додому Стратегія ЯК (НЕ) ВИНИКЛИ МІСТА

ЯК (НЕ) ВИНИКЛИ МІСТА

529

Як не втомлюються нагадувати нам два Девіда, стародавня історія набагато цікавіша й різноманітніша, ніж ми звикли вважати. З їхньої нової книжки “Початок всього: нова історія людства” (The Dawn of Everything: A New History of Humanity) ми дізналися про три базові свободи наших предків, “відносно-абсолютну” владу монархів, процвітання в так звані періоди “хаосу/занепаду”, дозвілля та достаток стародавніх мисливців і збирачів. Цього разу ми познайомимося з унікальними стародавніми містами, серед яких: місто, центром якого був басейн; місто, що складалося із суцільної периферії; і місто, в якому храми виконували роль фабрик і складів.

РАННІ МІСЬКІ ЖИТЕЛІ ЄВРАЗІЇ (МЕСОПОТАМІЇ, ІНДІЇ, УКРАЇНИ ТА КИТАЮ) І МІСТА БЕЗ КОРОЛІВ

Міста виникають у свідомості. Принаймні так вважав Еліас Канетті, письменник і соціальний мислитель, якого нерідко відсувають на задній план як одного з ексцентричних центральноєвропейських авторів середини минулого століття, до яких ніхто не знає як підступитися. Канетті вважав, що мисливці і збирачі епохи палеоліту, які жили в невеликих групах, не могли не думати про те, яким могло б бути життя у більших спільнотах. Докази тому, стверджував він, можна виявити на стінах печер, де зображені величезні стада тварин. Як, дивлячись на це, можна не замислитися про стада людей? Неодмінно повинні були наші предки думати і про мертвих, кількість яких у багато разів перевищує кількість живих. Що якби всі, хто коли-небудь помер, зібралися в одному місці? Ці “невидимі маси”, вважав Канетті, були першими містами в історії людства, нехай вони й існували лише в уяві.

На перший погляд усе це може здатися лише пустопорожніми роздумами, проте останні дослідження когнітивних процесів свідчать, що Канетті звернув увагу на дещо дуже важливе; дещо, що решта випустили з уваги. У певному сенсі, великі соціальні одиниці завжди уявні. Інакше кажучи, є очевидна різниця між нашим ставленням до друзів, родичів, сусідів, людей і місць, які ми знаємо безпосередньо, і нашим ставленням до імперій, націй і метрополій, що існують переважно в нашому розумі.

Згідно з традиційною, хрестоматійною версією історії людства, масштаб має вирішальне значення. Крихітні групи мисливців і збирачів, у яких люди, ймовірно, жили впродовж більшої частини історії, були демократичними й егалітарними саме тому, що були нечисленними. Часто подається як доведений факт, що наші соціальні емоції, навіть наша здатність запам’ятовувати імена й обличчя, зумовлені тим, що 95 відсотків своєї історії ми прожили в крихітних групах чисельністю не більше кількох десятків людей. Вважається, що ми запрограмовані на життя в маленькому колективі. Як наслідок, великі об’єднання людей часто сприймаються як щось протиприродне. Саме тому, свідчить теорія, життя у великих спільнотах неможливе без міських планувальників, соціальних працівників, податкових інспекторів і поліцейських.

З цього погляду, було б цілком логічно, якби виникнення перших міст, перших справді великих об’єднань людей, які постійно живуть в одному місці, збігалося з появою держав. Довгий час вважалося, що археологічні знахідки, зроблені в Єгипті, Месопотамії, Китаї, Центральній Америці та інших місцях, підтверджують, що якщо зібрати велику кількість людей в одному місці, вони неминуче винайдуть писемність, систему управління, сховища та майстерні. Незабаром після цього відбудеться поділ на соціальні класи.

Вважалося, що “цивілізація” йде в пакеті: з одного боку, вона означає страждання для частини населення (адже неминуче мають з’явитися кріпаки, раби і пеони), а з іншого – уможливлює виникнення філософії, мистецтва і науки.

Нові факти цього не підтверджують. Ба більше, багато чого з того, що ми дізналися за останні 50 років, спростовує традиційний наратив. Сьогодні нам відомо, що в деяких регіонах міста впродовж століть практикували самоврядування і не мали ні храмів, ні палаців. У багатьох ранніх містах не було ні системи управління, ні правлячого класу. У деяких інших централізована влада то з’являлася, то зникала. Іншими словами, міське життя не завжди передбачає політичну організацію.

Це відкриття має далекосяжні наслідки. По-перше, воно передбачає менш песимістичну оцінку людських можливостей, оскільки той факт, що більша частина людства сьогодні живе в містах, не диктує те, як саме ми повинні жити. Але спочатку необхідно зрозуміти, як вийшло, що раніше ми так сильно помилялися.

ДО ПИТАННЯ МАСШТАБУ

“Здоровий глузд” – дивний вислів. Іноді він означає саме те, що має означати: мудрість, що ґрунтується на життєвому досвіді і допомагає уникнути дурних помилок. Саме це ми маємо на увазі, кажучи, що мультяшному лиходієві, який постачає свою машину Судного дня кнопкою, позначеною “самознищення”, або забуває заблокувати вентиляційні ходи у своїй секретній штаб-квартирі, бракує здорового глузду. Водночас іноді виявляється, що речі, які на перший погляд узгоджуються зі здоровим глуздом, насправді йому суперечать. 

Протягом тривалого часу здоровий глузд свідчив, що жінки – погані солдати. Зрештою, жінки дрібніші і слабші за чоловіків. Потім армії різних країн провели експерименти і виявили, що з жінок виходять кращі стрільці. Так само вважалося, що людям у невеликій групі легше спілкуватися на рівних і ухвалювати рішення демократичним шляхом, а що більша група, то важче стає це робити. Якщо як слід замислитися, це суперечить здоровому глузду, тому що не відповідає дійсності у випадку з групами, які проіснували довгий час. Згодом у будь-якій групі друзів і тим паче родичів виникають конфлікти, через які дійти згоди майже з будь-якого питання стає дуже важко; тоді як що більша група, то менша вірогідність того, що в ній буде багато людей, яких ви не виносите. 

Оскільки проблему масштабу зазвичай розглядають як частину нашого еволюційного багажу, буде корисно повернутися до витоків і згадати, що говорили на цю тему еволюційні психологи на кшталт Робіна Данбара. Більшість із них підкреслюють, що соціальна організація мисливців і збирачів – як стародавніх, так і сучасних – має кілька рівнів, один всередині іншого, як матрьошки. Базова соціальна одиниця – це пара з дітьми. Щоб забезпечити себе і своє потомство всім необхідним, ці базові одиниці змушені об’єднуватися в групи, що складаються з п’яти-шести сімей. Для відправлення ритуалів і полювання на велику дичину ці групи об’єднуються в клани зі 150 осіб, що, на думку Данбара, приблизно відповідає верхній межі стабільних, довірчих відносин, які люди здатні підтримувати. Це, за його словами, невипадково. Коли чисельність перевищує 150 осіб (так зване “число Данбара”), втрачається згуртованість, властива малим, заснованим на родинних стосунках групам, тому неминуче починають виникати конфлікти. Саме тому донині найрізноманітніші соціальні групи, від військових бригад до церковних конгрегацій, як і раніше, складаються приблизно зі 150 осіб. Це цікава гіпотеза. Однак якщо вона правильна, групи мисливців і збирачів, які нині існують у світі, мають її підтверджувати. І тут криється ложка дьогтю в бочці меду.

Є очевидний аргумент проти еволюційної моделі, згідно з якою найміцніші соціальні зв’язки ґрунтуються на кровній спорідненості – багато людей просто не виносять своїх родичів. Це не менш вірно щодо сучасних мисливців і збирачів, ніж щодо будь-яких інших людей. Деякі знаходять думку про життя в оточенні найближчих родичів настільки нестерпною, що долають великі відстані, щоб опинитися подалі від них.

Останні демографічні дослідження (засновані на статистичних даних, зібраних з різних джерел – від хадза в Танзанії до марту в Австралії) показують, що племена зовсім не складаються з кровних родичів; а завдяки геноміці ми знаємо, що аналогічна картина мала місце і в давнину, аж до плейстоцену.

Хоч сучасні марту, наприклад, і називають себе нащадками спільного тотемного предка, насправді кровні родичі становлять лише 10 відсотків племені. Хто завгодно може приєднатися до будь-якої з груп марту. Те ж саме вірно і щодо хадза, біака, сан та інших. Найсміливіші можуть і зовсім покинути своє плем’я. Цей факт особливо дивний у таких місцях, як Австралія, де існують складні системи спорідненості, що ґрунтуються на походженні від спільних тотемних предків.

Схоже, що в таких випадках спорідненість – скоріше метафора, на кшталт як ми б з позицій інтернаціоналізму сказали, що “всі люди – брати”. Причому ця метафора часто охоплювала великі відстані, завдяки чому кожен, хто розчарувався у своїх близьких родичах, міг розраховувати на теплий прийом навіть далеко від дому.

Сучасні спільноти мисливців і збирачів начебто існують одночасно у двох абсолютно різних масштабах: малому і величезному, що охоплює великі території і навіть цілі континенти. Це може здатися дивним, але з погляду когнітивної науки в цьому є сенс. Саме здатність перемикатися між різними масштабами відрізняє розум людини від розуму інших приматів. Мавпи змагаються за самок і владу, проте будь-яка досягнута перемога тимчасова. Немає нічого вічного. Немає нічого уявного. Люди ж живуть одночасно з приблизно півтора сотнями людей, яких знають особисто, і всередині уявних структур, що об’єднують їх із мільйонами чи навіть мільярдами інших людей. Іноді, як у випадку сучасних націй, їх подають як такі, що ґрунтуються на кровних зв’язках, але не завжди. 

У цьому, принаймні, сучасні мисливці та збирачі нічим не відрізняються від стародавніх мисливців і збирачів, а також сучасних міських жителів. Усі ми здатні відчувати солідарність із людьми, яких, можливо, ніколи в житті не зустрінемо, і бути частиною макро-спільноти, яка існує переважно у формі “віртуальної реальності”, як світ потенційних стосунків із її власними правилами, ролями та структурами. 

Мисливці та збирачі живуть у малих групах, проте вони не живуть – і, ймовірно, ніколи не жили – у спільнотах малого масштабу.

Канетті мав рацію. Перш, ніж стати реальністю, масове суспільство виникає у свідомості. І, що не менш важливо, воно продовжує існувати у свідомості навіть після того, як стає реальністю.

Тепер ми можемо повернутися до теми міст.

Деякі елементи міської інфраструктури – стіни, дороги, парки, каналізація – існують упродовж сотень і навіть тисяч років; люди ж приїжджають і виїжджають, іноді назавжди, а іноді на вихідні або свята, щоб відвідати родичів, з метою торгівлі, туризму тощо. Життя міст виходить за межі всіх цих переміщень. Річ не в довговічності каміння і цегли і не в знайомстві більшості людей один з одним – а в тому, що люди вважають себе частиною міста: лондонцями, киянами, калькуттцями. Як пише соціолог-урбаніст Клод Фішер:

“Більшість міських жителів ведуть спосіб життя, що має чіткі межі. Вони рідко відвідують центр міста; знають тільки ті частини міста, в яких живуть або працюють; і мають справу лише з дуже незначною частиною населення. У певні моменти – наприклад, у години пік, під час футбольних матчів тощо – вони оточені тисячами незнайомих людей, проте це ніяк не позначається на їхньому житті… жителі міст мешкають кожен у своєму соціальному маленькому світі, що стикаються, але не перетинаються один з одним”.

Те ж саме вірно і щодо стародавніх міст. Аристотель, наприклад, стверджував, що Вавилон був настільки великим, що навіть за кілька днів після того, як він був захоплений ворожою армією, в деяких частинах міста про це, як і раніше, не знали. Тобто, з точки зору стародавнього міського жителя, місто мало чим відрізнялося від кланової території, що простягалася на сотні миль. Це була структура, що існувала переважно в уяві людей, що уможливлювало дружні стосунки з тими, кого вони ніколи раніше не зустрічали.

Протягом більшої частини історії людства географічна область, у межах якої протікало людське життя, незмінно зменшувалася.

Культурні області палеоліту охоплювали цілі континенти. Культурні зони мезоліту і неоліту охоплювали більші території, ніж території сучасних етномовних спільнот (які антропологи звуть культурами). Міста були частиною цього процесу зменшення, оскільки міські жителі могли проводити майже ціле життя в межах території площею кілька квадратних миль, що було неможливо в попередні епохи. Величезна регіональна система виявилася стиснутою до розмірів міського простору, зберігши свою віртуальну якість. Якщо саме так і було, коли виникли перші міста, то немає причин вважати, що людям потрібно було сильно перебудовуватися, оскільки люди завжди жили у великих, переважно уявних групах.

Так що ж було нового? Повернемося до археологічних даних. Поселення, населені десятками тисяч жителів, уперше з’являються близько 6000 років тому майже на всіх континентах, спочатку ізольовано одне від одного. Потім їхня кількість починає різко зростати. Одна з причин, з яких так важко поєднати те, що нам відомо про них сьогодні, з традиційним еволюційним сценарієм, згідно з яким міста, держави, бюрократії та соціальні класи виникають разом, – це те, наскільки різними були ці міста. Річ не тільки в тому, що в деяких ранніх містах не було класового поділу, монополії на багатство та управлінської ієрархії. Їм притаманний такий ступінь варіативності, що вона могла бути викликана лише свідомими експериментами.

Нові археологічні дослідження показують, що далеко не всі з цих ранніх міст практикували авторитарне правління, а їхня екологія була набагато більш різноманітною, ніж раніше вважали: міста далеко не завжди існували завдяки непосильній праці селян, що в пізніші епохи стала нормою. Однак у ранніх містах дрібне городництво і тваринництво відігравало не менш важливу роль, ніж полювання і збиральництво. Конкретне співвідношення залежало від того, в якій частині світу знаходилося те чи інше місто. Екологічний слід ранніх міських жителів був невеликим.

Яким було життя в цих ранніх містах?

Нам, можливо, ніколи не вдасться в деталях реконструювати неписані конституції перших міст світу і катаклізми, які періодично потрясали ці міста. І все ж, наявних даних достатньо не тільки для того, щоб спростувати традиційний наратив, а й для того, щоб відкрити нам очі на можливості, які не спадали нам на думку. Перш ніж звернутися до конкретних прикладів, слід хоча б коротко розглянути, чому взагалі виникли міста. Чи стали тимчасові місця, де сезонно збиралися люди, постійними поселеннями? Це було б занадто просто. Реальність складніша і, як завжди, куди більш захоплива.

МІСТА І ЧОМУ ВОНИ ВИНИКЛИ

Де б не з’являлися ранні міста, вони неминуче знаменували собою новий етап в історії світу. 

Майже у всіх ранніх містах ми виявляємо свідоме утвердження громадянської єдності: будівлі розташовані гармонійно, що ясно вказує на планування на загальноміському рівні. Там, де є письмові джерела (у стародавній Месопотамії, наприклад), ми бачимо, що люди визначають себе не з погляду племінної чи етнічної приналежності, а просто як мешканців цього міста (часто як його “синів та доньок”), об’єднаних вшануванням його засновників, богів та героїв; цивільною інфраструктурою та календарем ритуалів.

Між жителями міст були й відмінності; часто вони походили з різних місць. У велике місто Теотіуакан уже в III і IV століттях н.е. прибували люди з таких віддалених місць, як Юкатан і узбережжя Мексиканської затоки. Усі новоприбулі оселялися у своїх кварталах; зокрема, там, імовірно, був квартал майя. Багато стародавніх міст були розділені на квартали, між якими існувала постійна ворожнеча. 

Що робить ці міста незвичайними (принаймні для нас), так це те, чого в них немає – насамперед, технологій: металургії, інтенсивного сільського господарства, адміністративних методів і навіть колеса. Важливо зазначити, що в більшій частині Америки до прибуття європейців не було ні металевих знарядь, ні коней, ослів, верблюдів або буйволів. Люди переміщалися самі і переміщали вантажі пішки, за допомогою каное або волоком. Проте міста доколумбової епохи, Теотіуакан і Теночтітлан, були набагато більшими, ніж ранні міста Китаю і Месопотамії, не кажучи вже про міста-держави Греції бронзової доби (на кшталт Тірінфа і Мікен).

Ба більше, найбільші ранні міста (тобто, міста з найбільшим населенням) з’явилися не в Євразії з її технологічними та логістичними перевагами, а в Мезоамериці, де не було ні колісних возів, ні вітрильних суден, ні тяглових тварин, ні металургії, ні бюрократії.

Виникає питання: чому стільки людей вирішили осісти в одному й тому ж місці? Згідно з традиційним наративом, причини були технологічними: міста були пізнім, але неминучим наслідком “аграрної революції”, що запустила ланцюг інших перетворень, зокрема у сферах транспорту та управління, які дали змогу забезпечувати усім необхідним великі кількості людей, які живуть в одному місці. Згодом у цих великих кількостей людей виникла необхідність у системах управління і державах. Але ця версія подій не підтверджується фактами. 

Немає навіть єдиного сценарію. Теотіуакан, наприклад, став великим містом (на піку розвитку його населення становило близько 100 тисяч осіб) переважно завдяки серії вулканічних вивержень, які змусили людей покинути свої рідні місця. Екологічні чинники часто відігравали важливу роль у розвитку міст. У багатьох частинах Євразії та деяких частинах Америки міста з’явилися невдовзі після зміни природних умов, що сталася близько 5000 років до н.е. Мало місце щонайменше дві зміни довкілля.

Перша стосується річок. На початку голоцену найбільші річки світу, як і раніше, були непередбачуваними. Потім, близько 7000 років тому, паводкові режими стали більш постійними. Завдяки цьому з’явилися широкі й родючі заплави вздовж течії Хуанхе, Інду, Тигру та інших річок, які ми звикли пов’язувати з ранніми цивілізаціями. Паралельно з цим танення полярних льодовиків у період середнього голоцену сповільнилося, що сприяло стабілізації рівня моря. Ці два процеси призвели до того, що річки стали приносити мул, який удобрює ґрунт. Так з’явилися сучасні віялоподібні дельти Міссісіпі, Нілу і Євфрату. 

Такі місця, що поєднували в собі вологий ґрунт, який щорічно промивається річковою водою, з багатим болотним і річковим середовищем існування, що його цінували тварини-мігранти і водні птахи, приваблювали велику кількість людей. Їх особливо цінували хлібороби неоліту, і не дивно: ці місця були збільшеними версіями середовища, в якому зародилося неолітичне рослинництво, але з однією важливою відмінністю: в безпосередній близькості лежало відкрите море, а поруч з ним великі болотисті місцевості з великою кількістю їжі на випадок поганого врожаю і органічними будівельними матеріалами.

Усе це, у поєднанні з родючими заплавними ґрунтами в глибині материка, сприяло розвитку в Євразії більш спеціалізованих форм землеробства, зокрема використанню плуга з запряженими в нього тваринами (який до 3000 року до н. е. також почали використовувати в Єгипті) та розведенню овець для отримання вовни. Тож екстенсивне сільське господарство цілком могло бути наслідком, а не причиною урбанізації.

Вибір вирощуваних зернових і тварин, яких розводили, часто залежав не стільки від їхньої поживної цінності, скільки від розвинених у даному конкретному місті галузей промисловості та особливостей місцевої кухні. Мисливці та збирачі, рибалки та птахолови відігравали не менш важливу роль у міській економіці, ніж хлібороби та пастухи.

ЯК АРХЕОЛОГІЧНІ ЗНАХІДКИ, ЗРОБЛЕНІ В УКРАЇНІ, ПЕРЕВЕРТАЮТЬ ТРАДИЦІЙНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ВИНИКНЕННЯ МІСТ

Давня історія країн Чорноморського регіону рясніє золотом. Принаймні, саме таке враження може скластися у пересічного відвідувача музеїв Софії, Києва чи Тбілісі. З часів Геродота ті, хто приїжджав у цей регіон, поверталися з фантастичними історіями про розкішний похорон царів-воїнів, що супроводжувався масовими вбивствами коней і наближених. Понад тисячу років потому, у Х столітті н.е., мандрівник Ахмад ібн Фадлан розповідав подібні історії, щоб розважити своїх арабських читачів.

Ось чому в цьому регіоні поняття “праісторія” (або “протоісторія”) неминуче асоціюється з могилами, наповненими скарбами. І такі могили дійсно існують. У західній частині регіону, в Болгарії, їх можна знайти в переповненому золотом Варненському могильнику, що відноситься до мідного віку (V тисячоліття до н.е.). На сході, у південній частині Росії, традиція багатих поховань зародилася трохи пізніше і пов’язана з курганною культурою. 

Однак це лише частина історії. Ба більше, далеко не факт, що розкішні могили воїнів – це найцікавіший аспект давньої історії цього регіону. Тут також були міста. Археологи з України та Молдови вперше дізналися про них у 1970-х роках, виявивши сліди набагато більших і давніших поселень, ніж ті, про які було відомо раніше. Подальші дослідження показали, що ці поселення (так звані мегапоселення: Тальянки, Майданецьке, Небелівка), відносяться до початку і середини IV тисячоліття до н.е., а це означає, що деякі з них існували ще до перших міст Месопотамії. Вони також займали велику площу. 

Проте донині в наукових дискусіях про виникнення міст ці українські поселення майже не фігурують. Ба більше, сам термін “мегапоселення” – це своєрідний евфемізм, який передбачає, що це не справжні міста, а щось на кшталт незвично великих сіл. Як пояснити це небажання приймати українські мегапоселення до числа ранніх міст? Чому багато хто чув про Урук і Мохенджо-Даро, але майже ніхто не чув про Тальянки?

Вся справа в політиці. Більша частина роботи була виконана радянськими вченими в період Холодної війни, що не тільки не посприяло знайомству західних колег з їхніми відкриттями, а й зумовило скептичне ставлення до них. Не менш важливу роль відіграло й політичне життя самих стародавніх поселень, а точніше його відсутність. 

Під час розкопок українських мегапоселень не було знайдено жодних слідів уряду, адміністрації та правлячого класу. Іншими словами, ці величезні поселення мали всі характерні ознаки того, що археологи називають “простим” суспільством.

Тут на думку спадає відоме оповідання Урсули Ле Гуїн “Ті, що йдуть з Омеласа”, що оповідає про уявне місто Омелас, яке також обходиться без королів, воєн, рабів і таємної поліції. Ми звикли, писала Ле Гуїн, вважати такі спільноти примітивними, проте “вони аж ніяк не простаки, не солодкоголосі аркадські пастушки, не шляхетні дикуни, не лагідні мешканці утопії. Вони анітрохи не примітивніші за нас”. Проблема в тому, що “ми схильні до однієї кепської звички, якою багато в чому зобов’язані високочолим педантам, – звички вважати будь-який прояв щастя ознакою безнадійного кретинізму“. 

Ле Гуїн має рацію. Звісно, ми не знаємо, наскільки щасливими були жителі українських мегапоселень порівняно, скажімо, з володарями, які будували кургани, або наближеними, яких приносили в жертву на їхніх похоронах. До того ж, як знає кожен, хто читав розповідь, у жителів Омеласа також були свої проблеми. І все ж питання залишається чинним: чому ми вважаємо народи, які придумали, як управляти і забезпечувати всім необхідним велику кількість людей без храмів, палаців і військових укріплень, менш розвиненими, ніж ті, які до цього не додумалися? І чому ми відмовляємося удостоювати таке утворення назвою “місто”?

Мегапоселення на території України та сусідніх країн були заселені приблизно з 4100 до 3000 року до н.е., тобто протягом приблизно восьми століть, набагато довше, ніж більшість міст. Чому вони виникли? Як і міста Месопотамії та долини Інду, вони з’явилися завдяки природним умовам, що склалися в середині голоцену, – тільки в даному випадку це були не процеси виникнення заплав, а процеси ґрунтоутворення на рівнинах північного узбережжя Чорного моря. Місцевий чорнозем відомий своєю родючістю; завдяки йому землі між Південним Бугом і Дніпром були житницею імперій пізньої античності. 

До 4500 року до н.е. чорнозем був всюди від Карпат до Уралу. Жителі неоліту, які осіли в цій місцевості, вирушили на схід із нижніх порогів Дунаю і перейшли через Карпатські гори. Ми не знаємо, чому, але знаємо, що на шляху через долини річок і гірські хребти вони зберегли свою соціальну ідентичність. У них були спільні культурні практики, відображені у формі їхніх осель, глиняних жіночих фігурках і особливостях кухні. Ця спільність називається культурою Трипілля-Кукутень.

Українські та молдавські мегапоселення не виникли з нізвідки. Вони були створені великою спільнотою, яка існувала задовго до появи великих поселень. Найбільше з відомих мегапоселень – Тальянки – займало площу 300 гектарів, тобто було більшим за Урук на ранньому етапі його розвитку. 

У Тальянках не було ні центрального управління, ні загальних сховищ, ні урядових будівель, ні укріплень, ні акрополя, ні міського центру, ні будь-чого схожого зі священною ділянкою Урука (яку називали Е-Ана, “Храм Небес”) або великим басейном Мохенджо-Даро.

Не було нічого, крім будинків (у Тальянках їх було понад тисячу): прямокутних, приблизно 16 на 32 фути, з дерева і глини з кам’яним фундаментом. Якщо дивитися з висоти пташиного польоту, ці будинки разом із городами утворюють красивий круговий візерунок, що нагадує річні кільця дерев. У центрі цього візерунка археологи розраховували виявити якусь величну будову, проте в кожному випадку центр виявлявся порожнім. Для чого використовувався цей простір? За однією версією, він слугував місцем для зборів і обрядів, за іншою – загоном для тварин. 

Розташування цих мегапоселень не менш дивовижне, ніж їхній розмір: вони знаходилися недалеко одне від одного, на відстані від 6 до 9 миль. Їхнє населення, яке в деяких випадках перевищувало 10 тисяч осіб, мало, отже, добувати ресурси на прилеглих територіях. Однак їхній екологічний слід був напрочуд незначним. Тому є кілька можливих пояснень. Висловлювалися припущення, що мегапоселення були зайняті тільки частину часу в році. Ця версія погано поєднується з конструкцією жител (уявіть, скільки зусиль потрібно витратити, щоб зрубати дерева, закласти фундамент, побудувати міцні стіни тощо). Найімовірніше, ці мегапоселення нагадували інші міста і були заселені ні на постійній, ні на сезонній основі, а щось посередині.

Мешканці мегапоселень також свідомо уникали масового вирубування лісу. Їхня економіка ґрунтувалася на поєднанні городництва, садівництва, тваринництва в малих масштабах, а також полюванні та збиральництві. Подібна різноманітність – велика рідкість. Крім пшениці, ячменю і бобових, місцева дієта містила яблука, груші, вишні, плоди терну, жолуді, лісові горіхи й абрикоси. Мешканці мегапоселень полювали на благородних оленів, косуль і кабанів, займалися сільським господарством і збирали лісові ягоди. 

Їхній спосіб життя в жодному разі не був “примітивним”. Мешканці мегапоселень не тільки доглядали сади, городи, ліси та стада худоби, а й добували сіль у карпатських джерелах і на узбережжі Чорного моря, кремінь для знарядь – у долині Дністра, а мідь – на Балканах. Місцева домашня кераміка вважається однією з найкращих у світі.

Серед археологів немає єдиної думки про те, як усе це було влаштовано, але ясно, що логістичні виклики були величезними. Безумовно мав місце надлишок, який міг стати причиною конфліктів; проте протягом восьми століть не було ні воєн, ні утворення еліт. Справжня складність мегапоселень криється в тому, як їм вдавалося запобігати подібним явищам.

Через брак письмових джерел (і машини часу) ми мало що можемо сказати про систему спорідненості та успадкування або колективне ухвалення рішень. Але деякі відомості все ж є. 

Кожне житло було у своєму роді унікальним. Кожна сім’я винаходила свої власні версії домашніх ритуалів, відображені в унікальних наборах начиння і посуду найрізноманітніших форм і забарвлень. Наче кожна сім’я була художньою школою зі своїм власним стилем. 

Одна з найпоширеніших знахідок серед руїн будинків – глиняні жіночі фігурки. Вціліли також іграшкові будиночки з меблями та посудом, які теж вказують на важливу роль жінок. Це повідомляє нам дещо про культурну атмосферу всередині сімей.

При першому погляді на ці мегапоселення в очі одразу впадає їхня сувора одноманітність, однак при найближчому розгляді виявляються постійні відступи від стандарту. Місцями житла згруповані разом, так що від трьох до десяти сімей живуть поруч. Межі цих скупчень позначені канавами або ямами. У деяких мегапоселеннях ці скупчення утворюють квартали, які розходяться від центру до периферії. У кожному є хоча б одна більша будівля, де люди час від часу збиралися з метою, про яку ми можемо тільки здогадуватися (для політичних дискусій? Судових розглядів? Сезонних свят?).

Дослідження показують, що одноманітність українських мегапоселень була результатом ухвалення рішень на місцевому рівні. Це означає, що окремі сім’ї – або, принаймні, їхні представники в кожному кварталі – мали спільні погляди на устрій поселення. Ми можемо з упевненістю сказати, що в основі цього устрою лежало коло та його перетворювальні властивості. Щоб зрозуміти, як жителі втілили подібну систему в життя в таких масштабах, однієї археології недостатньо. На щастя, сьогодні є нова галузь, етноматематика. Найкорисніший для нас приклад – це традиційні поселення басків у високогір’ях Атлантичних Піренеїв.

В основі устрою цих сучасних спільнот басків також лежить форма кола, яка підкреслює рівність. Само собою, структура цих сучасних спільнот навряд чи в точності відповідає структурі спільнот стародавньої України. Проте цей приклад показує, як кругове розташування сприяє ситуації, коли “у всіх є сусіди ліворуч і сусіди праворуч; немає ні перших, ні останніх”. 

У комуні Сент-Анграс, наприклад, кругове розташування будинків у селі також слугує основою для сезонного чергування обов’язків. Щонеділі одна з сімей освячує в місцевій церкві дві буханки хліба, одну з яких з’їдає сама, а другу підносить своїм “першим сусідам” (з будинку праворуч); наступного тижня ці сусіди зроблять те ж саме по відношенню до будинку по праву сторону від себе, і так далі за годинниковою стрілкою. У селі, що складається із сотні будинків, повний цикл займе близько двох років. 

Обов’язки, пов’язані з турботою про померлих, переходять у зворотному напрямку, проти годинникової стрілки. Якщо одна з родин не в змозі виконати свої обов’язки, коли настає її черга, вмикається ретельно продумана система, згідно з якою її підміняє перший, другий або третій наступний будинок. Ця система слугує моделлю для всіх форм спільної діяльності. Ті самі принципи “перших сусідів”, підміни та ротації застосовуються в усіх ситуаціях, коли потрібно більше робочих рук, ніж може надати одна сім’я: від посіву та збирання врожаю до сироваріння та забою свиней. Це означає, що сім’ї не можуть планувати свою повсякденну працю виходячи тільки з власних потреб. Вони також повинні враховувати свої обов’язки перед іншими сім’ями, які, своєю чергою, мають обов’язки перед іншими, і так далі. Коли ми зважаємо на те, що деякі завдання – наприклад, перегін худоби на пасовища високо в горах, доїння корів, стрижка овець та охорона отар – потребують спільних зусиль десяти родин, і що сім’ї мусять знаходити час для всіх своїх численних обов’язків, то починаємо розуміти, про які складнощі йдеться.

Так звані “прості” спільноти на ділі рідко виявляються такими вже простими. Вони часто стикаються з неймовірно складними логістичними проблемами, які вирішуються завдяки системам взаємодопомоги та без втручання централізованої влади.

Баски цього регіону – егалітаристи в тому сенсі, що, на їхню думку, всі сім’ї рівні та мають однакові обов’язки; замість того, щоб здійснювати самоврядування за допомогою комунальних зборів, вони використовують математичні принципи. У результаті виходить гнучка система, яка забезпечує рівні відносини за майже повної відсутності внутрішніх конфліктів. 

Немає підстав вважати, що подібна система може працювати лише в малих масштабах. Село із сотнею будинків – це вже більше, ніж число Данбара, а баскські села і міста були набагато більшими. Повертаючись до українських мегапоселень, ми змушені визнати, що багато чого досі невідомо. Приблизно в середині IV тисячоліття до н.е. більшість із них було покинуто. Ми не знаємо чому. І все ж вони дають нам щось важливе – доказ, що егалітарні системи на міському рівні можливі. Тримаючи це в голові, ми можемо свіжими очима поглянути на більш відомі приклади в інших частинах Євразії. Почнемо з Месопотамії.

ПРО МЕСОПОТАМІЮ І “НЕ ТАКУ ВЖЕ ПРИМІТИВНУ” ДЕМОКРАТІЮ

Месопотамія буквально означає “Межиріччя”. Археологи іноді називають цей регіон батьківщиною міст. Пойми тут перетинають переважно пустельний ландшафт південного Іраку, а ближче до Перської затоки переходять у болота. Міста тут виникли найпізніше в 3500 році до н.е. У північній частині, між Тигром і Євфратом, де річки течуть через зрошувані дощами рівнини, міста могли виникнути ще раніше, до 4000 року до н.е. 

На відміну від українських мегапоселень і міст бронзової доби в долині Інду, які ми розглянемо пізніше, Месопотамія була частиною сучасної пам’яті задовго до того, як перші археологи почали розкопувати її стародавні тельби. Кожен, хто читав Біблію, чув про Вавилонію та Ассирію; а у вікторіанську епоху, під час розквіту імперії, дослідники Біблії та орієнталісти почали проводити розкопки в місцях, згаданих у священних текстах (наприклад, у Ніневії та Німруді), сподіваючись відшукати міста, якими правили легендарні царі Навуходоносор, Синаххериб та Тіглатпаласар. І вони їх знайшли; але були й інші, цікавіші знахідки: наприклад, діоритова стела із Законами Хаммурапі, знайдена в місті Сузи на заході Ірану; глиняні таблички з Ніневії з текстом “Епосу про Гільгамеша”; і Царський цвинтар Ура на півдні Іраку, де царі, яких не згадують у Біблії, спочивали в гробницях, сповнених незліченних скарбів, в оточенні тіл принесених у жертву наближених.

Були й деякі несподіванки. Найдавніші руїни (зокрема Царський цвинтар Ура) належали до колись невідомої та такої, що не згадується у Святому Письмі, культури: шумерів, які розмовляли мовою, що не належить до семітської (як і у випадку з баскською, немає єдиної думки щодо того, до якої групи мов належить шумерська). Однак загалом, перші десятиліття арехологічних розкопок у регіоні, з кінця XIX до початку XX століття, підтвердили припущення про те, що стародавня Месопотамія була імперією і монархією. З шумерами, як здавалося на перший погляд, справа йшла аналогічним чином. 

Інтерес громадськості до знахідок в Урі був настільки великий, що в 1920-х роках журнал The Illustrated London News присвятив щонайменше 30 статей розкопкам Царського цвинтаря, які проводилися під керівництвом Леонарда Вуллі. 

Сформувалося розхоже уявлення про Месопотамію як цивілізацію міст, монархії та аристократії, вивчення якої може допомогти розкрити “правду” про описані в Біблії події (“Ур Халдейський” згадується в Біблії як рідне місто Авраама). Одним із головних досягнень сучасних археології та епіграфіки було те, що вони повністю перевернули це уявлення і довели, що Месопотамія ніколи не була “землею царів”. Справжня історія набагато складніша.

Перші міста Месопотамії, засновані в IV – на початку III століття до н.е., не містять ознак монархії. Хтось може заперечити, що важко зі стовідсотковою впевненістю довести відсутність чого б то не було. Однак нам добре відомі ознаки монархії в містах (оскільки 500 роками пізніше, починаючи приблизно з 2800 року до н.е., монархії починають з’являтися всюди): це палаци, розкішні гробниці, написи й кріпосні стіни. Так ось міста в Месопотамії з’явилися задовго до початку ранньодинастичного періоду. 

Серед ранніх аспектів міського життя були й ті, які колись помилково вважали винаходами періоду монархії, – наприклад, явище, яке історики називають французьким терміном corvée: обов’язок вільних громадян з виконання сезонної суспільно корисної праці.

Спочатку вважалося, що corvée – це різновид податку (тільки у формі не товарів, а послуг), який збирали могутні правителі. Однак навіть за месопотамськими мірками, corvée – дуже давнє явище. 

Згідно з епосом “Атрахасіс”, що оповідає про всесвітній потоп (прототип біблійної історії про Ноя), боги від початку створили людей, щоб ті виконували за них роботу. Месопотамські боги були напрочуд працьовитими і спочатку не цуралися роботи. Пізніше, втомившись від копання іригаційних каналів, вони створили менших божеств і доручили роботу їм. Однак ті збунтувалися, тому боги змушені були створити людей. 

Виконувати corvée мав кожен. Навіть наймогутніші месопотамські правителі пізнього періоду носили кошики з глиною при будівництві храмів. Шумерське слово, що позначає corvée (dubsig), також означає кошик із землею, а піктограма зображає людину з кошиком на голові (як на рельєфі Ур-Нанше, бл. 2500 до н.е.). Вільні громадяни виконували dubsig протягом тижнів і навіть місяців. Жерці працювали пліч-о-пліч з ремісниками, пастухами і хліборобами. Пізніше царі почали робити винятки з правил, дозволяючи багатим відкуповуватися від роботи або наймати для її виконання інших людей. 

У царських гімнах йдеться про “щасливі обличчя” і “радісні серця” трудящих. Звісно, в цьому є елемент пропаганди, проте очевидно, що навіть у періоди існування монархії та імперії робота над цими сезонними проєктами велася в святковій атмосфері, а робітників вшановували хлібом, пивом, фініками, сиром і м’ясом. 

Періоди трудової мобілізації розглядалися як час абсолютної рівності перед богами, коли навіть раби посідали рівне становище зі своїми господарями; а також час, коли уявне місто ставало реальним: люди скидали свої повсякденні ідентичності пекарів, корчмарів, мешканців того чи іншого кварталу, генералів і рабів, і ставали на час будівництва або відбудови якої-небудь частини міста просто мешканцями Лагаша, Киша, Еріду або Ларси.

Якщо міста хоча б частково будувалися саме таким чином, подібні заходи не можна вважати суто символічними. Ба більше, були й інші інститути, що ймовірно виникли в додинастичний період, які забезпечували пересічним громадянам участь в управлінні містом. 

Навіть найавтократичніші правителі пізніх міст-держав відповідали перед міськими радами і зборами, в яких жінки перебували нарівні з чоловіками. “Сини і дочки” міста могли впливати на найрізноманітніші аспекти життя міста, починаючи від податків і закінчуючи зовнішньою політикою.

Можливо, ці міські збори і не були настільки впливовими, як грецькі, але з іншого боку, і рабство в Месопотамії не було таким поширеним, а жінки не були виключені з політичного життя. А ще в дипломатичному листуванні зустрічаються згадки про протести (часто успішні) проти непопулярних правителів і рішень.

Сучасні дослідники позначають такий стан справ терміном “примітивна демократія”. Це не дуже вдала назва, оскільки немає підстав вважати, що подібні інститути були нерозвиненими. Постійне вживання цього терміна перешкоджає ширшій дискусії, обмежуючи її колом ассіріологів. 

Ідея про те, що в Месопотамії практикували “примітивну демократію”, була вперше висунута в 1940-х роках датським істориком і ассіріологом Торкільдом Якобсеном. Сьогоднішні дослідники продовжують його справу. Ради і збори старійшин, які представляли міських жителів, були особливістю не тільки ранніх міст Месопотамії, як вважав Якобсен; є докази того, що вони існували і в пізніші періоди історії Месопотамії, аж до часів Ассирійської, Вавилонської та Перської імперій, які згадуються в Біблії. 

Народні ради і збори були частиною органів управління не тільки в містах самої Месопотамії, а й у її колоніальних володіннях (наприклад, у місті Каніш в Анатолії), а також у міських громадах сусідніх народів: хетів, фінікійців, філістимлян та ізраїльтян. Практично неможливо знайти на Близькому Сході місто, в якому не було б свого аналога народних зборів. Це стосується, зокрема, таких регіонів, як сирійський степ і північна Месопотамія, які мали довгу монархічну традицію. На жаль, нам, як і раніше, дуже мало відомо про те, як були влаштовані ці збори, хто входив до їхнього складу і навіть де вони збиралися. Давньогрецький спостерігач міг з рівною мірою ймовірності назвати їх демократичними, олігархічними і монархічними.

Найоднозначніші з наявних у нас фактів відносяться до періоду з IX до VII століття до н. е. Ассірійські імператори Синаххериб та Ашшурбанапал були з біблійних часів відомі своєю жорстокістю та створювали пам’ятники, які прославляли криваву розправу над бунтівниками. Однак у стосунках із вірними підданими вони були напрочуд ліберальними і часто надавали тим майже повну свободу дій. Ми знаємо про це завдяки тому, що губернатори, які правили далеко від ассірійського двору, в головних містах південної Месопотамії – Вавилоні, Ніппурі, Уруку та Урі – надсилали листи своїм повелителям. Багато таких листів було знайдено археологами в царських архівах у столиці імперії, Ніневії. У них губернатори повідомляють ассірійському двору про рішення, ухвалені міськими радами. З цих листів ми дізнаємося “волю народу” з найрізноманітніших питань, від зовнішньої політики до обрання губернаторів; ми також дізнаємося, що міські ради іноді брали владу у свої руки, збираючи податки для міських проєктів і налаштовуючи своїх правителів один проти одного. 

Тринідадський інтелектуал Сиріл Лайонел Роберт Джеймс одного разу сказав, що в Афінах “будь-яка кухарка могла керувати державою”. У Месопотамії, або принаймні в більшій її частині, було так само, адже навіть простий робітник міг брати участь у законотворчості та політичному житті.

Партисипативне управління в стародавніх месопотамських містах мало кілька рівнів, від кварталів до цілого міста, причому інтереси окремих громадян були представлені на кожному з них. На жаль, письмові джерела, що дійшли до нас, містять дуже мало подробиць про те, як була влаштована ця система. На думку істориків, це пояснюється важливою роллю зборів, які функціонували незалежно від центрального уряду і не потребували його письмового дозволу. 

Археологи загалом згодні з істориками, хоча хтось може резонно запитати, як археологія може пролити світло на політичні питання. Відповідь дає стародавнє місто Машкан-шапір, яке було важливим центром царства Ларса близько 2000 років до н.е. Як і у випадку з більшістю месопотамських міст, головною рисою міського ландшафту Ларси був храм (присвячений богові Нергалу, володареві пекла), зведений на платформі; однак арехологічні розкопки навколо брами, у міській гавані та житлових кварталах показали напрочуд рівномірний розподіл коштовностей і ремісничих виробів у п’яти головних районах за відсутності яскраво вираженого торговельного або політичного центру. У повсякденних питаннях міські жителі (навіть у період монархії) переважно практикували самоврядування, як і до появи царів.

