Орландо Фальс Борда
Світ слів містить неочікувані речі, подекуди настільки витончені, що їхнє справжнє значіння відкривається лише ґеніяльним письменникам або мовознавцям, які роблять захоплюючий пошук цього значіння сенсом власного життя[2]. Дилєтант ж приречений жити в спрощеному світі слів, в якому речі тлумачать згідно з шаблонами, що вони за традицією передаються від батьків дітям. Часто поняття позначають глибокі протилежності — «чорне» і «біле», а позаяк традиція є сильною, ці первинні протилежності переходять у сферу морали. Так з’являються слова, що позначають «добре» і «погане», «прийнятне» і «негідне», за допомогою яких уже змалечку навчають поводитися правильно.
Так склалось, що пошуку нових відтінків і вимірів для відображення реального життя, зазвичай не вчать. Це — природньо, адже навчання дітей є процесом спрощеним. Лише згодом, уже у зрілому віці, починає вимальовуватися ця темна безодня двозначности та розпливчастости. Проникаючи до цього невловимого світу, люди з подивом одкривають для себе, що зіткнення з реальністю може надати нових барв однотонним поняттям і словам, що позначають речі, перетворюючи давно знайомі поняття і слова на нісенітницю.
Втрачаючи твердий ґрунт, мова стає плутаною настільки, що слово, яке вимовила одна людина, инша людина розуміє инакше, хоча обидві людини належать до тієї самої культури[3]. Коли це відбувається — коли у спільноті починають розмовляти ріжними мовами, хоча це все ще одна мова, — відбувається ідеолоґічний розлам, який позначає важливий суспільний перехід: можновладці ізолюються у добрій старій порожній фразеолоґії; бідняки бубонять про «боротьбу» і «потреби» в контексті, важко зрозумілому інтелєктуалам; молодь послуговується власним жарґоном, що він чимдалі швидше розширяє прірву між поколіннями; священники проповідують з амвона, але парафіяни у цю проповідь не вникають; більшість викладачів не здатна розбудити талянт в учнях, що їхній реальний всесвіт не перетинається зі світом покритих пилом вихователів. І так — в усіх проявах життя суспільства.
Вавилонська вежа ідей, що височіє на початку глибокого суспільного перехідного етапу, часто-густо спонукає до переоцінки вивченого в дитинстві, себто до переоцінки поглядів на ключові питання й особистих позицій. Розлам, відкриття багатозначности понять і речей, плутанина підштовхують до перегляду життя. Це як заново народитися і переживати труднощі дорослішання. Проте цього разу відкривається инший шлях, на якому людина набуває властивостей, що вони навряд чи сподобалися би батькам — для них це схоже на збочення. Проте в цьому вся суть справи: що є жахливим, аморальним, поганим чи чорним для рабів традиції, може бути цілком бажаним, моральним, добрим чи білим для инших — для тих, хто прорвався у новий вимір і розширив словниковий запас свого життя.
Багато слів мають ріжні відтінки і змінюють колір залежно від кута зору, під яким їх розглядають, зосібна коли розглядають на тлі історичних мінливих обставин: насильство, правосуддя, свобода, суспільна користь, революція, єресь, підривна діяльність. Можна помітити, що ці поняття сповнені емоцій, вони стосуються глибинної суті вірувань і поглядів, вони вимагають зайняти певну позицію. Саме тому це суспільні цінності; але вони можуть бути й антицінностями — антицінностями тієї сторони, що вона бере їх на озброєння у переломний період перехідного етапу. Кожне з цих понять містить в собі можливість суперечности: вони є доречними лише в конкретному суспільному контексті. Їх цілковито можна розуміти в традиційному дусі, але так само їх можна вживати — і це буде виправданим — у зв’язку з дороговказами у майбутнє, що передбачає курс, відмінний від традиційного.
Ця можливість є відносною, суперечливою, гнучкою, фантастичною — такою, якій не вчать у дитинстві, коли всі речі є більш-менш білими або більш-менш чорними. Імовірно, викладання суперечностей малечі неможливе — воно лише продукувало б шизофреників чи божевільних. Та буває так, коли мимоволи починаються процеси дезінтеґрації суспільства, і воно тоне в конфліктах і напруженості, як-от зараз. Очевидячки нікого не навчають тому, щоби передбачати цю напруженість або жити у настільки конфліктному світі. Якби так робили, було б простіше зрозуміти справжнє походження «підривної діяльности», що шириться сьогодні по селах і містах, в університетах і в гурті інтелєктуалів, у вищих клясах і нижчих, про результати якої можна щодня дізнаватися з ґазет усього світу.
Одначе словосполучення «підривна діяльність» є одним з тих словосполучень, які розуміють лише як такі, що вони стосуються дій, спрямованих проти суспільства, і означають щось аморальне. Але настав момент запитати: якою є дійсність, в якій ведеться і виправдовується так звана підривна діяльність? Що нам показує з цього приводу історія? Що нам говорять актуальні події про «підривників», «антисоціяльні елєменти» і «ворогів суспільства»?
Коли ознайомитися зі свідченнями та проаналізувати факти, проявиться властива риса підривної діяльности, яку іґнорують дорослі й вчителі, яку проминають словники та яка змушує замовкнути можновладців: стає видко, що більшість підривних елєментів не бажають «руйнування суспільства» просто як сліпого та зухвалого акту, а бажають радше його перебудови на основі нових ідей, певних ідеалів або «утопій», які не приймає традиція.
Як зауважив Камю, бунтівна людина, це — людина, яка каже «ні». Але заперечуючи, вона не зрікається: водночас це людина, яка з першого ж свого поруху каже «так». Адже бунт полягає в упевненості доброї воли заколотника, в його вражінні, що він «має право чинити…»[4]. Ця несумісність свідомости з традицією може бути позитивною і навіть конструктивною. Чи не здається, що подекуди традиції бракує морали і сенсу, через що вже у ній самій закладено підривний потенціял?
Як і раніше, коли відбувались подібні ідеолоґічні розлами, намагання повністю реконструювати суспільство є болісним, суперечливим, жорстоким і революційним; разом з тим окреслюється і кується на ковадлі новий народ і нова людина. Ця нова людина за своєю суттю буде бунтівником, а його позиції будуть тяжіти до бунтарства. Акт повстання, де у самому слові передбачається рух у протилежному напрямку, змушує людину торувати нові шляхи, які раніше не було видко, змушує його мислити і сумніватися, і так — мабуть, вперше — він стає свідомим свого місця в житті. Ця свідомість є підривною.
Опріч того, оскільки бунтарство веде до цієї свідомости, і вона сама по собі є конструктивною, бунтівний підривник набуває позитивного ставлення до суспільства: не можна захоплюватися ресентиментом – як це розумів Шелер — бо це є отруєнням самого себе і не створює проєкту майбутнього. Не бажаючи зачахнути як людина, що відчуває ресентимент до чогось, підривник жертвує собою задля ґрупи людей і стає великим альтруїстом. Тому, врешті-решт, свідомість бунтівного підривника є свідомістю колєктиву, що прокидається і веде всіх до незвичної екзистенційної пригоди.
З часом, коли перед суспільством відкриваються нові обрії, так звані «підривні елєменти» можуть стати національними героями чи мучениками або світськими святими. Тому згодом їх канонізують чи шанують. Згадаймо лишень монаха Савонаролу, свого часу настільки підривного і єретичного, що його спалили живцем. Сьогодні його вшановлюють і ледь не зробили з нього святого. Згадаймо инших бунтарів минулого — Яна Гуса, Лютера, Спартака, Мойсея (якщо згадати найдавнішого з усіх) — кому нині приписують позитивну ролю у справі оновлення суспільства.
Перечитаймо історію народів і побачимо чимало випадків так званої «підривної діяльности», що вона, коли проводилась, була гостро критикована, глибоко незрозуміла, тисячі разів придушувалась носіями традиції, що їхній моральний авторитет не заслуговував на добре слово бунтарів, а справа захисту істнуючого ладу була геть несправедливою. В усіх цих випадках антисоціяльними елєментами є не «підривні елєменти», а захисники несправедливого ладу, які вважали, що справедливий цей лад просто тому, що він традиційний.
Недалеко й ходити, цю тезу можна проілюструвати тим, що сталося з молоддю Нового королівства Ґранади, яка 1794 року наважилося перекласти «Деклярацію прав людини і громадянина» в Санта Фе де Боґота та мислити по-новому: їх відрахували з університетів і семінарій, їх кинули до в’язниці, відправили на заслання. Тогочасний реґент церкви обізвав їх «ледарями, розпусниками та прибічниками усього нового з усіма його збоченнями, які схильні до підривної діяльности»[5].
Згодом помічають, на сором церкви і самого реґента, що ті самі «розбещені та підривні» молодики були насправді поборниками нової свободи. Одначе цього направду не хотіли визнавати аж до 1819 року, коли рух за незалежність окропився кров‘ю і загартувався у переслідуваннях тих самих «підривних елєментів». Звісно, цей конфлікт повторювався час від часу, коли з‘являлися бунтівники, які прагнули до суспільних перетворень і були носіями нового світогляду. Саме так вриваються в історію люди, які ставлять під сумнів — розумно й обґрунтовано — спадщину пращурів і надбання традиції.
Період, що його переживають багато країн світу, є історично підривним у тому самому футуристичному, конструктивному та позитивному сенсі, як його розуміли засновники американських республік ХІХ ст. Багато хто дотримується цієї точки зору: ми живемо у момент підривної діяльности, коли вирішується доля історії і закладаються підвалини нового суспільства.
Повернімося ж до питання: що ховається за лаштунками словосполучення «підривна діяльність»? Певне, зараз можна бачити, що це словосполучення має значення, яким його наповнила суспільна дійсність і історична відносність. Це не біле поняття і не чорне. Воно постає з плину колєктивного життя як факт, який не можна заперечити і який — щоб зрозуміти, чим же він насправді є, — треба розглядати під прямим кутом. Це поняття не моральне і не аморальне, адже своїм походженням воно завдячує не лише історичній динаміці минулого, а й утопічній проєкції, що вона орієнтує підривну діяльність на майбутнє.
Про цю потенційно позитивну ролю підривної діяльности (що свою суттю є епістеміолоґічною проблємою) подекуди забувають ортодоксальні традиційні мислителі. Аналіза досвіду латиноамериканських країн (і не тільки латиноамериканських) доводить, що більшість істотних і глибоких суспільних перетворень стали можливими завдяки підривній діяльности та бунтарським ідеям. Саме по собі це не є чимось новим.
Але при прикладанні цієї тези до нашого часу, коли ми прагнемо зрозуміти вирішальні моменти колєктивної дії, поняття «підривна діяльність» треба розширити і збагатити таким соцілоґічним значінням, щоби звести до мінімуму вплив викривленого, зашорене і туманного пояснення, до якого вдаються у публіцистиці та популярній «маккартистській» літературі.
При поясненні значення підривної діяльности з точки зору соціолоґії треба виходити тільки з розуміння суспільних явищ як ідеолоґій, мотивацій, поглядів, цілей і орґанізації самих підривних елєментів. Звісно, ці явища раз-у-раз змінюються, адже змінюють і причини цих явищ. Проте соціолоґічне пояснення може дати відповіді й докази, які иншим чином на цьому поприщі одержати неможливо.
Більшість суспільних явищ, що спричиняють підривну діяльність або ведуть до неї, шокуватимуть тих членів системи, які економічно і політично користають з невідповідности і неспроможности істнуючого суспільного ладу, що його недоліки викривають підривні елєменти. Не можна очікувати, що привілейовані ґрупи підуть на поступки, адже пропоновані зміни є настільки глибокими, що вони касують особливе майнове положення привілейованих ґруп.
Хай там як, але щоби зрозуміти це, візьмемо як відправну точку мотивації і претенсії повстанців. Коли бунт виростає зі споглядання особливих — несправедливих і незрозумілих — умов чи виникає зі спостереження за руйнівним впливом гноблення на людей, або коли через повстання прагнуть досягти солідарности як механізму захисту гідности всіх людей, — усе це не може не перетворити підривний елємент на щось позитивне для суспільства.
У рямцях цього філософського підходу до питання підривної діяльности можна розглядати инші суміжні соціолоґічні поняття: незначні зміни, глибокі зміни, контреліта, партизанський загін. Ці поняття позначають елєменти суспільства, яке народжується в лоні суспільства, яке ще не розпрощалось з традицією: вони є «контрсуспільством», але з рисами, що є далеко ширшими за постулювані Мендром[6]. Підривна діяльність, отже, постає перед нами як головна стратеґія і процес суспільно-економічних змін у всій повноті, а не лише як катеґорія, призначена для аналізи незвичної поведінки чи життя ґруп, викинутих наслідком індустріялізації на узбіччя життя.
З точки зору соціолоґії можна сформулювати визначення підривної діяльности, здатне пояснити сьогоднішні реалії, адже через читання загальних праць чи у процесі сімейного виховання їх не засвоїти. Підривну діяльність можна визначити так: умови чи обставини, що відображають внутрішні суперечності суспільного ладу та є результатами відкриттів, зроблених членами цього суспільства у певний історичний період, з урахуванням нових («утопічних») цілей, до яких суспільство прагне[7].
