У свій час ходили розмови про кінець Європи, якщо не Заходу, як події, що драматичним чином відзначає епоху, в якій ми живемо. Але якщо і є в Європі країна, щодо якої низка даних дозволяє з тверезою точністю встановити дату кінця, це Італія. Дані, про які йдеться, є демографічними. Всім відомо, що наша країна протягом десятиліть переживає демографічний спад, що відносить її до європейських країн із найнижчим рівнем народжуваності. Але мало хто усвідомлює, що це означає, що продовження цього занепаду приведе італійський народ до вимирання лише за три покоління.
Щонайменше дивно, що ми продовжуємо турбуватися про економічні, політичні та культурні проблеми, не беручи до уваги цей факт, який зводить їх нанівець. Очевидно, як нелегко уявити собі власну смерть, так і не хочеться уявити ситуацію, за якої італійців більше не буде. Я не маю на увазі громадян італійської держави, якої трохи більше століття тому не існувало і зникнення якої, зрештою, мене не особливо турбує. Швидше, мене засмучує цілком реальна можливість того, що більше не буде кому говорити італійською, що італійська мова стане мертвою мовою.
Тобто ніхто більше не може читати поезію Данте живою мовою, як читав її Прімо Леві своєму товаришу Піколо в Освенцимі. Це засмучує мене нескінченно більше, ніж зникнення Італійської Республіки, яка зрештою зробила все можливе, щоб привести себе до цієї мети. Можливо, залишаться чудові міста, можливо, залишаться витвори мистецтва, але не буде більше «чарівного краю, де лунає si!».
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
