Теотоніу Дус Сантус
Латинська Америка переживає глибоку кризу. Економічну кризу, що головно позначена зниженням темпів зростання і зростаючою світовою заборгованістю, а це відріжняє 1960-ті і 1970-ті рр. від оптимістичних 1950-х рр. Політичну й інституційну кризу, позначену державними переворотами, що йдуть один за одним, і народними рухами, які дедалі більше радикалізуються. Суспільною кризою, що їй притаманна поразка популізму й зіткнення нових, абсолютно протилежних, і очевидні хитання у широких суспільних верствах.
Але нам йдеться не про загальну кризу [1]. Цю главу присвячено наслідкам цієї ситуації для суспільних наук.
У 1950-ті рр. у Латинській Америці в суспільних науках панував величезний оптимізм, що зростав разом з вірою в самих себе інтелєктуалів, які сподівалися самоствердитися.
У дійсності культивувався критичний погляд на наукові дослідження Европи та США. Він сягнув крайнього романтизму, який полягав у тім, щоби створити латиноамериканську суспільну науку. Головне, що цей критичний підхід породив власну латиноамериканську тематику. Це найважливіша, позитивна сторона цього підходу [2].
Проте критичний підхід до «погляду з колоніяльних центрів» не призвів до появи аналоґічної позиції щодо тенденцій і суперечностей внутрішнього розвитку.
1. Припущення теорії розвитку
Як самостійна сфера дослідження в Латинській Америці й на инших континентах, теорія розвитку в період свого зародку займалась аналізою так перешкод, що їх чинили розвиткові архаїчні структури, як і засобами забезпечення розвитку. Тим-то основна теоретична й емпірична аналіза зосередилася головно на вивчені так званих «традиційних структур», що вони вважались причиною слаборозвинутости.
Цей — описаний нами у загальних рисах — підхід [3], звісно, поки що ґрунтується не на чітко сформульованих гіпотезах, а подекуди — і на смутних припущеннях.
Ріжні теорії розвитку очевидячки дуже сильно відріжняються своїми підходами і в 1950-ті — 1960-ті рр. прийшли до нових форм. Цей розвиток був відображенням змін — чи то змін ув інтересах ріжних сил — учасників розвитку (або відставання), чи то теоретичних труднощів, породжених численними спробами пояснити слаборозвинутість і розвиток. Можна гостро критикувати наше бажання звести їх до однієї схеми, брати з цих теорій лише те, що ми вважаємо головним. Проте такий підхід є виправданим: він дозволяє виявити принципи пізнання, на яких базуються ріжні позиції та ріжні точки зору.
Наші припущення є такими:
1. Розвиватися означає йти до певних всезагальних цілей, що відповідають певному етапу розвитку людства й стану такого суспільства, що воно представляє модель найбільш розвиненого суспільства сучасного світу. Ця модель має ріжні назви: сучасне суспільство, індустріяльне суспільство, масове суспільство тощо.
2. Слаборозвинені країни досягнуть рівня цього суспільства тоді, коли подолають певні соціяльні, політичні, культурні й інституціональні перешкоди. Ці перешкоди відповідають «традиційним суспільствам», «февдальному ладові» і «пережиткам февдалізму», залежно від того, якими термінами послуговується та чи та конкретна філософська школа.
3. Істнують можливості виокремлювати певні економічні та психолоґічні процеси[4], що вони дозволяють раціональніше використовувати національні ресурси і що їх можна оцінювати та використати при плянуванні.
4. Сюди ж додамо необхідність координувати відомі суспільні та політичні сили, які виступають на підтримку політики розвитку. Крім того, постає необхідність в ідеолоґічній базі, яка б мобілізовувала народні прагнення у ріжних країн на втілення «завдань» розвитку.
2. Модель і формальність
Ці припущення допускають критику, а це передбачає необхідність у критиці теорії розвитку як такої, що вона прагне виділитися в окрему дисципліну.
По-перше, модель розвиненого суспільства є плодом ідеолоґічної абстракції (тому що вона формальна, а значить — неісторична).
Що таке розвинене суспільство?
Відомими моделями такого суспільства є США, Европа, Японія і Радянський Союз. Намагаються «дотягнутися» до їхнього рівня розвитку. Побутує думка, що можна повторити історичний досвід цих країн[5], або хоча б побудувати суспільство схожого типу.
Загалом висувалось припущення, що розвиток можна звести до формальної моделі, зміст якої можна здійснити історично. Наприклад, вважається, що для розвитку потрібна рушійна сила, здатна бути так підприємцем (як-от у випадку капіталістичних країн), як державою (у випадку соціялістичних країн). Відмінності двох суспільних режимів зводяться — у цьому та й ув инших аспектах — до простого питання наповнення змістом, проте сам він виконує ту саму незмінну функцію.
