Домой Философия Самотність і мегаполіс

Самотність і мегаполіс

26

На сьогодення сучасні реалії життя, соціальне буття стають складними, невизначеними, непередбачуваними, суперечливими і навіть парадоксальними. Виклики глобального інформаційного та постмодерністського світу для сучасної людини є неподоланними, а іноді й незрозумілими. І в цей момент з‘явлється певний спосіб захисту від експансії соціального «насилля» по відношенню до власного життя. І такий самозахист є втеча до самотності. Чудово сказав Дж. Байрон в поемі «Паломництво Чайльд Гарольда», що самотність — це там, «де ми принаймі перебуваємо наодинці» [цит.].

«Самотність в натовпі» це вже стає нормою життя для сучасної людини, особливо, якщо це життя вирує в місті. Навіть якщо поспілкуватися з великою кількістю людей, що знаходяться в різних частинах величезного мегаполісу, а іноді й в різних країнах та на різних континентах, але це віднімає у сьогоднішньої людини можливість побути наодинці з собою, і позбавляє його можливості поговорити з самим собою по душам. «Самотність — це суб‘єктивне відчуття, що вам бракує потрібних соціальних контактів» [цит.].

Що може бракувати в такій самотності? Вівек Мурті виділяє три виміри самотності, яких не вистачає: інтимно-емоційна, соціальна і колективна. Проблема самотності має свою давню історію і протягом всієї історії людства багато разів ставала предметом дослідження. Перші міркування про самотність, наприклад книга Еклізіаста (4:8), то можна зробити висновок, що такий стан сприймався людиною того часу досить серйозно: «Людина собі самотня, нікого другого не має: ні сина в неї, ані брата, а праці її нема краю, очі її не насичуються багатством» [цит.]. Отже, людина того часу не бачила власної цілісності у своїй відірваності від близьких йому людей, сім‘ї і вважала свою працю абсурдним заняттям, а буття тільки пригноблює, без пояснення.

Аристотель розумів людину як «суспільну істоту, і жити спільно їй властиво від природи» [цит.]. У трактаті відомого американського філософа Генрі Девіда Торо «Волден, або Життя в лісах», проводиться ідея про недовіру до суспільних стандартів життя, і отримала назву «Філософія добровільного усамітнення». Теорія розглядала здатність людського потенціалу до нескінченного духовного збагачення і самореалізації.

-ads-

Єдиною умовою для якого є бажання людини виділитися з повсякденного оточення і замкнутися в собі, з метою споглядання досконалості природи та навколишнього світу і, зокрема, інтенсивна праця над власною свідомістю. Доречі, саме «трансценденталісти» вперше почали розрізняти поняття «самотність» і «усамітнення», називаючи самотність продуктом «повного відчаю» міського життя. Як пише Мурті: «… усамітнення — це стан мирного перебування сам на сам із собою чи в добровільній ізоляції. Це чудова нагода для самоаналізу…» [цит.].

«Трансценденталісти», такі як Г. Д. Торо, Р. Емерсон, Е. Пібоді, Ф. Хедж та інші, розглядали усамітнення як засіб самозахисту, який на сам перед, зміцнює духовний потенціал особистості, а також сприяє до соціального та творчого вдосконалення. Норвежзький філософ Ларс Свендсен ввів поняття — «ліберальний індивід», який є «інакшістю», має бути особливим, і вважав індивід не асоціальним, але він сам бажає самостійно оцінювати, з ким йому хочеться соціалізуватися. Такі мешканці міст мають більший простір для свободи, відокремлюючись від інших, як у фізичному, так і духовному відношенні. «Ліберальний індивід» — це людина-підпілля Достоєвського.

