Американський філософ Томас Нагель рецензує нову біографію свого вчителя – британського філософа Джона Остіна.
Серед філософів ХХ століття Джон Ленґшо Остін не є такою культурною знаменитістю, як Гайдеґґер, Расел, Сартр чи Вітґенштайн. Але протягом тривалого часу після закінчення Другої світової війни він залишався провідною фігурою школи філософії повсякденної мови, яка не тільки панувала в Оксфордському університеті, але й досягла суттєвого впливу в англомовному світі, на багато років змінивши методи роботи аналітичних філософів. Остін помер від раку 1960 року у віці 48 років.
Хоча за життя він опублікував лише кілька статей, ми також маємо значний обсяг посмертних публікацій, що відображають філософські ідеї Остіна, талант його особистого впливу та його значення для історії філософської думки. Події, сучасником яких був Остін, перетворюють його на природний об’єкт для інтелектуальної біографії. Але книга М. У. Роу – це не просто інтелектуальна біографія. Автор виявив, що Остін був одним із найважливіших офіцерів військової розвідки союзників під час Другої світової війни – він керував командою, яка займалася підготовкою до висадки в Нормандії. Більше третини книги присвячено п’яти рокам служби Остіна в армії та заслугам, про які він нікому не говорив, навіть своїй дружині.
Роу написав чудову книгу, наскільки вичерпну, настільки ж захоплюючу. Він зробив три речі. По-перше, у книзі подано докладний звіт про філософський розвиток Остіна: його біографію, його роботи, його академічну кар’єру та вплив, який він зробив, що супроводжується на кожному етапі проникливими інтерпретаціями та критичними зауваженнями. Роу і сам показує себе чудовим філософом. По-друге, у книзі представлені результати кропіткого архівного дослідження кар’єри Остіна у розвідці, чим саме він займався за завданням британської та союзної розвідки на території Західної Європи та Північної Африки. Книга цікаво визначає, як працює військова розвідка, і яку роль вона грає при плануванні кожної військової операції – день висадки в Нормандії, «день Д», дано як яскравий приклад. По-третє, Роу представляє психологічний портрет Остіна і показує, яку роль відіграли його особисті якості для наукової та військової діяльності.
Остін з самого початку був блискучим молодим вченим, який здобув класичну освіту, і був обраний кандидатом на премію All Souls College у 1933 році, через рік після Ісайї Берліна. Але, якщо не брати до уваги дружби з Берліном, він так і не скористався тією свободою, яку надавав All Souls College. Через два роки він влаштувався до Magdalen College викладав загальні курси, а потім читав лекції по філософії Ляйбніца та Арістотеля. Лише поступово він знайшов свій шлях у філософії. У 1936 році він та Берлін організували дискусійний клуб із числа академічної молоді, куди увійшов ще й Альфред Айєр.
Яскравий огляд логічного позитивізму у книзі «Мова, істина і логіка» (1936) вже зробив його знаменитістю. Але Остіну логічний позитивізм був не до душі. Вкрай різко, що згодом стане для нього характерним, він наполягав на тому, що позитивізм надмірно спрощував як мову, так і пізнання, які були надто складні та різноманітні, щоб їх можна було узагальнити в такій небагатій теорії, але у відповідь тоді він не міг запропонувати нічого конкретного з свого боку.
У дискусіях, що тривали до кінця 1939 року, розшифровки яких поки не опубліковані, Роу вже знаходить зачатки більшості тих проблем, які згодом будуть цікавити Остіна, і які лягли в основу поствоєнного філософського проекту Остіна. Найбільш важливою тезою Роу є те, що Вітґенштайн, який тоді працював у Кембриджі, вплинув на Остіна, але досі цей вплив не визнавався. Перш за все йдеться про те, щоб звертати пильну увагу на те, як функціонує повсякденна мова, а також діагностику традиційних філософських проблем як продукту неправильного вживання повсякденної мови.
На той час єдиними роботами Вітґенштайна, які перебували опубліковані, були два машинописні роздруківки надиктованих ним матеріалів, а саме «Блакитна книга» та «Коричнева книга», які копіювалися і поширювалися серед «посвячених». Незважаючи на те, що пізніше Остін сам заперечував будь-який вплив Вітґенштайна та Кембриджської школи, Роу наводить цілком правдоподібні докази на користь того, що Остін ознайомився з «Блакитною книгою» перед тим, як виступити з доповіддю під назвою «Значення слова» в Кембриджі у лютому 1940 року.
Війна поставила філософію на паузу. Остін продовжував викладати, доки його у липні 1940 року не мобілізували. Наступної весни він одружився на одній зі своїх учениць, Джин Куттс (Роу підтверджує відому історію про те, що він надіслав їй записку, до якої вклав новеньку жіночу хустку, в якій питав, чи її ця хустка). До початку 1941 року він працював у МІ-14, розвідувальному відділі військового міністерства, «який займався Німеччиною, німецькими окупаційними арміями та складанням досьє на старших німецьких офіцерів». Роу знаходить докази того, що Остін генерував розвідувальні дані про те, що німці висунули війська до Північної Африки, але це попередження було проігноровано британським командуванням на місцях, що призвело до катастрофічних наслідків. Незабаром його визнали головним спеціалістом МІ-14 з бойових частин Африканського корпусу Роммеля, але на момент перемоги Монтгомері над Роммелем під Ель-Аламейном у листопаді 1942 року Остін вже пішов.
Вступ Америки у війну наприкінці 1941 року призвів до «колосального підняття бойового духу», пише Роу, і планування вторгнення «раптово набуло контурів реальності». У березні 1942 року Остін отримав звання капітана, залишив МІ-14 і для виконання цього завдання був призначений керівником передового розвідувального відділу Генерального штабу.
«Хоча тоді це не було очевидно, — пише Роу, — призначення Остіна матиме далекосяжні наслідки, оскільки ця крихітна група із шести чи семи осіб стане, за словами одного з його майбутніх заступників, «маленькою імперією» [Остіна]. Значно збільшуючись у розмірах і розширюючи функціонал, відділ часто змінював назву… приміщення… мети (отримання інформації про французьке узбережжя, пошук інформації про армії, що обороняють Німеччину); та країни (Англія, Франція, Німеччина). Але його незмінно очолюватиме лише Остін, і це матиме велике значення протягом усієї війни. Я не знаю жодної іншої особистої вотчини у британській розвідці часів Другої світової війни з такою насиченою, довгою та різноманітною історією».
Група неофіційно отримала назву «Марсіани» і зберегла свою відособленість, навіть коли у 1944 році увійшла до підпорядкування верховного командування експедиційних військ союзників – SHAEF, яке розробляло операцію «Оверлорд» під керівництвом генерала Ейзенгавера. «Повна чисельність персоналу відділу була різною, – вказує Роу, – але вона становила десь від трьохсот до трохи менше п’ятисот співробітників».
Група виконувала безліч завдань. Одна з них полягала в тому, щоб «скласти архів усієї інформації прибережної розвідки – до глибини тридцяти миль – яка могла б мати відношення до вторгнення». Цікавили насамперед штучні оборонні споруди – позиції артилерії, мінометів, протитанкові загородження, доти, спостережні пости тощо – але ще одним завданням відділу було синтезувати і поширювати інформацію від інших розвідувальних служб». Дані включали аерофотозйомку, завдяки інтерпретації яких Остін став легендарним; інформацію від мереж французького опору, обсяги якої, що передавались таємними кур’єрами та поштовими голубами, приносили неоціненну користь; та від секретних рейдів командос.
Остіну також було дозволено працювати з інформацією, отриманою завдяки зламаній шифрувальниками «Ultra», сигнали розвідки, перехоплені в Блетчлі Парку. Його підрозділ також розробив докладний аналіз пляжів уздовж французького узбережжя: градус ухилу, межа припливу, характер піску, і того, що знаходиться під ним, яку вагу він витримає, рифи та скелясті бар’єри – все, що стосується питань висадки на берег важкої бронетехніки та важкоозброєних військ. Крім того, він поповнював актуальні дані про чисельність, якість, оснащення та керівництво німецьких оборонних підрозділів на узбережжі або на території, що прилягає до нього, на відстані кількох днів у разі вторгнення.
Як пише Роу, «відділ Остіна аналізував, узагальнював і передавав інформацію, отриману від кількох агенцій», ставши підрозділом, який мав «найповнішу інформацію всієї розвідувальної картини. А оскільки відділ готував матеріали для вилазок та розвідувальних операцій, йому довелося стати розвідувальною організацією, яка мала тісні зв’язки з бойовими частинами. Обидва фактори перетворили відділ «марсіан» на мозок розвідки операції для вторгнення».
Група також підготувала під керівництвом Остіна, комплект книжок під назвою «Invade Mecum» для розповсюдження приблизно десяти тисячам офіцерів, у яких містилася вичерпно докладна інформація про місцевість та карти всієї території Нормандії, де мали діяти сили вторгнення. Згідно з власним описом Остіна: «Кожен пакет включав карти основних автомобільних та залізниць, систем водопостачання, об’єктів енергетики, зв’язку, промисловості, сільського господарства та звалищ, інформацію про великі (з планами) та малі міста, в яких були включені такі розділи: загальне опис, населення, висота над рівнем моря, органи влади, пошта та зв’язок, залізничне сполучення, відстані по автомобільних та водних шляхах, електроенергія, газ, вода, каналізація, гаражі, промислові підприємства, житлові приміщення та лікарні».
Судячи з численних свідчень, ці документи виявилися неоціненними для військ загарбників (подібні ж документи були підготовлені також для Бретані та Па-де-Кале в рамках кампанії з дезінформації, покликаної тримати німців у невіданні щодо того, де відбуватиметься висадка).
З наближенням «дня D» відбувалися постійні зміни серед офіцерів старших за Остіна, у ланці командування. Остін, як пише Роу, був «єдиною високопоставленою фігурою, яка на власні очі спостерігала за розвитком розвідки французького узбережжя, з моменту її ефективного збору в березні 1942 року. Таким чином, він був єдиною людиною, яка наскрізь знала цю величезну кількість інформації, що має до справи, і засвоїла усі її взаємозв’язки та переплетення». Внаслідок всієї цієї колосальної роботи втрати союзників у «день D», виявилися набагато нижчими, ніж очікувалося. За оцінками, мало загинути або поранено до 30 відсотків, але фактична цифра склала 6,6 відсотка. Успіх висадки залежав від «точності розвідувальних даних дня D». Але Роу також зазначає і провали розвідки Остіна.
Найзначнішим був пляж Омаха-біч. Розвідка союзників (а не тільки підрозділ Остіна) вважала, що Омаху обороняє поганоозброєний батальйон «Ост», що має низький моральний дух, тоді як насправді її обороняв першокласний гренадерський полк за підтримки артилерії з двох додатковихбатальйонів. Розвідка втратила з уваги цей полк і думала, що він знаходиться на відстані тридцяти кілометрів. Висадка американців на Омаху планувалася з урахуванням слабкого опору і результатом стала катастрофа з найвищим рівнем втрат серед усіх секторів.
У міру того, як війна добігала кінця, Остін перемістився слідом за штабом Ейзенгавера до Франції, а потім допоміг демонтувати тимчасовий уряд Німеччини, сформований після самогубства Гітлера. Попри користь, яку Остін приніс, він отримав лише звання підполковника. За словами Роу, для вищого звання майже завжди було необхідно безпосередньо вести війська у бій; проте Роу підозрює, що роль могли зіграти і особисті чинники. Остін був незмінно поштивий і прихильний до тих, хто був нижче за нього по рангу, але колючий і часто неввічливий з керівництвом. Одного разу під час одного з брифінгів у присутності Ейзенгавера у відповідь американському генерал-лейтенанту, який висловив сумнів, Остін сказав: «Проблеми з вами, старшими офіцерами, завжди одні й ті самі. Ви намагаєтесь бігти, перш ніж навчитеся ходити. І йти, перш ніж стояти».
Остін повернувся до Оксфорду і до філософії восени 1945 року. Роу стверджує, що його військовий досвід вплинув на його особистість і його підхід до предмета. До війни він був скромним вченим-одинаком. Тепер він був «набагато відверто амбітний: йому подобалося мати владу та вплив в армії, і тепер він хотів влади та впливу у своїй академічній кар’єрі». Але найважливішим було те, чого навчила його військова розвідка щодо методів. Тепер він знав, що командна робота необхідна для набуття знань, і зрозумів, що його природний авторитет та володіння деталями зробили його дуже ефективним лідером.
Він знав, як розбити проблеми на дрібніші компоненти, розділити завдання їх вирішення між багатьма людьми та отримувати найкращі результати у колективній роботі. Роу бачить у цьому імпульс філософської програми, яку Остін розпочав після війни. Він також підозрює, що це була реакція на крайності 1930-х років: «Люди стали з підозрою ставитися до великих ідей та масштабних заходів в цілому – особливо до тих, що могли викликати романтичний запал і фанатизм – і повірили у скептичний, плюралістичний, позбавлений ілюзій реалізм».
Остін, з його класичною освітою, завжди був чутливий до тонких відмінностей між словами, і тепер використав цю здатність для дослідження ресурсів повсякденної мови, щоб визначити ті галузі дискурсу, які його особливо цікавили. Деякі були пов’язані з традиційними філософськими темами: знання та сприйняття; вчинок та свобода волі; відповідальність (через вивчення мотивів). Але Остін був також зачарований багатьма мовними деталями як такими, і в 1947 зібрав групу професорів філософії, в основному молодших за нього самого, для колективного проведення досліджень.
Вони зустрічалися в суботу вранці під час семінарів, і хоча ця група втілювала в життя філософський ідеал Остіна як спільного підприємства, він контролював порядок денний і хід роботи, як він це робив із «марсіанами». Остін сказав, що це дало йому «те, чого філософія так часто вважається позбавлена, – задоволення від відкриттів, задоволення від співпраці та задоволення в результаті досягнення мети». І його метод надихнув ціле покоління оксфордських філософів. Але виявляв він і волю до влади: у публічних дискусіях часто був саркастичний і зневажливо ставився до тих, хто з ним не погоджувався. Він міг бути дуже кумедним, але його різкий стиль провокував і так наелектризовану атмосферу академічної філософії. «Ми всі його боялися, – якось сказав Ґілберт Райл, – хоча небагатьом з нас вистачає сміливості визнати це».
Остін наполягав на тому, що лінгвістична феноменологія дала нам знання не лише про слова, а й про речі, для яких слова використовуються, оскільки відмінності, виявлені в природній(повсякденній) мові, втілюють колективну мудрість поколінь практичної взаємодії зі світом. На основі деяких коротких, але гострих метафілософських зауважень, Роу вважає, що Остін запропонував триетапну модель філософського дослідження, яка могла б показати, як його метод працює і чим він важливий.
«Перший етап – це ретельне феноменологічне дослідження всіх концепцій, пов’язаних з певною сферою… Другий етап – побудова теорій, що пояснюють дані, виявлені на першому етапі. Третій починається, коли знайдено відповідний метод дослідження предмета та починається реальний прогрес у вирішенні її основних проблем. На цьому етапі проблема та її дослідження перестають цікавити філософа і стають новим предметом із новою назвою».
Метою першого етапу є безпосередній збір лінгвістичних даних, якомога ретельніший і докладніший, замість того, щоб керуватися вже існуючими рішеннями основних проблем або теоріями в даній галузі. (На полях дискусії про мотиви вчинків, Остін каже: «Якби було чудово, якби подібні польові дослідження провели, скажімо, в естетиці; як було б чудово на якийсь час забути про прекрасне і замість цього зайнятися вишуканим чи похмурим»). Подібне помітно контрастує з методом Вітґенштайна, який пропонував починати з головних філософських питань та намагатися виявити їхнє джерело у мовній «магії».
Єдиний випадок, коли Остін сам безпосередньо перейшов до другого етапу побудови теорії, стався з тим, що він називав перформативами – використанням мови не для того, щоб робити твердження, істинні чи хибні, а для того, щоб щось робити, діяти. Наприклад: «Я обіцяю заплатити вам наступного тижня»; «Я беру собі цю жінку за дружину»; «Я називаю цей корабель «Королева Єлизавета»»; «Я дарую і заповідаю свій годинник братові»; «Тримаю парі на шість пенсів, що завтра буде дощ».
Систематичне дослідження та аналіз Остіном складної лінгвістичної теорії мовлення як форми дії, було представлено як лекція Вільяма Джеймса в Гарварді у 1955 році та опубліковане посмертно під назвою «Як робити речі за допомогою слів». Це його найголовніший теоретичний внесок у філософію мови. І, можливо, він думав про це як про крок до реалізації більшого проекту – третій етап Роу. Наприкінці своєї статті 1956 року «Якщо і можливо», Остін пише:
«Чи можемо ми позбавити себе надії на те, що завдяки спільним старанням філософів, граматиків та інших дослідників мови, майбутнє століття готує, нарешті, народження істинної та всеосяжної науки про мову? Тоді ми зможемо позбавити себе ще однієї частини філософії (що навряд чи завдасть їй великої шкоди) єдиним способом, яким ми тільки і можемо її позбутися — просуваючи її щаблем вгору».
Восени 1958 року Остін відвідав Каліфорнійський університет у Берклі. Йому подобалися Америка та американці – там не було класової жорсткості та конкуренції, яка властива Англії. Його всерйоз спокусила пропозиція переїхати до Берклі назавжди, але дружина була проти. Питання так і не було вирішено, оскільки, повернувшись до Оксфорду восени 1959 року, він захворів, і в грудні у нього діагностували запущений рак легень. На наполягання дружини йому не повідомляли, що жити йому залишилося недовго. Він і сам не хотів ставити надто багато запитань, і дізнався, що його хвороба невиліковна, лише за кілька днів до смерті 8 лютого 1960 року — гіркий кінець для блискучого офіцера розвідки.
«Я був одним із останніх учнів Остіна; як професор моральної філософії він був моїм науковим керівником на бакалавріаті. Я складав іспити навесні 1960 року, вже після його смерті, але він допомагав і надихав мене під час підготовки моєї дипломної роботи, я відвідував усі його лекції та семінари. Зрештою, коли він перестав ходити до університету, я ходив спілкуватися з ним до нього додому. Він проходив променеву терапію, і було незвичайно бачити його у вільній сорочці, без обов’язкового темного костюма та краватки. Я знав, що він хворий, але його смерть стала для мене шоком».
Книга Роу надає блискучий коментар до всіх творів Остіна і завершується справедливою оцінкою його філософської спадщини, яка залишається важливою, навіть незважаючи на те, що «філософія повсякденної мови та лінгвістична феноменологія назавжди пішли в минуле». Сьогодні ніхто не займається аналізом тонких вербальних відмінностей, а філософські дослідження, як і раніше, керуються потягом до основних питань.
Але хоча пильна увага до мови, можливо, і не призведе до вирішення філософських проблем, вона залишається цінним інструментом аналітичної філософії, але власні лінгвістичні ідеї Остіна зберігають свою цінність й нині. Як пише Роу наприкінці своєї книги:
«Остін прожив лише тридцять років дорослого життя – можливо, половину від того, на що він розраховував – і в нього мало було можливостей для перегляду чи розвитку своїх ідей. Але за ці тридцять років він зробив дві кар’єри видатного міжнародного значення в абсолютно не пов’язаних один з одним сферах. Дуже мало хто може похвалитися подібним досягненням».
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