Мірою оформлення підривної діяльности як особливої в умовах певного суспільства, вона поповнюється складовими, покликаними заперечувати відповідні складові, сформовані на боці традиції, та протистояти їм. Так, традиційним цінностям протиставляються антицінності підривної діяльности, традиційним нормам — норми антитрадиційні, істнуючій орґанізації суспільства — повстанська, підривна або революційна орґанізація, успадкованій техніці — технічні нововведення у рамках підривної діяльности. Як проявляється підривна діяльність у межах певного суспільства, показано на схемі[8]:
Наявний історичний досвід свідчить, що країна може направду змінитися лише за умови, коли вказані вище складові підривної діяльности провадяться більше, як за життя одного покоління. Якщо з якоїсь причини процес змін надовго сповільниться, настане безумовне розчарування. Тому, як вже зазначено вище, завдання здійснення докорінних перетворень є непростим: до прикладу, історія Колюмбії знає вже дві успішні революції[9]. Зусилля, спрямовані на суспільні зміни, потребують поєднання суспільних чинників і механізмів забезпечення успіху, надто завзятість і постійний запал будь-що досягти ідеалів підривної діяльности [10].
Що повстанці не достатньо усвідомлюють складнощі, якими супроводжується перетворення суспільства через підривну діяльність, напевне, пояснює, чому в історії Латинської Америки спостерігаємо революції, покинуті на півдорозі. Тим-то знати про проблєми, з якими пов’язані глибокі зміни, важливо для боротьби за оновлення суспільств. Латиноамериканське суспільство не виключення. Наші народи бачили, як нехтували їхніми сподіваннями на визволення, як марнували народні талянти, а ідеал проґресу, яким у багатьох випадках надихалися, пішов з димом в куриві безладних і безглуздих громадянських війн.
Це – найменше, на що заслуговуємо ми у Латинській Америці як нащадки великих цивілізацій. Чи зможемо ми, латиноамериканці, сформулювати поняття і знайти слова, здатні виразити важливі цілі нової людини? Чи зможемо ми перетворити слова на дії? Ось питання, які дозволять нам з’ясувати, чи буде прийдешня революція завершеною чи вона, як революції минулого, залишиться незавершеною.
* * * * *
Примітки
[1] Це перша глава книги Las revoluciones inconclusas en América Latina: 1809-1968, México, Siglo XXI, 1968, pp. 8-15. — Пер.
[2] Поступова зміна значення слів є предметом цікавих досліджень, адже цей процес відображає розвиток суспільства. Наприклад, подивимось на те, що сталося з терміном «антрополоґія». Те, як розуміли це поняття ув Еспанії на початку ХІХ ст., вичитаємо зі «Словника тропів і риторичних фіґур» Луїса Іґартубуру, опублікованого в Мадріді 1842 року. Ось як тоді визначали антрополоґію: «Термін, запроваджений у ґраматику теолоґами, під яким розуміють такий ріжновид прозопопеї і уособлення, під яким люди змушені, говорячи про Бога, приписувати йому частини тіла, мову, смаки, схильності, захоплення і дії, притаманні лише людським істотам» (p. 30). — Тут і далі прим. авт.
[3] Дехто з соціолоґів добре усвідомлював важливість цього питання. Наприклад, Каміло Торрес Рестрепо підготував список слів, які по-ріжному розуміють панівні кляси й робітники та селяни Колюмбії. Цей список він опублікував у виданні «Еспектадор» Боготи в середині 1964 року; його передруковано у збірці його творів, підготовленій Міжкультурним центром документації Куернаваки (Мексика, 1967), і у франц. вид.: Écrits et paroles, París,1968, pp. 171-172.
[4] Albert Camus, L’homme révolté, París, 1951, pp. 25-36 [укр. пер. див.: Альбер Камю. Вибрані твори. Том 3. — Харків: «Фоліо», 1997. — Стор. 188-197. — Пер.].
[5] Eduardo Posada y Pedro M. Ibáñez (eds.), El Precursor, Bogotá, 1903, p. 50.
[6] Henri Mendras, “Pour une sociologie de la contre-societé”, en Revue Française de Sociologie, ciii, 1967, pp. 72-76. Мендра спирається на дослідження Жана Ляббена 1964 року одного занедбаного району Парижу, що в ньому розглядається питання відносин між жителями цього району, яких вважають марґіналами та девіянтами, і зрілим індустріяльним суспільством, яке його породило.
[7] О. Fals Borda, La subversión en Colombia, Bogotá, 1967, pp. 28-29. Анґл. вид. див.: Subversion and Social Change, New York: Columbia University Press, 1968.
[8] Ця таблиця базується на таблиці, що міститься у кн.: O. Fals Borda, La subversión en Colombia, p. 244.
[9] Ibid., p. 249.
[10] Ibid., pp. 92-93.
