Я спробую поділитися з вами деякими думками щодо опору та громадянської війни. Я не нагадую вам, що право на опір вже існувало в стародавньому світі, що знає традицію схвалення тирановбивства, а також у Середні віки. Тома [Аквінський] резюмував позицію схоластичної теології в принципі, згідно з яким тиранічний режим, оскільки він замінює суспільне благо партійними інтересами, не може бути iustum (1). Опір – Тома говорить perturbatio (2) – проти цього режиму, отже, не є seditio (3).
Само собою зрозуміло, що ця справа обов’язково тягне за собою певну двозначність щодо визначення тиранічного характеру даного режиму, про що свідчить обережність Бартоло [да Сассоферрато](4), який у своєму «Трактаті про гвельфів і гібелінів» відрізняє тиранію ex defectutituli (5) від тиранії ex parte exercitii (6), але потім має труднощі з визначенням iusta causa resistendi (7).
Ця двозначність знову з’являється в дискусіях 1947 року щодо включення права на опір до італійської конституції. Доссетті (8) запропонував, як ви знаєте, включити в текст статтю, яка проголошувала: «Індивідуальний і колективний опір актам державної влади, які порушують основні свободи та права, гарантовані цією конституцією, є правом і обов’язком громадян».
Текст, який також підтримав Альдо Моро(9), не був включений [до конституції], і Меуччо Руїні (10), який очолював так звану Комісію 75, яка мала підготувати текст конституції, і який кілька років по тому, будучи президентом Сенату, відзначився тим, що намагався запобігти парламентському обговоренню так званого закону про шахрайство, вважаючи за краще відкласти рішення доголосування у зборах, яке, як він знав, буде негативним.
Однак не можна заперечувати, що вагання і заперечення юристів, зокрема Костантіно Мортаті (11), не були позбавлені аргументації, коли вони вказували на неможливість юридично врегулювати відносини між позитивним правом і революцією. Це проблема, яку по відношенню до фігури партизана, що є настільки важливою для сучасності, Шмітт визначив як проблему «регулювання нерегулярного».
Цікаво, що правознавці говорили про співвідношення позитивного права та «революції»: мені здавалося б точніше говорити про «громадянську війну». Справді, як провести межу між правом опору та громадянською війною? Хіба громадянська війна не є неминучим результатом серйозно усвідомленого права на опір?
Гіпотеза, яку я маю намір запропонувати вам сьогодні, полягає в тому, що такий підхід до проблеми опору не враховує істотну, тобто радикальну зміну, яка стосується самої природи сучасної держави, тобто постнаполеонівської держави. Ми не можемо говорити про опір, якщо спочатку не замислимося над цією трансформацією.
Європейське публічне право по суті є правом війни. Сучасна держава визначається не лише, загалом, через її монополію на насильство, але, більш конкретно, через її монополію на jus belli (12). Держава не може відмовитися від цього права навіть ціною, як ми бачимо сьогодні, винайдення нових форм війни. Jus belli, право війни –це не тільки право на розв’язання і ведення війни, але й право на правове регулювання ведення війни. Таким чином, це право проводить розрізнення між станом війни і станом миру, між ворогом суспільства і злочинцем, між цивільним населенням і армією, що воює, між солдатом і партизаном.
Тепер ми знаємо, що саме ці істотні характеристики jus belli давно зникли, і моя гіпотеза полягає саме в тому, що це означає не менш істотну зміну природи держави. Вже під час Другої світової війни різниця між цивільним населенням і армією, що воює, була поступово стерта. Одна з ознак полягає в тому, що Женевські конвенції 1949 року визнають юридичний статус населення, яке бере участь у війні без належності до регулярної армії, але за умови, що командири можуть бути ідентифіковані, що зброя була виставлена і що на ній були деякі видиміпозначки.
Знову ж таки, ці положення цікавлять мене не тому, що вони ведуть до визнання права на опір – яке, як ви бачили, дуже обмежене: партизан, який демонструє зброю, не є партизаном, він несвідомий партизан, – а тому, що вони мають на увазі трансформацію самої держави як носія jusbelli. Як ми вже бачили і продовжуємо бачити, держава, яка зі строго юридичного погляду тепер міцно увійшла до стану виключення, не скасовує jus belli, але ipso facto втрачає можливість розрізняти звичайну війну та громадянську війну. Зараз ми маємо справу з державою, яка веде свого роду планетарну громадянську війну, яку вона ніяк не може визнати такою.
Тому опір і громадянська війна позначаються як акти тероризму, і тут не буде недоречним нагадати, що перша поява тероризму в повоєнний період була справою рук генерала французької армії Рауля Салана, верховного командувача французьких збройних сил в Алжирі, що в 1961 році створив OAS: Organisation armée secrète. Подумайте про формулу «таємна армія»: регулярна армія стає нерегулярною, солдата плутають із терористом.
Мені здається очевидним, що за такого стану справ не може бути й мови про «право на опір», можливо, кодифіковане в конституції або те, що випливає з неї. Принаймні з двох причин: перша полягає в тому, що громадянська війна не може бути врегульована, як це, зі свого боку, намагається зробити держава за допомогою невизначеної серії указів, які змінюють зверху донизу принцип непорушності закону.
У нас є держава, яка веде і намагається кодифікувати приховану форму громадянської війни. Друга [причина], яка для мене є незамінною тезою, полягає в тому, що в нинішніх умовах опір не може бути окремою діяльністю: він може стати лише формою життя. Справжній опір буде можливим тільки якщо і коли кожен зможе вивести з цієї тези наслідки, які його хвилюють.
* * * * *
Примітки перекладача:
(1) Законним (лат.)
(2) Збентеження, хвилювання, потрясіння (лат.)
(3) Заколотом, бунтом (лат.)
(4) Бартоло да Сассоферрато (1313/1314-1357) — італійський правознавець, глава школи тлумачів римського права.
(5) Влади, що отримана незаконно (лат.)
(6) Влади законної, але такої, що діє всупереч потребам підданих (лат.).
( 7) Права на повстання (лат.)
(8) Джузеппе Доссетті (1913-1996) — італійський пресвітер, юрист, політик, богослов і академік, член Палати депутатів Італії.
(9) Альдо Моро (1916-1978) — італійський політик, двічі очолював уряд Італії у 1963–1969 та 1974–1976 роках.
(10) Меуччо Руїні (1877-1970) – італійський політичний та державний діяч. 2 червня 1946 він був обраний депутатом Установчих зборів і став президентом «Комісії 75», відповідальної за розробку конституційного тексту. 24 березня 1953 Меуччо Руїні був обраний Президентом Сенату Італії.
(11) Костантіно Мортаті (1891-1985) – італійський юрист та конституційний експерт.
(12) Ius ad bellum або право війни (від лат. право на ведення війни) — історично право суверена і пізніше – держави на ведення воєнних дій, одна з ознак суверенітету.
Переклад Олександра Тимофєєва
Джерело: Quodlibet
