношень

Джерело тут

ПерекладПолітКом

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я