Домой Политика Зірвати покривало

Зірвати покривало

107

Денис Артюхов

Минулого тижня в українській пресі сталась історична подія. Її мало хто помітив, а якщо й помітив, то не надав належного значення. Втім, те, що сталося більш ніж варте нашої уваги.

Велетенська фігура у дорогих лакованих черевиках і не менш коштовних брюках. Вона спирається на підставку, яку змушені підтримувати дюжина молодих людей. Так виглядає перша шпальта журналу «Корреспондент» (№12, 3 ківтня 2009). Усю цю картину вінчає заголовок: «Курс на Гондурас. Украина выбирает модель развития банановых республик: со сказочно богатой элитой и миллионами, живущими на грани нищеты». Шановні читачі, ви до цього дожили! Флагман ліберальної преси нарешті зглянувся, щоб написати про дику соціальну нерівність.

Рано чи пізно це мало статися. Адже навіть найреспектабельніші видання уже не можуть не помічати очевидного. Бідність є. І причина цьому не обвал іпотеки США, не «притаманні українцеві лінощі», не «політична нестабільність» чи сумнозвісна корупція. Причина — це економічна політика, яка провадиться в інтересах спиногризів.

Далі цікавіше. Раптом «Корр» відшукує несподівану статистику: лише один із сотні українців відносить себе до еліти, а от до бідних – практично половина, 47,5% (дані Центра ім. Разумкова). Майже десять тисяч співвітчизників задекларували доходи вищі від 1 млн гривень. Їх мінімально можливі прибутки – від 83 тис. гривень на місяць, що в 46 разів перевищує суму, яку щомісяця отримує більшість населення: середня зарплата по країні – 1,8 тис. гривень (Держкомстат). Насправді, цих цифр достатньо, щоб зробити усі необхідні висновки.

Але чому «Корреспондент» протягом всього свого існування переконував нас у протилежному? Ще півроку тому журнал змальовував абсолютно іншу картину. Згадайте хоча б одну із публікацій того часу: «Последний день буржуя. Желая сохранить накопленные сбережения, украинцы ринулись в магазины за дорогими покупками». До статті додається фото крамниці коштовностей: «Ювелирные украшения и золотые слитки украинцы стали скупать задолго до кризиса». І тут виникає запитання. ХТО ЦІ УКРАЇНЦІ?!

Покажіть нам цих українців. Де вони? Якщо це кілька тисяч мешканців столиці, то чому б так і не написати? Зрештою, можна додати епітет «заможні», «багаті», «небідні». Бо без таких суттєвих нюансів у пересічного іноземця може скластись враження, що більшість українців штурмує ювелірні лавки, у спробах придбати кілограмчик-другий золота. Жиру бісяться. І все це, як виявилось згодом, купується при зарплаті меншій за 2 тис. гривень! Що ж, красиво жити не заборониш.

За версією видання, протягом останніх років українці ні в чому собі не відмовляли. Наприклад, масово купували нерухомість у Чорногорії, переселялись в котеджі на воді, змітали з полиць новенькі iPhone, регулярно їздили на шопінг за кордон. З журналу ми могли дізнатись, що більшість із нас отримує освіту в Англії, а відпочиває в легендарному Гоа (Куршавель залишили росіянам). Крім того ми вже почали прицінялись до Bentley і Mayach. Коротше кажучи, Україна стікала молоком і медом. Вона пахла французькими парфумами, а на небі безтурботно сяяло сонце.

Мешканцями казкової країни Корр були «молоді і успішні». Персонаж №1 — ініціативний бізнесмен, персонаж №2 – ефективний менеджер, готовий завжди прийняти правильне рішення, персонаж №3 – безтурботний офісний планктон. Іноді траплялись різноманітні депутати, зірки шоу-бізнесу та інші диваки. Більшості із всіх цих персонажів 25-40 років. Вони мають машину, пристойну і цікаву роботу, захоплюються новомодними видами спорту, регулярно відвідують найкращі бутіки і спа-салони. Та найголовніше: цей порядок речей мав існувати віками!

Натомість в останньому номері бутікам Gucci та Roberto Cavalli довелось потіснитися – їхнє фото зайняло тільки пів шпальти. Персонаж, що змусив їх посунутись, абсолютно нетиповий для видання — неформат. На сусідню шпальту вдерся 66-річний пенсіонер Анатолій Герус з міста Узин, що на Київщині. Одягнений по останній моді середини 90-х він вказує на місцевий закинутий універмаг. Чорно-біла гама, в якій відретушовано частину фотографії з Узина, очевидно, має підкреслювати композицію «Украина – страна контрастов».

Ще донедавна такі персонаж, як цей пенсіонер, не мали жодних шансів потрапити на шпальти «Корреспондента». Міста Узин в цій системі координат просто не існувало. Так само, як і його мешканців. В полі зору журналу погано жилося тільки невдахам – відвертим неробам, «лузерам», «ніщебродам» – одним словом, тим, кому не пощастило обзавестись власним бізнесом.

Загальна ж картина суспільства гордо іменувалась «Середнім класом». Подібну мантру Корр повторював з номера в номер, із року в рік. Все про середній клас, і для середнього класу! Це навіть стало однією із форм сучасного «новоязу». Доходило до абсурду. Наприклад, в темі про практику геноцидів у світі, стосовно режиму Червоних кхмерів писалось приблизно наступне: «Был организован геноцид против китайцев, вьетнамцев и среднего класса»…

До останнього випуску для журналу практично не існувало іншої України. Не існувало тисяч металургів, шахтарів, безробітних і гастарбайтерів. Промислові підприємства в форматі журналу були об’єктами, котрі можуть приносити прибуток. Їхніми акціями торгують на фондовій біржі, але на самих підприємствах наче ніхто не працює. Одноосібний власник заводу був (і залишається) в рази цікавіший, ніж тисячі найманих працівників, які і створюють додану вартість. Сам же прибуток матеріалізується, неначе в акті непорочного зачаття: без шкоди екології, без експлуатації, без конфліктів із профспілкою.

Журнал створював напівміфічний світ ефективної ліберальної економіки. У цьому світі, молоко не виробляється на фермах, а одяг не шиється на фабриках. Усе це береться з магазинів. Квартири для молодих сімей можна купити лише взявши кредити у банку. Соціальне житло? Державні програми? Ні, цього не повинно бути! Мовляв, є «ефективні власники», конкуренція, а вільний ринок все відрегулює…

Як бачимо, не відрегулював. І курс нашої країни дійсно на Гондурас.

Так чи інакше, але поступово преса починає розуміти, що окрім банківських клерків консалтингових фірм є й інші: промислові робітники, безробітні, пенсіонери, студенти, гастарбайтери, провінціали. Цих людей мільйони.

Більшість із них ніколи в житті не брали кредитів – банківська система існує для них, як можливість переказати зароблені копійки своїм сім’ям. Ці люди ніколи не куплять собі NISSAN X-TRAIL, навіть за умови, що до нього безкоштовно додається набір модних аксесуарів. Їхні напівзруйновані будинки існують в реалі, а не тільки на екзотичних фото Associated Press.

Криза поволі витверезвляє столицю після кредитного забуття. Тепер кожен ризикує опинитись в такому ж становищі, як пенсіонер з Узина, прораб з Яремчі або шахтар з Макіївки. Насправді, перша шпальта «Корреспондента» чи не вперше змушує всіх визнати: ці люди вже не маргінали. Вони існують, й існували завжди.

https://livasprava.info/index.php?option=com_content&task=view&id=839&Itemid=1

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь