Після того, як ісламісти організували низку військових переворотів у Центральній Африці – Нігері, Малі, Буркіна-Фасо – за відкритої підтримки росіян із групи Вагнера, у ЗМІ виникли два наративи. Проросійський вбачає в цьому повстання народу проти французького неоколоніалізму, пов’язаного з місцевими корумпованими елітами. Західні ЗМІ вбачають у цьому масштабну змову ісламістів і Росії з метою створення в Центральній Африці антизахідної та антиліберальної імперії. І ті й інші мають рацію – але до певної міри.
Це правда, що досі Франція здійснювала тонке (а інколи й не дуже) неоколоніальне правління над своїми колишніми колоніями в Західній та Центральній Африці. Після того, як Франція мирним шляхом надала їм незалежність у 1960-х роках, вона продовжувала чинити економічний, політичний і військовий вплив. Франція зберігає найбільшу військову присутність в Африці серед усіх колишніх колоніальних держав; це змушує африканські країни віддавати перевагу французьким інтересам і компаніям у сфері державних закупівель і державних торгів. Франція нав’язала своїм колишнім колоніям валютну зону франків Африканського фінансового співтовариства (CFA), яка за своєю суттю є несправедливою і заснована на експлуататорських практиках.
Однак очевидно, що “антиколоніальне” повстання в Центральній Африці навіть гірше за французький неоколоніалізм. Майбутнє, яке вони принесуть, – це майбутнє таких держав, що не відбулися, як Зімбабве та М’янма: авторитарне військове правління; економічний регрес до нового мінімуму бідності, що вигідний лише новій та корумпованій еліті; ідеологічний фундаменталізм у поєднанні з опором “колоніальним” впливам. Лідери справжнього визвольного руху, такі як Тома Санкара з Буркіна-Фасо, залишилися в далекому минулому.
Як могло статися, що більша частина Африки опинилася в такій відчайдушній ситуації, коли єдиний вибір – між поганим (західний неоколоніалізм) і гіршим (фальшивий авторитарний антиколоніалізм)? Військовий переворот, що нещодавно відбувся в Габоні, став повстанням проти обох. Військові повалили президента Алі Бонго, знаючи, що цього разу французька армія навряд чи втрутиться.
Потрібно мати певну мужність, щоб відкинути просте пояснення: мовляв, те, чого не вистачає, так це мобілізації народу. Якщо й можна винести урок з акцій протесту правих популістів, які нещодавно відбулися, то це те, що настав час перевернути знамениту фразу Авраама Лінкольна: “Можна недовго обманювати всіх і довго обманювати небагатьох, але не можна нескінченно обманювати всіх”. Сьогоднішня версія така: “Усі можуть уникати обману іноді, а деякі можуть уникати обману завжди. Але всі не можуть уникнути нескінченного обману”.
Будь-яка участь людей у по-справжньому визвольному русі – це рідкісна подія, яка швидко втрачає хід, і не тільки коли справа стосується західної демократії. Згадайте, як у період Китайської культурної революції Мао Цзедун відправляв тисячі інтелектуалів до сільськогосподарських комун, щоб вони навчалися у простих селян, яких він звеличував до “суб’єктів, які повинні знати”. Можна стверджувати, що інтелектуалам було корисно познайомитися з реальним життям у селі – але в результаті вони не отримали глибшого уявлення про суспільство в ширшому сенсі.
Як пояснити, що не існує жодної привілейованої групи, яка мала б уявлення про справжній устрій суспільства? Нам доведеться діяти у два етапи. Перший міф, який необхідно розвіяти, – це міф про меритократію: яким би не було ваше соціальне становище під час народження, суспільство повинно пропонувати достатньо можливостей і мобільності, щоб здібності могли поєднуватися з працею, щоб підйом кар’єрними сходами був можливий. У своїй книжці “Проти меритократії” (2017) Джо Літтлер продемонстрував, що меритократія є ключовим засобом леґітимації сучасної неоліберальної культури, і що, хоча вона й обіцяє можливості, насправді вона провокує нові форми соціальних суперечностей, оскільки класові, расові та статеві відмінності внаслідок цього починають відігравати набагато важливішу роль. До цих трьох чинників слід додати ще один гетерогенний – випадковість. У книжці “Успіх і удача: фортуна і міф про меритократію” (2016) Роберт Франк, не скидаючи з рахунків значення наполегливої праці, показує, наскільки більшу роль для груп людей, що прийшли до успіху, відіграє випадок (удача).
Якщо ж багатство і суспільне становище людини не відображають її особистих чеснот, яка альтернатива? Для багатьох критиків меритократії альтернативою є довіра більшості звичайних людей, які не мають особливих заслуг: хоч би як ними маніпулювали, хоч би наскільки їхня свідомість відображала повсякденно розповсюджувану ідеологію, хоч би як їм промивали мізки релігійним або етнічним фундаменталізмом, у довгостроковій перспективі перемагає їхнє природне уявлення про справедливість. Коротше кажучи, критики меритократії схильні захищати ту чи іншу версію висловлювання Лінкольна.
На жаль, світ сьогодні настільки складно влаштований, що це змушує нас відмовитися від подібної довіри до людей. Що має робити звичайна бідна людина, засипана суперечливими повідомленнями про глобальне потепління, читаючи, що навіть багато вчених дотримуються протилежних поглядів? Чи повинні вони боротися за ті заходи, які в короткостроковій перспективі тільки погіршать їхнє нелегке становище? Коли приїжджають іммігранти, як ми можемо звинувачувати цю ж людину в тому, що вона вбачає в них загрозу своєму усталеному способу життя? Чи можемо ми звинувачувати їх, якщо з погляду обмеженого світогляду цієї людини ідея про те, що вони якимось чином замішані в неоколоніальній експлуатації країн третього світу, не має сенсу? Цей список можна продовжувати й продовжувати: чи можемо ми звинувачувати нашу людину в тому, що вона почувається спантеличеною і спантеличеною дебатами про “він/вона/вони”, на які рясніють засоби масової інформації? І невже більшість із нас, включно з інтелектуальною елітою, які не потрапили в такі тенета, нездатні дійти до того, що філософ Фредрік Джеймсон назвав правильним “когнітивним картуванням” нашої ситуації? Ось чому рішення полягає не в тому, щоб прагнути до “істинної” меритократії: ті, хто справді заслуговує на успіх, переважатимуть тільки тоді, коли весь наш соціальний порядок буде змінено.
Точніше, річ не стільки в тому, що більшість обманута, скільки в тому, що їм байдуже: їхня головна турбота в тому, щоб відносно стабільне повсякденне життя незворушно тривало. Більшість не хоче реальної демократії, в якій вони справді можуть ухвалювати рішення: вони хочуть видимості демократії, де вони вільно голосують, але де якась довірена вища влада надає їм вибір і вказує, як їм слід голосувати. Коли більшість відчуває, що не отримує жодних чітких вказівок, вона приходить у замішання, і ситуація, в якій вона має приймати рішення, парадоксальним чином сприймається як криза демократії, загроза стабільності системи. (Це стосується не тільки колишніх французьких колоній, а й демократії загалом.) Однак коли так звана мовчазна більшість починає непокоїтися, коли люди починають почуватися жертвами і їхній лютий гнів вихлюпується на вулиці, справи, як правило, стають набагато гіршими. Люди хочуть ухвалювати рішення, щоб їхні голоси були почуті, і водночас – як показує триваюча хвиля правого популізму в усьому світі – піддають себе подальшим маніпуляціям, стаючи жертвами теорій змови.
Таке універсальне правило? На щастя, ні. Рідко, час від часу і непередбачуваним чином трапляються винятки; туман розсіюється, панує ясність, і мобілізація більшості стає можлива з правильних причин. Такі моменти – це історія в чистому вигляді – моменти, коли за пару тижнів минають роки.
Повертаючись до нашої відправної точки, чи є шанс, що такий момент настане в Центральній Африці? Це, звісно, не станеться внаслідок наших (європейських) зусиль з просвіти африканців. Що ми можемо зробити зараз, так це виступити проти нашого власного неоколоніалізму, який живить хибний фундаменталістський антиколоніалізм. Багато що ще має статися, і не в останню чергу нам доведеться дозволити зруйнуватися одному з великих табу: нам доведеться реабілітувати планування – великомасштабне обов’язкове планування, а не просто розпливчасту “координацію” або “співпрацю”. Коаліціям держав доведеться сформувати конфедерації із законодавчою та виконавчою владою, щоб запровадити заходи, що стосуються довкілля, масових міграцій людей, військових інтервенцій і використання штучного інтелекту. Утопія? Так, але іншого способу щось по-справжньому протиставити проблемам, які становлять загрозу самому нашому виживанню, просто немає.
Славой ЖИЖЕК, філософ
September 05, 2023
