Домой Философия Онтологія дитинства: від «дитячості» до справжньої «людяності»

Онтологія дитинства: від «дитячості» до справжньої «людяності»

41

«У світі немає нічого страшного. У всякому випадку, до тих пір, поки цей світ говорить з тобою; потім, з якогось незрозумілого моменту, він починає говорити у тобі».
Віктор Пелевін

Історія дитячих років кожної людини — це особиста тема, але основні його аспекти мають схожий характер майже у всіх. Якщо ми звернемося до філософії, соціології, педагогіки і психології, то зрозуміємо, що дитинство — це певна ідея, і визначити її як конкретне поняття практично неможливо. В часи Давньої Греції дитинство не відособлялося в окрему вікову категорію. Міфологія і література Античності, наприклад, ілюструє образ молодої дівчини, як образ майбутньої дружини, а не дитини.

Образ дитини в культурі Стародавнього Риму формується більш чітко й ясніше. Там запропонували ідею потреби в освіті, що впливає на формування значення дитинства з почуттям сорому, що чітко спостерігається в працях Квінтіліана [цит.].

В Середньовіччі з’явилися помітні зрушення у ставленні до дітей, обумовлений браком важливих соціальних параметрів, що визначають відокремлення в суспільстві діапазон дитинства, такі як: письменство і почуття сорому. Середньовічний світ забув ідею παιδεία (виховання дітей), а разом і з нею втратив інтенції у навчанні і вихованні дітей в соціальному просторі.

Відомий педагог і письменник Ніл Постман це явище пов‘язує з розвитком письменництва, бо було складніше навчитися читати, отже, складніше стати дорослим [цит.]. Постман підкреслював, що створюючи підручники і програми з урахуванням віку дітей, дорослі самі винаходили стадії дорослішання. На його думку, дитинство зникає тому, що сучасні діти перестають відрізнятися від дорослих. Дитинство перестає існувати коли зникають секрети, що обумовлено глобальними змінами всього світу [цит.].

В добу Просвітництва ідея дитинства зазнала значних змін, і не тільки в смисловому плані. За непослух дітей і підлітків відповідальність несуть їх батьки. Таку концепцію висловив Джон Локк. Іншим філософом дитинства який закріпив в суспільстві погляд на дитину як на самостійну особистість був Жан-Жак Руссо. На початку ХХ століття Зигмунд Фройд і Джон Дьюї об‘єднали весь комплекс уявлень про дитинство та освіту.

«Дитина сприймається тепер як особистість, що володіє статусом, певною спрямованістю дій, сукупністю потреб і відмінностей, тобто як соціальний актор… цей новий феномен — “дитина як буття” — може і має розумітися, виходячи з нього самого, і до нього не слід підходити заздалегідь заготовленими уявленнями про нестачу компетентності, раціональності або значення» [цит.].

С. Холлувей і Г. Валентайн вважають «прогресивне розуміння категорії «місця», тобто таке усвідомлення соціального простору, яке допоможе подолати існуючий розрив між «глобальними» і «локальними» інтерпретаціями дитинства. Дитинство виступає «універсальною категорією».

Школа — це особливе «місце» і джерело реалізації соціального контролю, що виникає з світу дорослих. Є провідником соціальних норм, цінностей та дисциплінарних практик. Це «місце, де навчають бути дітьми» в конкретному соціальному і культурному розумінні цього слова.

«Дитинство в якості дискурс-пасивної конструкції насичене просторовою ідеологією, яка формує наше розуміння різних середовищ існування, наприклад, будинку або вулиці» [цит.].

Одним із значних наслідків розуміння дитинства «як буття, і не як становлення» вважається — поява синтезу соціології та соціальної географії, який змінив зацікавленність адептів цих наук до соціального простору як контексту дій, в якому вони перебувають, його самостійних суб’єктів світу дитинства.

«Світ значень, що виготовляють діти, одночасно є глобальним і локальним. Але ці значення стають локальними завдяки місцевим субкультурам, які, в свою чергу, частково формуються в ході взаємодії з великим світом» [цит.].

Філософія осмислює феномен дитинства з широких позицій законів буття та пізнання. Філософія не обирає, що є найбільш актуальним в пізнанні дитини — його архетипова сутність або його організованість культури і соціумом, і, зокрема, приймає і те й інше. Вже в Античній філософії визначилися аспекти західної філософської антропології, осмислення людини в його дитячому стані, і були закладені основи європейської системи виховання та освіти.

Наприклад, дитина у давньогрецького філософа Геракліта розуміється в контексті життя, повних сліз і песимістичного розуміння Всесвіту, приреченого на загибель. Геракліт пише про те,

«…що немає нічого постійного, але все змішано як в бовтанці… переміщається туди-сюди і чергується в грі Вічності (Еона). — А що таке вічність? Вічність є граюче дитя, яке
розставляє шашки: царство над світом належить дитині» [цит.].

Феноменологія дитинства знайшло відображення в практиці виховання. Платон визначав дитину як онтологію початку:

«… у всякій справі найголовніше — це початок, особливо, якщо це стосується чогось юного та ніжного» [цит.].

Він зв‘язує дитинство і дитину категоріями любові і блага. Філософія будує висновки про дитинство не в контексті «дитячості», а в контексті справжньої «людяності». Федор Достоєвський відзначав, що діти «олюднюють нашу душу однією тільки своєю появою між нами. А тому ми їх повинні поважати і підходити до них з повагою до їх янгольського образу, до їх невинності» [цит.].

Цікаво те, що в сучасній філософській літературі відсутні поняття дорослості, і поняття дитинства. Необхідно відзначити, що останній зникає не тому, що місце дитинства займають дитячі роки, а тому, що дитинство включає в собі таку категорію як «молодість».

Дитинство — це вік, в якому часовість з екзистенціальною можливістю стає дійсністю. Чи можна в цьому контексті говорити про «Dasein дитини»? Гайдеґер аналізує екзистенційну структуру Dasein, а за фактом, описує існування дорослої людини. Dasein не має ні статі, ні віку.

А самі горизонти дитячої часовості обмежені ситуацією, в якій дитина знаходить себе. Дитячі роки ставлять перед феноменологією віку цілий ряд непростих питань, які потребують осмислення і обговорення на цій ниві, наразі актуальна тем.

Дитинство — це абсолютна (до трьох років) або відносна (до вступу в підлітковий вік) безтурботність. Дитина весь час або адаптується до світу, або грає з ним [цит.]. Як згадував Павел Флоренський, за своїми дитячим враженням можна судити про те, що дитячі відчуття, сприйняття і уявлення, переживання вражень і приємні хвилювання від явищ природи — це переживання причетності до особливої таємниці. Так само можно згадати і Різдво.

Цінність дитинства, розглянемо разом з Гастоном Башляром, укладена в безпосередньому емоційно-чуттєвому досвіді. Діти бачать те, що дорослим не під силу, а приховане від наших очей і становить суть людського існування, а це дружба, повага, терпіння і любов. Цю особливість прекрасної дитячої свідомості, відзначає Башляр, потенційно існує у кожній людині і розкривається як «симпатія відкритості буття».

Під кутом феноменології, французький філософ, розглядаючи дитинство окремої людини пов‘язує його з космічним дитинством через архетип дитинства. «Дитинство — це колодязь особистості» [цит.].

Насправді, дитинство визначає певний потенціал майбутнього, навіть можливість його втілення, тому й осмислення сутності дитинства сприяє вирішенню протиріч сьогодення з позицій найбільш конструктивних проектувань майбутнього. З позицій філософії дитинство є явищем, де через свою часовість і «дитячість» виникає справжня «людяність» особистості!

Андрій КУЛИК, аспірант Інститута філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, редактор «ПолітКом»

Джерело: Koine

Ілюстрація: колаж від Девіда Кауфмана (джерело).

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь