додому Рецензія СЮЗЕН ЗОНТАҐ: “КРАСА – ЦЕ, ЗВІСНО, МІФ”

СЮЗЕН ЗОНТАҐ: “КРАСА – ЦЕ, ЗВІСНО, МІФ”

211


1975 року Сюзен Зонтаґ опублікувала в американському журналі Vogue есе під назвою “Краса: як вона зміниться в майбутньому?”. Радикальні для того часу міркування про красу як про концепцію, що дозволяє чоловікам експлуатувати жінок, шокували читачів.

Ідеї, які здаються виразними і мають найбільшу притягальну міць, насправді суперечать самі собі. Одна з таких ідей – це свобода. Інша ідея – краса, ця немислима мішанина з настільки знайомих нам протилежностей: природне та історичне, первозданне і штучне, індивідуалістське і конформістське – навіть прекрасне і потворне. Краса як щось, що ми інтуїтивно відчуваємо (і цінуємо), асоціюється з природою. При цьому немає жодних сумнівів, що краса – це історичний факт. У різних культурах проявляються разюче відмінні одне від одного уявлення про красу. І при цьому в так званих примітивних або принаймні досучасних суспільствах краса має найрадикальніші штучні прояви. Депіляція волосяних покривів, забарвлення тіла, орнаментальне шрамування – це з найбезневинніших прикладів прикрас, а в інших культурах практикують більш серйозні каліцтва – губи-блюдця, сідниці, які випирають, розчавлення ступнів та інші схожі ідеали краси, які ми, зі свого боку, знаходимо немислимо і, поза сумнівом, безсумнівно потворними.

Зміст тут

Але всі уявлення про красу, навіть якщо вони здаються особливо збоченими і непорушними, в корені своєму крихкі. Ідеал краси в будь-якій культурі, яким би штучним або натуральним він не був, зміниться в результаті контакту з іншою культурою, а в разі насильницького вторгнення в культуру суспільство може різко втратити впевненість у власних стандартах краси – як показує статистика операцій зі зміни розрізу очей в Японії після Другої світової війни.

Інший парадокс. Вважається, що краса “дістається”. Але водночас ми припускаємо, що її потрібно домагатися. За красою потрібно доглядати, стежити, вдосконалювати її – за допомогою спорту, харчування, лосьйонів і кремів. Іноді її можна створити або зімітувати, за допомогою косметики і вдало підібраного одягу. (Остання надія, звісно, операція.) Краса – це сировина для мистецтва прикрашання, того, що в наш час стало “індустрією” краси. Красу визначають одночасно як дар – той факт, що одні люди народжуються вродливими, а інші ні, вбачають як одну з найкричущіших несправедливостей природи (або Бога), – і як стан самопокращення. Під фізичною привабливістю розуміють водночас природний стан жінки і мету, до якої їй потрібно наполегливо прагнути, щоб відрізнятися від інших жінок.

Це передбачає ще один парадокс. Бути красивим – означає бути неповторним, видатним. Але також бути красивим означає відповідати певній нормі чи правилу (“моді”). Парадокс пом’якшується, якщо згадати, що краса – це одна з тих ідей, подібно до істини і свободи, які отримують смисл за рахунок протиставлення (нехай і негласного) якійсь антагоністичній, негативній ідеї. Але наївно припускати, що “потворність” – це єдина протилежність “красі”. Насправді за логікою моди красиве навіть зобов’язане спочатку здаватися потворним. Більш неочевидна протилежність “красивого” – це “звичайне”, “вульгарне”.

У питаннях краси ми всі народжуємося селюками. Ми поступово засвоюємо, що вважається красивим, – а це значить, краси можна навчити. І навряд чи це такий урок, від якого ми починаємо прагнути до рівності. Краса – це класова система, що існує в рамках сексистського кодексу; її суворі процедури оцінювання і некероване роздмухування почуттів зверхності та меншовартості існують всупереч (а може, і через) разючу висхідну та низхідну мобільність усередині неї. Краса – це нескінченні соціальні сходи, сходження якими стає особливо важким через той факт, що в нашому суспільстві умови для вступу до лав аристократії краси постійно змінюються. На верхівці ієрархії перебувають “зірки”, і вони монополізують право на впровадження нових, зухвалих ідей краси, які потім підхоплює та імітує величезна кількість людей.

Деякі зміни в ідеалі краси насправді не зовсім зміни. Найчастіше нові на перший погляд стандарти краси підпорядковуються все тим самим цінностям. Коли більшість європейців і американців – зокрема жінок – працювали на вулиці, дуже біла шкіра була sine qua non, обов’язковою умовою для жіночої краси. Тепер, коли більшість людей працює в приміщенні, привабливою вважається смаглява шкіра. Видимі зміни в ідеалі краси приховують за собою абсолютну незмінність стандартів. Чим цінуються і блідість, і засмага, так це відсутністю асоціації з працею – це колір шкіри розкоші, привілеїв, відпочинку.

Інший приклад. За минуле століття ідеальною жіночою фігурою вважали все більш і більш худе тіло, особливо в стегнах, і причиною тому не випадкове зрушення “смаків”. Упродовж історії всі суспільства жили в умовах дефіциту, і оскільки більшість людей недоїдала, саме повнота (або навіть ожиріння) здавалася красивою. У безпрецедентно багатих їжею Європі та Північній Америці, де вперше в історії більшість людей їсть занадто багато, особливо відзначають саме стрункість.

Те, що багато стандартів краси тримаються на ознаках, які відрізняють “небагатьох” від “багатьох”, не означає, що всі ідеї краси в нашому суспільстві однакові і що не відбувається жодних цікавих змін. Краса в тому вигляді, в якому ми її розуміємо, живе відповідно до завдань суспільства споживання, а саме завданням створювати потреби, яких не було раніше.

На ранніх стадіях розвитку споживацтва, коли відносно небагато людей породжує попит, стандарти залишаються зухвало високими, снобістськими. Краса асоціюється з крихкістю, недоступністю, розкішшю, вишуканістю. Але в міру того як кількість споживачів починає стабільно зростати, стандарти неминуче знижуються. Тепер ми маємо менш аристократичних, менш меланхолійних моделей краси, які менше вселяють трепет.

Сара Бернар, Грета Гарбо, Марлен Дітріх були найвідомішими princesses lointaines, недоступними красунями; складно недооцінити, якою гіпнотичною владою над цілими поколіннями володіли їхні млосні, статичні пози та ідеальні обличчя. Зовсім не так захоплювали уяву і серця пізніші (надто пізні) представниці їхньої раси: пластикові принцеси на кшталт Грейс Келлі або Катрін Деньов, які, на мій смак, просто-таки надто красиві. (Судячи з того, що Келлі і Деньов призупинили або зовсім залишили свої кар’єри, можна припустити, що в нашому поколінні бути настільки гарними – це вже скоріше перешкода. Пограничний випадок – Фей Данавей, чия кар’єра в небезпеці через ту ж проблему. Щоб стати зіркою, їй доводиться шукати ролі, де вона може приховати свою красу).

Сьогодні ми маємо більш “природні”, “здорові”, різноманітні уявлення про красу, які говорять скоріше про активність, ніж про млосність. (Хоча активність – романтичні залицяння, спорт, подорожі – все ще асоціюється скоріше з відпочинком, ніж з роботою). 

Краса перестала бути ідеалом; вона стала більш індивідуальною. Ймовірно, ця зміна знизила для клієнтів краси рівень стресу з приводу неможливо високих стандартів. Але навіть у цій більш досяжній формі, за більш демократичних стандартів краси, їх все одно породжують “зірки”.

Мода задає стандарти за визначенням високі, навіть занадто високі – інакше вона не була б такою привабливою. Але при цьому нам кажуть, що ці стандарти доступні для всіх. Наскільки можливо демократизувати красу, не втративши її сили як ідеї, її шарму як парадокса? Не виключено, що всяка демократизація краси в нашій культурі ілюзорна – просто ще один оберт колеса моди. Мода одночасно звеличує ідеал і навмисне применшує його значимість. Навіть “природність” – у своєму роді театр; потрібно багато штучних зусиль, щоб виглядати природно. Орієнтуватися в красі на Лорен Гаттон, ймовірно, не простіше, ніж на Сару Бернар. 

Сучасні уявлення про красу як про щось природне і водночас театральне слідують тій ролі, яку краса та “індустрія” краси відіграють у суспільстві споживання. У Китаї, зразковому антиспоживчому суспільстві, абсолютно немає ідеології краси (спірне твердження навіть про час Мао – переклад.). У Радянському Союзі, прикладі суспільства на ранніх стадіях переходу до споживання, ідеологія краси або відсутня, або набуває ретроградної форми. Перші спроби створити радянську “моду” за нашими стандартами виглядають позбавленими смаку або пересічними, проте – а може, це одне й те саме – відображають старомодні буржуазні стереотипи про жіночність.

 Жителі СРСР нам здаються разюче байдужими до каліцтва – особливо до зайвої ваги, як можна зробити висновок із кількості відпочивальників на пляжах, які без сорому оголюють пишну плоть. Сприйнятливість прийде з розвитком суспільства споживання і, ймовірно, означатиме крок назад – принаймні тимчасовий – до більш рівноправного становища жінок (щонайменше на робочих місцях), яке переважає зараз у СРСР. Але ще не скоро (через скільки фінансово благополучних поколінь?) радянські люди стануть готові до прискіпливого підходу до ідеї краси, відточеного в нашому розвиненому суспільстві споживання.

* * *

Краса – це, зрозуміло, міф. Питання в тому, якого роду міф. Протягом двох останніх століть цей міф був в’язницею для жінок, бо асоціювався насамперед саме з ними. Ідея краси, яку ми успадкували, була вигадана чоловіками (на підкріплення їхньої претензії на більш значущі, менш поверхневі цінності) і все ще насамперед насаджується чоловіками. Це система, з якої чоловіки себе спритно виключили.

Але це поступово змінюється. Останнє десятиліття стало часом, коли чоловіча краса нарешті починає виходити з тіні. Міф про красу, як здається, повертається до нероздільності за статевою ознакою. Нині стандарти краси застосовують до чоловіків так само, як до жінок; чоловіки погоджуються на те, щоб інші сприймали їх, і самі готові сприймати себе як сексуальний “об’єкт”, а не як просто статевозрілих волохатих хижаків. Цей крок у бік єдиного стандарту (принаймні серед молоді) певною мірою робить міф про красу менш реакційним – а саме менш згубним для жінок.

Зрозуміло, що мода на унісекс – не дуже радикальне нововведення. Краса як поняття все ще рясніє відсиланнями до “жіночності”, навіть у свіжоколонізованому андрогінному світі чоловічої краси. Так, ступінь краси Девіда Бові залежить від того, наскільки його вигляд нагадує нам або по-новому інтерпретує красу Кетрін Хепберн. Але в чоловічого нарцисизму інші виміри, інша мораль, інші наслідки, ніж у жіночого. Це завжди добровільний вибір, а не зобов’язання, яке вважається частиною жіночої ідентичності.

Нині, коли стандарти чоловічої краси стають більш помітними, жінки починають бунтувати проти образу – насаджуваного їм нормативами краси – зніжених, гладеньких, гладкошкірих, таких, що нічим не пахнуть, пустоголових, милих іграшок. Хтось демонстративно ігнорує косметику. Дехто перестав голити ноги. Дедалі менше і менше дівчат користуються послугами перукарень. Для жінок, які вирішили більше не перекроювати себе, не намагатися в ім’я краси ставати витворами мистецтва, краса набула нового, полемічного сенсу – як феміністський слоган.

Слідом за афроамериканцями та їхнім зухвалим гаслом “Black is beautiful” феміністки заявили: “Women are beautiful”. Жінки відкривали для себе пригнічену в них свободу бути красивими, як чорні люди відкривали для себе стандарти неєвропеоїдної краси, більш “природні” для них.

Фемінізм, активно відкидаючи нав’язування жінкам стандартів краси – зі зрозумілих і вагомих причин, – просуває ідеї краси більш “природної”. Їм доводиться конкурувати з іншими уявленнями про красу, які залишаються впливовими і привабливими. Не дивно, що феміністська критика стала особливо актуальною і помітною в 1960-ті роки – в десятиліття, коли особливо розквітло і зайняло центральне місце поняття “стиль”. (Під тріумфом “стилю” в 1960-ті я маю на увазі, звісно ж, утвердження плюральності стилів.) Згідно з новими вільними стандартами, потворне – тобто дивне, екстравагантне – стало теж вважатися красивим.

“Природне” – це красиво. Але красиво і “неприродне”. Фантазія вирує. Усе змінюється.

Модифікації образів краси змінюють одна одну дедалі швидше й швидше, і можна з упевненістю передбачити, що жодне уявлення про ідеальне обличчя або фігуру не протримається протягом життя людини, а, найімовірніше, навіть зазнає неодноразових переосмислень тільки за період її дорослішання. (Будь-яка людина, старша за тридцять п’ять років, уже пережила кілька радикальних зрушень в ідеалах краси: від великих грудей у 1940-х і на початку 1950-х до хлоп’ячої фігури в 1960-х, від ретельно випрямленого волосся до бурхливого афро тощо).

Що, на мій погляд, важливіше, ніж якась конкретна зміна за останній час, то це широка обізнаність мас про мінливість стандартів краси. Те, що раніше було галуззю знань антропологів, істориків одягу, соціологів та експертів моди, тепер відомо всім. Кожен усвідомлює “відносність” краси: що в різних культурах краса виглядає по-різному і що в їхній власній культурі поняття краси має складну історію. Краса – це ідея, яка увійшла в епоху усвідомленості. Кожен стандарт краси вже народжується з розумінням, що він довго не проживе; що він усього лише “мода”.

У якомусь сенсі ми більше не можемо ставитися до краси так само серйозно, як колись. Але тепер ми вільні грати з нею. Канібалізація стилів минулого сучасною високою модою стає іронією. Одяг перетворюється на костюми. Факт впливу гомосексуальних віянь, що колись викликав незручність, тепер приймається як даність. В епоху невинності красу сприймали як вічну, справжню цінність. Потім прийшов наш час.

Нині все прагне розвіяти старий, статичний міф про красу як про щось незмінне. Журнали з дорогими фотозйомками, які формують і поширюють моду, несвідомо руйнують консервативну ідею краси – як і пильні критики індустрії моди на кшталт Блер Саболь. І культ моди, і його феміністська критика підривають стійкість міфу про красу. І краси стає тільки більше. У суспільствах, прихильних до “моди”, начебто дедалі частіше зустрічаються привабливі люди. Швидкість, з якою змінюються ідеї краси, – це не просто побічний ефект швидкого поширення інформації, можливого завдяки технологіям сучасного світу. Ця швидкість породжує якісне зрушення в нашому уявленні про красу, розкріпачуючи її, привносячи в неї більше індивідуального, більше провокаційного.

Краса продовжує ускладнюватися, ставати більш усвідомленою і схильною до хронічних (і частково вимушених) змін. Що, з феміністської точки зору, зовсім не погані новини. Це хороші новини і для естетів, для чуттєвих людей. Здається, вряди-годи інтереси моралістів (феміністських переконань) і естетів збігаються. І ті й інші виграють від того факту, що сама суть краси – тепер і в її мінливості теж.

ПерекладПолітКом

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я