Домой Философия Час на подумати!

Час на подумати!

34

«Єдине, що мені належить і чим я справді можу керувати це час. І те, на що я його витрачаю — це лише моя відповідальність». 

Це цитата, з книги одного українського управлінця. І мабуть я таки маю заперечення.

Отже, історія управлінця така. Сім’я київських інтелігентів. Після хорошого київського універу одразу на хорошу роботу у великій компанії, а потім ще у кілька таких же. 20 років безперервної праці і книга про успіх.

В принципі, все вірно. Якраз такі люди і мають писати книги про успіх. Ефективні. Чітко розписаний графік, максимально збалансований від ранкового пробудження, стабільно якісного лате в кав’ярні внизу. Задоволена втома після продуктивного 10-16 годинного робочого дня і врешті вихідні, такі ж проактивні, з подальшим плануванням відряджень і спічів на наступний тиждень, місяць і рік.

-ads-

Просто, я мабуть не такий. Скільки себе пам’ятаю на такій роботі, я завжди мріяв лише про свободу. Про волю. Коли це все скінчиться, я викину ту краватку, звалю геть із цього столичного офісу і буду найбільшим у світі ледарем-дауншифтером. 

Мене і досі інколи трясе від фрази «ходити на роботу». І коли я краєм вуха чую офісні розмови десь у кафе на обіді. Я розумію, що посидів би там лише заради спогадів.

При чому, як мабуть багато хто з вас, я ходив на роботу, як на свято. Щоб заробляти гроші. Бо це по суті нерідко якраз і було головним фактором, заради чого і була та робота. 

А ще заповнення мого часу. Та хвалена ефективність та продуктивність. Час, який стискався під тиском списку завдань насипаних і згори, і знизу. 

Яке ж щастя коли весь день заповнений. І летиш висолопивши язика, з пістоном в задниці від шефа. Або ти сам шеф і всі навколо мудаки і ти мусиш все за них. 

Ой вибачте. Не так. Ми ж типу ефективні. Зараз вже все етично. Дедлайни, спрінти, трело, апруви. Гіпотези і півоти… воронки, KPI. А вже потім пістони!

***

«Коли ви перестанете ходити на роботу і гроші перестануть для вас бути головним фактором, у вас з’явиться стільки часу, що ви не будете знати, що з ним робити.»

Колись так сказала одна жінка з Емвею. Вона була там діамантовим продажником. Я слухав її на касеті, перемотував і слухав, на зйомній однушці, молодий ще татко з першим немовлям на руках. Яке так мирно сопіло мені на вухо і валило мене в обідній сон.

І що я точно мріяв, так це не заповнювати цей час різною суєтою.

Час на подумати!

Ні, спочатку не так. Спочатку, після такої роботи ти біжиш розвивати бурну діяльність. Ге-гей! Будувати дім, шукати землю під нього, робити якісь свої проєкти, їздити носитись на різні курси, тренінги.

Повільне життя, де повно часу, насправді лякає. Особливо, коли ти був ось таким ракета-управлінцем, гасив пожежі, запускав стартапи і все горіло під ногами.

У мене навідміну від цього менеджера з книги, між такими роботами були перерви. І скажу я вам це не прості такі епізоди. 

Я з родини управлінців!

Колись стара номенклатура працювала так нон-стоп до пенсії, а потім просто йшла і вмирала. Забута, вимордована і вигорівша.

Зазвичай ті близькі мені люди-кар’єристи в такі епізоди без роботи заходили в запой, глибоко і довго. І тяжко. А я приходив і збирав і виносив пляшки. Балкони пляшок.

Бо не було нічого страшнішого, ніж не мати роботи.

Я якось відносно рано відмовився від цієї затії. Хоча тепер розумію, що це було, як ліки для них. Бо розігнаний мозок управлінця, не може жити повільно. Ось у чому проблема.

На чому сидять сучасні управлінці, як правило на енергетиках. Переважно всі дофамінові наркомани. Це їх право. 

Пустоту у часі треба чимось заповнювати. І знаєте, я помітив, що люди з великого міста, які з’їхали на землю, насправді теж не сповільнились. Вони просто накинули собі інший формат задач. 

Лиш зовсім небагато таких, які залишили собі волю і той виклик. Бути з самим собою і тим вільним часом.

Так, я почав писати про це, про свої стани страхів, тривог і тд, які я проживаю. Я їх аналізую, щоб пізнати потреби.

О так, я хворію мабуть від цього. М’язи напружуються, перетискають мені мозок. Щоб я про це не думав. А я думаю.

Що ж мене так тригерить у тій чи іншій ситуації. Бо мало чомусь тих, хто пише книгу після того, як хотів все, досяг всього, і от тепер всьо. 

Ви думаєте таких мало? 

Кожен другий дауншифтер, хто з’їхав за місто чи десь в Дахаб. Є такий термін у світі, рання пенсія, колись я вже писав про це. 

А так, розвію ще один міф. Тут хтось рахував скільки ж то треба грошей, щоб типу ні за що в житті не думати. Малювали там 20 млн$. І мені трохи смішно з того. Бо, насправді взагалі не в грошах справа. А в страхах. Це страх розміром в недосяжні мільйони не дозволяє, не пускає відбитись ногами від берега більшості усіх тих менеджерів — від роботи, яка насправді і наповнює змістом і є по суті тим життям.

Хоча ж всі розуміють досить чітко, що цінність такого життя досить примарна. Як в принципі і будь-якого іншого. Одиниці, хто залишиться в історії. І вже точно не своїми статками чи мармуровими поховальнями.

От хто згадає всіх решту менеджерів? Чи їх час. Коли прийде новий, молодий, більш амбітний, енергійний і напише більш ефективну книжку. Вже не про лате, а якийсь ранковий веганський смузі з іще вищим індексом ефективності використання часу. А ще ж є китайські менеджери, японські. Взагалі не сплять.

Моя архаїчна формула — інвестувати цей час в сім’ю. Бути з дітьми, рідними частину якусь свого життя. Це велика розкіш, бо там все дуже повільно. Там дешевше няньку найняти.

А десь можливо обов’язок. Особливо в епоху пандемії.

Але це лиш моя історія. І насправді я не вважаю її універсальною. Обставини керують моїм часом. Я не один у цьому світі, у мене є родина, яку треба підтягувати. Якось так.

Саме тому я намагаюсь також вивести ідею часу на спільноту однодумців, яка може стати сім’єю. Бо так нерідко буває, що родина просто не можлива для простого життя. Не закриває всі соціальні потреби.

Інколи, у мене виникає це риторичне питання, де там час у супер ефективних на саме бути з рідними чи такою спільнотою. Бо щось не знайшов поки в главі про час. Це без критики. Я взагалі поважаю вибір бути самому і як там у цитаті «це лише моя відповідальність, на що я його витрачаю».

У моєму випадку нажаль не лише моя. Бо є ще крім мене ті, хто на ногах дуже слабо стоїть. Можу забити звичайно на них. Але типу не можу. Бо мій час теж прийде, і просто вийти у вікно в такий момент, мабуть буде не мій вибір.

І от ще думаю…

Ефективне використання Часу —  це все ж історія мегаполісів. І тих хто возить його, мегаполіс, із собою. Сидить з ним в заторах, бронює столики, виборює місце в кар’єрній драбині.

І мабуть столиця чи великий мегаполіс може жити таким ультра точним вимірюванням свого часу, коли всі ресурси країни стягуються, щоб забезпечувати рівень життя топів з максимально ефективним ресурсом. 

Але темна сторона там теж є. Бо буває дідусь Альцгеймер приходить і сідає у сусіднє крісло. А його не запрошували. 

Де той баланс, я поки не знаю.

Та принаймі у мене є ще час на подумати. А у вас він є?

#часнаподумати #бутисобою #антиефективність #простежиття

Автор: Максим Залевський

Джерело: Facebook

Предыдущая статьяКЛИЧКО, ПОВОРОЗНИК ТА ГУСТЄЛЄВ НАВАРИЛИ 12,7 МЛН ГРН НА ОСВІТЛЕННІ МЕТРОПОЛІТЕНУ?
Следующая статьяБОЇ ЗА ЗЕМЛЮ. ПЕРШИЙ ЛІТНІЙ РАУНД

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь