Мюррей БУКЧИН: ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ КОНТЕКСТІВ. ПЕРЕДМОВА ДО КНИГИ “МАЙБУТНЯ РЕВОЛЮЦІЯ”

25 лютого в Тбілісі, у книжковій крамниці Auditoria, відбулася презентація книжки Мюррея Букчина “Майбутня революція”, яка вийшла друком у видавництві “Радикальна теорія і практика” наприкінці 2023 р. У презентації взяли участь членкиня редколегії видавництва, авторка передмови, колишня студентка М. Букчина – екологічна й соціальна активістка, учасниця руху “Хранителі Райдуги”, наша посестра по SPILNO.tv Надія ШЕВЧЕНКО, а також людина з досвідом муніципальних політичних практик. Пропонуємо вашій увазі передмову до книжки Мюррея Букчина “Майбутня революція” та гаряче рекомендуємо її.

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ КОНТЕКСТІВ

Всупереч обіцянкам усталеного до сучасності прогресистського наративу, кожне нове десятиліття несе планетарному простору аж ніяк не процвітання, а лише нові ступені та форми криз: економічних, військових, екологічних, соціальних та екзистенціальних. З поточного моменту вже цілком очевидно: ця катастрофічна динаміка задана внутрішньою логікою та інтересами систем і диспозицій панування, що склалися в усьому світі; очевидно й те, що вона не зміниться ані самостійно, ані без повного перезавантаження самого розуміння феномена розвитку. Незалежно від реалістичності цього завдання на сьогодні, зрозуміло одне: не тільки практично, а й суто теоретично воно принципово нездійсненне без низки умов. Одна з них – порушення гегемонії панівного неоліберального наративу, що формує образ світу, сліпий до більшої частини його реальних процесів і сфокусований винятково на глорифікації процесів капіталу і політичного панування.

Однак ані порушити гомогенність цієї хижої кратичної поверхні, ані оскаржити її дискурсивну монополію на репрезентацію світу і форм належної взаємодії з ним неможливо без підвищення репрезентації дискурсів не лише альтернативних, а й тих, що прямо протистоять їй і викривають її злоякісну тенденційність.

Один із найяскравіших і найцінніших серед них (але – з очевидних причин – один із найменш представлених широкій аудиторії) – лібертарний дискурс: незважаючи на інтенсивний розвиток anarchist studies на периферії західної академії, ані їхньої інтенсивності, ані їхнього впливу на повсякденність, ані їхнього масштабу досі бракує для скільки-небудь порівнянної репрезентації анархістської перспективи в спектрі доступних суспільству траєкторій сприйняття і взаємодії з реальністю. Це особливо сумно з огляду на проникливість і багатовимірність анархістської діагностичної критики, а також весь анархістський арсенал альтернатив поточному стану речей. У цьому сенсі кожен новий епізод їхньої зримості – чи йдеться про самі ідеї, чи про їхню рецепцію в іншому мовному регіоні – важлива подія не тільки для цієї традиції як такої, а й для всіх аспектів світу, цінність яких вона виявляє та самовіддано обстоює впродовж кількох століть.

Це справедливо і для російськомовної рецепції лібертарних дискурсів, зокрема спадщини М. Букчина – поки що, на жаль, усе ще доволі слабкої і фрагментарної… І все ж – за певної міри історичного оптимізму, що дає змогу уявити якусь довгострокову перспективу, – така рецепція не тільки цінна, а й категорично необхідна: і з причини власне виняткової значущості та продуктивності постаті М. Букчина для історії анархістської думки, і з причини збереженої гостроти й актуальності поставлених ним запитань і артикульованих ним артикуляційних імперативів, – зокрема і для пострадянського світу, який не встиг вчасно виробити багатьох рефлексій, що, імовірно, могли б дати йому змогу пройти якийсь період.

Серед них – як загалом ревізія радянського досвіду і радянської машинерії влади з усіма її інерціями, так і безпосередньо рефлексія щодо феномена сталінської системи в різноманітті її контурів, процесів і відносин. Майже на століття вимаравши з меж видимого анархістську перспективу – найчутливішу до матерії влади, радянський режим надовго позбавив суспільство цієї надійної оптики і залишив тим самим незахищеними численні царини, невидимі з інших – навіть декларативно визвольних – перспектив (таких, як, наприклад, західний марксизм: навіть найдостойніші його представники часто воліли заплющувати очі на те, що відбувалося за залізною завісою, і зберігати заколисуючу переконаність у тотожності букви і духу марксистського вчення, що заколисує [1].  