Іноді прибуття авторитарного правителя з-за меж міста перевертало міське життя. Так було у випадку з аморейською династією Лімів (що складалася з Яггід-Ліма, Яхдун-Ліма та Зімрі-Ліма), яка завоювала більшу частину сирійського Євфрату приблизно одночасно з тим, як на півдні процвітав Машкан-шапір. Ліми вирішили зробити своїм центром стародавнє місто Марі (сучасне Телль-Харірі) і зайняли його урядові будівлі. Їхнє прибуття спровокувало масовий відхід жителів Марі, які перебралися в маленькі селища в сирійському степу. Коли 1761 року Хаммурапі знищив Марі, останнє місто аморейських царів складалося з царської резиденції, гарему, храмів і кількох інших офіційних будівель. 

Листування, що належить до цього періоду, підтверджує неприязнь місцевих міських зборів до заїжджих монархів. Листи до Зімрі-Ліма від Терру, правителя хурритського міста Уркеш (сучасний Телль-Мозан), свідчать про нездатність того протистояти радам і зборам міста. Терру каже Зімрі-Ліму: “Оскільки я підкоряюся панові, жителі міста ненавидять мене, і кілька разів я лише дивом уникнув смерті від їхніх рук”. На що цар Марі відповідає: “Я не знав, що жителі твого міста ненавидять тебе через мене. Але все одно ви – мої, навіть якщо Уркеш не мій”. У підсумку Терру довелося рятуватися втечею і ховатися в довколишньому містечку.

Так що більшість міських жителів Месопотамії не потребувала правителів. Вони були організовані в незалежні органи самоврядування, які реагували на неугодних правителів або виганяючи тих, або залишаючи місто. Але це не дає однозначної відповіді на питання про те, як управлялися месопотамські міста до появи царів. Відповідь дадуть знахідки, зроблені під час розкопок Урука (сучасна Варка, біблійний Ерех), пізня міфологія якого надихнула Якобсена на створення терміна “примітивна демократія”.

ПОЧАТОК (ПИСЬМОВОЇ) ІСТОРІЇ ТА (УСНОГО) ЕПОСУ: ВЕЛИКІ РАДИ В МІСТАХ І МАЛЕНЬКІ ЦАРСТВА В ГОРАХ

Станом на 3300 рік до н.е. Урук займав площу близько 200 гектарів, тобто був набагато більшим за сусідні міста південної Месопотамії. Населення Урука в цей період, за різними оцінками, становило від 20 до 50 тисяч осіб. Цілком можливо, що клинопис було винайдено саме тут. Його ранні форми можна побачити на табличках для адміністративного обліку. Писемність у цей період використовувалася переважно для рахівництва в храмах міста. Кілька тисяч років потому, також у храмах Урука, клинопис канув у небуття, досягнувши такого ступеню розвитку, що його почали використовувати для запису перших у світі кодексів законів і літератури.

Що нам відомо про ранній Урук? На кінець IV тисячоліття до н.е. в ньому був високий акрополь, більшу частину якого займав громадський район Е-Ана, “Храм Небес”, присвячений богині Інанні. На вершині акрополя було дев’ять значних будівель, від яких до нашого часу вціліли лише вапнякові фундаменти, фрагменти сходів і прикрашених мозаїкою колонних залів. Дахи цих будівель, ймовірно, були зроблені з екзотичних видів дерева, доставленого річкою з “кедрового лісу” в Сирії, який згадується в “Епосі про Гільгамеша”.

На противагу українським мегапоселенням, Урук у своєму первісному вигляді мав центр, але не мав периферії (нам майже нічого не відомо про житлові квартали, оскільки перші археологи ігнорували їх).

Іншими словами, ми маємо уявлення про громадський простір, але нічого не знаємо про приватний, з яким його можна було б порівняти. 

Більшість громадських будівель, найімовірніше, призначалися для зібрань. Був також Великий двір, оточений двома рядами крамниць і обладнаний каналами, якими надходила вода для дерев, що забезпечували тінь під час зборів на відкритому повітрі. Подібне планування підтверджує, що Уруком керували народні збори; і справді, як вказував Якобсен, в “Епосі про Гільгамеша” (що розпочинається в додинастичний період Урука) згадуються такі збори.

Для порівняння: Афінська агора за часів Перікла (V ст. до н. е.) також містила храми на відкритому повітрі, проте народні збори відбувалися на відкритому просторі під назвою Пінікс, невисокому пагорбі, обладнаному сидячими місцями для ради п’ятисот, членів якої обирали жеребом, щоб вони керували повсякденними справами міста (решта громадян мусили стояти). У зборах на Пніксе брало участь від 6 до 12 тисяч осіб – тільки вільні чоловіки, тобто приблизно 20 відсотків населення міста. Великий двір Урука був набагато більшим, і, хоча ми точно не знаємо, яким було населення Урука в 3500 році до н.е., воно навряд чи було настільки ж великим, як у класичних Афінах. А це означає, що частка тих, хто брав участь у зборах, була вищою. Це логічно, з огляду на те, що, на відміну від Афін, жінки не були виключені з суспільного життя, 30 відсотків населення не були позбавлені права голосу, а ще 40 відсотків не були рабами. 

У пізніший період ситуація змінилася. Близько 3200 року до н.е. громадські будівлі Е-Ани було знесено. На їхньому місці з’явилися обгороджені двори і зіккурати. До 2900 року до н.е. царі сусідніх міст-держав почали робити спроби захопити контроль над Уруком, і у відповідь на це місто обнесли фортечною стіною завдовжки 5,5 миль (її будівництво пізніше приписували Гільгамешу). Ще кількома століттями пізніше правителі міста стали ототожнювати себе з богами, будувати собі палаци прямо на порозі “Храму Небес” і вирізати власні імена на його священних стінах.

Тоді як ознаки демократичного самоврядування завжди непереконливі (чи можна на підставі одних лише археологічних знахідок скласти уявлення про те, що насправді відбувалося в Афінах V століття?), ознаки царської влади однозначні.

Чим насправді знаменитий Урук, так це писемністю. Це перше місто, в якому було знайдено численні письмові документи, деякі з яких відносяться до періоду до появи царів. На жаль, ці тексти також дуже важко розшифрувати. 

Більшість текстів записані на глиняних табличках, які були знайдені у вигрібних ямах, виритих у фундаменті акрополя. Вони надають дуже обмежений погляд на життя міста. Багато з них підтверджують оплату за товари або послуги. Є також списки знаків, які майбутні писарі копіювали в процесі навчання, щоб познайомитися зі стандартним адміністративним лексиконом того часу. Історична цінність останніх незрозуміла, оскільки писарі могли вивчати найрізноманітніші знаки (їх видавлювали дерев’яною паличкою на ще м’якій глині), які необов’язково мали практичне застосування.

І все ж, саме існування школи для писарів показує, що в “обителях богів” мало місце щось більше, ніж ритуальні збори. У них також здійснювалося управління рухом товарів і цілими галузями виробництва, а також розроблялися педагогічні методи, які виявилися настільки важливими для міського життя, що їх використовують донині. 

Щоб скласти уявлення про значення деяких із цих нововведень, варто згадати, що майже кожен із нас навчався читати в класі, де учні сиділи кількома рядами навпроти вчителя, який дотримувався стандартного навчального плану. Цей спосіб навчання – шумерський винахід.

То що ж ми знаємо про ці оселі богів? Перш за все, вони більше нагадували фабрики, ніж храми. Навіть найбільш ранні з них мали у своєму розпорядженні велику кількість робочих рук, а також вміщували майстерні та склади сировини. Деякі методи організації праці, що використовувалися в шумерських храмах – наприклад, стандартні одиниці навантаження і часу – практикуються донині. Шумери рахували все – зокрема, дні, місяці та роки – за допомогою шістдесятиричної системи, від якої бере початок наша система літочислення часу. 