Цікава думка Макса Вебера, що людина страждає від внутрьошньої самотності, і причина — виникнення протестантизму. А Зіммель міркував, що самотність людської істоти через занурення в життя великого міста. Як не згадати, відомі слова Ж.-П. Сартра: «Інші — це пекло». Через скупчення і щільність людей, спостереження Іншого, відсутня можливість усамітнеться тощо, може призвести самотності. Навіть самотні користувачі соціальних мереж, активно використовуючи медіа, ще більше стають самотнішими, як показують дослідження психолога Губерта Дрейфуса.

На думку К’єркегора, «самотність» — це замкнутий світ самосвідомості, що не розмикається ніким і ніяк, крім самого Бога. Результатом такої боротьби внутрішнього самоусвідомлення та екзистенції стає набуття віри, але віри не в традиційному загальному розумінні, а повне занурення у власний створений «ірраціоналістичний образ Бога», який може стати єдиним можливим співрозмовником для загубленого або закинутого в світ людини. Доречно тут можна згадати і модель Симони Вейль, де бути християнином поза Церквою — це нормально. Це і зараз нормальне явище.

Що може стати «ірраціоналістичним образом Бога» для сучасної людини? Комп’ютер, соціальні мережі можуть стати в секулярному світі моделями для співрозмови, але на рівні «мовних ігор». Відомий шведський філософ Нік Бостром стверджував, що весь Всесвіт це віртуальна реальність, подібна до Матриці в якомусь позаземному комп‘ютері [цит.].

Парадоксально, але каже статистика, у мегаполісах люди гостріше відчувають самотність, ніж в селах, маленьких містечках тощо. На Всесвітньому економічному форумі, який проходив в Давосі 2019 році, і на якому обговорювалися перспективи розвитку сучасних суспільств крізь призму нової хвилі глобалізації, тематично об’єднали під назвою «Глобалізація 4.0», і там одна панельна дискусія була присвячена саме проблемі самотності [див.]. На цій дискусії самотність визнали як розбіжність між кількістю і якістю відносин, яких ви хочете і які у вас є: ви можете бути в натовпі і відчувати себе при цьому абсолютно самотнім.

Однак наші «граничні ситуації» все ж таки досить специфічні і зустрічаються в житті людини не кожен день, але відчуття того, що людина проживає не своє власне життя, а чиєсь Чуже життя, займається нав’язаними речами ззовні, вплив соціальних стереотипів і прицьому всьому розчиняється в «Man». Це дуже досить часто переслідує сучасного городянина, і, зокрема, мешканців мегаполісів.

Міська рутина, поглинання роботою, втрата зв’язків з близькими призводить до того, що людина власне життя сприймає як абсурд, в розумінні Альбера Камю. Позбутися від цього відчуття важко, повсякденність поглинає, але жити в місті та бути вільним від міста це можливо. Але відкинути прагматику відомого звичного комфорту, який забезпечує сучасне міське життя, видається нам просто абсурдним. Тобто відчуття комфорту як звичка.

Самотність це власне відповідальність, усвідомлення вибору або причина. Якщо впустимо когось в цю самотність, то тоді вона перестане бути самотністю і стане товариством. Як вважають деякі урбаністи, місто пропонує людині допомогу, але при цьому, маючи в собі потрібну річ як «міський мультиплікатор самотності», і тільки в цьому випадку самотність може стати даром, який дає можливість пізнати сенс свого життя, позитивний тригер, полюбити свою роботу, усвідомити свою «свободу» і знову зануритися з новими силами в міське життя. У «Втраченому раю» Мільтон пише, що «самотність іноді є найкращим товариством», але в межах міста краще обирати, при можливості, усамітнення. Самотність — це природній сигнал, який сигналізує, що вже пора по-спілкуватися з іншими!

Андрій КУЛИК, магістр філософії, аспірант Інституту філософії імені Г. С. Сковороди, модератор сайту «ПолітКом»

Ілюстрація [джерело]

Предыдущая статьяКуда приложить рычаг что бы перевернуть мир или Время взрослых решений
Следующая статьяOff-grid — чому люди виходять з мережі

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь