додому ПОЛІТИКА САМЕ ТАК ПРИХОДИТЬ ЗЛО: росія ПІД путіним

САМЕ ТАК ПРИХОДИТЬ ЗЛО: росія ПІД путіним

308

By the pricking of my thumbs,

Something wicked this way comes.”

(William Shakespeare, «Macbeth»)

“В мене пальці засвербіли –

Щось недобре прилетіло.”

(Вільям Шекспір «Макбет», переклад Бориса Тена)

Не загортаймо слова у папірчики. Російський диктатор Владімір Путін і його режим є злом. Вони, згідно з кількома словниковими синонімами, є аморальними, нечестивими, розпусними, шкідливими, згубними й агресивними.

Але визначення Путіна та його режиму не обмежується лиш цим окресленням. Путін і його компаньйони знають, що вони є злом, відкрито визнають цей факт і насолоджуються ним.

Вони знають, що вбивають тисячі невинних українських громадян, руйнують лікарні, школи та музеї, викрадають дітей і отруюють українське довкілля. Вони знають, що морять голодом мільйони людей на Глобальному Півдні. Вони знають, що вбили десятки російських опозиціонерів і ув’язнили тисячі. Вони знають, що українських полонених і російських в’язнів катують і страчують. Вони знають, що збили собі статки, в той час як населення Росії стало біднішим.

Ні Путін, ні його поплічники не заперечують цих фактів. Вони лиш заперечують, що ці звірства насправді є звірствами. Навпаки, Путін і компанія – та їхні західні апологети – стверджують, що це акти милосердя, визволення й доброї волі. І це не дивно. Адольф Гітлер також вважав, що робить світові послугу, винищуючи євреїв, ромів і слов’ян.

Називати режим чи лідера злом ускладнює роботу дипломатів, які шукають сірі зони, де можливий певний компроміс. Як тільки когось називають злом, а чиїсь дії класифікують категорією “чорні”, компроміс виявляється неможливим – або принаймні складнішим. Але не визнавати явне зло злом неприйнятно – як з моральної, так і з юридичної точки зору.

На краще чи на гірше, але злі лідери і режими зазвичай вирішують цю дилему, залишаючись вірними собі й дотримуючись своїх траєкторій зла незалежно від того, що роблять демократії. Демократії намагалися заспокоїти Гітлера, але не змогли. Вони також намагалися вгамувати апетити Йосифа Сталіна на післявоєнну Східну Європу, але зазнали невдачі, бо в руки комуністів і червоної армії переходили країна за країною. Крізь пальці Захід дивився й у 2008 та 2014 роках, коли Росія вторглася в Грузію й Україну. В результаті байдужість Заходу заохотила Путіна розпочати війну-геноцид у 2022 році.

Чи можливі добросовісні переговори з Путіним? А чи були можливі добросовісні переговори з Гітлером і Сталіним? Обидва питання, звичайно, риторичні.

Волтер Клеменс-молодший, професор-емерит Бостонського університету, добре описує це у своїй нещодавно опублікованій книзі “Криваві борги“: “Дозволити Росії виграти хоч щось у результаті її неспровокованої війни та численних воєнних злочинів означало би висміяти закон і мораль та підірвати інтереси США. Лідерів Росії потрібно притягнути до відповідальності, а країну змусити виплатити репарації. Має бути очищення перед воскресінням – як у Німеччині та Японії після того, як вони визнали свої злочини і частково спокутували їх після Другої світової війни”.

Клеменс підрахував, скільки Росія винна Україні за вбитих, поранених і переміщених нею людей – й отримав цифру приблизно в два трильйони доларів. Це консервативна оцінка, яка не враховує майнових збитків, психологічних та інших страждань, руйнування довкілля тощо. Додайте ці та інші статті до загального рахунку – і він почне наближатися до трьох трильйонів доларів.

Переважна більшість росіян, як і переважна більшість німців у 1940-х роках, підтримують Путіна та його режим і, очевидно, не почуваються зобов’язаними спокутувати гріхи своєї країни ні морально, ні фінансово. І це зрозуміло. Ніхто не хоче бути затаврованим як “воєнний злочинець” – і ніхто не хоче так таврувати себе. Німці зрештою набралися моральної мужності взяти на себе відповідальність за злочини, які вони скоїли – або які були скоєні від їхнього імені– під час війни. Але це було нелегко – знадобилося кілька десятиліть, а часом і бурхливі протести німецької молоді.

Митці часто торують стежки, якими бояться ступати політики. “Венеціанський маніфест“, ініційований російською художницею Катею Марґоліс, може вказувати правильний напрям. “Ми прагнемо, – заявляють Марґоліс та її колеги, – не просто припинення цієї війни, а повної перемоги України і повної поразки Російської Федерації”. Але це ще не все: “Ми прагнемо справжнього майбутнього, а не його ерзацу: ми віримо, що лише припинення існування Росії (Російської Федерації) як імперії та її демілітаризація, зокрема звільнення її території від ядерної зброї та інших засобів масового ураження, може стати реальним кроком до безпечного майбутнього та гарантією запобігання подібним актам агресії у майбутньому”.

Досягти будь-яку з цих цілей буде нелегко, але відправною точкою будь-якого процесу, який призведе до реального і тривалого миру, є, як визнається в Маніфесті, поразка Росії у війні. Якщо це станеться і якщо Путіна буде скинуто – що з плином часу виглядає все більш імовірним – Російська Федерація має шанс стати “нормальною” країною. Якщо цього не станеться, то, як імпліцитно заявляють Марґоліс та її колеги, всі ці шанси зникають, бо Росія продовжить реалізацію своїх імперіалістичних і мілітаристських планів – в Україні та за її межами.

ОЛЕКСАНДР МОТИЛЬ, політолог

Оригінал тут

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я