1.
«У мене така недовіра до майбутнього, що я будую плани лише на минуле». Ця фраза Флаяно – письменника, чиї рядки треба сприймати надзвичайно серйозно – містить істину, над якою варто задуматися. Майбутнє, як і криза, сьогодні насправді є одним із головних і найефективніших апаратів влади. Незалежно від того, чи виглядає воно як грізна примара (зубожіння та екологічні катастрофи), чи як сяюче майбутнє (нав’язливий прогресизм), у будь-якому випадку йдеться про те, щоб передати ідею, що ми повинні спрямовувати свої дії та свої думки лише на майбутнє.
Тобто ми повинні залишити осторонь минуле, яке неможливо змінити і тому марне – або, щонайбільше, придатне лише для зберігання в музеї, – а що стосується сьогодення, то ми маємо цікавитися ним лише тією мірою, якою воно слугуватиме підготовцімайбутнього. Немає нічого більш фальшивого: єдине, чим ми володіємо і можемо з упевненістю знати, – це минуле, тоді як сьогодення за визначенням важко осягнути, а майбутнє, якого не існує, може вигадати з нуля будь-який шарлатан.
Будьте обережні, як в особистому житті, так і в публічній сфері з тими, хто пропонує вам майбутнє: вони майже завжди намагаються заманити у пастку або ошукати вас. «Я ніколи не дозволю тіні майбутнього, – писав Іван Ілліч, – спиратися на поняття, через які я намагаюся мислити те, що є і що було».
І Беньямін також помітив, що у спогадах (які є чимось іншим, ніж пам’ять як нерухомий архів) ми фактично діємо на основі минулого, ми якимось чином знову робимо його можливим. Флаяно мав рацію, запропонувавши нам будувати плани на минуле. Тільки археологічні дослідження минулого можуть дозволити нам отримати доступ до сьогодення, тоді як погляд, звернений виключно до майбутнього, експропріює нас разом із нашим минулим і сьогоденням.
2.
Уявіть, що ви заходите в аптеку і просите препарат, який вам терміново потрібен. Що б ви зробили, якби фармацевт сказав вам, що препарат було виготовлено три місяці тому, і з цієї причини його немає в наявності? Саме це відбувається сьогодні, коли заходиш у книгарню. Книжковий ринок тепер перетворився на країну абсурду (Assurdistan), де обіг вимагає, щоб книжка зберігалася в книгарні якомога менше (часто не більше місяця).
Отже, одне й те саме видавництво планує книги, продажі яких мають закінчитися (якщо такі є)у короткостроковій перспективі, і відмовляється від створення каталогу, який міг би проіснувати протягом тривалого часу. З цієї причини я – а я вважаю себе хорошим читачем – відчуваю все більший дискомфорт, заходячи в книжкову крамницю (звичайно, є винятки), де стелажі займають лише новинки і де я все рідше можу знайти ті ліки (тобто книжку), які мені життєво потрібні.
Якщо продавці книг та видавці не виступлять проти цієї системи, нав’язаноїпереважно великими дистриб’юторами, не дивно, що книгарні зникнуть. Якими вони стали, ми навіть пошкодувати не зможемо.
3.
Нікола К’яромонте якось написав, що головне питання, коли ми розглядаємо своє життя, полягає не в тому, що ми мали чи не мали, а в тому, що від нього залишилося. Що залишилося від життя – але й навіть раніше: що залишилося від нашого світу, що залишилося від людини, поезії, мистецтва, релігії, політики сьогодні, якщо все, що ми звикли пов’язувати з цією невідкладною реальністю, зникає або трансформується до такої міри, що стає невпізнанним? Інтерв’юеру, який запитав її «Що залишилося для вас від Німеччини, в якій ви народилися і виросли?», Ханна Арендт відповіла «залишилася мова».
Але що таке мова як залишок, мова, яка виживає у світі, виразом якого вона була? І що залишається, коли залишилася лише мова? Мова, якій, здається, більше нічого сказати і яка, тим не менш, вперто залишається і чинить опір і від якої ми не можемо відокремитися? Я хотів би відповісти: це поезія. Що, власне, є поезія, як не те, що залишається від мови після того, як її нормальні комунікаційні та інформаційні функції одна за одною були деактивовані? Пам’ятаю, якось Інґеборґ Бахман сказала мені, що вона не може піти до м’ясника і попросити його: «Дайте мені кілограм шматочків».
Я не думаю, що вона мала на увазі, що мова поезії – це чистіша мова, яка лежить за межами мови, яку ми використовуємо в м’ясній лавці або для інших повсякденних потреб. Я швидше вірю, що мова поезії – це те непорушне, яке залишається і протистоїть будь-яким маніпуляціям і спотворенням, мова, яка залишається навіть після того, як ми використовуємо її в SMS і твітах, мова, яку можна нескінченно знищувати, але яка залишається так само, як хтось написав, що саме та людина не може бути знищена, яку можна нескінченно знищувати.
Ця мова, що залишилася, ця мова поезії – яка, на мою думку, також є мовою філософії – має відношення до того, що в мові вона не говорить, а кличе. Тобто [має справу] з назвою. Поезія і думка перетинають мову в напрямку назви, тієї стихії мови, яка не говорить і не повідомляє, яка не говорить про щось, а називає і кличе.
Короткий текст, який Італо Кальвіно присвятив друзям як свій «духовний заповіт», завершується серією коротких і майже задиханих речень: «тема пам’яті – втрачена пам’ять – збереження і втрата того, що було втрачено – чого у нас не було – те, що ми пізно отримали – те, що ми носимо з собою, – те, що нам не належить… ».
Я вірю, що мова поезії, мова, яка залишається і кличе, називає саме те, що втрачено. Ви знаєте, що і в особистому, і в колективному житті маса втрачених речей, слід найдрібніших, непомітних подій, які ми щодня забуваємо, настільки нескінченний, що жоден архів і жодна пам’ять не можуть їх умістити.
Те, що залишається, та частина мови та життя, яку ми рятуємо від загибелі, має сенс лише в тому випадку, якщо вона має тісне відношення до загубленого, якщо вона якимось чином виступає за нього, якщо вона називає його по імені і відповідає його ім’ям. Мова поезії, мова, що залишається, дорога і дорогоцінна для нас, тому що вона викликає втрачене. Тому що те, що втрачено, належить Богові.
Ці нотатки відтворюють частину промови Джорджо Агамбена на Туринському книжковому ярмарку 20 травня 2017 року.
Примітки перекладача:
1. Еніо Флаяно (1910 – 1972) — італійський письменник, журналіст, кінокритик, сценарист та драматург. Автор сценаріїв до фільмів Федеріко Фелліні.
2. Іван Ілліч (1926 – 2002) — католицькій священик, богослов, педагог, філософ, критик індустріального суспільства з позицій політичної екології.
3. Вальтер Беньямін (1892 – 1940) – німецький філософ єврейського походження, теоретик культури, літературний критик, есеїст і перекладач.
4. Нікола К’яромонте (1905 – 1972) – італійський політик, філософ, есеїст і антифашистський діяч.
5. Ханна Арендт (1905 – 1975) – німецько-американський філософ єврейського походження, політичний теоретик, історик і соціолог, засновниця теорії тоталітаризму.
6. Інґеборґ Бахман (1926 – 1973) – австрійська поетеса, письменниця та журналістка.
7. Італо Кальвіно (1923 – 1985) – італійський письменник.
Переклад Олександра Тимофєєва
Джерело: Quodlibet
