Я відчуваю несвободу, нерівність і несправедливість по відношенню до себе, до чоловіків, до країни. Я відчуваю себе кріпосним, заручником, що живе в країні колонії, статус та роль якої вже вирішено на найближчі роки, як всередині привілейованими кастами так іззовні. І єдине право в мене, як громадянина чоловічої статі – це закрити свій пздак і мовчати. Терпіти чекати. В умовах корупції та диктатури Транслювати стійкість та доктрину перемоги. Мої ролі визначені, моєю гендерністю. І на самовизначення цих ролей в мене немає права.
Кріпосні
Я відчуваю тривожність кожен раз, коли виходжу в люди. Моніторячи кожну вулицю на наявність дорослих чоловіків, що втілюють спокій та право на просто ходити в цьому місті і відповідно інших, як правило двох в зеленому і одного в чорному, які обілечують. Роздають квитки в один кінець іншого життя, з якого поки можна повернутись лише 200 мертвим або 300 понівеченим.
Я відчуваю несправедливість та корупцію отримуючи інформацію про ріст продажів автомобілів класу віп та нерухомості. Тих що зараз на потоках цих людських жертв та ресурсів.
Відчуваю нерівність, коли спостерігаю чоловіків, що виїзджають закордон. І розповідають звідти в тіктоку, як там легалізуватись, купувати нерухомість та запускати бізнес.
Відчуваю тривожність в кафе в очах чоловіків, що сканують один одного при вході. На свій чужий.
Відчуваю біль, коли чую відлуння совєтьського минулого в адмін системі. Де люди стали під колеса бездушного конвеєра, по виконанню замовлень по набору мобіків.
Нікого не цікавить ні мій стан здоров’я, ні фізичний, ні тим більше емоційний.
Ні мій соціальний, сімейний статус.
Ні тим більше якісь там ідеологічні переконання.
«Без бумажки – ти букашка»
У мене вдома два інваліди і троє дітей. Проте система влаштована так, що ніхто вже не має жодних сил та ресурсів отримувати ні нове посвідчення багатодітного, яке треба підтверджувати кожних півроку. Ні інвалідність ні опікуна.
Абсурдна совєтьська система чудово збереглась, коли безноги чоловік мав іти на щорічний медогляд, чи не відросла.
Терпіти і мовчати
Я відчуваю недовіру до влади, людей, країни. Відчуваю себе кріпосним, який має право закрити свій пздак і стиснувши зуби працювати волонтерити і як тільки що, іти на бахмут помирати.
Бажано мовчки. За ідеали свободи проти несвободи.
Нова колоніальна політика
Минулого тижня у мене був момент істини. Зізвон із батьками засновниками світового руху екопоселень. Їх було близько 60 з різних країн. Вони дивились наш фільм про зелену дорогу і як ми проявляли стійкість приймаючи біженців.
Ми активно просили підтримати нас донейтами. І нам накидали цілих 72$…
На мережу в 50 спільнот 72$ були платежі по 5$.
У мене тверде відчуття, що нас прирівнюють в рівні життя ні, ні з якою не Болгарією, як тут у нас дехто, а з угандою чи бангладешем, де за 5$ можна годувати родину кілька тижнів.
Можливо скоро ми так і прийдем…
Я відчуваю, що ця Війна стала новою нормальністю навіть для гуманістів. Всі вже зрозуміли, як на неї реагувати. Як виявляти своє співчуття.
Окрім свого статусу кріпосного, я відчуваю статус країни в якій живу – Колонія. Продуктовий кошик Європи, як сказав недавно Біл гейтс. Ось тільки я би доповнив не самої Європи, а її колоній.
Бо зерно наше в першу чергу не нам. Нам стільки не треба. А країнам Африки для підтримання балансу в регіоні.
І ще можливо в Азію.
Чи збагачує цей чорнозем нас, ні збагачує жменьку холдингів, які так чи інакше проганяючи ці кошти через бюджет країни знову забирають їх собі дотаціями на розвиток сектору.
З війною рівно теж саме. Але тут табу і треба закрити свій пздак. Особливо, якщо ти не там на передку. А звідти вже немає виходу назад. Там всі беззаперечні герої поки триває війна. А що далі і куди їм. Парад на Хрещатику і три місяці п’янок.
Що далі… про це поки не на часі.
І краше цей момент відтягнути на кілька років , а краще взагалі на десятиліття.
Бо там комусь нагорі зараз так добре і так зручно. Що не хочеться ту нірвану обривати якимось миром та нудними реформами. Тому шановний мирняк – всім очі в підлогу, сидіти і боятись і чекати повісток для контрнаступу.
От що я відчуваю зараз. Жодної комунікації і втрата сенсів. Суспільство заново після совка травмованих заляканих повістками людей, які гріють себе надією, що там по той бік ще більше стадо ще більш заляканих та безправних. Тут хоча б якесь забезпечення та підтримка.
І зовнішній світ схоже все визначив, лінія розмежування, соціальні статуси біженців. Всіх прийняли розмістили. Поспішати немає куди. Можна роками розтягувати подачу тих клятих танків розбиваючи на ітерації. Спочатку Польші членам НАТО там люди, потім в сіру зону.
Літаки не поспішати, ще не дай Бог якийсь гарячий командир зробить черговий харківський прорив занадто швидко. Закінчить цю війну чи вріже ширину фронту. А нам треба широко і довго. І всім терпіти і мовчати. І зрадоньку не розводити.
Все під грифом секретно і жодної комунікації чи надії на покращення.
Я хотів би жити в суспільстві, де я відчуваю довіру та підтримку, а не тотальний токсичний осуд за точки зору. Знаю що фейсбук зараз дуже токсичний. Але тоді який сенс цього всього…
Картина африканського раба, якого перевозять в Новий світ!
Автор: Максим Залевський
Джерело тут