Проте ця гіпотеза не спирається на жадний науковий ґрунт, адже виходить з неісторичних принципів. Не істнує жадної історичної можливости побудови суспільств, які б досягли такого самого рівня розвитку, як суспільства, що сьогодні вважаються розвиненими. Історичний час не лінійний. Неможливо, щоб якесь суспільство рухалось через минулі етапи істнуючих суспільств. Після формування в ХVI ст. єдиного світового господарства усі суспільства рухаються паралєльно і спільно до нового суспільства.
Розвинуті капіталістичні суспільства відповідають історичному досвіду, який вже повністю пройдено — чи-то через основні джерела нагромадження капіталу завдяки експлоатації світової торгівлі, чи-то через залучення широких робітничих мас до промислового виробництва, чи-то через внутрішній технічний розвиток цих країн. Сьогодні не можливо повторити ці особливі історичні умови.
Розвинуті соціялістичні суспільства відповідають історичному досвіду «соціялізму в одній країні» чи «соціялізму в одному блоці», що включає «початкову соціялістичну акумуляцію» за рахунок сільськогосподарського сектору, передбачає створення національної важкої промисловости і нарешті вимагає припинення зовнішньої торгівлі (а це означає «залізну завісу»).
Таким чином, відомі «моделі» розвитку не можна повторити, до того ж «моделі» розвинутого суспільства не визначають цілей, заради яких «моделі» впроваджують.
Нарешті треба проаналізувати досвід розвитку нинішніх слаборозвинених країн як особливий досвід, одержаний за певних історичних умов. Звідси випливає необхідність визначити історичні умови, що визначають межі можливого для процесу розвитку. Наука про розвиток (соціолоґія чи економіка) лише тоді є наукою, коли відкидає припущення формальної мети, яку буцімто треба досягнути, і шлях до цієї мети, та наближається до розуміння розвитку як історичного процесу.
3. Перешкоди на шляху розвитку
Инша фундаментальна помилка цього підходу полягає в тім, що у дослідженнях зосереджуються на спротиві змінам з боку традиційних суспільств. Звісно, структури, сформовані у колоніяльно-експортний період, мають значні можливості для опору та виживання. Проте опір має місце не в самих структурах, а зароджується через сам характер процесу розвитку в наших залежних країнах.
Якщо продовжувати зводити все до економічного, соціяльного, політичного, культурного й інституціонального опору традиційного суспільства, тоді неможливо пояснити головні проблєми латиноамериканської кризи.
Саме тому в аналізі треба зосереджуватися не на абстрактно-формальних відносинах між двома етапами чи ладами (протиставлення традиційного ладу і сучасного, капіталізму і февдалізму), а на характері цих конкретних суспільств, що склалися історично і є суспільствами слаборозвинутими або залежними.
Об’єктом теорії розвитку не може бути опис переходу від одного суспільства, про яке фактично нічого невідомо, до суспільства, яке ніколи не буде істнувати. Себто об’єктом теорії розвитку має стати вивчення законів розвитку суспільств, які ми бажаємо пізнати. Необхідно визначити наскільки ці закони є специфічними саме для цих суспільств, а наскільки їх можна ототожнювати з законами розвитку розвинених країн — капіталістичних чи соціялістичних[6].
Отже розвиток не є ані технічним питанням, ані переходом до суспільства за моделями, що вони так чи так засновані на формальних абстракціях з минулого досвіду, який здійснюється під проводом технократії і бюрократії.
Розвиток є справою народів, є справою людства. Тому йому необхідно дати визначення, його вивчати та застосувати до нього якомога ширший підхід, що він виходив би за рямці підходу технократів, бюрократів і науковців.
4. Оптимальне використання ресурсів
Третє припущення тісно пов’язане з першими двома і полягає в тім, що за допомогою теорії розвитку можна визначити оптимальне використання ресурсів. Це припущення базується на двох попередніх припущеннях: 1) є визначені цілі розвитку; 2) оптимальне використання ресурсів залежить від певних процесів, притаманних сучасним, раціональним, індустріяльним чи масовим суспільствам.
Раціональне використання ресурсів має виходити з певної історичної ситуації. Що є раціональним, вирішують люди, а люди живуть в історії і належать до певних суспільств і ґруп, які склалися історично. Це означає, що раціональність економічного чи політичного заходу можна визначити, лише знаючи походження суспільного ладу, в якому цей захід провадиться.
Деякі приклади допоможуть прояснити це твердження: що є «раціональним» у розвинутій капіталістичній країні, як-от марнотратство і військова промисловість[7], не є раціональним для розвинутих соціялістичних країн.
Що є раціональним для Радянського Союзу (виділити головні ресурси для важкої промисловості), не є таким для соціялістичної Европи, що й продемонстрував антисталіністський вибух у цих країнах, тощо.
На особливу критику заслуговує ідея, що плянування є загальною характеристикою сучасного суспільства — соціялістичного а чи капіталістичного. Соціялістичне плянування підгортає сліпі закони ринку і конкуренції політичному контролю з боку суспільства. Капіталістична проґрама намагається керувати цими сліпими силами на користь тих самих сил, які створюють анархічний характер капіталістичного суспільства, — на користь приватної власности й прибутку. Плутання двох форм людської діяльности, спрямованої на дію на людське ж суспільне буття, можливо лише через у рямцях формального мислення, коли позірно схожі риси плутають з правдивими відносинами між людьми.
Усе це демонструє небезпеку закріплення формальних законів — у якій-небудь «загальній» теорії — процесів, які відбуваються або запроваджуються у конкретних ситуаціях. Зокрема, постає небезпека формальної абстракції.
5. Ідеолоґія розвитку
Крім того, ми заперечуємо можливість формування єдиної ідеолоґії розвитку. Ріжні ідеолоґії відповідають ріжним суспільним інтересам, насамперед ріжним суспільним клясам. Розвиток наших країн сам по собі не може розв’язати клясові суперечності, як це обіцяє цей підхід. Кляси, зацікавлені у розвитку, є ріжними та шукають ріжні шляхи розвитку. Є підходи не лише ріжні, а протилежні, — підходи до визначення, що саме є розвитком і як саме його досягти. Суспільним наукам належить правильно визначити ці шляхи, виходячи з аналізи ґлобальних інтересів суспільних кляс. Наука має аналізувати практичність цих шляхів. Проте завжди будемо помилкою — в ім’я об’єктивности — відмовлятися від аналізи протилежних інтересів, якщо ці інтереси впливають на реальний процес. За емпіричним описом очевидних фактів можуть ховатися важливі аспекти дійсности, то-ж необхідно супроводжувати його теоретичною аналізою суспільства у цілому. Відмова від розгляду цього питання є ідеолоґічною позицією.
6. Деякі висновки
Цю дискусію можна підсумувати у наступних пунктах:
1) Теорію розвитку необхідно розглядати в площині аналізи процесу розвитку в конкретних історичних умовах.
2) Така теорія — за цих історично визначених умов — має розкрити загальні закони розвитку даних конкретних суспільств, що вони є предметом дослідження.
3) Коли буде окреслено ці закони, теорія розвитку буде змушена завжди враховувати внутрішні протиріччя цього процесу і буде змушена розстатися з будь-якими спробами звести його до одностороннього переходу від суспільства одного типу до суспільства иншого. Ба більше, теорія має продемонструвати, чи мають ці суперечності потенціял народити силу, здатну привести усе суспільство до вищих форм орґанізації. Ці сили і форми суспільства у сьогоднішній дійсності постають у загальній формі не як бажані моделі майбутнього, а як тенденції.
Ця теоретична і методолоґічна критика є вкрай важливою для належного розуміння питання моделей розвитку, що з’явилися в Латинській Америці в оптимістичні 1950-ті рр.
Зараз нам належить визначити загальні складники внутрішньої моделі розвитку Латинської Америки, що багато років переважала у суспільних науках. Наша мета (як ми зробили це з гіпотезами теорії розвитку) — звести схеми і концепції, що вони подекуди представляють несумісні позиції, до єдиної моделі розвитку Латинської Америки, якою, на нашу думку, великою мірою керувалися і продовжують керуватися так при здійсненні наукових досліджень і урядової політики, як і при підготовці партійних проґрам і проґрам політичних орґанізацій.
Примітки
[1] Спроба аналізи кризи в Бразилії і Латинській Америці міститься у моїй книзі «Соціялізм або фашизм: новий характер залежности і дилєма Латинської Америки».
[2] Відбулися — і продовжують відбуватися — гучні дебати щодо роли соціолоґів в Латинській Америці. Головні позиції представлено у наступних творах: Ґерейро Рамос започаткував цю дискусію своєю «Бразильською брошурою для студента-соціолоґа», після якої з’явилася його «Соціолоґічна редукція». До цього ж напрямку можна включити твір Каміло Торреса Рестрепо «Питання структури правдивої латиноамериканської соціолоґії», надрукованої у журналі Hermes (Revista del Centro de Alumnos de Economia de la Universidad de Chile), n. 2, 1966, pp. 33-40. Протилежну позицію представляють твори Джино Джермані «Соціолоґія у Латинській Америці» і Йогана Гальтунга «Соціокультурні чинники та розвиток соціолоґії у Латинській Америці» (Revista Latinomericana de Sociología, Vol. I, n. 1, marzo, 1965).
Инші важливі твори: Джеймс Петрас. Гармонія інтересів: ідеолоґія панівних націй (Desarrollo Económico, julio-diciembre de 1966, Vol. VI, n. 22-23, pp. 433-466). У цьому ж числі: Торкуато ді Телья. Формування національної свідомости у Латинській Америці; Хуан Марсаль. Латиноамериканські інтелєктуали та суспільні зміни. Найбільш урівноваженою статтею є стаття Хорхе Ґрасьярена «Соціолоґія в Латинській Америці: кілька міркувань про міжнародну співпрацю і нещодавній розвиток соціолоґічних досліджень у Латинській Америці» (Revista Latinomericana de Sociología, Vol. I, n. 2, Buenos Aires, pp. 231-242). Див. також кн. Анібаля Кіхано «Образ і завдання соціолоґа в перуанському суспільстві» (окреме видання Revista Letras, 74-75). Щодо проблєм в економіці: Освальдо Сункель і Анібаль Пінто.
Латиноамериканські економісти в США (Revista Economia, n. 82, 1er. Tri, 1964, Santiago de Chile); Селсу Фуртаду. Формування економіста в слаборозвинених країнах» (Hermes, n. 4, 1966, pp. 5-11). Инші цікаві ст.: Октавіо Янні. Соціолоґія соціолоґії в Латинській Америці (Revista Brasileira do Ciencia Sociais, Belo Horizonte, Brasil, Vol. IV, n. 1, junio de 1966, pp. 154-182). У цьому самому журналі вміщено полємічну ст. Антоніу Октавіу Сінтри «Соціолоґія і наука: до перегляду соціолоґії в Бразилії». Див. також: Теотоніу Дус Сантус. Слаборозвиненість і соціолоґія (Hermes, n. 3, 1966, pp. 13-18). Один з найглибших нарисів на тему, це — «Попередні зауваги до диспуту щодо методолоґії» Вандерлея Ґільєрме (Revista Civilização Brasileira, Río de Janeiro, n. 5-6, marzo, 1966, pp. 77-94).
Див. також кн. Кости Пінту «Соціолоґія змін і зміна соціолоґії» і Флорестана Фернандеша «Етнолоґія і соціолоґія в Бразилії», що вони у цій широкій, ще далеко не вичерпаній дискусії займають особливу позицію. На Латиноамериканському соціолоґічному конґресі, присвяченому вивченню «Соціолоґії в Латинській Америці» (Коста Ріка, 1974 р.), було представлено ріжні погляди на теорії модернізації і теорію залежного розвитку, що їх буде прокоментовано нижче.
[3] Докладніше див. у творах: Андре Ґундер Франк. Соціолоґія розвитку і залежний розвиток соціолоґії (Catalyst, University of Buffalo, n. 3, verano de 1967, pp. 20-75); Фернанду Енріке Кардозу. Соціолоґічна аналіза економічного розвитку (Revista Latinoamericana de Sociología, Vol. I, n. 2, julio de 1965, Buenos Aires, pp. 178-198); і Ів Лякост. Ґеографія слаборозвинености.
[4] В одних випадках наголошувалось на важливості одних чинників, в инших — инших, тим-то маємо «соціолоґічні», «психолоґічні» підходи до розуміння питання розвитку.
[5] Що стосується питання труднощів повторення історичного досвіду розвинутих країн, то у слаборозвинених країнах доволі поширена віра у можливість такого повторення.
[6] Очевистими є розходження між теоретиками щодо особливостей розвитку Китаю і Куби, — розходження, що ширяться, мірою того, як Північна Корея і Північний В’єтнам, Румунія і Албанія, підтверджують — як перед тим Юґославія — можливість власного шляху до соціялізму. Хоча про Польщу, Чехословаччину, Угорщину та НДР говорять менше, великими питаннями є особливість їхнього досвіду. Конкретні ситуації в конкретних країнах породжують своєрідні політичні форми соціялізму (хоча вони не суперечать загальній єдності системи й соціялістичних країн), які відповідають певним національним етапам соціялістичного розвитку.
Внутрішні суперечності соціялістичного блоку лише тоді будуть розв’язано, коли розірвуть гамівну сорочку старих моделей відносин між соціялістичним та пролєтарським інтернаціоналізмом, а відтак вироблять новий тип відносин між соціялістичними країнами, які враховуватимуть специфічні інтереси ріжних країн і переформулюють загальні інтереси, залежно від змін у базисі. Проте необхідно зазначити, що глибокі зміни мають відбутися і всередині кожної окремої країни.
[7] Див. «Військову державу» Фреда Кука, а надто концепцію необхідности військової промисловости та марнотратства у книзі Свізі та Берана «Монополістичний капітал».
Оригінальний текст: Theotonio Dos Santos, Imperialismo y Dependencia, México, Ediciones ERA, 1978, pp. 281-287.
