Домой Философия Час на подумати!

Час на подумати!

31

«Єдине, що мені належить і чим я справді можу керувати це час. І те, на що я його витрачаю — це лише моя відповідальність». 

Це цитата, з книги одного українського управлінця. І мабуть я таки маю заперечення.

Отже, історія управлінця така. Сім’я київських інтелігентів. Після хорошого київського універу одразу на хорошу роботу у великій компанії, а потім ще у кілька таких же. 20 років безперервної праці і книга про успіх.

В принципі, все вірно. Якраз такі люди і мають писати книги про успіх. Ефективні. Чітко розписаний графік, максимально збалансований від ранкового пробудження, стабільно якісного лате в кав’ярні внизу. Задоволена втома після продуктивного 10-16 годинного робочого дня і врешті вихідні, такі ж проактивні, з подальшим плануванням відряджень і спічів на наступний тиждень, місяць і рік.

Просто, я мабуть не такий. Скільки себе пам’ятаю на такій роботі, я завжди мріяв лише про свободу. Про волю. Коли це все скінчиться, я викину ту краватку, звалю геть із цього столичного офісу і буду найбільшим у світі ледарем-дауншифтером. 

Мене і досі інколи трясе від фрази «ходити на роботу». І коли я краєм вуха чую офісні розмови десь у кафе на обіді. Я розумію, що посидів би там лише заради спогадів.

При чому, як мабуть багато хто з вас, я ходив на роботу, як на свято. Щоб заробляти гроші. Бо це по суті нерідко якраз і було головним фактором, заради чого і була та робота. 

А ще заповнення мого часу. Та хвалена ефективність та продуктивність. Час, який стискався під тиском списку завдань насипаних і згори, і знизу. 

Яке ж щастя коли весь день заповнений. І летиш висолопивши язика, з пістоном в задниці від шефа. Або ти сам шеф і всі навколо мудаки і ти мусиш все за них. 

Ой вибачте. Не так. Ми ж типу ефективні. Зараз вже все етично. Дедлайни, спрінти, трело, апруви. Гіпотези і півоти… воронки, KPI. А вже потім пістони!

***

«Коли ви перестанете ходити на роботу і гроші перестануть для вас бути головним фактором, у вас з’явиться стільки часу, що ви не будете знати, що з ним робити.»

Колись так сказала одна жінка з Емвею. Вона була там діамантовим продажником. Я слухав її на касеті, перемотував і слухав, на зйомній однушці, молодий ще татко з першим немовлям на руках. Яке так мирно сопіло мені на вухо і валило мене в обідній сон.

І що я точно мріяв, так це не заповнювати цей час різною суєтою.

Час на подумати!

Ні, спочатку не так. Спочатку, після такої роботи ти біжиш розвивати бурну діяльність. Ге-гей! Будувати дім, шукати землю під нього, робити якісь свої проєкти, їздити носитись на різні курси, тренінги.

Повільне життя, де повно часу, насправді лякає. Особливо, коли ти був ось таким ракета-управлінцем, гасив пожежі, запускав стартапи і все горіло під ногами.

У мене навідміну від цього менеджера з книги, між такими роботами були перерви. І скажу я вам це не прості такі епізоди. 

Я з родини управлінців!

Колись стара номенклатура працювала так нон-стоп до пенсії, а потім просто йшла і вмирала. Забута, вимордована і вигорівша.

Зазвичай ті близькі мені люди-кар’єристи в такі епізоди без роботи заходили в запой, глибоко і довго. І тяжко. А я приходив і збирав і виносив пляшки. Балкони пляшок.

Бо не було нічого страшнішого, ніж не мати роботи.

Я якось відносно рано відмовився від цієї затії. Хоча тепер розумію, що це було, як ліки для них. Бо розігнаний мозок управлінця, не може жити повільно. Ось у чому проблема.

На чому сидять сучасні управлінці, як правило на енергетиках. Переважно всі дофамінові наркомани. Це їх право. 

Пустоту у часі треба чимось заповнювати. І знаєте, я помітив, що люди з великого міста, які з’їхали на землю, насправді теж не сповільнились. Вони просто накинули собі інший формат задач. 

Лиш зовсім небагато таких, які залишили собі волю і той виклик. Бути з самим собою і тим вільним часом.

Так, я почав писати про це, про свої стани страхів, тривог і тд, які я проживаю. Я їх аналізую, щоб пізнати потреби.

О так, я хворію мабуть від цього. М’язи напружуються, перетискають мені мозок. Щоб я про це не думав. А я думаю.

Що ж мене так тригерить у тій чи іншій ситуації. Бо мало чомусь тих, хто пише книгу після того, як хотів все, досяг всього, і от тепер всьо. 

Ви думаєте таких мало? 

Кожен другий дауншифтер, хто з’їхав за місто чи десь в Дахаб. Є такий термін у світі, рання пенсія, колись я вже писав про це. 

А так, розвію ще один міф. Тут хтось рахував скільки ж то треба грошей, щоб типу ні за що в житті не думати. Малювали там 20 млн$. І мені трохи смішно з того. Бо, насправді взагалі не в грошах справа. А в страхах. Це страх розміром в недосяжні мільйони не дозволяє, не пускає відбитись ногами від берега більшості усіх тих менеджерів — від роботи, яка насправді і наповнює змістом і є по суті тим життям.

Хоча ж всі розуміють досить чітко, що цінність такого життя досить примарна. Як в принципі і будь-якого іншого. Одиниці, хто залишиться в історії. І вже точно не своїми статками чи мармуровими поховальнями.

От хто згадає всіх решту менеджерів? Чи їх час. Коли прийде новий, молодий, більш амбітний, енергійний і напише більш ефективну книжку. Вже не про лате, а якийсь ранковий веганський смузі з іще вищим індексом ефективності використання часу. А ще ж є китайські менеджери, японські. Взагалі не сплять.

Моя архаїчна формула — інвестувати цей час в сім’ю. Бути з дітьми, рідними частину якусь свого життя. Це велика розкіш, бо там все дуже повільно. Там дешевше няньку найняти.

А десь можливо обов’язок. Особливо в епоху пандемії.

Але це лиш моя історія. І насправді я не вважаю її універсальною. Обставини керують моїм часом. Я не один у цьому світі, у мене є родина, яку треба підтягувати. Якось так.

Саме тому я намагаюсь також вивести ідею часу на спільноту однодумців, яка може стати сім’єю. Бо так нерідко буває, що родина просто не можлива для простого життя. Не закриває всі соціальні потреби.

Інколи, у мене виникає це риторичне питання, де там час у супер ефективних на саме бути з рідними чи такою спільнотою. Бо щось не знайшов поки в главі про час. Це без критики. Я взагалі поважаю вибір бути самому і як там у цитаті «це лише моя відповідальність, на що я його витрачаю».

У моєму випадку нажаль не лише моя. Бо є ще крім мене ті, хто на ногах дуже слабо стоїть. Можу забити звичайно на них. Але типу не можу. Бо мій час теж прийде, і просто вийти у вікно в такий момент, мабуть буде не мій вибір.

І от ще думаю…

Ефективне використання Часу —  це все ж історія мегаполісів. І тих хто возить його, мегаполіс, із собою. Сидить з ним в заторах, бронює столики, виборює місце в кар’єрній драбині.

І мабуть столиця чи великий мегаполіс може жити таким ультра точним вимірюванням свого часу, коли всі ресурси країни стягуються, щоб забезпечувати рівень життя топів з максимально ефективним ресурсом. 

Але темна сторона там теж є. Бо буває дідусь Альцгеймер приходить і сідає у сусіднє крісло. А його не запрошували. 

Де той баланс, я поки не знаю.

Та принаймі у мене є ще час на подумати. А у вас він є?

#часнаподумати #бутисобою #антиефективність #простежиття

Автор: Максим Залевський

Джерело: Facebook

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь