“Le roi règne, mais il ne gouverne pas”, король царює, але не управляє.
Те, що ця формула, яка перебуває в центрі суперечки між Петерсоном і Шміттом про політичну теологію і, сягаючи у своєму латинському формулюванні (rex regnat, sed non gubernat) до полеміки XVII століття з королем Польщі Сиґізмундом ІІІ, містить щось на кшталт парадигми подвійної структури західної політики, ми спробували показати в книзі, виданій майже п’ятнадцять років тому.
І знову в її основі лежить справді теологічна проблема – проблема божественного правління світом, яка сама зрештою є вираженням онтологічної проблеми. У 10 розділі книги Λ “Метафізики” Арістотель запитував, чи володіє природа світового цілого благом і найкращим як щось, що існує окремо (kechorismenon) і саме по собі, чи благо є її порядок (taxin). Інакше кажучи, йшлося про розв’язання гострого протиріччя між трансцендентним і іманентним, артикулюючи їх воєдино через ідею порядку мирських сутностей.
Космологічна проблема мала й політичний вимір, якщо Арістотель може безпосередньо порівняти відношення між трансцендентним благом і світовим цілим із тим, що пов’язує ватажка війська з воїнами, що складають його, а дім – із взаємним зв’язком істот, які в ньому живуть. “Істота, – додає він, – не бажає бути погано керованою (politeeuesthai kakos)” і “нехай буде єдиний володар (heis koiranon)”, що проявляється в ній у вигляді зв’язуючого порядку. Це означає, що, зрештою, нерухомий двигун із книги Λ і природа космосу утворюють єдину дволику систему, і ця сила – чи то божественна, чи то людська – має утримувати два полюси в єдності й бути як трансцендентною нормою, так і іманентним порядком, як правлінням, так і управлінням.
Завданням середньовічної схоластики і, зокрема, Томи буде переведення цієї онтологічної парадигми в теологічну проблему божественного управління світом. Суттєвою для цього є ідея порядку. Вона виражає, з одного боку, відношення між Богом і створінням (ordo ad Deum), а з іншого – відношення створіння одне до одного (ordo ad invicem). Ці два порядки тісно пов’язані між собою, і, тим не менш, їхні відносини не так ідеально симетричні, як може здатися.
Те, що проблема знову має політичний аспект, стає очевидним із порівняння, яке Тома встановлює із законом і його виконанням. “Як у сім’ї, – пише він, – порядок наводиться законом і заповідями глави сім’ї, який для кожної з упорядкованих істот у домі є принципом виконання порядку в домі, так само і природа природних істот є для кожної істоти принципом виконання того, що їй належить у порядку всесвіту”. Однак як закон, як наказ одного, може бути втілений у покору безлічі щодо нього впорядкованих істот?
Якщо наказ — як, мабуть, випливає з невипадкових прикладів для ватажка війська та главу сім’ї — залежить від наказу єдиного вождя, то як його виконання може бути вписане в природу таких різних сутностей?
Тут починає проявлятися апорія, яка все більшою мірою характеризуватиме як порядок космосу, так і порядок міста. Сутності перебувають у певному відношенні один до одного, але це є лише вираження їхнього ставлення до єдиного божественного початку, і, навпаки, сутності впорядковані, оскільки вони перебувають у відомому відношенні до Бога, але це відношення полягає лише у їхніх взаємних стосунках.
Іманентний порядок є лише відношення до трансцендентного принципу, але не має іншого змісту, крім іманентного порядку. Ці два порядки відносяться один до одного і засновані один на одному. Досконала будівля середньовічної космології лежить на цьому колі і поза нею не має жодної послідовності. Звідси складна, тонка діалектика між первинними та вторинними причинами, абсолютною владою та впорядкованою владою, за допомогою якої схоластика спробує, але так і не досягнувши повного успіху, докопатися до суті цієї апорії.
Якщо ми тепер повернемося до проблеми політичного порядку, з якого ми розпочали і який явно ставиться до цієї теологічної парадигми, нас не здивує, що ми виявимо в ній ті самі кола та ті ж самі апорії. Держава і управління, царство та уряд, правління та рішення взаємопов’язані, засновані та існують один через одного; і, проте – саме з цієї причини – їхня симетрія не може бути досконалою або однозначно гарантованою.
Король та його міністри, «політика» та «поліція», закон та його виконання можуть вступити в суперечність, і ніщо не гарантує, що цей конфлікт може бути врегульований раз і назавжди. Біполярна машина західної політики завжди знаходиться в процесі розкладання та руйнування, постійно у владі змін і революцій, які ставлять під сумнів її функціонування та біполярність тією мірою, якою вони, здається, щоразу підтверджують їх.
Примат управління над правлінням та адміністрації над конституцією, який ми переживаємо сьогодні, насправді не є безпрецедентним в історії Заходу. Своєї першої та радикального формулювання воно досягло при розробці доктрини rex usilis каноністами XIII ст. Саме на основі цих розробок у 1245 році папа Інокентій IV на прохання португальського духовенства і знаті видав буллу Grandi non immerito, якою він усунув Саншу II від управління королівством, яким той виявився нездатним керувати, призначивши його молодшого брата Альфонсу Булонського главою держави, але проте залишивши королівські dignitas Саншу.
Подвійна структура урядової машини містить ймовірність того, що біполярність, в якій вона виражена, може бути поставлена під сумнів, якщо вона перестане бути функціональною для системи. Показово, однак, що оскільки жодна з двох сторін влади не має підстави, то й у цьому крайньому випадку королівська гідність не була відібрана. Подвійність легітимності та легальності — лише одна з властивостей цієї біполярності: правління легітимує управління, а тим часом легітимність не має іншого сенсу, крім забезпечення законності дій і заходів уряду.
Переклад – ПолітКом
Оригінал тут
