У новому звіті Том Купер нарікає на повільність західних виробників зброї, а ще більше «політиків», які гальмують процес постачання Україні снарядів (і просто гальмують…). Утім, в окупантів проблеми ще більші…
На Донбасі важкі бої, але панічних настроїв, які часом трапляються в Купера, зараз не помічаємо. Віримо в ЗСУ.
Ще один огляд, зроблений похапцем і (буквально, якщо врахувати ще й фронтове болото) «брудний». І справа не в тому, що «нічого не відбувається»: такі заяви були б несправедливі щодо всіх, хто цими днями бере участь у боях і гине серед безкраїх розмоклих земель на сході України. Якщо судити з різних відео, там на дорогах стільки багна і води, що екіпажам американських бронетранспортерів М113 і радянських МТЛБ нерідко доводиться перевіряти їхні режими «амфібій». А конструктори з «BAE Systems» мали б непритомніти, дивлячись на випробування, яких доводиться зазнавати їхнім розкішним гаубицям М777 під час буксирування місцевим ландшафтом. Вважайте, пощастило, якщо під колесами транспорту немає 20–30 см багна і якщо не довелося приймати ванну в окопі завглибшки 120 см, повному брудної смердючої води, тому й пересування важкого обладнання дозволено лише «за крайньої потреби».
З огляду на все це, дозволю собі розпочати не без мого знаменитого сарказму:
1) Із захопленням читаю оцінні судження певних моїх «колег» щодо того, як росіянам «бракує (артилерійських) боєприпасів» і як ВСрф вимушені «обмежувати кількість снарядів на багатьох ділянках фронту».
Яка різниця, любі читачі, якщо — судячи з повідомлень бійців ЗСУ, які зазнали обстрілів (і чиїх побратимів було поранено чи вбито) з російської артилерії, доки їхні підрозділи відступали з Бахмута; чи тих, хто відбивав російські атаки на північ і на південь від Авдіївки протягом минулого тижня чи «близько того» — насправді немає виразних ознак, що пудінгу бракує боєприпасів: «очі не бачать, душа не болить»…
А якщо серйозно: значно більше схоже на правду, що вишестоящі органи не можуть вчасно доправити достатньо боєприпасів туди, де вони потрібні. Тобто ВСрф (а також вагнерівці й інші їхні сурогати-ПВК) зазнають труднощів, дуже схожих чи навіть таких самих, які мали Збройні сили Ізраїлю протягом жовтня 1973 року під час арабо-ізраїльської війни.
Чому я про це згадав?
У 1973 році Ізраїль мав більш ніж вдосталь боєприпасів — але у сховищах, у центрі країни. А от доставляти їх на передову в достатній кількості було дуже складно. До цього призвели великі затори — для прикладу — на дорогах у центрі Синайського півострова. Уявіть видовище: 30, 40, 50 км дороги, на якій довгою вервечкою бампер до бампера стоять вантажівки, повні ящиків із боєприпасами. Проблема: дороги вузькі — одна смуга, з обох боків оточена глибоким сипким піском. Будь-яка вантажівка, що з’їжджала з дороги, загрузала в піску і не могла вибратися без допомоги спеціалістів… а спеціалісти не могли допомогти, бо застрягли за десятки кілометрів у тому ж заторі…
Проблема, із якою стикаються пудінгові дірлевангери [нацистські головорізи – перекл.], – має значно більший масштаб. Не лише через те, що ВСрф – кількісно – є набагато більшою за Армію оборони Ізраїлю, чи пак через те, що поле бою на сході України у 2022–2023 роках є в кількадесят разів більшим за театр бойових дій на Сінайському півострові чи Голанських висотах зразка 1973 р., – але й через те, про що я вже згадував десь місяць тому, коли пояснював, чому ґєрасімов не здатен провести бодай один, “велииикий” наступ і натомість змушений розгорнути три “зимових наступи” меншого масштабу.
І проблема ця – зберігання боєприпасів та запасів у достатній кількості і там, де вони потрібні – тобто, близько до лінії фронту.
Російська залізниця може доставити купу боєприпасів, але їхнє зберігання ближче, ніж за 70 км від лінії фронту, “може зашкодити вашому здоров’ю” – через М142 [HIMARS], М270 [MLRS], ракети GLMRS та подібні озброєння, які нині є в арсеналі України. А отже: байдуже, скільки боєкомплекту вони привезуть залізницею і байдуже, чи добре сьогодні ті десять логістичних бригад ВСрф, про які нам наразі відомо, розгалужують та ховають свої склади БК. Щонайменше один такий склад українці підривають щоденно – за допомогою свого “чергового удару українських хімарсів”.
Ба навіть якщо БК вдасться трохи полежати цілим, його все-одно ще доведеться везти на фронт. І робити це ой як нелегко, бо в ВСрф мало вантажівок – ще від самісінького початку вторгнення – і бо везти боєприпаси треба другорядними дорогами крізь непрохідну багнюку. Тож не дивно, що ця проблема тепер сягнула таких масштабів, що кілька підрозділів БАРС із мобілізованими займаються лише тим, що допомагають із організацією логістики, повсякденно. Тепер ще додайте повсюдну корупцію та некомпетентність Системи “путін”, – і вас вже не дивуватиме той факт, що російські офіцери з підводних човнів чи артилеристи воюють у штурмовій піхоті, “а не на своїх місцях”…
2) Але ж, агов, з українського боку все – значно краще. Українська журналістка день чи два тому сказала мені, що українці мають високий бойовий дух. На відміну від мене – австрійця та ще й військового аналітика… бо ж я є песимістом і від народження, і за покликанням. А отже, нема про що хвилюватися: НАТО змарнує ще кілька місяців, перш, ніж суттєво збільшить своє виробництво боєприпасів (за умови збереження поточних темпів, річного виробництва Україні вистачило б на місяць). А на те, щоб збільшити потік необхідних міні-дронів та важкого піхотного озброєння, НАТО знадобляться цілі світлові роки. І найкраще в цьому, що вирішення проблеми навіть не видніється на обрії. Приміром, бос Rheinmetall [німецького виробника озброєння] жаліється, що він не бачить підстав для нарощування виробництва боєприпасів, бо в нього немає замовлень (Rheinmetall досі працює на десь 50–70% від максимуму потужності).
Відповідно, ідіоти, про яких люди часто кажуть ‘наші політики’ ще навіть не втямили, що треба бодай переговори розпочати, а тоді ще й оформити замовлення на додаткові боєприпаси… і що вони конче необхідні Україні, ще десь із середини січня…
Але повторюся: агов, немає причин для смутку чи сумнівів: Україна піде в контрнаступ і гнатиме тих росіян аж до… Владивостока… а тоді за Тихий океан – і то лише в перші пару днів…
Не спитався у пані, чи взяла б вона на себе командування контрнаступом – чи якоюсь іншою операцією, запущеною без достатніх запасів боєкомплекту для її підтримки. Якби вона бодай поспілкувалася з ветеранами Херсонської офензиви, котра відбувалася минулого вересня, що буває, коли ви намагаєтеся штурмувати зариті в окопи війська ВДВ без достатнього БК.
…а я, довбень такий, лише гикнув у відповідь… і от маєш: кажуть люди, ніби я грубий нечема… осудливо цокає язиком…
БИТВА ЗА ДОНБАС
Гаразд, та коли в них усе-таки є трохи снарядів, запчастин та витратних матеріалів, а ще — сили перепливти все те багно й добутися до стартових позицій, або коли їм чогось — або й усього — бракує, та вони вже на фронті… за що ж зрештою зараз воюють українці та росіяни впродовж тижня-двох?
Повітряні сили… час від часу зʼявляються відео з Су-25, які летять низько над землею, або якихось машин, що залишають довгі білі сліди в небесах. Але що саме роблять ПС ЗСУ та ВКС рф останніми днями — не знаю, не знайшов даних, а може щось і пропустив через роботу, тому не можу нічого сказати.
Бахмут… Тим часом, усім має бути зрозуміло (принаймні горобцям у моєму саду це ясно як білий день), що для ЗСУ «утримувати Бахмут» — це «не допустити такого ж руйнування Краматорська і Словʼянська». Західним консультантам і радникам до такого байдуже, але я чув, що українські солдати в Бахмуті й на захід від міста сповнені оптимізму. Критичний момент — допустити якнайменше втрат у рядах ЗСУ, а це нелегко, коли відстрілюватися доводиться з штурмових рушниць і з гранатами в руках (якщо й ті є).
Проте, наскільки мені відомо, рівень втрат з українського боку не такий великий, як про те регулярно пишуть у російських соцмережах. А «тяжкі втрати», про які пишуть путін-фани з усього світу, — інформація, далека від реальності. Втім, усе ж таки кількість поранених вимірюється сотнями щодня: та більшість із них «не тяжкі», але дехто має по кілька поранень. Схоже, за минулі кілька тижнів підрозділи зазнавали постійних ротацій.
Щодо позицій… У місті на півночі росіяни захопили територію заводу АЗОМ (іще 13 березня) і заявляють, що перетнули вулицю Корсунського на півдні. Бої переважно ведуться за окремі будинки, поверхи або навіть одиничні танки.
На північ від міста росіяни дійшли до Заліснянського, але чи захопили його — не знаю. На північний захід від Бахмута вони дісталися аж до траси Е40 та Оріхово-Василівки, іще 4-5 днів тому.
На захід від Бахмута росіяни знову взялися продиратися крізь посадки до Богданівки та Громового, але за 500-600 метрів до траси 0506 їх щоразу зупиняють. На південному заході, кажуть, відбулося кілька українських контратак в районі Іванівського (іще 11-12 березня), і, схоже, вдалих. Принаймні росіяни ще досить далеко від того села і тамтешнього відрізку траси 0506.
Авдіївка… Наскільки мені відомо, саме тут минулі 9-10 днів росіяни атакували найлютіше. Щось типу «залишки зимового наступу ґєрасімова». Можливо, навіть найуспішнішого серед інших.
Північ… Із Красногорівки новин немає, але схоже, що росіяни таки захопили село. Камʼянку досі контролюють ЗСУ.
Південь/південний захід… ВСрф досі атакують із Водяного на північ (приблизно в напрямку Сєвєрного й Авдіївки), але без видимих успіхів.
Натомість — на мою скромну думку — свого найбільшого успіху від початку січня росіяни досягли 12 чи 13 березня, коли таки змусили ЗСУ відступити з Первомайського. Схоже, за допомогою кількох бомбардувань термобаричними снарядами ТОС-1 (отак їм «бракує боєприпасів») і після 7–8 місяців боїв за це село…
Власне, росіяни вже атакують наступне село далі на захід: Нетайлове. Це означає, що вони все глибше охоплюють південно-західний фланг гарнізону ЗСУ в Авдіївці.
…і це, загалом, практично все. Звичайно, можна було б додати посилання на відео: як котрась із українських бригад креше на друзки чергову російську гаубицю — під Кремінною або біля Нової Каховки, як чергова купка російських мобіків гірко скаржаться владім-владімичу на те, що командири використовують їх як «м’ясо», чи як російський дрон-камікадзе «Ланцет-3» влучає в українську ракетну систему Stormer. Даруйте, але ні: все це поодинокі випадки на дуже різних ділянках фронту, які для загального підсумку не мають великого значення.
Більше деталей та осягнень ви знайдете у дописах Стефана Коршака, який нещодавно їздив провідати бійців ЗСУ неподалік від Бахмута.
Переклад: Микола Ковальчук, Антон Шигімага, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
Оригінал тут
Джерело тут
