Домой Философия Залишатися на зв’язку зі своєю власною метою

Залишатися на зв’язку зі своєю власною метою

65

Фрагмент з книги «Спроба прочитання Джорджо Агамбена: естетика, політика, теологія», (друк найближчим часом).

ТЕОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ НЕЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ У ТВОРІ ДЖОРДЖО АГАМБЕНА  «ТАЄМНИЦЯ ЗЛА. БЕНЕДИКТ XVI ТА КІНЕЦЬ ЧАСІВ»* 

Сучасного італійського мислителя Джорджо Агамбена називають одним з самих відомих та популярних філософів нашого часу. Більшою мірою таку популярність приніс йому політико-антропологічний проект Homo Sacer, який Агамбен «покинув» у 2015 р. Друга частина четвертого тому під назвою «Використання тіл» стала останньою главою в його двадцятирічній дослідній роботі – про це автор заявив на першому засіданні семінару 2014 року в European Graduate School та в передмові до самої книги.

Саме «покинув» роботу, говорить та пише він: «оскільки жодне трудомістке філософське починання не може бути доведено до кінця, не може бути завершено». У цьому висловлюванні можна побачити характерну рису філософських розвідок Агамбена – розкривати нові сенси відомих подій. Так, у 2013 р. Агамбен напише невеличку книгу (яка не увійшла до проекту Homo Sacer) під назвою «Таємниця зла. Бенедикт XVI та кінець часів».

-ads-

У цій роботі Агамбен намагається «зрозуміти рішення Папи Римського Бенедикта XVI, помістивши його в теологічний та еклезіологічний контекст» , ще раз підтверджуючи свій титул «богословського провокатора академічної філософії».

Зауважимо, що невеличка книга Агамбена насичена багатьма сенсами, концептуальними розробками та історичними посиланнями в новій інтерпретації, які виникають, коли автор намагається відповісти на запити нашого часу. Як це притаманно творам Агамбена, «Таємниця зла» запрошує до діалогу з деякими з попередніх робіт автора, особливо з тими, які мають відношення до тем закону, норми та виключення, а також з тими, що роблять акцент на месіанстві та есхатології. Таким чином «Таємниця зла» поглиблює «теологічну» лінію дослідження, позначену в «Царстві і Славі» як «богословська генеалогія економіки та управління».  

<…>

У пізніх роботах Агамбена, таких як «Царство і Слава» (2008), «Оpus Dei. Археологія обов’язку» (2012), «Найвища бідність» (2013) а також у «Таємниці зла», звернення до історії теології стає основою конструктивною лінією. Але було б помилкою вважати, що через це ми говоримо про богословські книги. Ці роботи в основному написані про політику.

Загальна теза Агамбена, яка, безсумнівно, має пряме відношення до Карла Шмітта (серед інших), полягає в тому, що ключ до функціонування сучасних політичних концепцій знаходиться в історії теології. Таким чином, дослідження теологічних конотацій у філософських творах Агамбена може сприяти розширенню та уточненню сенсів, потенційно закладених у творах римського філософа.

У «Таємниці зла» Агамбен продовжує критику сучасних політичних інститутів. Увага зосереджена на протиставленні легітимності та законності. Книга складається з двох частин: перша частина «Таємниця Церкви» присвячена філософському осмисленню найвідомішої церковної події 2013 р. – відречення Папи Римського Бенедикта XVI від титулу вікарія Христа.

Перша частина фокусується на кризі сучасного суспільства, що пов’язана не тільки з широко поширеною незаконністю інститутів, але, перш за все, з тим, що вони втратили свою легітимність, яка повинна встановлювати та затверджувати їх владу.

У другій частині «Mysterium iniquitatis» («Таємниця беззаконня») відтворено неопублікований текст лекції, яка була прочитана Агамбеном 13 листопада 2012 року в університеті Фрібурга (Швейцарія) з нагоди присвоєння йому титулу honoris causa в теології.

У цьому розділі розглядається багато питань першої частини, але з акцентом на важливості «політичного значення месіанської теми кінця часів, сьогодні, як і двадцять століть назад». Основна мета книги – показати марність мирської легітимності кожної установи та політичної структури, досі існуючих на землі.

Книга завершується чотирма додатками, в яких відтворюються джерела, що були використані італійським філософом для обґрунтування своїх аргументів.

Перший текст – «Декларація Целестина V», за допомогою якої цей Папа відрікається від своєї інавгурації Верховного Понтифіка у грудні 1294 року. За ним слідує лист, який, переслідуючи ті ж цілі, Бенедикт XVI представив перед штаб-квартирою Ватикану в 2013 р. Далі йдуть друге та сьоме правила книги «Liber Regularum» донатистського богослова Тихонія Африканського (пом. 395 р.).

Завершується ця частина 19 главою XX книги августинівського тексту «De Civitate Dei», в якій коментуються деякі вірші Другого Послання до Солунян. В узагальненому вигляді філософські розмисли ґрунтуються на «трикутнику» богословських джерел: друге Послання до Солунян ап. Павла, друге та сьоме правила «Liber Regularum» Тихонія (та їх переосмислення Августином в «De Civitate Dei»), твори молодого теолога Йозефа Ратцингера (майбутнього Папи Бенедикта XVI).

З перших сторінок книги стає зрозумілим, що жест відречення Папи Римського Бенедикта XVI трактується Агамбеном у позитивному значенні: «Фактично, ми переконані, що, здійснивши «велику відмову», Бенедикт XVI надав більше доказів зразкового розуміння та цінності, ніж ницості».

Теза Агамбена полягає у тому, що відмова Бенедикта XVI постає рішенням, яке завдячує не стільки фізичному стану (та його погіршенню, як було об’явлено в офіційній промові), але є вибором, який мав місце після довгих медитативних роздумів, та є наслідком глибокого богословського розуміння Церкви. Таким чином «велика відмова» не є доказом боягузтва, навпаки, цей вибір свідчить про крайню сміливість Папи Бенедикта XVI.

В якості підтвердження, що рішення папи не було спонтанним, Агамбен наводить той факт, що 28 квітня 2009 року Бенедикт XVI відвідав місце поховання папи Целестина V в Аквілі та поклав на його могилу свій палій. Цей вчинок може розумітися як звернення за порадою та підтримкою у здійсненні вибору.

З історії папства відомо, що престарілий монах-відлюдник Петро Дель Мурроне, живший у повній самотності в горах Абруці, піддавшись на умовляння Карла ІІ Анжуйського та його сина Карла Мартела, літом 1294 р. був возведений на папський престол під ім’ям папи Целестина V.

Але через п’ять місяців, відчуваючи свій сан нестерпним тягарем та побоюючись за свій духовний порятунок, Целестин V прийняв рішення добровільно відмовитися від сану. 10 грудня 1294 р. він офіційно об’явив про відставку, облачився у свій одяг відлюдника й, щасливий, поспішив повернутися у гори.

Проводячи паралелі, Агамбен приводить текст відмови Целестина V та навіть знаходить спільні риси з текстом останньої промови Бенедикта ХVІ. Обидва наполягають на фізичній втомі: Целестин V зазначив про «слабкість тіла» (debilitas corporis); тоді як Бенедикт XVI про зменшення «енергії тіла» (vigoris corporis). Але дійсна причина в обох випадках залишається прихованою.

Археологічна методологія дозволяє Агамбену провести паралелі між дійсними причинами відмови. В обох випадках це бажання зберегти своє духовне покликання від мирських справ курії. Так, згідно з давніми джерелами, справжня причина відречення Целестина V лежить в обурені щодо «розкрадання та симонії».

Цікаво, що Данте, який був свідком цих подій, напише в «Божественній комедії» щодо вчинку Целестина V:

Побачив я того з нероб неплідних,

Хто зрікся, страхопуд, великих справ

(Пекло, 3:59-60).

Справа в тому, що папа Целестин V не мав досвіду адміністративної роботи, та зовсім розгубився, потрапивши в корупційний світ інтриг та змов курії. Його радник кардинал Каетані, побачивши розгубленість понтифіка, з далекоглядною метою домігся навести 79-річного папу-монаха на думку про відмову від сану. Не дивно, що наступником Целестина V став саме кардинал Каетані, взявши ім’я Боніфація VIII. 

Про ці події читаємо у Данте, котрий був непримиренним ворогом Боніфація VIII:

Ти, може, утомився від труднацій 

З багатствами, що викрав ради них.

Красуню**  й нею торг ведеш в палаці?

(Пекло, 19:55-57).

Слід зазначити, що з понтіфикату Боніфація VIII починається епоха, звідки бере свій розвиток фінансове хазяйнування курії та непотизм (призначення родичів на посади). Так, джерела повідомляють, що папа Боніфацій VIII безмірно любив дві речі: гроші та своїх родичів.  

Тепер стає зрозумілою теза Агамбена, що відмова від сану не є проявом боягузтва, навпаки, її треба вважати доказом крайньої сміливості. Фактично, як у XIII ст. Целестин V, так і в наш час Бенедикт XVI, зіткнувшись з курією, яка знаходиться в полоні гонитви за тимчасовою владою, віддає перевагу використанню духовної сили в єдиній формі, яка тільки й може вважатися можливою, а саме у формі зречення.

Агамбен пише про «велику відмову» Бенедикта XVI як про «зразковий акт» проти Церкви, що приводить до усвідомлення життєво важливої «втрати істотної легітимності».

Цей жест Бенедикта XVI, на думку Агамбена, має не тільки історичну передумову, але й глибоке богословське підґрунтя…<…> <…>  <…>  <…>

*Вперше опубліковано у збірці наукових праць Вісник Львівського університету. Філософсько-політологічні студії, 2019. Випуск 26. С. 79-86. https://doi.org/10.30970/2307-1664.2019.26.10. 

**Під «красунею» мається на увазі Церква, Папу називали «супругом Церкви».  

Олександр Тимофєєв, філософ, PhD

Предыдущая статьяПричудливый технопатриархат: репродукция
Следующая статьяМарш на честь дивізії СС “Галичина”: політичні та юридичні висновки

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь