КИЇВ. 07 червня 2016 року (Главком). «Кремль не буде рятувати режим Назарбаєвих, хіба що може чергову «народну республіку» підмутити…»
Кремлівська агресія створила серйозні проблеми не тільки для Росії та України, а й для значною мірою залежних від Кремля країн Центральної Азії. Унаслідок погіршення соціально-економічного стану, громадяни цих держав у 2015 році виходили на акції протесту навіть у Туркменістані, де раніше це здавалось абсолютно неможливим. До проблем з народними протестами додається терористична загроза, яка розповзається регіоном із сусіднього Афганістану.
Як повідомляв «Главком», Казахстан оголосив найвищий рівень терористичної загрози після того, як бойовики-ісламісти вбили шістьох людей на військовому об’єкті і в двох магазинах зброї в північно-західній частині міста Актобе.
Сили безпеки почали антитерористичну операцію. За даними ЗМІ, в Актобе та декількох великих містах Алмати, Актау і столиці Астані закрили магазини зброї, їх посилено охороняють.
Представник МВС Казахстану Алмас Садубаєв повідомив, що в ході антитерористичної операції знищено чотирьох нападників, ще сімох затримали. Деякі з підозрюваних залишаються на свободі, додав він. Раніше Садубаєв повідомляв, що через напади 9 військовослужбовців зазнали поранень. Він також заявив, що підозрювані нападники були «послідовниками радикальних, нетрадиційних релігійних рухів».
Чиновники наказали місцевим жителям залишатися в своїх будинках, а поліція тимчасово зупинила рух громадського транспорту в місті. Також влада закрила декілька торгових центрів та інших громадських місць.
Для України дестабілізація центральноазійсього регіону матиме наслідки завдяки тому, що увага Кремля тепер переключиться на інші проблемні точки. Але загострення ситуації загрожує нашій країні й серйозними проблемами, такими як утрата економічних партнерів та торговельних шляхів в Азію в обхід Росії, «розповзання» тероризму, необхідність прийняти велику кількість біженців та чергові сплески антиукраїнської московської пропаганди.
Казахстанський дзвіночок клепто-автократії
Вчорашні надзвичайні події – не перший дзвіночок для казахстанської влади. 21 травня режим Назарбаєва, вдавшись до превентивних арештів (за офіційною інформацією 40, за неофіційною 300-400 людей), змогла запобігти проведенню анонсованих на цей день масових протестних акцій у найбільших містах країни. Однак «хапання» силовиками не тільки активістів, але й простих перехожих, що мали нещастя наблизитись до місць проведення мітингів, на думку експертів, не тільки продемонструвало страх влади Казахстану (та й центральноазійських країн загалом) перед «кольоровими революціями», а й могло ще більше озлобити збідніле за останні два роки населення країни. Адже недаремно в цей день звучали вже не тільки протести проти поправок до земельного законодавства, які пропонували продовження терміну оренди земель (у тому числі й для нерезидентів) з 10 до 25 років, як це було під час акцій кінця квітня й початку травня, а й заклик до незмінного вже близько 30 років казахстанського президента «Старий – іди геть!».
Обстановка в Казахстані загострювалась із кінця квітня, коли Астана почала інформувати населення про законодавчі нововведення, які з літа мали регламентувати надання землі казахським покупцям та здачу її в оренду іноземцям. Більш чи менш масові несанкціоновані акції протесту почалися 24 квітня 2016 року в місті Атирау, а потім достатньо мирно пройшли в Актобе, Семеї, Актау, Уральську, Жанаозені, у якому 2011-го року при розгоні подібних заходів загинуло 15 чоловік, та інших містах. Тоді тільки місцева владаКизилорди вирішила застосувати силу та розігнати мітинг, який розпочався відразу після організованого владою святкування 1 травня «Дня єдності». Хоча потім (чи за вказівкою згори, чи злякавшись вчиненого протестувальниками спротиву) і згодилась на зустріч з активістами, де намагалась їх переконати, що нововведення не призведуть до приписуваних їм загроз.
Основним результатом цих акцій стало принаймні тимчасове замороження президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим нововведень до земельного законодавства, супроводжуване звільненнями низки чиновників, а також заснуванням міністерства інформації та комунікації. Останнє має зайнятися розробкою та впровадженням інформаційної політики держави, оскільки саме недостатня інформованість, за словами казахстанської влади, і вивела людей на вулиці.
Однак, як видно з публікацій багатьох ЗМІ, «земельні нововведення», за якими активісти бачать загрозу «скупки» земель китайцями, стали лише приводом для збурення. Дійсною причиною протестів стало загальне погіршення соціально-економічного стану. Один із найавторитетніших казахстанських політологів, директор аналітичної організації «Центр оцінки ризиків» Досим Сатпаєв стверджує: «Те, що ми зараз спостерігаємо, – це не просто протест проти земельної реформи, а загальний протест проти дій влади, яка ігнорує думку народу». Його думку загалом поділяє інший казахстанський учений Нигмет Ібадільдін: «Земля – просто привід для виявлення глибокого невдоволення. Невдоволення було й раніше, але воно стримувалося економічним зростанням. А тепер економічного зростання немає». А це означає, що напружена атмосфера в Казахстані спостерігатиметься ще тривалий час, оскільки згідно з прогнозами МВФ, зростання ВВП Казахстану в цьому році складе лише 0,1%, а в наступному може піднятись до 1%, тобто тільки наблизиться до показника 2015 року (1,2%), який уже був значно нижчим від показника 2014 – 4,3%. До цього варто додати й девальвацію національної валюти більш ніж удвічі (зі 183 на початку 2015 року до 375-380 тенге за долар нині), унаслідок чого відбувались акції валютних позичальників, так як і в Україні. Усе це пов’язано передусім із падінням світових цін на енергоносії та економічною кризою в Росії, унаслідок якої товарообіг між двома країнами за минулий рік скоротився більше ніж на чверть (і скорочення це триває).
Не менш напруженою виглядає й обстановка в Киргизстані. Ця країна також постраждала від вищеназваних економічних чинників, хоча від першого і більш опосередковано (експортерами енергосировини є значні торговельні партнери країни). Але на відміну від Казахстану, Киргизстану завдало значної шкоди дворазове скорочення 2015-го року грошових переказів від 550 тисяч трудових мігрантів із Росії, що також вплинуло на 30-відсоткову девальвацію національної валюти.
Щоправда, масових акцій протесту в республіці не відбулось. Опозиційний рух «Народний парламент» скасував запланований на 17 травня мітинг із вимогою відставки президента Алмазбека Атамбаєва.
Очевидно, через прогнозований брак ораторів, оскільки киргизька влада, краще відчуваючи ситуацію (у країні відбулось уже два своїх Майдани), заарештувала з десяток організаторів заходу за звинуваченнями у спробі державного перевороту. Виступаючи на присвяченому Дню матері заході, глава держави закидав їм зв’язки зі скиненими місцевими революціями 2005 та 2010 років корумпованими президентами Акаєвим та Бакієвим, ІДІЛом та «генералами із закордонних спецслужб», під якими, на думку авторитетного експерта по Центральній Азії Вікторії Панфілової, маються на увазі російські.
Але ситуація в Киргизстані та Казахстані може виявитись «квіточками» порівняно з наслідками соціального вибуху в набагато жорсткіше контрольованих нині владою Узбекистані, Таджикистані й Туркменістані. Тут також відбулась 20-30-відсоткова девальвація та загальне погіршення соціально-економічного стану. Причини ті самі, що й у попередніх країн, хоча Таджикистан тут має більше спільного з Киргизстаном, Туркменістан з Казахстаном, а Узбекистан відчув на собі і скорочення надходжень від трудових мігрантів із РФ, і зменшення світових цін на енергоносії, але велика кількість населення (майже дорівнює всім іншим чотирьом країнам Центральної Азії разом взятим) та краще розвинена й диверсифікована економіка дозволили легше пережити західні санкції проти Росії та зберегти економічне зростання в 2015 році на рівні близько 8% (приблизно на цьому ж рівні – 7,5 відсотка – воно, згідно з прогнозом Світового банку, збережеться і в 2016 році).
Однак у цих країн є ще одна спільна проблема – кордон з Афганістаном. Протягом минулого року в ЗМІ з’являлася інформація про фіксацію загонів талібів на його таджицькій ділянці та про серйозні бойові зіткнення чи то з Талібаном, чи то з ІДІЛ на туркменській (за чутками з цієї «найзакритішої» із центральноазійських країн, до кордону стягнуто близько 80% збройних сил, а в країні оголошувалась мобілізація). І хоча узбецька ділянка вважається надійно укріпленою, влада і цієї країни не може не зважати на те, що загальне погіршення соціально-економічної ситуації в регіоні, яка до того ж може ще більше погіршитися через зростання безробіття внаслідок повернення з РФ сотень тисяч трудових мігрантів, створює достатньо сприятливі умови для вербування серед населення країн Центральної Азії новобранців для різноманітних екстремістських та терористичних угруповань. Серед них вже опинився навіть колишній глава таджицького аналогу «Беркуту», який утік до Сирії воювати за ІДІЛ навесні минулого року (кількість громадян центральноазійських країн у лавах цієї організації на кінець 2015-го року оцінювали в масштабах від 2 до 5 чи навіть 8 тисяч). При тому, що дії місцевої влади, спрямовані в тому числі й на протидію поширенню екстремістських настроїв, призводили, в основному, до протилежних результатів. Наприклад, насильницьке збривання борід громадянам Таджикистану, якому, за повідомленнями ЗМІ було піддано понад сто тисяч чоловіків (після загибелі внаслідок побиття силовиками молодого чоловіка, офіційний Душанбе роз’яснив, що ним було санкціоновано лише «переконання», а не силові засоби впливу на бороданів). Або ж узбецькі показові «громадські суди» щодо родичів тих чоловіків, які поїхали у близькосхідні країни, навіть якщо не було підтверджень, що вони перебувають в рядах ІДІЛ, а не є простими трудовими мігрантами (за минулий рік сталось принаймні одне самогубство внаслідок подібних процесів). Як показав досвід кривавих Андижанських подій 2005 року, такі засоби можуть мати абсолютно протилежні задуманим владою наслідки, адже в Узбекистані проти ісламістів застосовували наджорсткі заходи ще з 90-х (у ЗМІ часто циркулювали чутки про їхні жорстокі катування, що могли закінчитися смертю).
Зростання соціально-економічних та терористичних викликів розгортається на тлі спроб керівництва країн Центральної Азії запобігти дестабілізації шляхом збільшення контролю над суспільними процесами, що робиться також без особливої перебірливості в засобах. І це при тому, що країни Центральної Азії й так уже вважаються одними з найавторитарніших та найкорумпованіших у світі. Небезпідставність цього твердження продемонстрували й події останніх двох років. У Казахстані, цілком можливо, вже є усвідомлення того, хто стане «наступником» Нурсултана Назарбаєва, який править країною ще з радянських часів. Воно пов’язано з призначенням старшої дочки незмінного президента в уряд на посаду віце-прем’єра.
Хоча Астана продемонструвала і здатність діяти на випередження: у країні оголошено нову хвилю приватизації та достроково пройшли президентські та парламентські вибори (очевидно, з метою перевірки лояльності еліт та для уникнення необхідності їхнього проведення після ще більшого поглиблення кризи).
А от дії таджицької влади набагато більше спрямовані на укріплення влади президента Емомалі Рахмона та придушення опозиції. Зараз вже практично всі родичі глави держави обіймають доволі високі державні посади.
При цьому Партію ісламського відродження Таджикистану, яка мала квоту в органах влади, було заборонено, що порушує мирні домовленості 1997 року, на які влада й опозиція пішли під тиском Росії та Ірану, щоб припинити п’ятирічну громадянську війну (в її ході сторони так само, як і українці під час Євромайдану, використовували автомобільні шини як політичний аргумент, щоправда, підпалювали їх не перед, як в Києві, а під прив’язаними до них опонентами). Тепер таджицькі силовики активно «полюють» на членів цієї та інших опозиційних структур, навіть викрадаючи, а можливо, і вбиваючи їх за кордоном.
Проте є й винятки: в Узбекистані старшу дочку президента Іслама Карімова посадили під домашній арешт після закритого судового процесу (щоправда, про цей суд та його результати стало відомо досить швидко). Очевидно, влада була вимушена піти на такий демонстративний крок, оскільки Гульнара Ісламівна серйозно «перегнула палицю», беручи хабарі в закордонних мобільних операторів за доступ на узбецький ринок.
За цих обставин експерти досить обережно намагаються прогнозувати подальші сценарії розвитку подій у країнах Центральної Азії. Проте більшість із них схиляється до сценаріїв песимістичних, за яких керівництво навіть найдемократичніших із них може віддати перевагу репресивним заходам, ніж діалогу з громадянами та реформам. Зокрема, Ібадільдін висловлює жаль із приводу того, що казахстанська влада не йде на ліберальні послаблення подібним тим, на які раніше пішли інші багаті природними ресурсами країни, коли їхній експорт починав приносити недостатньо коштів до державного бюджету. І події 21 травня довели його правоту, адже Астана продемонструвала здатність відплатити за вимушені поступки арештами активістів (чергової хвилі яких можна очікувати й через кілька тижнів чи місяців, коли напруга в суспільстві дещо спаде). Іншим підтвердженням його тез можна вважати інформаційну кампанію казахстанської влади, у якій протестувальників проти нововведень до земельного законодавства очорнювали за рецептами російських ЗМІ. Тобто виставляли провідниками (часто проплаченими) політики зовнішніх сил, під якими мали на увазі, звичайно ж, західні країни (так само висвітлювали події й офіційні ЗМІ сусідніх країн).
Центральноазійські події мають ще один важливий для нас аспект. Оголошуючи про поступки протестувальникам, Нурсултан Назарбаєв пригрозив, що влада дасть жорстку відсіч маніфестантам, аби не дати повторитись «українським подіям». При цьому він припустився низкинеоднозначних закидів на адресу нашої країни: «Україна, друга за величиною держава колишнього СРСР, сьогодні має економіку, яка становить половину економіки Казахстану». За його оцінкою, це відбувається тому, що в Україні «немає єдності, немає почуття мети, жодні завдання не вирішуються, люди зайняті іншими речами: міжусобицями, убивствами, скандалами». Хоча Назарбаєв і не називав Революцію гідності чимось на кшталт «інспірованого Заходом усунення законної влади», казахстанські ЗМІ, розповідаючи про нинішні акції протесту та реакцію на них Астани, нав’язували суспільству саме цю думку.
Варто зауважити, що при всій неоднозначності ситуації в Киргизстані (громадська діячка Токтайим Уметалієва вважає, що «верхівка «Народного парламенту» в основному складається з колишніх відставних чиновників, за якими тягнеться шлейф чиновницьких проблем», тобто у нас їхніми аналогами є відставні регіонали), місцева преса також дозволяє собі нападати на протестантів та український Майдан у стилі газети «Правда» чи навіть райкомівських «творчих» передруків із неї.
Отже, влада та провладні експерти й журналісти із центральноазійських країн ніяк не бажають зрозуміти справжніх причин українських подій, яких вони так бояться. А саме вирішальної ролі корумпованості еліт та відсутності реформ, які ускладнюють відносини із Заходом та роблять країни СНД залежними від Росії та Китаю. Що тільки породжує нові ризики, оскільки, як показує досвід Криму, Донбасу та Південнокитайського моря, в останніх достатньо широке трактування національних інтересів, яке включає в себе й невгамовний апетит до політичного чи економічного контролювання сусідів чи навіть привласнення їхніх окремих територій, які «погано лежать». І цікавіповідомлення із сусідньої з Казахстаном Оренбурзької області Росії про готовність місцевої влади дати відповідь казахським «нацистам», мають примусити серйозно задуматись Нурсултана Назарбаєва та його оточення. Адже, як вважає український експерт Віталій Кулик, «Кремль не буде рятувати режим Назарбаєвих, а обмежиться введенням своїх військ у нафтоносні регіони на заході Казахстану. Але може ще чергову «народну республіку» підмутити на півночі республіки». З останньою тезою цілком погоджується і представник України у тристоронній контактній групі в Мінську, колишній віце-прем’єр та посол в Республіці Білорусь Роман Безсмертний.
Нашою ж проблемою є те, що російська пропаганда, оббріхуючи Майдан, шкодить налагодженню відносин України з країнами, які входили до складу СРСР або були його союзниками, тобто тривалий час відчували на собі радянський та російський вплив. Останній зробив їх надчутливим до російських «заклинань» про необхідність берегти свою «суверенну демократію» від зазіхань США та їхніх союзників, до яких тепер зараховують і Україну. А ці держави є реальними або потенційними економічними партнерами України, оскільки, по-перше, мають із нею «пострадянську технологічну сумісність», по-друге, потребують дешевшої, ніж західна (європейська чи американська), продукції. Позиціювання ж кремлівською пропагандою України як «маріонетки США» серйозно шкодить її економічному іміджу (не кажучи вже про політичний). Адже потенційні партнери можуть побоюватись, що Україна під впливом Заходу може згорнути будь-який спільний проект.
Отже, можна констатувати, що обстановка в колишніх радянських республіках Центральної Азії залишається достатньо напруженою та вибухонебезпечною. При цьому більшість експертів схильні вважати, що протиставляти цій обставині влада даних країн буде скоріше репресивні та силові заходи, не йдучи на реформи й виставляючи політичних опонентів як агентів Заходу чи ісламських екстремістів. Унаслідок цього переростання соціального невдоволення на акції протесту чи навіть збройні повстання стають цілком можливими.
За даних обставин Україні варто бути готовою до необхідності переорієнтації своїх підприємств, що торгують із країнами регіону, на інші ринки, а також до можливого прийняття біженців із Центральної Азії (у ЗМІ повідомлялося про300 тисяч етнічних українців, які живуть там). Останнє питання вимагає підготовки каналів вивезення співвітчизників із неспокійних країн, які краще прокладати в обхід Росії, щоб ніхто з них не зайняв звільнене Надією Савченко місце в камері, але тепер уже за звинуваченнями у причетності до ісламських терористів (згадайте російські «фейки» про активність ІДІЛу в наших південних областях).
Також Україні варто кардинально підняти активність та ефективність протидії інформаційній агресії з боку Росії. Вона має включати в себе і значне акцентування уваги на справжніх причинах Революції гідності. І в цих контрзаходах не потрібно згадувати про неоднозначні висловлювання щодо України з боку потенційних торговельно-економічних партнерів, наприклад, із центральноазійських країн. Адже завдяки позиції того ж Нурсултана Назарбаєва Росії не вдалось примусити інші країни СНД вийти слідом за нею з режиму вільної торгівлі з Україною після запуску українсько-європейської ЗВТ. Доцільно сконцентруватись на розвінчуванні невтомно повторюваних російських пропагандистських штампів, але робити це набагато активніше. Наприклад, заявами та прес-релізами посольств в азійських країнах, які мають розвінчувати кремлівські звинувачення, особливо якщо їх активно поширюють місцеві ЗМІ. Або під час виступів керівників держав на великих міжнародних форумах чи з трибуни ООН, а також під час офіційних візитів.
Тим більше, що неодноразове проговорювання перед світовою спільнотою реальних причин Майдану, серед яких на одному з перших місць стоїть розведена «папєрєдніками» (але й досі квітуча) корупція, може, все-таки підштовхуватиме наших посадовців до виконання завітів так часто згадуваного ними Лі Куан Ю, зокрема про «посадку» трьох друзів.
