Опублікована посмертно робота Девіда Ґребера присвячена піратським спільнотам на Мадагаскарі XVIII століття. Антрополог пропонує розглядати це явище як повноцінну частину Просвітництва – не європейського, а глобального!
У 1989-1991 роках, коли Девід Ґребер проводив на Мадагаскарі польові дослідження, працюючи над своєю дисертацією, він зацікавився історією зана-малата – малагасійців-нащадків піратів, які зберегли цю ідентичність до наших днів. Одним із найвідоміших представників цієї групи був Рацимілахо (1694-1750), син англійського пірата і напівлегендарний засновник Конфедерації Бецимісарака, що контролювала прибережну смугу завдовжки 700 км на східному узбережжі Мадагаскару між 1710-1850-ми роками. Згідно з історичними джерелами, Бецимісарака була не схожа на територіальну державу новоєвропейського типу: археологічні дані, що вказують на існування адміністративної ієрархії, відсутні; вочевидь, ключові рішення ухвалювали на демократичних асамблеях (kabary), традиційних для Мадагаскару, значення яких не зменшилося, а тільки збільшилося після створення Конфедерації.
Малагасійці, що живуть на її колишній території, досі називаються бецимісарака, “численні та нероздільні”, і відомі своєю волелюбністю та впертою схильністю до егалітаризму. Як пише Гребер, схоже, що Бецимісарака була “справжньою історичною аномалією” – політичним утворенням, яке уявляло себе зовнішньому світові як абсолютна монархія на чолі з геніальним сином пірата і малагасійки, насправді будучи децентралізованою конфедерацією, де всі рішення ухвалювали низові демократичні збори.
Книжка Ґребера присвячена поясненню цієї аномалії, а також інтерпретації політичного досвіду Конфедерації Бецимісарака в контексті європейського Просвітництва – і, навпаки, “деколонізації” Просвітництва через його аналіз з позицій малагасійського досвіду. Якщо, як писав Маркс, Лондон був “зручним спостережним пунктом” для вивчення буржуазного суспільства у 1850-ті, Мадагаскар представляє схожу позицію для дослідження Просвітництва як інтелектуального та соціального руху – за умови, що його розглядають у своєму істинному, тобто глобальному, масштабі. На зламі XVII і XVIII століть європейські столиці виявилися центрами глобальних імперій і перестали бути світовою інтелектуальною периферією, отримавши доступ до інтелектуальних здобутків інших культур, від філософії індивідуалізму корінного населення Америк до африканських теорій суспільного договору.
Однак Європа, яка все ще перебувала під владою “старих режимів”, була невідповідним регіоном, щоб експериментувати з цими ідеями на практиці. Навпаки, як нерідко буває в історії, інновації виникали в просторах, які Мішель Фуко називав гетеротопіями: на полях капіталістичної світ-системи, що формується, де стикалися несхожі одна на одну культури та моделі соціального життя. Саме таким місцем був Мадагаскар, який наприкінці XVII століття перетворився на один із центрів піратства в Індійському океані.
Золотий вік піратства, що тривав із середини XVII до середини XVIII століть, розпочався з буканьєрів, які паразитували на найрозвиненіших “секторах” трансатлантичної економіки – вивезенні дорогоцінних металів із Нового Світу до Європи та плантаційного рабства на островах Вест-Індії. Однак наприкінці XVII століття у “силового підприємництва” на морі з’являється нова арена – Індійський океан, де між Європою й Азією тривала активна торгівля прянощами, шовками та дорогоцінними металами. Як і сьогодні, особливий інтерес для піратів становило Червоне море, через яке пролягав паломницький маршрут з Індії до Мекки.
Географічне положення Мадагаскару, а також його статус сірої зони, що перебуває поза юрисдикцією британських колоніальних компаній, зробили острів ідеальним місцем для розміщення піратської бази. У 1690-ті роки така база з’явилася на острові Сент-Марі, де знайшли свій дім від 800 до тисячі піратів, флібустьєрів і втікачів усіх мастей, а також їхні малагасійські дружини, союзники, торгові партнери та дармоїди. У цей же час з’являються і починають циркулювати історії про утопічні держави, засновані піратами на Мадагаскарі. Їхній образ узагальнено у вигляді піратської комуни Ліберталії, оспіваної 1724 року в книжці “Загальна історія пограбувань і смертовбивств, учинених найзнаменитішими піратами” Чарльза Джонсона (під ім’ям якого міг ховатися Даніель Дефо).
Хоча Ліберталії ніколи не існувало як окремого політичного утворення, на думку Ґребера, її прототипами були піратські поселення на східному узбережжі Мадагаскару першої чверті XVIII століття, які намагалися перенести на сушу форми соціальної організації піратських кораблів. Але як ідея утопічного проєкту з побудови радикально нового суспільства Ліберталія знайшла своє втілення в Бецимісараці, яку слід розглядати як просвітницький експеримент із синтезу піратського самоврядування та егалітарних елементів політичної культури малагасійців. Створення Конфедерації Бецимісарака стало підсумком глибокої трансформації малагасійського суспільства, що розпочалася з прибуттям на Мадагаскар європейських піратів, і розвитком специфічної концепції суверенітету, радикально відмінної від новоєвропейської.
Те, що європейські спостерігачі інтерпретували як форму абсолютизму, насправді являло собою “потьомкінський двір”, який імітував абсолютну владу через демонстрацію її зовнішніх атрибутів – розкоші, зброї, васалів і слуг, а суб’єкт цієї влади був не абсолютним монархом, а лише військовим вождем, який тимчасово отримав надзвичайні повноваження з рук народних асамблей. Виявити цю двоїстість Ґреберу дає змогу симетричний погляд на історію Бецимісараки, рівною мірою уважний і до європейців, і до їхніх малагасійських партнерів. І малагасійські вожді, і пірати-поселенці, які раз у раз оголошували себе королями Мадагаскару, були талановитими перформерами, здатними зобразити монархічну владу, але не створити соціально-економічні умови для її відтворення. Пропонований у книжці історико-антропологічний аналіз є спробою реконструкції подій, які зробили таку форму соціальної уяви можливою і переконливою.
Політичні перформанси, які особливо добре вдавалися піратам, ставали матеріалом для чуток і легенд, але також і літературних творів та політико-філософських трактатів: трансатлантична res publica literaria підживлювалася піратськими байками з берегів Мадагаскару. Одним із персонажів легенд про королів-піратів був англієць Генрі Ейвері, який пограбував могольський корабель, що прямував до Мекки Червоним морем, і став першим в історії міжнародним злочинцем, за голову якого оголосили винагороду – падишах Аурангзеб погрожував вигнати представників Ост-Індської компанії з території імперії, якщо британська влада не відшкодує шкоду, заподіяну піратом. За легендою, Ейвері зумів уникнути упіймання, одружився з принцесою і заснував на Мадагаскарі власне королівство, де вся власність була спільною.
У 1707 році Даніель Дефо присвятив королівству Ейвері статтю у своєму журналі Review, аргументуючи на користь його офіційного визнання Британською імперією – врешті-решт, багато держав давнину так само були засновані розбійниками. Незабаром з’ясувалося, що королівство Ейвері було лише містифікацією, що, однак, не завадило його самоназваним послам безуспішно домагатися прийому британського, французького і голландського королівських дворів, щоб потім удостоїтися аудієнції у Швеції, Османській Імперії та Росії – Гребер згадує, що Петро Перший всерйоз розглядав перспективу союзу з піратами з метою заснування колонії на Мадагаскарі.
Відсилання до Дефо не випадкове – за 10 років до статті про піратське королівство на Мадагаскарі він опублікував памфлет An Essay Upon Projects, де описав свій час як “епоху проєктів”, зухвалих підприємств, спрямованих на створення водночас громадського та приватного блага, де пристрасті й інтереси присутні в рівній пропорції, від колоніальних авантюр до фінансових пірамід. Подібно до королів-піратів, чия влада трималася на принципі fake it until you make it і в яких можна побачити елементарну форму політичного лідерства, у морально амбівалентній постаті прожектаря вгадується сучасний тип харизматичного підприємця.
Кар’єра обох тримається на переконливості “відіграшу”, адже якщо перформатив виявиться неуспішним, на місці амбітного візіонера і будівничого імперії опиниться потенційний шибеник або банкрут. Як написав Ґребер в одній зі своїх статей, різниця між прогнозами економіста і передбаченнями шамана полягає в тому, що шаман покладається суто на перформанс, тоді як ринки, що їх аналізує економіст, ґрунтуються на правах власності, гарантованих силовим апаратом держав, що надає їхній роботі відомої регулярності.
Успішне виконання ролі короля не позбавляє глядачів розуміння, що перед ними не король, а актор у ролі короля; щоб змусити їх підігравати протягом тривалого часу, потрібне щось більше, ніж перформанс. Однак на Мадагаскарі межі XVII і XVIII століть необхідних для цього ресурсів не було ні в піратів, ні в малагасійських вождів, а в слухачів і читачів історій про піратські королівства не було способу відрізнити факти від вигадки.
Сказане вірно навіть щодо історичних джерел, використовуваних Ґребером у книзі. Прикладом може послужити канонічна біографія Рацимілахо, написана на Маврикії французьким авантюристом і работорговцем Ніколя Майором (NicholasMayeur). Майор виріс на Мадагаскарі, вільно володів малагасійською мовою і працював на графа Моріца Беньовського, угорсько-словацького шахрая, авантюриста і прожектёра, який видавав себе за польського аристократа, що втік із сибірського заслання. Беньовський зумів переконати Людовика XV підтримати його проєкт з колонізації Мадагаскару і навіть заснував на острові поселення Луїбур, звідки надсилав до двору французького імператора звіти про захоплення територій – наприклад, 1774 року, за рік після висадки своєї експедиції, він писав, що контролює королівство з 32 провінцій силами 160 солдатів.
Візит інспекторів із метрополії двома роками пізніше не виявив настільки значних успіхів; Беньовський залишив Мадагаскар, а поселення занепало через тропічні хвороби, на які страждали колоністи, – що не завадило Беньовськомупропонувати послуги свого уявного королівства американським революціонерам у 1779 році. Колоніальна експедиція на Мадагаскар була типовим прожектом, про який важко сказати заздалегідь, чи є він шахрайською схемою, чи амбітним підприємством, що має шанси на великий успіх. Перебуваючи на Мадагаскарі, Беньовський використовував поставки з Франції для підкупу місцевих жителів, щоб вони йому підіграли, а також для оплати послуг Майора, який працював як репортер і етнограф, завдяки чому з’явився життєпис Рацімілахо.
Перетворення Мадагаскару на центр такого роду політичних перформансів почалося з прибуття туди піратів, кораблі яких Ґребер називає “лабораторіями демократії”. Їхні команди складалися з представників різних культур із різним соціальним досвідом, не з чуток знайомих із розмаїттям форм колективного життя – на одній палубі могли зустрічатися англійці, шведи, африканські раби-втікачі, карибські креоли, американські індіанці й араби, які вимушені були винаходити нові формати взаємодії в умовах постійного ризику. (Аргументація Ґребера тут напрочуд близька до міркувань М.К. Петрова про піратське ремесло як “школу творчості” на прикладі егейських піратів гомерівських часів, чиї набіги на прибережні землеробські поселення призвели до універсалізації навичок, які утворювали громадянську звитягу, та до появи “людини-держави”, здатної до самоврядування, яка надалі перетворилася на громадянина грецького поліса). Піратські колективи були прихильні до “брутального” егалітаризму і мали революційну генезис, народжуючись унаслідок заколотів проти найжорстокішої дисципліни і довільного насильства щодо матросів, які супроводжували європейські колоніальні експедиції.
У командах не було ієрархії, за винятком посад інтенданта і капітана, якого обирали на загальних зборах і який виконував роль лідера, наділеного надзвичайними повноваженнями на час бою або гонитви за здобиччю, – подібно до малагасійських військових вождів, яким надавали владу асамблеї для організації оборони від агресії з боку конкуруючих племінних союзів або європейських колонізаторів. Капітани піратських кораблів навмисно культивували страхітливий образ жорстоких головорізів і багато в чому відповідали йому, хоча навряд чи вони занадто виділялися на загальному тлі європейської колоніальної експансії “довгого XVI століття”.
