Як тільки російські війська окупували деякі українські області, ми почали отримувати свідоцтва про численні звірства, які вони чинили з мирним населенням. Спочатку я зі страхом і якоюсь долею недовіри починав читати ці свідчення про розстріли мирних жителів, багаточисельні сексуальні злочини, масове мародерство. Невже це можливо у наші дні, в нашій країні? Чи справді таку сатанинську злобу і жорстокість можуть виявляти солдати країни, яка так пишається своєю культурою і тисячолітньою християнською традицію?
Проте з кожним днем, з кожною годиною кількість свідчень зростала, розсіюючи останні сумніви. Передвчора і вчора українські війська звільнили усю територію Київської області. Те, що вони побачили у містах Ірпінь, Гостомель, Буча та десятках навколишніх сіл неможливо описати словами. Сотні і сотні розстріляних беззбройних мирних жителів із зв’язаними руками. Спалені тіла зґвалтованих жінок. Мертві тіла, які вкривають вулиці міст, наповнюють підвали, розкладаються у пограбованих квартирах.
Зруйновані дощенту міста і села. Набиті награбованим добром (побутовою технікою, коштовностями, нижньою білизною, парфумами, сантехнікою) російські військові автомобілі. Російські військові у поштових відділеннях прикордонних областей надсилають все, що вони награбували, своїм сім’ям десь у Саратові чи Тамбові… Ми звільнили від загарбників лише маленьку частину нашої країни і перед нами відкрилася така безодня зла, що вже зараз можна говорити про те, що злочини Сребреніци і Руанди повторюються у нинішній Україні.
Раніше мене мучило питання, чому чимало вцілілих жертв голокосту згодом закінчували життя самогубством? Варто згадати поета Пауля Целана, філософа Жана Амері, великого свідка жахіть Освенциму (в якому загинула також і моя бабця) Прімо Леві. Але сьогодні я розумію, що той рівень насильства і людського зла, який вони пережили на собі, позбавив їх шляхів для повернення до нормального життя, до стосунків, до довіри до інших людей. Вони, як і Елі Візель, побували у такій безодні зла, від якої потім майже неможливо відвести погляд.
Хто знає як молитися із жінкою, яку тиждень ґвалтував російський солдат, а потім застрелив її хвору матір, коли жінка відмовилася їхати з ним в Росію?
Які слова можна сказати престарілим мешканцям пансіонату, який безжально розстріляв російський танк?
Що сказати людям, які пережили пекло на землі, яке їм влаштували російські військові, що впивалися свою владою та безкарністю?
Як утішити дружину, чоловік котрої вибіг шукати допомогу, бо у неї почалися пологи, але його вбили біля будинку?
Як оплакати мирних жителів, яких катували так, що їх неможливо упізнати?
Я не готовий говорити про це сьогодні. Нам в Україні доведеться ще довго і болісно, як євреям після Освенциму, шукати відповіді на ці питання. Формувати контури своєї теології. Теології після Бучі.
Твір композитора Джона Вільямса із фільму “Список Шиндлера” у виконанні українського скрипаля з Харкова Ігоря Чернявського від 2 квітня, у 37 день війни.
Джерело: Facebook
