Для того щоб була людина свобідна, потрібні принаймні двоє. В античній філософії проблема свободи не вважалася фундаментальною, хоч філософія якраз і починалася зі свободи запитування. Людина є єдиною істотою, здібною запитувати, на все відгукуватися, на все відповідати і пізнавати космос як «рідний дім» свого буття.
Людина провіденціальна до свободи, тому що тільки вона здібна все і про все говорити, і тим самим про все запитувати. Згідно грекам, людина є істотою, що говорить, і свобода виражається в природі, а все природне має своє призначення й свою долю.
Пізніше філософія продовжила цю лінію мислення. Як, писав французький філософ Ж.-П. Сартр: «Людина засуджена бути вільною» [цит.]. Свобода є долею людини, і цією долею він відрізняється від всього природнього. Завдяки людині існує наш світ, поза цього світу немає ніякої свободи і в тому числі світу в сенсі світобудови. Людина своїми силами і завдяки саме собі забезпечила центральне положення в світі, так і в історії. «Особистість дорожче всього тілесного космосу», як проповідував св. Августин.
Тільки у свобідній особистості сутність людини завершується і визначається. Особистість робить людину не тільки homo sapiens, але й відповідальною. Свобода передусім це відповідальність. А ще, як пише А. Камю: «Свобода — це, у першу чергу, не привілеї, а обов’язки» [цит.]. А З. Бауман вважає, що «свобода народилася як привілея і з тих пір завжди нею залишалась» [цит.], міркуючи про соціальні відносини і проводячи межу через її відмінності. Він пише, що з самого початку й нині, свобода означає спів-існування двох різних соціальних станів, де «придбати свободу, бути свобідним означало піднятися з одного, нижчого, соціального стану в інше, вище» [цит.]. Певні люди можуть бути свобідними, оскільки існують форми залежності, яких вони прагнуть уникнути.
Виходить, що свобода — це відповідальність і обов’язки! Адже якщо ми приречені бути вільними, то уникнути й втекти від своїх обов’язків та відповідності не вийде. А ось Кант писав про обов’язок як officia virtutis (обов’язки чесноти) і визначав релігію як «знання всіх наших обов’язків у вигляді божественних заповідей» [цит.]. Хоча, за Кантом, моральний суб’єкт своїм власним розумом вирішує, які, власне, моральні чи етичні принципи йому прийняти. Але людина влаштована так чином, що завжди прагне стати чимось іншим.
Як вважає Г. Плеснер, людина може дистанціюватися від своєї життєвої середини, і, зокрема, усвідомити себе як Я в тілі, так і як Я поза тілом [цит.]. Свобода може паювати, і може розділяти. Також можна підкреслити, що свобода по суті, це риса суб’єкта, де певна об’єктивізація неможлива. Людина не може одночасно бути і свобідною, і не-свобідною. Людина повністю і завжди свобідна або її немає. І Сартр продовжує: «Свобода – це якраз ніщо, яке міститься в серці людини і яке змушує людську реальність творити себе, замість того, щоб бути» [цит.].
Свобода для Сартра — це свобода свідомості, вільний вибір моральної чи духовної позиції. Людина обирає навіть тоді, коли відсутній сам акт вибору. Людина вільна сама генерувати свою сутність. Вона приречена бути вільною, але в суспільстві обмежена інтересами інших людей. Тому кожна людина це особистість, і від народження кожна людина — унікальна. Якщо свобода є атрибутом особистості, то без свободи немає й особистості.
На думку М. Бердяєва, особистістю не народжуються, вона твориться Богом. «Особистість є цілісність і єдність, що має безумовну і вічну цінність» [цит.]. Інакше кажучи, якщо ми будемо вбачати в кожній людині особистість, то буде зникати певна розмежованість, і тоді ідея особистості скасує ідею раба. Підкреслю, що нині ми гостро потребуємо особливу метафізику поваги і, зокрема, один до одного. Людина співвіднесена з іншими і тільки в Іншому знаходить самого себе.
На думку Х. М. Вегаса, свобода обмежена в трьох аспектах. В онтологічному аспекті — вона нав’язана, необхідна; в психологічному аспекті — свобода людини обмежена тому, що й наші власні можливості вибору обмежені; і в моральному аспекті свобода обмежена тому, що вузьке коло можливостей має і ще певні обмеження, бо не всі можливості рівнозначні для нас; одне нас притягує, інше — відштовхує, а до третього — ми байдужі [цит.].
Онтологічно людина свобідна і моральна, хоча й формально. І тому в силу трансцендентної відкритості свого духу, особистість знає про свої обмеження. Як вважає Вегас, свобода не притаманна людині як така, але є властивістю однієї із здібностей людини — волі.
До речі, Х. Арендт в роботі «Що таке свобода?», відстоює тезу, що свободу потрібно відрізняти від волі і суверенності, але тут філософиня посилається більше на реалії грецького поліса. Світ як ідея є тотальністю, в якій особистість свобідна і мислить, але й тим самим жити справжнім життям. Людина як ідея є істотею, яка визначається дійсною свободою, як вважає Кант в «Критиці здібності судження». Хоча Кант і казав, що існування самого Всесвіту «являється виключно ідеєю», то предметно уявити світ в цілому неможливо.
З іншого боку, феномен особистості можна розглядати і в соціальному вимірі, як про це пише З. Бауман: «Свобідний індивід – це аж ніяк не універсальний стан людського роду, а продукт історії і суспільства» [цит.]. Тобто автор говорить про те, що індивідуальну свободу ми не можемо і не повинні приймати та розглядати як даність, оскільки свобода з’являється разом з конкретною моделлю суспільства. З. Бауман впевнений, що наше сучасне, постмодерне суспільство, радикально відрізняється від усіх попередніх форм людського існування.
«Свобода – це влада, оскільки є інші – ті, хто залежні» [цит.]. При цьому, наголошує філософ, існують певні «втаємничені» сили глобалізації, які нав’язують людині певні розуміння невизначеності свободи як блага і тому й існує гіпервпевненість особистості в «найкращий світ».
На думку З. Бумана, всі побудовані в культурі мости, які з’єднують людину з вічністю, були повністю зруйновані.
— Але це не точно!
Ілюстрація — елемент картини «Уявні міста» Карлоса Пардо (1968; джерело).
Джерело: Koine