Безпрецедентною рисою піратів була не жорстокість, а створена ними специфічна культура, заснована на демократичних інститутах та егалітарній моралі, прихильність до яких лише посилювалася неможливістю шляху “назад”, ані фізично, ані в сенсі вбудовування в соціальні ієрархії Старого Світу та його “офіційних” колоній – там на бунтівників чекала тільки шибениця. “Веселий Роджер”, лихослів’я і богохульство, а також навмисне прийняття піратами власної демонізації стали символами презирства до смерті й водночас втіленням простонародного, радикально антибуржуазного ідеалу свободи.
Пірати не були першими європейцями, які кинули якір біля берегів Мадагаскару. Задовго до його перетворення на піратську базу на острів прибували хвилі мігрантів – торговців, поселенців і біженців з берегів Індійського океану. На західному березі Мадагаскару домінували ендогамні спільноти вихідців зі Східної Африки та регіону Перської затоки, які розмовляли арабською та суахілі і займалися морською торгівлею в тісному контакті з країнами витоку: вони постачали малагасійським королям зброю і предмети розкоші в обмін на рабів і тропічні продукти. Східне узбережжя Мадагаскару стало домівкою для політичних і релігійних біженців зі Шрі-Ланки, Суматри та інших регіонів східної частини Індійського океану, які практикували екзогамні шлюби й інтегрувалися в місцеві еліти в ролі інтелектуалів, магів, цілителів та інших “фахівців з ритуалу”.
У XVII столітті провідні європейські держави – Голландія, Британія і Франція – спробували заснувати на острові поселенські колонії і масштабувати практику арабських работорговців, паразитуючи на внутрішніх війнах малагасійців, щоб продавати полонених у рабство на швидкозростаючі плантації Маврикія та Реюньйон. Для цього були необхідні тактичні союзи з елементами малагасійського суспільства, готовими до насильства проти своїх одноплемінників в обмін на частку прибутку і вогнепальну зброю. Закономірним підсумком такого підходу стали збройні повстання, що призводили до вигнання колоністів. Здатні лише до найпримітивніших форм взаємодії з місцевим населенням – торгівлі та війни – європейські поселенці виглядали в очах малагасійців агресивними дикунами.
Перші пірати, які влаштувалися на Мадагаскарі, теж брали участь у работоргівлі – як легальний бізнес вона слугувала прикриттям для морського розбою. До того ж работоргівля дозволяла піратам збувати награбоване. За оцінками істориків, які наводить Ґребер, середня вартість здобичі, захопленої під час піратського рейду, могла сягати 120 тисяч фунтів – витратити або інвестувати такі суми, не привертаючи уваги, у XVIII столітті було не легше, ніж зараз. У 1690-ті роки піратське поселення Сент-Марі постачало до Нью-Йорка перетворених на рабство полонених малагасійців і частину своєї піратської здобичі в обмін на провіант і зброю. 1697 року, коли засновник поселення Адам Болдрідж обманом заманив кілька десятків місцевих жителів на работоргове судно, малагасійські вожді напали на Сент-Марі, змусивши Болдріджавтекти на Маврикій.
Цей епізод змінив стосунки малагасійців і піратів – останні з колонізаторів, які паразитували на локальних конфліктах, перетворилися на поселенців, які прагнули створити нове суспільство разом із корінним населенням. Там, де пірати ставали на бік малагасійців і захищали їх від європейських работорговців, їм вдавалося створити довготривалі поселення і зайняти нішу “внутрішніх чужинців”, які виступають посередниками у внутрішніх конфліктах малагасійців, спираючись на специфічне “піратське” розуміння справедливості.
Такі альянси стали можливими завдяки двом чинникам: по-перше, у малагасійському суспільстві вже існувала посередницька роль “внутрішніх чужинців”, яку згодом перебрали на себе пірати; по-друге, було знайдено альтернативне розв’язання проблеми, як збувати награбоване. Більшість неєвропейських мігрантів, які прибували на Мадагаскар, були прихильниками авраамічних релігій і дотримувалися значно більш суворих звичаїв, ніж малагасійці, особливо в питаннях сексуальності. Як правило, через кілька поколінь ці патріархальні мігранти асимілювалися, проте на деякий час вони ставали місцевою аристократією, монополізуючи важливі політичні, торговельні або ритуальні функції, і підтримували свій статус за допомогою системи заборон і жорсткого контролю над жінками та їхньою сексуальністю. Такий контроль не міг не спиратися на насильство або погрози його застосування, проте давав змогу управляти відтворенням групи, підтримуючи її відособленість як внутрішніх аутсайдерів: для малагасійців такі мігранти залишалися чужинцями, а для чужинців вони виступали малагасійцями.
На території майбутньої Конфедерації Бецимісарака такою елітою стали не мусульмани, як це бувало зазвичай, а євреї, які називали себе Зафі Ібрагім (ZafyIbrahim, “онуки Авраама” малагасійською) і спочатку жили на острові Сент-Марі, що малагасійською мовою називається Нусі-Бураха (“острів Авраама”). Походження цієї групи достовірно не відоме – “онуки Авраама” могли бути вихідцями з Ємену, Ефіопії або належати до однієї з ісламських чи християнських сект Середнього Сходу та Північної Африки; коли наприкінці XIX століття Мадагаскар став французьким колоніальним володінням, їх ідентифікували як арабів, і вони активно асимілювалися. Однак у другій половині XVII століття Зафі Ібрагім існували як відокремлена група, що мала монополію на ритуальний забій худоби і займалася торгівлею, і були відомі своєю схильністю до космологічних міркувань, а також ревнивим патріархальним ставленням до жінок.
До моменту приходу піратів Зафі Ібрагім виступали в ролі “фахівців ритуалу” і посередників у внутрішніх конфліктах малагасійців, організованих в ендогамні клани чисельністю від 600 до 1600 осіб. Незважаючи на наявність інститутів економічної взаємодопомоги та демократичного ухвалення рішень асамблеями, де пошук консенсусу міг тривати цілі дні, реальна влада була зосереджена в руках аристократичної еліти, до якої входили глави домінуючих родів. Вони розпоряджалися найціннішими ресурсами – худобою, необхідною для врегулювання суперечок і жертвоприношень, і жінками, які слугували основним “засобом виробництва”.
Перманентний конфлікт між кланами не дозволяв їм розростися і досягти переважної переваги над супротивниками, тож влада глави роду діяла тільки в межах його домогосподарства. “Внутрішня політика” кланів була зосереджена на боротьбі зі спробами окремих родів і родин відколотися і заснувати власні клани на незайнятій території, а також на контролі над фертильністю жінок і матримоніальних стратегіях, націлених на утримання доньок у межах домінантного роду. Жінки були засобом нагромадження багатства і предметом політичного торгу: їх викрадали, викуповували, а також використовували в рамках шлюбних стратегій, спрямованих на збільшення ресурсів роду чи клану, передусім – ресурсів людських.
Цілком імовірно, що, коли на Мадагаскар прибули пірати, глави малагасійських кланів запропонували їм за дружин своїх доньок – це було знаком дружби і способом створити постійний союз, зробивши чужинців членами аристократичних родин. Однак прибуття піратів також відкрило для амбітних жінок зі шляхетних родів нові соціальні можливості: об’єднавшись із піратами, вони здійснили водночас політичну та сексуальну революцію проти патріархального панування Зафі Ібрагім. Пірати мали зброю та награбовані скарби, які вони могли запропонувати малагасійським вождям, але не мали ані соціальних зв’язків, ані локального знання, необхідних для життя на новому місці.
Сумний досвід європейських поселенців показував приреченість спроби побудувати довготривалі стосунки з місцевим населенням винятково на засадах насильства чи торгівлі, не заглиблюючись у його культуру, звичаї та очікування. Своєю чергою, для малагасійських жінок шлюби з піратами були каналом висхідної соціальної мобільності: одружуючись, вони переставали бути пішаками в чоловічій грі й могли звільнитися від тягаря соціальних обмежень малагасійського суспільства, а оскільки пірати не мали власних родин, їм не доводилося налагоджувати стосунки з новими родичами. З іншого боку, знання малагасійками місцевих звичаїв і традицій посилювало їхні позиції у стосунках із чоловіками.
Ґребер описує появу нової соціальної коаліції як “класичний сценарій короля-чужинця”, коли поширена в різних культурах тенденція ототожнювати незвичайні, унікальні у своєму роді об’єкти із зовнішніми силами, що керують граничними питаннями людського існування, отримує буквальне втілення. Європейські пірати-поселенці в буквальному сенсі прийшли ззовні і були сприйняті як альтернатива репресивній аристократії “онуків Авраама” – внутрішніх чужинців, які узурпували важливі ритуальні функції. Економічною основою нових шлюбних союзів став поділ праці між піратами-здобувачами та їхніми дружинами, які займалися господарюванням і збутом награбованого на ринках портових поселень східного узбережжя Мадагаскару, що їх невдовзі стали називати “містами жінок”.
Ґребер підкреслює, що шлюби піратів і малагасійок були не стільки формами традиційного чоловічого панування, скільки взаємовигідними партнерствами, в яких обидві сторони могли розраховувати на взаємну лояльність і повагу. Виступаючи в ролі торговельних партнерів європейських чоловіків, малагасійські жінки, які отримали найменування вадімбазаха, “дружини чужинців”, домагалися комерційного успіху і набували серйозного політичного впливу в прибережних поселеннях. Щоб закріпити цей успіх, вони прагнули перетворити своїх дітей – зана-малата – на відокремлену ендогамну групу або нову аристократію, яка б посіла нішу Зафі Ібрахім.
Швидкий розвиток прибережних міст зробив їх ласою здобиччю для малагасійської військової аристократії, яка прагнула взяти під контроль морську торгівлю і затвердити примат патріархальних чеснот і чоловічого панування, поставлений під сумнів емансипацією піратських дружин. Бецимісарака з’явилася як політична коаліція, що повстала проти спроб установити такий контроль над “містами жінок” з боку іншої малагасійської конфедерації – Цикоа, яка спочатку виникла як військова спілка для захисту узбережжя від європейців, але незабаром перетворилася на щось на кшталт компрадорської еліти, яка жила рекетом і постачанням “живого товару” європейським работорговцям. Рацимілахо був обраний військовим вождем Бецимісараки.
Виступаючи проти Цікоа як син пірата, пов’язаний зі своїм народом по жіночій лінії, він поставив під сумнів сформовану ієрархію кланів і місце, яке в ній відводилося дітям піратів. У війні, що тривала з 1712 по 1720 рік, по обидва боки воювали представники одного класу – молодшого покоління малагасійських аристократичних родів, – проте ставкою в цій боротьбі була не тільки майбутня форма соціально-політичного устрою, а й спосіб взаємодії з європейцями: перемога Рацімілахо та його союзників-піратів означала формування нової еліти зана-малата і відмову від работоргівлі, в економіку якої було вбудовано існуючу компрадорську еліту, представлену Цікоа.
Уже в момент свого створення Бецимісарака була політичною інновацією, народженою зі змішання малагасійських і піратських політичних традицій. У ритуалі принесення клятв, що скріплюють створюваний політичний союз, ті, хто присягався, не зверталися до вищих сил із проханням покарати один одного в разі відступу від прийнятих зобов’язань, а лише закликали нещастя на голови своїх ворогів, бажаючи одне одному здоров’я і процвітання. Гребер інтерпретує ці особливості як свідчення того, що Бецимісарака створювалася як принципово добровільне об’єднання:
[Клятви] були способом сказати, що політичне утворення, яке створюється, по суті, не є формою примусу, навіть у сенсі добровільного прийняття зобов’язань, які стають примусовими, щойно їх приймають, – суспільного договору в класичному розумінні слова, – а являє собою колективну трансформацію сили руйнування (гармат і пороху) на силу колективного добробуту і благополуччя. Хоча багато малагасійських і африканських політичних союзів справді набували форми класичного суспільного договору, договір про створення Бецимісараки… видається як мінімум усвідомленою спробою відступити від цієї форми.
