Переклад уривку з книги Community Зігмунта Баумана: Глава 3
З початку сучасності управління не було питанням вибору, а необхідністю. Але, як зауважив Карл Маркс, диригентові симфонічного оркестру немає потреби володіти скрипками та трубами. Можна було б легко перевернути це спостереження і вказати, що власникам оркестрових інструментів також немає потреби брати на себе складні завдання диригування. Як це трапляється, відомо, що дуже небагато диригентів намагалися викупити інструменти своїх оркестрів; але власники оркестрів і концертних залів, як правило, прагнули найняти своїх диригентів, а не виконувати роботу самостійно. Як тільки вони змогли собі це дозволити, капіталістичні підприємці перекладали управлінські обов’язки на найманих слуг.
Незадовго до початку Другої світової війни Джеймс Бернхем (американський соціолог, економіст, був другом Льва Троцького) чітко виразив те, що вже було загальновідомо, коли він проголосив, що «управлінська революція» вже відбулася і ось-ось закінчиться перемогою менеджерів. Бернем припустив, що прибутки, могли б, як і раніше, надходити в кишені власників, але повсякденне ведення справ стало прерогативою менеджерів, і ніхто більше не наважиться чи не захоче втручатися в управління.
Деякі менеджери могли володіти акціями в компаніях, якими вони керували, деякі могли бути, з юридичної точки зору, просто працівниками, але для розподілу повноважень це не мало значення.
Влада полягає в ухваленні рішень і належить тим, хто приймає рішення.
І тому влада належала менеджерам. Після більш як півстоліття «Революція менеджменту» (The Managerial Revolution: What is Happening in the World) Бернхема виглядає як підсумок багаторічного досвіду сучасної боротьби за владу та стратегій, застосованих у її ході. Сутність сучасної влади не полягала в законних правах власності, а сучасна боротьба за владу не складалася з боротьби за більше володінь.
Сучасна влада полягала насамперед у праві керувати людьми, наказувати, встановлювати правила поведінки та вимушувати підкорятися правилам.
Початкова особиста унія між власністю та управлінням була справою історичного збігу обставин, і пізніші події показали, що це було так. Той початковий союз радше затьмарив, ніж розкрив правду про сучасну владу. Побічно Бернем віддав данину пристрасті до розбудови та обслуговування порядку як рушійної сили сучасного суспільства; і до безпосередньої взаємодії з людьми, до діяльності з моделювання, спостереження, моніторингу та скерування їхніх дій як найважливішого методу проектування, будівництва та підтримки порядку.
Він зробив це, замінивши модель капіталістичної сучасності, що керується мотивами отримання прибутку, на модель сучасного капіталізму, який керується бажанням замінити надуману/спроектовану рутину замість традиції, що підтримується общиною.
Сталося так, що соціальні форми є найпомітнішими (і, отже, найвірогідніше, щоб їх помітили й розпізнали такими, якими вони були весь час), коли вони виходять із панцира, всередині якого вони виношувалися; коли вони досягають зрілості і вступають у свої права. Момент дозрівання, однак, найчастіше є початком занепаду та загибелі. Історія про «велике залучення» сучасної соціальної інженерії/управлінської пригоди не було винятком.
Минуло кілька десятиліть, прожитих у тіні воєнних руйнувань і післявоєнної відбудови, і стало зрозуміло, що настала черга менеджерів позбутися незручних і громіздких управлінських обов’язків, які раніше були покладені на їхні плечі титульними власниками капіталу. Менеджери всерйоз взялися повторити зникнення капітальників. Після епохи «великого залучення» настали часи «великого відлучення». Часи високої швидкості та прискорення, скорочення термінів зобов’язань, «гнучкості», «скорочення» та «аутсорсингу». Час перебування разом лише «до подальшого повідомлення» і доки (ніколи не довше) «доки триває задоволення».
«Дерегуляція» — це загальна розмова та стратегічний принцип, який хвалять і активно застосовують усі при владі.
«Дерегуляція» користується попитом, тому що можновладці не хочуть бути «регульованими» — мають обмежену свободу вибору та свободу пересування; але також (можливо, в першу чергу) тому, що вони більше не зацікавлені в регулюванні інших. Нагляд за порядком і його обслуговування стали гарячою картоплею, від якої із задоволенням позбавляються ті, хто достатньо сильний, щоб позбутися громіздкого баласту і негайно впхнути його в руки тих, хто стоїть нижче в ієрархії, хто надто слабкий, щоб відмовитися від отруйного дару.
У наші дні панування не ґрунтується головним чином на залученості та відданості; про здатність правителів уважно стежити за діями керованих і примушувати їх до покори. Він отримав нову, набагато менш клопітну та менш дорогу основу, оскільки потребує незначного обслуговування: у невпевненості керованих щодо того, який крок, якщо такий буде, їхні правителі можуть зробити далі. Як неодноразово зазначав П’єр Бурдьє (французький соціолог і філософ, лідер антиглобалістського руху), стан перманентного precarité — незахищеність соціального становища, невпевненість щодо майбутнього свого існування та переповненість — відчуття «відсутності контролю над теперішнім» поєднується з нездатністю будувати плани та діяти відповідно до них.
Коли загроза односторонньої зміни правил або припинення поточних домовленостей тими, хто вирішує умови, в яких необхідно виконувати життєві завдання, постійно висить над головами тих, хто їх дотримується, шанси на опір руху можновладців, а особливо постійного, організованого та солідарного опору, мінімальні — практично відсутні. Владотримачам нема чого боятися, тому вони не відчувають потреби у дорогих і громіздких «фабриках покори» у стилі паноптикону. Серед невизначеності та незахищеності дисципліна (або, скоріше, підкорення умові «немає альтернативи») є саморушійною та самовідтворюваною, і не потребує бригадирів чи капралів, щоб наглядати за її постійно поповнюваними запасами.
Демонтаж паноптиконів віщує великий крок вперед на шляху до більшої свободи особистості. Переживається, однак, м’яко кажучи, як змішане благословення або благословення, надто ретельно замасковане для насолоди.
Паноптичний режим, майже універсальний в епоху «великих заручин», був жорстоким і принизливим: він змушував навіть цілком раціональні продуктивні зусилля відчувати себе як «марна нудна праця» і позбавляв роботу її «честі, цінності та гідності». Даруюча здатність. Проте це мало певні переваги для жертв, воно принесло їм переваги, які навряд чи були помічені в той час і лише нещодавно стали помітними через їхнє зникнення. Його передбачувана постійність перетворила взаємну взаємодію в надійну рамку, в яку ті, хто отримував паноптичну домовленість, також могли впевнено вписати свої надії та мрії про краще майбутнє; міцність взаємної взаємодії зробила боротьбу за кращі умови вартою.
Оскільки кожна зі сторін була так само «прив’язана до місця» і не могла рухатися, обом доцільно було шукати прийнятне розміщення радше, ніж ризик конфронтації та війни (навіть в Освенцімі, де зловісний потенціал паноптикуму розкрив всю свою жахливу злоякісність, в’язні, які, на відміну від їхніх співв’язнів-євреїв і циган, очікували залишитися в таборі й працювати надовго, замість того, щоб бути відправленими на смерть у будь-який момент, вдалося добитися покращення своїх умов шляхом солідарного опору). Безсумнівно, розпорядок, який нав’язували «фабрики дисципліни», викликав велику неприязнь і обурення. Але, як нагадує нам Річард Сеннет (американський соціолог, Наукові праці Сеннетта зосереджуються на розвитку міст, характері праці в сучасному суспільстві та соціології культури),
напружені розклади переговорів, зайняті понад турботами, як Об’єднану профспілку працівників автомобільної промисловості, так і керівництво General Motors…
Рутинізований час став ареною, на якій працівники могли відстоювати свої власні вимоги, ареною розширення можливостей… Рутина може принижувати гідність, але вона також може захистити ; рутина може зруйнувати працю, але вона також може компонувати життя.
За нових умов, коли можновладці більше не зацікавлені в нагляді та моніторингу рутини, а натомість вважають за краще покладатися на ендемічну невпевненість підлеглих у собі, обмеження, які стискають свободу підлеглих, не стали помітними. Пухкіше «панування згори», як зазначає Сеннет, стало «безформним», не втративши жодної сили. Ніби щоб додати образи до травми, сили, що завдають болю, тримають свою хватку настільки ж міцною, можливо, ще міцнішою ніж раніше, але крім того, вони також стали невидимими і практично неможливими для точного визначення, а тому складно протистояти їм і давати їм відсіч.
Відчайдушна боротьба за пом’якшення болю ведеться в темряві, і вона, як правило, не зосереджена, дрейфуючи від однієї випадкової цілі до іншої, кожна спроба без винятку виходить далеко за межі, з незначним реальним покращенням обіцяним, навіть якщо влучить. Сили, справді відповідальні за біль, можуть бути впевнені, що якою б шаленою не була реакція, спровокована стражданням, яке вони спричинили, вони будуть спрямовані на інші об’єкти та навряд чи применшать свою свободу дій.
Півстоліття тому студенти соціальних наук познайомилися з роботою людської психіки через серійні експерименти біхевіористів-психологів; (поведінкових психологів від слова behavor — поведінка) голодних щурів відправляли через звивисті коридори лабіринту в пошуках гранули їжі, яку щоразу клали в один і той же відсік лабіринту, так що час, який їм знадобився, щоб вивчити правильний шлях (завжди той самий єдиний правильний шлях серед багатьох помилкових слідів ) може бути належним чином нанесений на графік.
Тоді лише деякі люди заперечували проти припущення біхевіористів, що те, що було правдою щодо щурів, так само вірно і для людей, і ці заперечення були незначними й поодинокими не тому, що припущена схожість між щуром і людиною була очевидною або в яку вірили всі, а тому, що біхейвористська Лабораторія була настільки разюче схожа на скрутне становище людини, як це уявлялося в той час: тверді, міцні, непроникні та нерухомі стіни лабіринту лише з кількома правильними проходами та багатьма іншими, що ведуть в оману; незмінні правила, що визначають єдине місце розташування винагороди, що очікує на дальньому кінці марафону; навчання (запам’ятовування та звикання) навичок відрізняти правильні повороти від неправильних, що є суттю мистецтва життя.
Надумане становище щурів у лабіринті здавалося вірною лабораторною копією щоденних скрутних положень людей у всьому світі. Якщо сьогодні біхевіористські паралелі втратили більшу частину своєї переконливої сили і майже забуті, то це не тому, що натяки на духовну спорідненість із щурами запізно були визнані образливими для людської сторони порівняння, а тому, що бачення твердого, лабіринт, вирубаний у твердій скелі, більше не відповідає досвіду звичайних людей про світ, у якому вони живуть.
А є радикально Іншою метафорою, образ пустелі Едмунда Жабеса (французський письменник, філософ, єврейський містицизм і каббала), в якому дороги (багато перехрещених, і жодна з них не позначена) є нічим іншим, як тонкими файлами слідів мандрівників, які можуть бути змиті пустельними вітрами, здається набагато краще підходить для цього досвіду. У світі, в якому ми живемо на порозі двадцять першого століття, стіни далеко не міцні і, звичайно, не виправлені раз і назавжди; надзвичайно мобільні, вони нагадують мандрівникові крізь життя картонні перегородки або ширми, які потрібно змінювати знову і знову після послідовних змін потреб чи примх.
Крім того, можна сказати, що там, де колись міцно стояли сталеві корпуси за часів Макса Вебера, є мотки вати; удари будуть проходити наскрізь, і миттєво створені проломи за мить пізніше закриються. Можна також подумати про світ, який перетворився зі суворо неупередженого судді на одного з гравців, який, як і всі інші гравці, любить трюки, тримає свою руку під столом та охоче шахраює, якщо є можливість.
Безумовно, найміцнішою зі сталевих оболонок, у які раніше було вписане середнє життя, були соціальні рамки, в яких людина отримувала засоби до існування: офіс чи промислове підприємство, робота, яка там виконується, навички, необхідні для її виконання, і розпорядок дня їх виконання. Міцно закріплену в цій рамці, роботу можна розумно розглядати як покликання чи життєву місію: як вісь, навколо якої обертається все решта життя і вздовж якої будуються всі життєві пошуки.
Зараз ця вісь непоправно зламана.
Замість того, щоб стати «гнучким», як хотіли б представники чудового нового світу, щоб сприймали його новий стан, він став крихким. Нічого не можна (і нічого не слід) впевнено прикріпити до цієї осі — довіряти її довговічності було б наївно і могло б виявитися фатальним. Навіть найповажніші офіси та заводи, які пишаються своїм довгим і славним минулим, як правило, зникають миттєво й без жодних згадок; нібито постійні та незамінні, «неможливі» роботи зникають задовго до того, як робота буде завершена; навички, які колись гарячково шукали, користуючись гарячим попитом, старіють і виявляються непридатними для продажу задовго до того, як закінчиться очікувана дата «розпродажу»; і розпорядки роботи перевертаються з ніг на голову, перш ніж їх засвоїти. «Крихта їжі» в уявному кінці дороги рухається або забруднюється швидше, ніж навіть найрозумніші серед голодних щурів встигають дізнатися стежки, що ведуть до неї…
Однак руйнується не тільки соціальна система праці та засобів до існування. Все інше навколо ніби у вирі. Ще раз процитувавши Сеннетта, місце, де відбувається чи сподівається вести все життя, «оживає за помахом чарівної палички розробника, процвітає і починає занепадати протягом покоління». У такому місці (і все більше і більше людей пізнають такі місця та їхню гірку атмосферу з важкого шляху) “ніхто не стає тривалим свідком життя іншої людини». Місце може бути фізично переповненим, але водночас лякати та відштовхувати мешканців своєю моральною порожнечею.
Справа не тільки в тому, що ці місця з’являються нізвідки, на незаселеній у людській пам’яті ділянці, і що ще до повного погашення іпотечного кредиту вони починають занепадати, перетворюючись із гостинних на відразливі та спонукаючи нещасних мешканців в чергове полювання за домом. Це радше те, що ніщо в цьому місці не залишається незмінним надовго, і ніщо не зберігається достатньо довго, щоб бути повністю захопленим, стати знайомим і перетворитися на затишну, безпечну та комфортну оболонку спільноти, голодної та домашньої, спраглі себе шукали і сподівалися.
Зникли доброзичливі продуктові магазини; якщо їм вдалося вистояти в суперринковій конкуренції, їхні власники, менеджери, обличчя за прилавком змінюються надто часто, щоб будь-хто з них міг мати постійність, яку більше не можна знайти на вулиці. Зникли доброзичливі місцеві відділення банків або будівельних товариств, замінені анонімними та безособовими (все частіше синтезованими електронно) голосами на іншому кінці телефонного кабелю або «зручними», але нескінченно віддаленими, безіменними та безликими піктограмами веб-сайтів.
Зник привітний листоноша, який шість днів на тиждень стукав у двері та звертався до мешканців по іменах. Це універмаги та мережеві магазини на великих вулицях, які, як очікується, виживуть від одного дружнього злиття чи ворожого поглинання до іншого, але тим часом змінюють свій персонал із швидкістю, яка зводить до нуля шанси зустріти того самого продавця двічі.
Не те, щоб у родинному домі все виглядало солідніше, ніж на вулиці. Як їдко зауважила Івонн Робертс (Yvonne Roberts британська політична журналістка), «вступити в шлюб у двадцять першому столітті виглядає так само мудро, як спливти в море на плоту, зробленому з промокального паперу» (Observer, 13 лютого 2000 р.). Шанси на те, що в сім’ї виживе хтось із її членів, стають меншими за рік: очікуване життя індивідуального смертного тіла порівняно з ним здається вічністю. У середньостатистичної дитини є кілька бабусь і дідусів і кілька «сімейних будинків» на вибір — кожен для — «найму на час», як-от квартири для відпочинку на фешенебельних морських курортах. Жодне з них не схоже на справжній, «єдиний» дім.
Підводячи підсумок: зникла більшість стійких і міцно вкопаних орієнтацій, які передбачали соціальне середовище, яке було міцнішим, безпечнішим і надійнішим, ніж проміжок часу окремого життя. Зникла впевненість, що «ми зустрінемося знову», що ми будемо зустрічатися неодноразово і ще дуже довго, і тому можна вважати, що суспільство має довгу пам’ять про те, що ми робимо одне одному сьогодні прийде, щоб розрадити нас або засмутити нас у майбутньому; що те, що ми робимо один одному, має більше, ніж епізодичне значення, оскільки наслідки наших дій залишатимуться з нами ще довго після того, як дії, очевидно, будуть закінчився — зберігся в умах і вчинках свідків, які не збираються зникати.
Усі ці та подібні припущення сформували, так би мовити, «епістемологічну основу» досвіду спільноти; Виникла б спокуса сказати «про тісно пов’язану спільноту», якби ця часто вживана фраза не була плеонастичною — жодна сукупність людей не сприймається як «спільнота», якщо вона не є «тісно пов’язаною» з біографій, спільною довготривалою історією та навіть більш тривалого очікування частого та інтенсивного спілкування.
Саме такого досвіду сьогодні бракує, і саме про його відсутність повідомляють як про «занепад», «загибель» або «затьмарення» спільноти, як уже зазначив Моріс Р. Стайн (Maurice R. Stein американський соціолог, найбільша робота Роздуми про дослідження спільноти) у 1960 році: «зв’язки між спільнотами зростають дедалі більше — стають абсолютно незамінні… [О]собиста лояльність спадає, зменшує свій діапазон із послідовним послабленням національних зв’язків, регіональних зв’язків, зв’язків із громадою, зв’язків із сусідами, родинних зв’язків і, нарешті, зв’язків із узгодженим образом себе».
Така невизначеність, темні передчуття та страх перед майбутнім, які переслідують чоловіків і жінок у мінливому соціальному середовищі, що постійно змінюється, у якому правила гри змінюються посеред гри без попередження чи розбірливості; візерунок, не об’єднує страждаючих: він роз’єднує їх і розділяє. Біль, який він завдає окремим особам, не підсумовується, не накопичується і не згущується у якусь «спільну справу», яку можна було б більш ефективно вирішувати, об’єднавши зусилля та діючи в унісон.
У цьому сенсі занепад спільноти самозберігається; як тільки воно починає розвиватися, залишається все менше і менше стимулів, щоб зупинити розпад людських зв’язків і знайти шляхи знову зв’язати те, що було розірвано. Тяжке становище окремих людей, які борються з цим поодинці, може бути болючим і непереконливим, але тверді та обов’язкові зобов’язання діяти разом, здається, приносять більше шкоди, ніж користі. Можна виявити, що плоти зроблені з промокального паперу, коли час на порятунок вже втрачено.
Переклад – Максим ЗАЛЕВСЬКИЙ
Джерело тут