На жаль, пострадянський період не надто змінив цей стан речей: запит суспільства на емансипаторний дискурс передбачувано закінчився монополією на нього, з одного боку, поверхневого ліберального наративу, з іншого – удавано протестних, респектабельних інституцій, що успадковують марксистський консенсус західної академії, у ключових питаннях помірковано лояльних, і – із цілком зрозумілих причин – точно так само сліпих до лібертарних дискурсів.

У цьому плані довгоочікувана  рецепція М. Букчина також видається якщо вже й не цілком вчасною, то безумовно безстроково необхідною і цінною: його багатогранна критика механізмів влади та її очевидних і прихованих інерцій – як у неолібералізмі, так і в марксизмі (і в його європейській – у т. ч. постструктуралістській – та в його радянських, кубинських, китайських та інших версіях) – перспектива безумовно необхідна, щоб узагалі рухатися далі – звісно, якщо нам ч. постструктуралістській, – і в його радянській, кубинській, китайській та інших версіях) – перспектива, безумовно необхідна для того, щоб узагалі рухатися далі – звісно, якщо нам вистачить оптимізму уявити, що такий рух не приречений.

Характерно, що стосовно марксизму (і до радянського, і до західного) додаткову цінність критиці М. Букчина надає та обставина, що це – саме критика “зліва”, тобто погляд, практично не представлений у вітрині сучасних магістральних дискурсів – із неминучістю лояльних до тих чи тих форм влади, а відтак – тих, хто зазнає надзвичайної незручності від сусідства з перспективою, безапеляційно акратичною. У цьому сенсі його критика становить інтерес для всіх цих дискурсів: щонайменше, для повноти картини й обсягу обговорюваних явищ і процесів.

Утім, така критична перспектива – лише один зі значущих сюжетів у роботах М. Букчина, що далеко не вичерпує його спадщину. Звернімося до його творчості пильніше, щоб подумки вписати її в загальну панораму шукань і рефлексій двадцятого століття, а також продуктивніше вчитатися в неї з нашої дисперсної й турбулентної сучасності.

Цілком очевидним видається успадкування М. Букчиним ідей П.-Ж. Прудона, В. Ґодвіна, М. Бакуніна і П. Кропоткіна [2] . Особливо це стосується його робіт шістдесятих років, зосереджених на центральних для них ідеях. Однак, на думку низки дослідників, “за винятком Кропоткіна, ці впливи мають радше швидкоплинний, аніж фундаментальний характер” [3] . Сам М. Букчин підкреслював, що власні погляди він формулював у 1950-ті рр. незалежно від анархістської традиції: “Зробимо зрозуміліше: Кропоткін не справив жодного впливу на мій перехід від марксизму до анархізму, як, утім, і Бакунін чи Прудон.

Найбільшою мірою на формування тих лібертарних поглядів, які я повільно розвивав протягом п’ятдесятих і навіть у шістдесяті роки, вплинула “Філософія анархізму” Герберта Ріда. <…> [Також] як не дивно, важливу роль у їхньому формуванні відіграли мої читання про афінський поліс, моя реакція на критику анархізму К. Марксом і Ф. Енгельсом, змістовна історія анархізму Дж. Вудкока, а також моє власне покликання як біолога та мої дослідження у царині технології; такими є витоки поглядів, викладених у моїх ранніх есеях, але аж ніяк не широке вивчення праць ранніх анархістів” [4].

З іншого боку, використання терміна “соціальна екологія” дає змогу припустити, що, по другій черзі, М. Букчин, імовірно, успадковує різноманітні спроби початку та середини двадцятого століття синтезувати екологічне мислення із соціальною теорією. У цьому випадку Чиказька школа міської екології – мабуть, найбільш очевидний кандидат. Однак і ця впливова школа соціологічної думки майже не згадується у працях М. Букчина. І хоча в них так само присутня “соціально-органістична” метафорика, вочевидь, вона значно більшою мірою запозичена з праць Е. А. Гуткінда, Л. Мамфорда і навіть Геґеля, аніж у Дюркґайма чи Чиказької школи. Небезінтересне прочитання теоретичної траєкторії М. Букчина запропонували Дж. Елі та Дж. Кларк: за їхньою оцінкою, “у широкому розумінні, соціальна екологія виходить із традиції соціальної географії та екологічного регіоналізму Е. Реклю, П. Геддеса та Л. Мамфорда, а також лібертарного комунітаризму П. Кропоткіна, Г. Ландауера та М. Бубера – в сукупності із традицією діалектичної філософії Арістотеля” [5], Геґеля і Маркса [6].

Дж. Елі продовжив цю лінію іменами Е. Блоха, Г. Арендт і Г. Йонаса. Своєю чергою, на думку Дж. Кларка, частина соціальної теорії М. Букчина міститься не стільки в анархізмі, скільки в критичній теорії, яка визначається в найширшому розумінні і варіюється від Геґеля і Маркса до Юнґа, гегельянців і першого покоління Франкфуртської школи [7]. Таким чином, генезис тематичних і концептуальних ліній М. Букчина виявляється істотно складнішим, ніж видається на перший погляд, а поле його теоретизування – насиченішим і багатовимірнішим. Мабуть, можна сказати, що його творчість розташовується в міждисциплінарному вузлі, де зустрічаються матеріалістична, політична, моральна та екзистенціальна філософії, з одного боку, природничо-наукова (зокрема, географічна та геоурбаністична) перспектива – з іншого, економіка – з третьої, освітянська антропологія – з четвертої, і, зрештою, дискурси визвольних рухів – з п’ятої. У цьому сенсі М. Букчин, виявляється, по-перше, яскравим, по-друге, вкрай продуктивним виразником сучасності та її пошуків, і вже хоча б тому необхідний для розуміння її матерії.

Тепер звернемося до сформованого картографування творчості М. Букчина. У ньому умовно (і не цілком лінійно) виокремлюють чотири періоди: з 1950-го до 1965-го рр., з 1964-го до 1982-го рр., з 1982-го до 1990-го рр., і з 1987-го до 2006-го рр.

Перший період охоплює ранній етап творчості М. Букчина; він починається з постановки сучасних проблем і закінчується текстом “Криза в наших містах” (1965). Потім, починаючи з 1964-го р., М. Букчин починає розвивати теми, намічені раніше, а також розробляти теоретичні засади соціальної екології: фактично в ці роки і формуються її основні контури. За зауваженням Д. Вайта, “тут його тексти розвиваються від блискуче уїдливих есе про контркультуру до дедалі витонченіших праць із соціальної теорії. Публікація есе “Екологія та революційна думка” 1964-го р. стає відправною точкою для подальшого дослідження зв’язків між екологією та соціальною теорією. Цей текст фактично являє собою перший впізнаваний виклад соціальної екології, і, можливо, одну з перших післявоєнних спроб розробити форму політичної екології – з лівої перспективи.

У світлі цих пошуків особливу увагу привертає до себе робота “До визвольних технологій” (1965). У ній М. Букчин уперше порушує проблему наративу про прямий зв’язок між технологічним і соціальним прогресом, який дискредитував себе в досвіді фашизму, сталінізму і Холодної війни, а тому зазнає руйнування. Цьому наративу він протиставляє вимогу переглянути і відновити уявлення про визвольні можливості на нових – лібертарних – засадах – з урахуванням нових екологічних і мікротехнологій. Так, на думку М. Букчина, децентралізоване суспільство не тільки сумісне з багатьма аспектами сучасного технологічного світу, а й потенційно полегшується новими розробками [8].

Знаковим для цього періоду також стає і знамените есе М. Букчина “Послухай, марксист!” (1969), що відображає його лібертарні симпатії. Фокусуючись на критиці радянської системи, М. Букчин протиставляє притаманному їй розумінню політичного як маніпулятивного, інструментального та роботизованого – анархістський образ політичного. Цей антагонізм стає вкрай продуктивним для подальшого розвитку його теорії громадянськості та лібертарного розуміння політичної суб’єктності.

У серії есеїв 1970-х років одне з ключових завдань полягає у відмежуванні “соціальної екології” (що відображає власне лібертарне розуміння М. Букчиним екологічних проблем) — від технократичного, управлінського і “грубо реформістського” підходу до екологічних питань, який він називає енвайронменталізмом [9]. Своєю чергою, соціальна екологія дістає свій найбільш систематичний і суворий виклад у праці “Екологія свободи” (1982)” [10]. Написаний упродовж 1970-х років, цей текст знаменує собою важливу віху на теоретичному шляху М. Букчина, об’єднуючи попередні теми в більш систематизовану й діалектично обґрунтовану соціальну теорію та екологічну філософію.

У цей період у них виразно простежується вплив Арістотеля, Гегеля, Т. Адорно і М. Хоркгаймера, тоді як соціальна теорія Букчина відходить від марксистської пояснювальної перспективи, зміщуючись до оптики, з одного боку, М. Вебера, з іншого – австро-угорського економічного антрополога К. Поланьї… [11] . У ці ж роки М. Букчин уперше звертається, по-перше, до соціально-філософської та урбан-географічної рефлексії (див. праці “Криза в наших містах” (1965), “Межі міста” (1974), а також серії есе 1970-х рр.), по-друге, до історії радикальної й лібертарної боротьби (див. “Іспанські анархісти: героїчні роки, 1868-1936” (1977)). Поряд із теоретичними дослідженнями та розробками М. Букчина, інтерес до цих тем знаходить відображення і в його практичній роботі в широкому активістському контексті: у цей період він поєднує професорську та публіцистичну діяльність з участю в екологічному русі (зокрема, в його радикальних ініціативах), що, своєю чергою, сприяє розширенню його ідейного впливу на європейський та американський політичний активізм.

Наступний період – 1982-1990-х рр. – знаменується для М. Букчина структурною, етичною і теоретичною деталізацією створеної раніше панорами тем і питань. До числа найбільш значущих у ньому слід зарахувати роботу “Зростання урбанізації та занепад громадянства” (1987). Вона присвячена дослідженню партисипативної демократії вільного міста, а також розробленню політичної рефлексії про феномени спільноти і громадянства.

І, нарешті, четвертий період (1987-2006) стає часом, з одного боку, всебічної ревізії, з іншого – часткового розчарування в (сучасному М. Букчіну) анархізмі і суміжних з ним течіях, і переходу на позиції “комуналізму”, що поєднує лібертарну соціально-філософську перспективу з марксистським економічним аналізом. Теоретичним підґрунтям цього періоду послугувала знаменита полеміка 1987-го р. “Соціальна екологія проти Глибинної екології”, що стала знаменитою [12]. Ця тематика продовжить хвилювати М. Букчина і в наступні роки. Зокрема, до неї будуть звернені й публіковані в цій збірці есеї (1990-2002 рр.), які, виходячи з наведеної картографії його творчості, слід віднести до четвертого періоду.

Звернімося тепер до них докладніше і прокоментуємо їхній зміст, а також їхню роль, місце і цінність – як у загальній панорамі спадщини М. Букчина, так і в контексті сучасності (в тому числі пострадянської). Загалом вони зберігають загальну палітру тем, характерну для М. Букчина і розглянуту нами раніше; однак вона заломлюється як динамікою зовнішніх процесів, пов’язаних із заявленими темами, так і новими етапами філософського/політичного досвіду самого Букчина, а також траєкторіями його полемічних зіткнень із сучасністю.

Важливе місце в цій панорамі посідає міркування про парадоксальну роль, яку техніка відіграє за умов монополії на неї різних систем влади: М. Букчин пильно рефлексує цю критичну інверсію технічного прогресу, вкотре фокусуючись на неминучості політичної заанґажованості техніки й артикулюючи завдання її реінтеграції – цього разу в анархічну “політику” – як єдину умову розкриття її творчого та визвольного потенціалу.

Як і багато інших цінностей, цей оптимізм щодо техніки М. Букчин з очевидністю успадковує з дорогих йому дискурсів Просвітництва – до кінця залишаючись вірним своєму категоричному неприйняттю постмодерністських тенденцій у всіх їхніх проявах. Утім, вірним є й те, що він вважає за можливе й необхідне слідувати його імперативам не тими самими способами, до яких історично схиляються дискурси влади (або навіть дискурси, які декларативно емансипативні, проте некритично успадковують інерції влади), але прокласти з нього інший – лібертарний – маршрут. Ця вимога дає змогу зробити висновок, що М. Букчин працює в напрямі пошуків метамодерну, – але в лібертарній площині, і фактично розробляє проєкт лібертарного метамодерну. Справді, червоною ниткою крізь усі його тексти проходить не тільки явний запит на такі ціннісні вузли Просвітництва, як раціональність, розум, аналіз, наратив, наукова оптика, досвід, “скарбниця знань”, а й цілком артикульована апологетика Просвітництва як проєкту [13].

Уникаючи тут давати вичерпну оцінку продуктивності цього підходу, обмежимося міркуванням щодо потенційної цінності запиту М. Букчіна на співвіднесення сучасного лібертарного активізму із архітектурою лібертарної традиції, що вже склалася (тобто зі скарбницею її досвіду): “політичний досвід, доступний активістам сьогодні, – пише він, – це скарбниця знань, які, будучи правильно сприйнятими, допоможуть уникнути трагічних помилок, допущених нашими попередниками, і не дадуть змоги повторитися страшним лихам невдалих революцій минулого” [14].