Незважаючи на те що європейські та малагасійські джерела описують Рацимілахо як монархічного правителя, який претендував на необмежену владу, насправді він так і залишився лише військовим вождем із тимчасовими повноваженнями. Під час бойових дій він приділяв особливу увагу поверненню полонених ворогів їхнім родинам, відкидаючи можливість продажу бранців у рабство. Після перемоги над Цикоа, він дозволив главам родів зберегти свою владу, а також наділив їх правом скликання асамблеї за участю короля, на якій могло бути переглянуте або скасоване будь-яке ухвалене рішення.
Хоча глави пологів повинні були виплачувати десятину на користь “двору” Рацимілахо, за відсутності санкцій ці платежі залишалися, по суті, добровільними, а сам королівський “двір” складався з кількох посланців, роль яких виконували молодші діти аристократичних родин, та особистих рабів Рацимілахо, які управляли його господарством. Інакше кажучи, влада Рацимілахо, як і влада малагасійських вождів і королів-піратів до нього, була імітацією: демонструючи оточенню піратські скарби та особисту харизму, вони могли створити враження багатого королівського двору, але були не здатні втручатися в повсякденне життя підданих поза межами власного домогосподарства, і насамперед – мобілізувати їхню працю. Однак у випадку Рацимілахо в уявних форм абсолютної влади виник побічний ефект: під час його правління, що увійшло в історію як період миру і процвітання, егалітарні тенденції малагасійського суспільства посилилися як ніколи раніше.
Як пише Ґребер, Рацімілахо нічим не вирізнявся з-поміж інших дітей піратів, будучи в буквальному сенсі першим серед рівних: його батько був звичайним моряком, а мати належала до одного з багатьох шляхетних малагасійських родів; розмір отриманого від батьків спадку був істотним, але не видатним. У міру дорослішання інших дітей піратів їхні матері прагнули перетворити кожного з них на постать, аналогічну постаті “короля”, накопичуючи зброю, предмети розкоші та інші атрибути влади, а також практикуючи ендогамні шлюби. Поступово діти піратів посіли місце Зафі Ібрагім і перетворилися на аристократію, яка свідомо культивує свою відмінність від усіх інших, відтворюючи сценарій “короля-чужинця” вже не на рівні всього суспільства, а на рівні окремих родів і родин.
Своєю чергою, “всі інші” перетворилися на бецимісарака, прийнявши назву політичної коаліції як етнонім, що його на Мадагаскарі використовують як еквівалент грецького демосу – для позначення “всіх” і водночас “усіх інших”, які не ввійшли до складу еліти. Відокремлення зана-малата запустило процес схизмогенезу, зробивши суспільство бецимісарака більш егалітарним, оскільки, будучи протиставленими еліті, всі його члени виявлялися рівними один одному. Хоча в другій половині XVIII століття засноване Рацімілахо королівство розпалося під впливом французьких работорговців, на його місці залишився “народ” бецимісарака, відомий своєю прихильністю до егалітарних форм життя.
З погляду Ґребера, в цьому і полягає найважливіший результат політичного експерименту, яким була Бецимісарака, – усвідомленої спроби малагасійців і європейських піратів, які долучилися до них, створити нову форму колективного життя і одночасно справити враження на оточуючих. У цьому сенсі Бецімісарака являє собою не просто типовий утопічний проєкт епохи Просвітництва, але, можливо, перший такий проєкт, підтверджуючи наскрізну тезу книги: Просвітництво ніколи не було суто європейським або “західним” явищем. Репресивні боки його спадщини, як і завжди, потребують критики, проте тотальне заперечення цієї спадщини в ім’я “деколонізації” означало б відмову і від його емансипаторного потенціалу, далеко не вичерпаного: зрештою, як пише Ґребер, Просвітництво було чи не єдиним в історії прикладом “інтелектуального руху, організованого головним чином жінками, поза офіційними інституціями на кшталт університетів і з явно вираженою метою підриву всіх існуючих владних структур”.
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
