Роздуми про історію та традицію, опубліковані Ганною Арендт у 1954 році, зовсім не випадково мають назву «Між минулим і майбутнім». Для німецько-єврейської філософині, яка п’ятнадцять років була біженкою в Нью-Йорку, це було питанням про порожнечу між минулим і майбутнім, що утворилася в культурі Заходу, тобто про незворотній розрив у безперервності кожної традиції. Саме тому передмова до книги відкривається афоризмом Рене Шара «Наша спадщина не має жодного заповіту» (Notre héritage n’est précédé d’aucun testament). Йдеться про вирішальну історичну проблему отримання спадщини, яка вже жодним чином не може бути передана.
Приблизно двадцятьма роками раніше Ернст Блох у вигнанні в Цюриху опублікував під назвою «Спадщина нашого часу» роздуми про спадщину, яку він намагався віднайти, риючись у підземеллях і коморах буржуазної культури, що занепадала («епоха гниє і водночас народжується» – вислів, яким відкривається передмова до книги). Не виключено, що проблема спадщини, недоступної або доступної лише обхідними шляхами й напівприхованими проблисками, яку порушують обидва автори, кожен по-своєму, зовсім не застаріла й стосується нас насправді впритул – так близько, що іноді здається, що ми про неї забуваємо. Ми теж відчуваємо порожнечу й розрив між минулим і майбутнім, ми теж в культурі, що агонізує, мусимо шукати якщо не родиму пляму, то бодай щось на кшталт частинки добра, що вціліла від розпаду.
Тому не буде зайвим попереднє дослідження цього суто юридичного поняття – спадщини, яке, як це часто буває в нашій культурі, виходить за свої дисциплінарні межі й зачіпає саму долю Заходу. Як чітко показують дослідження видатного історика права Яна Томаса, функція успадкування полягає у забезпеченні continuatio dominii, тобто безперервності володіння власністю, що переходить від мертвих до живих. Всі механізми, які вигадує право для заповнення вакууму, що може виникнути після смерті власника, не мають іншої мети, окрім забезпечення безперервного правонаступництва у володінні майном.
Спадщина, мабуть, не є доречним терміном для роздумів над проблемою, яку мали на увазі і Арендт, і Блох. Оскільки в духовній традиції народу щось на кшталт власності просто не має сенсу, успадкування як continuatio dominii не існує в цій сфері й не може нас цікавити жодним чином. Навпаки, доступ до минулого, розмова з померлими можливі лише через розрив безперервності володіння, і саме в проміжку між минулим і майбутнім обов’язково має себе позиціонувати кожна людина.
Ми не є спадкоємцями ні в чому і ніде, і тільки з цим розумінням ми можемо знову включитися в розмову з минулим і мертвими. Добро насправді анонімне (adespota)* за визначенням і не може бути присвоєне, а вперте намагання заволодіти традицією визначає владу, яку ми відкидаємо у всіх сферах – у політиці й в поезії, у філософії й в релігії, в школах, в храмах і в судах.
Примітки:
*Від аdespota (лат.) – позначення анонімних творів, протилежне despotа – господар, володар, деспот.
Переклад – Олександр Тимофєєв
Джерело тут
Оригінал тут
