Домой Политика Зірвати покривало

Зірвати покривало

111

Денис Артюхов

Минулого тижня в українській пресі сталась історична подія. Її мало хто помітив, а якщо й помітив, то не надав належного значення. Втім, те, що сталося більш ніж варте нашої уваги.

Велетенська фігура у дорогих лакованих черевиках і не менш коштовних брюках. Вона спирається на підставку, яку змушені підтримувати дюжина молодих людей. Так виглядає перша шпальта журналу «Корреспондент» (№12, 3 ківтня 2009). Усю цю картину вінчає заголовок: «Курс на Гондурас. Украина выбирает модель развития банановых республик: со сказочно богатой элитой и миллионами, живущими на грани нищеты». Шановні читачі, ви до цього дожили! Флагман ліберальної преси нарешті зглянувся, щоб написати про дику соціальну нерівність.

-ads-

Рано чи пізно це мало статися. Адже навіть найреспектабельніші видання уже не можуть не помічати очевидного. Бідність є. І причина цьому не обвал іпотеки США, не «притаманні українцеві лінощі», не «політична нестабільність» чи сумнозвісна корупція. Причина – це економічна політика, яка провадиться в інтересах спиногризів.

Далі цікавіше. Раптом «Корр» відшукує несподівану статистику: лише один із сотні українців відносить себе до еліти, а от до бідних – практично половина, 47,5% (дані Центра ім. Разумкова). Майже десять тисяч співвітчизників задекларували доходи вищі від 1 млн гривень. Їх мінімально можливі прибутки – від 83 тис. гривень на місяць, що в 46 разів перевищує суму, яку щомісяця отримує більшість населення: середня зарплата по країні – 1,8 тис. гривень (Держкомстат). Насправді, цих цифр достатньо, щоб зробити усі необхідні висновки.

Але чому «Корреспондент» протягом всього свого існування переконував нас у протилежному? Ще півроку тому журнал змальовував абсолютно іншу картину. Згадайте хоча б одну із публікацій того часу: «Последний день буржуя. Желая сохранить накопленные сбережения, украинцы ринулись в магазины за дорогими покупками». До статті додається фото крамниці коштовностей: «Ювелирные украшения и золотые слитки украинцы стали скупать задолго до кризиса». І тут виникає запитання. ХТО ЦІ УКРАЇНЦІ?!

Покажіть нам цих українців. Де вони? Якщо це кілька тисяч мешканців столиці, то чому б так і не написати? Зрештою, можна додати епітет «заможні», «багаті», «небідні». Бо без таких суттєвих нюансів у пересічного іноземця може скластись враження, що більшість українців штурмує ювелірні лавки, у спробах придбати кілограмчик-другий золота. Жиру бісяться. І все це, як виявилось згодом, купується при зарплаті меншій за 2 тис. гривень! Що ж, красиво жити не заборониш.

За версією видання, протягом останніх років українці ні в чому собі не відмовляли. Наприклад, масово купували нерухомість у Чорногорії, переселялись в котеджі на воді, змітали з полиць новенькі iPhone, регулярно їздили на шопінг за кордон. З журналу ми могли дізнатись, що більшість із нас отримує освіту в Англії, а відпочиває в легендарному Гоа (Куршавель залишили росіянам). Крім того ми вже почали прицінялись до Bentley і Mayach. Коротше кажучи, Україна стікала молоком і медом. Вона пахла французькими парфумами, а на небі безтурботно сяяло сонце.

Мешканцями казкової країни Корр були «молоді і успішні». Персонаж №1 – ініціативний бізнесмен, персонаж №2 – ефективний менеджер, готовий завжди прийняти правильне рішення, персонаж №3 – безтурботний офісний планктон. Іноді траплялись різноманітні депутати, зірки шоу-бізнесу та інші диваки. Більшості із всіх цих персонажів 25-40 років. Вони мають машину, пристойну і цікаву роботу, захоплюються новомодними видами спорту, регулярно відвідують найкращі бутіки і спа-салони. Та найголовніше: цей порядок речей мав існувати віками!

Натомість в останньому номері бутікам Gucci та Roberto Cavalli довелось потіснитися – їхнє фото зайняло тільки пів шпальти. Персонаж, що змусив їх посунутись, абсолютно нетиповий для видання – неформат. На сусідню шпальту вдерся 66-річний пенсіонер Анатолій Герус з міста Узин, що на Київщині. Одягнений по останній моді середини 90-х він вказує на місцевий закинутий універмаг. Чорно-біла гама, в якій відретушовано частину фотографії з Узина, очевидно, має підкреслювати композицію «Украина – страна контрастов».

Ще донедавна такі персонаж, як цей пенсіонер, не мали жодних шансів потрапити на шпальти «Корреспондента». Міста Узин в цій системі координат просто не існувало. Так само, як і його мешканців. В полі зору журналу погано жилося тільки невдахам – відвертим неробам, «лузерам», «ніщебродам» – одним словом, тим, кому не пощастило обзавестись власним бізнесом.

Загальна ж картина суспільства гордо іменувалась «Середнім класом». Подібну мантру Корр повторював з номера в номер, із року в рік. Все про середній клас, і для середнього класу! Це навіть стало однією із форм сучасного «новоязу». Доходило до абсурду. Наприклад, в темі про практику геноцидів у світі, стосовно режиму Червоних кхмерів писалось приблизно наступне: «Был организован геноцид против китайцев, вьетнамцев и среднего класса»…

До останнього випуску для журналу практично не існувало іншої України. Не існувало тисяч металургів, шахтарів, безробітних і гастарбайтерів. Промислові підприємства в форматі журналу були об’єктами, котрі можуть приносити прибуток. Їхніми акціями торгують на фондовій біржі, але на самих підприємствах наче ніхто не працює. Одноосібний власник заводу був (і залишається) в рази цікавіший, ніж тисячі найманих працівників, які і створюють додану вартість. Сам же прибуток матеріалізується, неначе в акті непорочного зачаття: без шкоди екології, без експлуатації, без конфліктів із профспілкою.

Журнал створював напівміфічний світ ефективної ліберальної економіки. У цьому світі, молоко не виробляється на фермах, а одяг не шиється на фабриках. Усе це береться з магазинів. Квартири для молодих сімей можна купити лише взявши кредити у банку. Соціальне житло? Державні програми? Ні, цього не повинно бути! Мовляв, є «ефективні власники», конкуренція, а вільний ринок все відрегулює…

Як бачимо, не відрегулював. І курс нашої країни дійсно на Гондурас.

Так чи інакше, але поступово преса починає розуміти, що окрім банківських клерків консалтингових фірм є й інші: промислові робітники, безробітні, пенсіонери, студенти, гастарбайтери, провінціали. Цих людей мільйони.

Більшість із них ніколи в житті не брали кредитів – банківська система існує для них, як можливість переказати зароблені копійки своїм сім’ям. Ці люди ніколи не куплять собі NISSAN X-TRAIL, навіть за умови, що до нього безкоштовно додається набір модних аксесуарів. Їхні напівзруйновані будинки існують в реалі, а не тільки на екзотичних фото Associated Press.

Криза поволі витверезвляє столицю після кредитного забуття. Тепер кожен ризикує опинитись в такому ж становищі, як пенсіонер з Узина, прораб з Яремчі або шахтар з Макіївки. Насправді, перша шпальта «Корреспондента» чи не вперше змушує всіх визнати: ці люди вже не маргінали. Вони існують, й існували завжди.

https://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=839&Itemid=1

Предыдущая статьяМолдавия. Оранжад бездельников
Следующая статьяМы не рабы. Мы хуже.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь