додому Філософія Джорджо Агамбен: УРОК У ТЕМРЯВІ

Джорджо Агамбен: УРОК У ТЕМРЯВІ

152

א
Алеф
Позиція пророка сьогодні особливо незручна, і ті деякі, хто намагався зайняти її, часто здавалися позбавленими будь-якої на те підстави. Насправді пророк звертається в темряву свого часу, але, щоб зробити це, він повинен дозволити їй охопити себе і не сподіватися зберегти недоторканим – завдяки невідомо якому дару або чесноті – своє світло. 

ב
Бет
До кого звертається пророк? Прямо до міста, до народу. Особливість його звернення, однак, полягає в тому, що воно не може бути почуте, що мова, якою він говорить, залишається темною і незрозумілою. Дієвість його промови, по правді кажучи, це наслідок того, що вона залишається непочутою і в певному сенсі незрозумілою. У цьому сенсі пророча промова – дитяча, вона адресується до когось, хто свідомо не може її почути. У ній чітко видно необхідну співприсутність двох елементів – невідкладність звернення і його приреченість – якими визначається пророцтво.

ג 
Гімель
Чому промови пророка залишаються непочутими? Річ не в тім, що вони викривають пороки одноплемінників і темряву свого часу. Радше через те, що об’єкт пророцтва – це присутність Царства, його тихе втручання в кожну історію і кожен жест, його наполегливе перебування, тут і зараз, у кожному моменті. Сучасники не можуть і не хочуть побачити повсякденну близькість Царства – факт у тому, що вони живуть так, “ніби Царства не існувало б”.

ד
Далет
У якому сенсі Царство збувається, у якому сенсі воно присутнє в сьогоденні? Не так, як це роблять річ, група, Церква, партія. Царство завжди збігається зі своїм проголошенням, його єдина реальність – реальність промови, притчі, яка його висловлює. Поперемінно воно стає гірчичним зернятком, засохлою травою, сіткою, закинутою в море, перлами – проте не самими речами, що могли б бути позначені цими словами, а проголошенням, що воно сповіщає. Прийдешнє, Царство – це сама мова, що його проголошує.

ה
Хе
Тоді почути промову для Царстви означає випробувати на собі буйний потік мовлення – мовлення, що лишається прийдешнім і нечитабельним, першим і єдиним у душі, що йде невідомо куди й звідки; отримати доступ до іншого досвіду мови, до діалекту, ідіоми, що більше не відсилає ні до граматики, ні до імені, ні до лексики, ні до синтаксису – і тільки такою ціною воно проголошує й проголошується.

ו 
Вав
Випробувати на собі буйний потік мовлення означає прочесати проти шерсті довгий історичний процес, упродовж якого люди інтерпретували своє буття-мовцями як володіння мовою, винахід імен, граматичних правил, синтаксису, що дають змогу мові мати значення. Те, що було результатом старанної праці рефлексії та аналізу, у такий спосіб проектувалося в минуле як реальна передумова, наче граматика, сконструйована людьми, справді була споконвічною структурою мови. У цьому сенсі Царство – не що інше, як повернення мови до її діалектної та оглашаючої природи, за межами будь-якої мови або під нею.

ז 
Заїн
Той, хто втілює досвід цієї промови, той, хто тим самим є поетом, а не просто читцем, виявляє її підпис у кожному факті, навіть найнезначнішому, і свідчить про неї в кожній події та за будь-яких обставин, без тіні зарозумілості й емфази, немовби він виразно розуміє, що все, що відбувається з ним, зрозуміле згідно з проголошенням, відкидає будь-яке спотворення й будь-яку владу, стаючи для нього найближчим і водночас найвіддаленішим.

ח 
Хет
Туманність проголошення, нерозуміння, яке його промова породжує в тому, хто не здатний її почути, обертається проти того, хто її виголошує, відокремлює його від народу і навіть від власного життя. Тоді проголошення перетворюється на плач і прокляття, критику і звинувачення, а Царство стає загрозливим знаменням або загубленим раєм – чимось, що в жодному разі не має жодного відношення ні до близького, ні до теперішнього. Його мова більше не здатна проголошувати, тепер вона може тільки гордовито передрікати або скаржитися.

ט
Тет
Царство не є метою, яку необхідно досягти, прийдешнім кінцем земної чи небесної економії. Мова не про те, щоб придумати і сформувати більш справедливі інститути або менш тиранічну державу, і тим паче не про довгий і жорстокий перехідний період, після якого Справедливість восторжествує на Землі. Царство вже тут, скромне, повсякденне, але при цьому несумісне з можновладцями, які хочуть його спотворити й сховати, завадити його приходу або перетворити його на подію віддаленого майбутнього. Мовлення Царства не створює нових інституцій, тим паче не встановлює нового права: воно є відчуженою міццю, що всюди відкидає владу та інституції, включно з церквами чи партіями, що мають намір його представляти та втілювати.

י
Йуд
Досвід царства, таким чином, є досвідом могутності мови. Насамперед ця мова відрікається від мови. По-справжньому неможливо відкинути владу, яка править сьогодні на Землі, не відкидаючи мови, яку вони створюють і підтримують. Пророцтво – це усвідомлення сутнісно політичної природи ідіом, якими ми говоримо (звідси й незмінне співвіднесення поезії з політичною сферою).

כ
Каф
Зруйнувати якусь мову – найскладніше завдання, яке тільки є. Мова, яка сама по собі є нічим іншим, як набором мертвих літер, претендує – але в цій прагматичній функції її найбільша сила – на те, що містить усередині себе живий голос людей, шукає своє місце, життя й підґрунтя в голосі тих, хто говорить. Граматика, у будь-якій своїй царині, відсилає до прихованого голосу, який вона схоплює у своїх буквах і фонемах. Але в мові голосу немає. І ми живемо в той час, коли мова всюди оголює свою порожнечу й афонію, перетворюючись на балаканину або науковий формалізм. Ідіома Царства повертає голос до його місця, яке він має за межами мови.

ל
Ламед
Сфера застосування мови – це місце безперервного конфлікту між промовою і мовою, ідіомою і граматикою. Настав час звільнитися від упередження, згідно з яким мовлення – лише втілення, скрупульозне застосування мови, наче ця остання передувала їй як субстанціальна реальність, і немовби, щоб говорити, ми мусимо щоразу відкривати граматичний довідник або консультуватися зі словником. Очевидно, мова існує тільки в її використанні. Чим тоді є це використання, якщо воно не вірне й підпорядковане здійснення мови, а навпаки її подолання – чи, радше, її захисників, які, всередині або зовні нас самих, стежать, щоб те, що ми говоримо, щоразу відтворювалося у формі мови та збігалося з нею?

מ
Мем
У Данте конфлікт розгортається, з одного боку, між вульгарною мовою та мовою граматики, з другого, між вульгарною мовою міської бідноти та її прославленим варинтом. Це двозначне, небезпечне й невпинне протистояння, в якому ідіома завжди вже перебуває в процесі падіння в мову; так вульгарна латина з часом, приспавши увагу поета, стала італійською мовою. Проводячи паралель, сьогодні діалекти посіли для нас місце вульгарної мови, вони знову стали промовою, що “приходить звідти, де немає ні письма, ні граматики”.

נ
Нун
Ми називаємо діалектом – неважливо якої мови – використання мови й думки, що б’є ключем, поетично спрямовує мову не до іншої граматики, а до певної мови, якої бракує, котра, тим не менш, наче духмяна пантера, засвідчена й проголошена в кожній мові та кожній мові.

ס
Самех
Що ми робимо, коли говоримо, якщо не приводимо в дію лексику і граматику мови, артикуляцію голосу в іменах і реченнях? Говорячи, ми входимо у відкритість, дозволяємо речам з’являтися в їхньому бутті – виставленими-напоказ і, водночас, у їхній прихованості: висловлювані, але завжди не висловлювані; ті, що перебувають, але завжди як об’єкт. Але, однак, ми одразу ж забуваємо про це: речі, про які ми говоримо, приховують той факт, що ми перебуваємо в процесі говоріння, вони стають об’єктами дискурсу і комунікації, але служать відкритості і Царству. Це падіння в означальний дискурс водночас не переносить в іншу царину: все збувається в мові, в наших словах, які одночасно є промовою Царства й об’єктивувальною мовою, діалектом і граматикою. Те, що йде-і-приходить від одного до іншого, узяте в тій самій фігурі й тій самій гармонії, у розбіжній згоді, – суть поезія.

ע
Аїн

Імена не висловлюють речі: вони кличуть їх у відкритість, замикають їх у власній явленості. Речення не передають повідомлення: буття-білого-снігу не є змістом речення “сніг білий”, яке ми ніколи не вимовляємо нейтрально. Буття-білого-снігу – це його різка, радісна, непорочна поява перед очима зимового ранку. Мова про подію, не про факт. В іменах і реченнях ми йдемо за межі імен і речень, аж до точки, де речі з’являються в безіменному моменті свого володіння ім’ям, нечувані у своєму бутті-висловленими, як чутливий і невідомий бог.

ДЖОРДЖО АҐАМБЕН, філософ

Травень 2018 (Giorgio Agamben. Leçon dans les ténèbres // Quand la maison brûle. Éditions Payot & Rivages, 2021, Paris, p. 25-34)

ПерекладПолітКом

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я