Безпосередньо з прихильності М. Букчина оптиці Просвітництва випливає ще одна теоретична проблема, значуща, мабуть, для всіх есеїв цієї книги: проблема універсалізму – як принципової умови можливості планетарного звільнення від глобальних систем панування. М. Букчин неодноразово звертає увагу на те, що для такого звільнення знадобиться солідарність усього людства. Але що зробить її можливою – як мінімум дискурсивно? У Просвітництві – на відміну від постмодернітських дискурсів про звільнення, які демонтують його матрицю, – М. Букчин вбачає достатній потенціал для створення підстав подібної солідарності: гуманістична перспектива, оснащена інструментарієм наукової раціональності (втім, у парадоксальній сукупності з християнською антропологією, яка також пропонує підставу для універсалізму [15] здається йому надійною умовою можливості єдиної та солідарної боротьби людства за своє звільнення.

Підводні камені цього положення ми побіжно окреслимо нижче. Тут же ми сфокусуємося на його конструктивному потенціалі для сьогодення: в умовах повсюдної антиколоніальної боротьби суспільств і груп, які зазнали на собі колоніальну владу, анархістська перспектива – мабуть, видається справді єдиним засобом уникнути ризику правих поворотів та авторитарних регіональних фундаменталізмів, що наполягають на догматичних консерватизмах і герметичній політиці простору й тілесності. Своєю чергою, без оснащення деколоніального дискурсу анархістською перспективою цей ризик по-справжньому неминучий: незважаючи на колосальний потенціал для визволення, у самому деколоніальному проєктуванні вочевидь бракує конструктивних підстав для формування співдружності “світів” – після гіпотетичного подолання колоніальної влади.

У широкому сенсі ця обставина дає змогу дійти такого висновку (з яким, мабуть, не погодився б сам М. Букчин): на дистанції від перших десятиліть захопленості всебічною деконструкцією, сьогодні ми, мабуть, уже могли би без зайвих ризиків дозволити собі визнати: незважаючи на безумовну необхідність помістити проєкт Просвітництва у всебічний епістемологічний карантин і втримувати його там якнайдовше, усе ж таки в ньому дають змогу виявити себе і деякі безперечно цінні емансипаторні маршрути і концепти, що тепер можуть бути використані у наших інтересах. Сьогодні – у світлі нових завдань, які ставить перед нами, зокрема, планетарний деколоніальний порядок денний, – це видається особливо вчасним і необхідним. Справді, що якби нам удалося б намацати і, зрештою, вивільнити з тектонічних пластів євромодерної історії саме творчі імпульси, які визрівали в її ущелинах (подібно до того, як вони визрівали в різних культурах по всій планеті) – але не зуміли повною мірою протистояти її магістральним критичним процесам?

Якщо це виявиться можливим, то не останньою чергою через кореляцію з анархістською традицією (висхідною ще до античності): тільки з перспективи “an-arche” (“без-владдя”) і можлива найбільша чутливість до того в Просвітництві, що робить його небезпечним і руйнівним.

Наступний значущий сюжет, успадкований розглянутими есе з більш ранніх періодів творчості М. Букчина, пов’язаний з його причетністю до традиції критичної теорії. Конструктивний потенціал цієї оптики не викликає сумнівів, зважаючи на її багаті діагностичні та терапевтичні можливості, а також здатність утримуватися в тонусі й не втрачати зв’язку зі швидкими процесами мінливої сучасності. Ідеться про гармонійно організований спектр критик: як капіталізму (в його багатовимірній динаміці), так і сил, які йому протистоять: марксизму (у різноманітті його вимірів – від Маркса, через Нових Лівих і до сучасних Букчину організацій); анархізму (який часто зісковзує то в безвихідь нью-ейдж, то в безвихідь [16] то в безплідну постмодерністську фрагментарність [17], то в легковажну субкультуру); екологічних рефлексій – а також інших вузлів взаємодії з чинними в сучасності структурами влади. Характерно, що цей критичний заряд також має в своєму розпорядженні і багатий потенціал самокритики: тут М. Букчин радикально дистанціюється від будь-якого догматизму і спрямовує свою пильну критику також на дискурси, близькі йому самому, що, мабуть, варто було б включити до спектра базових “гігієнічних” практик будь-якого політичного руху.

До числа особливо цінних стійких сюжетів у розглянутих есе також варто віднести пильну ревізію політичного (особливо – політичної суб’єктності). Його осмислення М. Букчиним (а також такими його яскравими сучасниками, як К. Вард або П. Ґудман) – у тісному зв’язку із соціальною та екзистенціальною феноменологією простору – найважливіший крок у розвитку і лібертарних рефлексій, і загалом у концептуалізації міського простору [18]. В останні 60 років ці пошуки суттєво вплинули на формування такої специфічної царини знання, як анархістська географія (з її новими, нетривіальними акцентуаціями та питаннями), а в рамках неї – на становлення урбан-географічних рефлексій [19].

До цієї широкої панорами досліджень М. Букчин привносить роздуми про роль і сенс міста, синтезуючи, з одного боку, перспективу античної традиції, з іншого, – перспективу традиції анархістської. Розмірковуючи про динаміку потенціалу міст у контексті їхніх історичних трансформацій, він вбачає в міському просторі потужний заряд для лібертарного суспільства і горизонтальних умов формування як колективної, так і індивідуальної творчої суб’єктності. У світлі цих рефлексій він розробляє проєкт комуналізму (“лібертарного муніципалізму”) – як такий, що здатен “відновити і прискорити розвиток міста у формі, що відповідає його найбільшим потенційним можливостям та історичним традиціям” [20].

Послідовно критикуючи з анархістських позицій класичний соціалізм за схильність до класового редукціонізму, М. Букчин покладає надії на здатність лібертарного муніципалізму вибудовувати маршрути в обхід цієї небезпеки: “Поява нового громадянина ознаменувала би вихід за межі партикуляристського класового буття традиційного соціалізму та формування “нової людини”, чого зрештою сподівалися досягти революціонери в Росії” [21], – пише він. Таким чином, саме в ревізії відносин міського простору та його перформативного потенціалу для політичної суб’єктності М. Букчин вбачає головні підстави для історичного оптимізму.

Панорама тем і сюжетів, представлених у цьому зібранні есеїв М. Букчина, звісно, аж ніяк не вичерпується переліченими, та все ж ми обмежимося ними як опорними і залишимо розгляд усіх інших – подальшим дослідженням і рефлексіям. Тепер же коротко окреслимо деякі “підводні камені”, що вимагають від сучасності особливої уважності й чутливості.

Важлива теза М. Букчина, що червоною ниткою проходить через багато його праць – теза про нейтральність влади. З цієї позиції він критикує анархістів найрізноманітніших епох, докоряючи їм у наївній вибагливості та легковажній мрійливості. Їм він протиставляє продуктивнішу, з його точки зору, готовність до компромісів щодо ситуативних структур, які артикульовано служать лібертарним проєктам і здатні набувати форм, зокрема, урядів. Незважаючи на безліч застережень щодо того, за яких умов ці “уряди” не становитимуть жодної влади, а також незважаючи на те, що гіпотетично з цим твердженням можна було б навіть і погодитися – як із ситуативно продуктивним, навіть не суперечачи ані духу, ані букві анархізму, два запитання тут усе ж таки залишаються відкритими.

По-перше, як несуперечливо співвіднести це твердження – і принципову згоду М. Букчина з бакунінською тезою щодо зарядженості інструментів влади (зокрема й особливо держави)? І в чому, в такому разі, полягає проблема марксизму (і особливо більшовизму), який незмінно утворює навколо себе структури відтворюваної влади, а аж ніяк не анонсований комунізм – саме через трактування інструментів влади як нейтральних?

По-друге, чи безсумнівна продуктивність такого радикального розмивання поняття “влада”, яке дало б змогу об’єднати цим словом такі розрізнені явища, як здатність окремої особистості надихати на боротьбу; рада народної асамблеї; (“інструментальна”) влада уряду, а також “влада капіталу/держави”? З перспективи сучасності видається, що друге запитання все ж таки потребує негативної відповіді: подібне фуколдіанське розмивання влади (за іронією, вельми парадоксальне для Букчина) видається радше прикрою інерцією епохи і вочевидь заслуговує на перегляд – особливо для апофатичної онтології анархізму, який, власне, і визначає себе через заперечення влади.

Не виокремивши специфічну процедуру влади і не описавши її в такий спосіб, щоб у неї не потрапляли лише позірні суміжні явища, ми, мабуть, не можемо зробити акратичну, анархістську перспективу по-справжньому опрацьованою і сильною. У цьому сенсі і Букчин, і багато інших авторів, безумовно, заслуговують на теоретичне доповнення, яке дало б змогу відмовитися не від ключового визвольного імперативу відмови від влади, а від спектра явищ, які можна зарахувати до влади лише з причини інерцій повсякденної мови.

Інша проблема, що привертає до себе увагу в працях М. Букчина, – характерна для мислителів XX ст. дискурсивна нечутливість до багатогранності досвіду пригноблення і влади. Так, обстоюючи підстави для планетарної єдності всіх людей, він наче не в змозі побачити відмінності в доступі до цієї єдності. “Жінка”, “корінний народ”, “колонізований народ” та інші постаті, що спричинили до життя визвольні рухи XX ст., виглядають з його власної перспективи як хвалькуваті імена, але не як значущі для спільної боротьби оповідки про специфічний досвід знедоленості, про причину виключення із жаданого для всіх, але доступного лише для небагатьох регістра “загальнолюдського”. Зрозуміло, неолібералізм викрадав і продовжує викрадати образи опору, спустошуючи їх до неживих поверхонь – і боротьба жінок, корінних народів і колонізованих суспільств тут не становить винятку. Але, по-перше, всеїдність спонукає його проробляти це і з більш конвенціональними силами; по-друге, хореографія капіталу – це все ж таки проблема капіталу, а не його заручників.

У деяких місцях М. Букчин ніби й сам намацує цю проблему [22] але тут же кидає її, ніяк не розв’язавши і не запропонувавши виходу. Не знаходячи нічого кращого, окрім знецінення і заперечення будь-яких незнайомих особисто йому обставин, – що перешкоджають, однак, доступу до “загальнолюдського”, на жаль, він потрапляє в класичну інерцію євро- й андроцентричного соліпсизму, і тим нескінченно віддаляє власний ідеал планетарної людської єдності, – водночас позбавляючи продуктивного потенціалу власний найважливіший запит на підвалини універсалізму (розглянутий нами раніше): не вивчивши, чому і де саме затримуються наші товариші по планетарній єдності, ми навряд чи наблизимо наше возз’єднання з ними.

Із цим же поглядом пов’язана ще одна проблема – мабуть, суто методологічна. Поставити її стає можливим лише завдяки перспективі деколоніальних анархістських дискурсів і лише тоді, коли вони, нарешті, починають ставати помітними [23]. Так, у процесі рефлексії про анархізм та його актуальні проблеми М. Букчина захоплюють мовні інерції євроцентричної перспективи; не уточнюючи, про анархізм якої частини світу йдеться, він не бере до уваги не тільки анархістський досвід віддалених від Заходу регіонів світу, а й також і досвід усього так званого Другого світу, включно зі Східною Європою [24]. Це з неминучістю робить його узагальнення хоч і такими, що описують локальний досвід Заходу, але загалом усе ж таки тенденційними, мало репрезентативними і явно недостатніми.

На сьогодні по всій земній кулі з перспективи цієї критики лунає і обговорення глобальних наслідків такої дослідницької нечутливості для планетарної визвольної боротьби, і цілком закономірна вимога включення до неї голосів усіх тих, хто бореться, – особливо в рамках паралельних рухів з аналогічними цілями, але власними ситуаціями, досвідами і контекстами. Дослідження їхніх взаємозв’язків на сьогодні становить важливу умову здійсненності вимог і самого М. Букчина – пов’язаних із солідарністю. Букчина – пов’язаних із солідарністю та єдністю.

Отже, ми торкнулися кількох значущих проблематичних сюжетів, що лежать на поверхні теоретичного ландшафту М. Букчина. Зрозуміло, ними не вичерпується панорама запитань, які можна було б продуктивно поставити до його творчості із сьогодення, – як не вичерпується розглянутими раніше темами панорама розробок, якими він збагачує лібертарний дискурс. Це вкотре підтверджує, наскільки багатогранний і цінний внесок М. Букчина в соціальну теорію, і наскільки необхідною залишається рецепція його творчості для лібертаріїв. Ми сподіваємося, що ця книга стане ще одним кроком у відкритті М. Букчина для російськомовної аудиторії та для початку діалогу про все те, що стає можливим осмислювати завдяки його праці.

Головне тут, мабуть, не переставати слідувати імперативу самого М. Букчина: утримувати в увазі його вкоріненість у власному часі та просторі. Букчина: утримувати в увазі його вкоріненість у власному часі та просторі, а також не забувати застосовувати до нього вимогу, яку він так палко адресував усім читачам авторів минулих епох – П.-Ж. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна: “…вони, безумовно, зробили цінний внесок у революційну теорію, але це були революціонери, що розробляли свої ідеї в соціально обмежений час. Навряд чи вони могли передбачити проблеми, які виникли в метушливому столітті, що настало після їхньої смерті. Основна проблема, що стоїть сьогодні перед радикальною соціальною думкою і дією, – визначити, що можна привнести з того часу в нову, дуже динамічну <…> епоху” [25].

Примітки

1. Див., наприклад, Бовуар, Симона де. Мандарины / Изд. подг. подг. Н. І. Полторацька, Н. А. Свєтовідова, пер. з франц. Н. А. Свєтовідової. – М.: Науково-видавничий центр “Ладомир”, “Наука”, 2005, с. 213, 342, 367 та ін.
2. Наприклад, див.: David Macauley, ‘Evolution and Revolution: The Ecological Anarchism of Kropotkin and Bookchin’, in SEAB. Marshall (1992a).
3. White, Damian, Bookchin: A Critical Appraisal. London: Pluto Press, 2008, с. 27.
4. Bookchin, M. and Foreman, D. 1991. (ред. Стів Чейз). Захищаючи Землю: діалог між Мюрреєм Букчином і Дейвом Форманом. Бостон: Саут-Енд Прес, с. 12-13.
5. Ely. J. 1994. “Лібертаріанська екологія та громадянське суспільство” Суспільство і природа 2: 3. Ely, J. 1996. “Ернст Блок, природні права та зелені” в Macauley (ред. 1996).
6. Кларк, Дж. 2005. “Вступ” у Циммерман М. та ін. Екологічна філософія: Від прав тварин до радикальної екології. Нью-Джерсі: Pearson Prentice Hall.
7. Clark, J. 1986. Анархістський момент: Роздуми про культуру, природу та владу. Монреаль: Black Rose Books, с. 212.
8. Гербер, Льюїс [Мюррей Букчин]. На шляху до визвольної технології. Архіви анархії (стаття написана в травні 1965 року), опублікована в Anarchos, № 2 (весна 1968) і № 3 (весна 1969). Електронний ресурс // URL: https://theanarchistlibrary.org/library/lewis-herber-murray-bookchin-towards-a-liberatory-technology.pdf (дата звернення: 01.10.23).
9. М. Букчин проводить відмінність між “соціальною екологією” (або іноді просто “екологією”) та енвайронменталізмом у низці різних формулювань упродовж 1970-х і 1980-х років. Одне з найбільш ранніх формулювань звучить так: “Екологія, на мій погляд, належить до широкого, філософського, майже духовного погляду на ставлення людства до світу природи, а не просто до наукової дисципліни або прагматичної техніки” (White, Damian, Bookchin: A Critical Appraisal. London: Pluto Press, 2008, p. 203).
10. White, Damian, Bookchin: A Critical Appraisal. London: Pluto Press, 2008, p. 25.
11. там само.
12. Bookchin, M. ‘Social Ecology Versus Deep Ecology: A Challenge for the Ecology Movement’ Socialist Review 18: 3, July-September 1988.
13. Букчин М. есе 6, 7 і 9 у наст. вид.
14. Букчин М. есе 1 у наст. вид.
15. Букчин М. есе 7 у наст. вид.
16. Там само, а також див. есе 2.
17. Там само.
18. Там само, а також див. есе 3, 4, 5, 6.
19. Див., наприклад, Ward C. Housing: anarchist approach. – London: Freedom Press, 1976, а також: Goodman, P., Goodman P. “Communitas. Means of Livelihood and Ways of Life”. – NY: Vintage Books. A Division of Random House; Освіта, дитинство та анархізм: розмовляючи з Коліном Уордом / під редакцією Кетрін Берк, Кена Джонса. Educational sociology, 1960, Routledge (2014) та ін.
20. Букчин М. Комуналістський проект, есе 1, цит. за: наст. вид.
21. Там само.
22. Наприклад, в есе 1 у наст. вид., розмірковуючи про громадян грецького поліса, під якими розуміли виключно чоловіків певного походження.
23. Див., напр: Ramnath, Maia: Decolonizing Anarchism, Bluestockings Books, 2012.
24. Незважаючи на те, що він відомий своєю підтримкою Угорщини у зв’язку з військовою агресією СРСР у 1956-му р. і загалом протестом проти колоніальних державних політик. Див.: White, Damian, Bookchin: A Critical Appraisal. London: Pluto Press, 2008, p.16.
25. Букчин М. есе 9 у наст. вид.

Автор: редакція AKRATEIA

Переклад – ПолітКом

Джерело тут