Часом важко визначити, ким саме були храмові працівники – чи були вони постійно закріплені за храмами, чи просто виконували corvée? Наявність у списках дітей вказує на те, що принаймні деякі жили там. Якщо так, то це означає, що їм більше нікуди було йти. Судячи з шумерських храмів пізнього періоду, робоча сила складалася з міських нужденних усіх видів: вдів, сиріт і людей, що опинилися в скрутному становищі через борги, злочини, конфлікти, бідність, хворобу чи інвалідність, і знайшли в храмі притулок.

Варто відзначити й неймовірну кількість галузей виробництва, які процвітали в храмових майстернях. Серед них були перше великомасштабне виробництво молока та вовни; виробництво дріжджового хліба, пива та вина (а також упаковки для всієї цієї продукції). У документах згадується близько 80 видів риби (прісноводної та морської) і похідних продуктів, що зберігалися на храмових складах. На підставі цього ми можемо зробити висновок, що головними економічними функціями храмів були координація робіт у ключові пори року і контроль якості вироблених товарів.

На відміну від будівництва іригаційних каналів і доріг, ця робота виконувалася під адміністративним наглядом. Тобто на ранній стадії месопотамського міського життя державний сектор (громадські роботи, міжнародні відносини) перебував переважно у віданні місцевих або міських зібрань; тоді як “згори” контролювалися сфери економіки та виробництва споживчих товарів. 

Само собою, у жителів Урука не було уявлення про “економіку”. Для шумерів призначенням фабрик і майстерень було забезпечення підношень для богів міста і проведення фестивалів на їхню честь. Останні, ймовірно, зображені на Урукській вазі, одному з небагатьох уцілілих зразків наративного мистецтва цього періоду. На різьбленому візерунку вази зображено кілька однакових голих чоловіків, що йдуть позаду більшої чоловічої фігури і несуть підношення до храму богині Інанни. Не зовсім ясно, кого зображує ця більша чоловіча фігура. 

На жаль, ранні написи дають дуже обмежене уявлення про міське життя. Ми знаємо про масове виробництво вовняного одягу та інших виробів у храмах; ми також можемо припустити, що ці вовняні та інші вироби обмінювали на дерево, метал і коштовне каміння, яких не було в долинах річок, але якими рясніли довколишні високогір’я. Ми мало знаємо про те, як було організовано цей обмін на ранніх етапах, проте завдяки археологічним знахідкам нам відомо, що Урук засновував колонії, крихітні версії себе самого, у стратегічних точках уздовж торгових шляхів. Колонії Урука були водночас торговими аванпостами та релігійними центрами. Їхні сліди можна виявити аж до Таврських гір на півночі та іранського Загросу на сході.

“Урукська експансія”, як це явище називається в арехологічній літературі – справжня загадка. З одного боку, немає фактів, що свідчать про агресивні завоювання (ні зброї, ні укріплень); з іншого, явно мали місце спроби вплинути на життя сусідніх народів (по суті, колонізувати їх), нав’язати їм новий, міський спосіб життя.

Цю місію емісари Урука виконували з міссонерським завзяттям. Будувалися храми, а разом з ними серед місцевого населення поширювалися предмети одягу, молочні продукти, вино і вовняні вироби. Хоч самі по собі ці товари не завжди були новими, храми привносили принцип стандартизації: міські храмові фабрики виробляли продукцію в стандартній упаковці, а також гарантували якість.

Весь процес був, у певному сенсі, колоніальним, і були ті, хто йому опирався. Як ми тепер знаємо, процес виникнення “держави” – і, зокрема, аристократії та монархії – можна зрозуміти лише в ширшому контексті цієї контрреакції.

Можливо, найбільш пізнавальне стародавнє місто в цьому сенсі – Арслантепе, “Левовий пагорб”, поблизу міста Малатья на сході Туреччини. Приблизно в той самий час, коли Урук став великим містом, Арслантепе перетворився на важливий регіональний центр завдяки металу і дереву. Можливо, спочатку на цьому місці було щось на кшталт сезонного ярмарку; з огляду на розташування на висоті майже 3,300 футів над рівнем моря, у зимові місяці тут, найімовірніше, все було вкрите снігом. Навіть на піку свого розвитку Арслантепе займав площу не більш як 5 гектарів, а населення не перевищувало кількох сотень людей. Однак на цих 5 гектарах археологам вдалося знайти свідчення цілої низки політичних процесів.

Історія Арслантепе почалася близько 3300 року до н.е. з будівництва храму. Цей храм нагадував храми Урука та його колоній; як і в кожному месопотамському храмі, тут були сховища та архіви. Але через кілька поколінь храм зруйнували, і на його місці звели гігантський комплекс, що складався із залу для аудієнцій, житлових приміщень, сховищ і збройової. Численні мечі та наконечники списів – майстерно відлиті зі сплаву міді з миш’яком – вказують на особливе ставлення до зброї, нову естетику битв і вбивств. Археологи називають цю будівлю “першим у світі палацом”. 

Починаючи з 3100 року до н.е., спочатку на території східної частини сучасної Туреччини, а пізніше і в інших місцях на периферії міської цивілізації, з’являються ознаки зародження військової аристократії, яка озброєна списами й мечами і мешкає у фортецях або маленьких палацах на пагорбах.

Від бюрократії не залишається і сліду. З’являються не тільки резиденції аристократів (що нагадують медовий зал Беовульфа), а й гробниці людей, яких за життя явно вважали героїчними постатями (оскільки вони брали із собою до потойбіччя величезні кількості зброї, коштовностей і тканин).

У ці гробниці поміщалися рясні кількості їжі, пиття і прикрас. Це свідчить про те, що похорон перетворювався на щось на кшталт змагання, під час якого безцінні трофеї, реліквії та багатства показово знищували; іноді поруч із гробницями були масові поховання наближених, убитих на похороні як підношення. На відміну від окремих гробниць “принців” і “прицес” льодовикового періоду, є цілі цвинтарі, які складаються з таких поховань (наприклад, у Башур Хойюку), тоді як в Арслантепі ми бачимо інфраструктуру (форти та склади), яку можна очікувати від спільноти, в якій править військова аристократія.

Тут ми спостерігаємо зародження того, що Гектор Манро Чедвік називав “героїчним суспільством“. Виникли ці суспільства саме там, де він передбачав: на периферії бюрократично організованих міст. 

Чедвік, який писав у 1920-х роках (і працював професором англосаксонської мови в Кембриджському університеті приблизно в той самий час, коли Толкін обіймав аналогічну посаду в Оксфорді), замислився над тим, чому великі епічні поеми (скандинавські саги, поеми Гомера, “Рамаяна”) завжди виникають у народів, що контактували з міськими цивілізаїцями, але відкинули цінності цих цивілізацій.

Тривалий час ідея “героїчних суспільств” була непопулярною; вважалося, що подібні суспільства не існували насправді, а були пізніше вигадані в епічній літературі.

Однак не так давно археологи визнали факт існування типових героїчних поховань, які вказують на важливу культурну роль бенкетів і випивки, а також краси і слави чоловіка-воїна. Причому це явище завжди має місце на периферії міського життя протягом усього євразійського бронзового століття. Відмінні риси цих “героїчних суспільств” ми можемо знайти саме в тих епічних поемах, які порівнював Чедвік (у кожному з регіонів тексти з’являються набагато пізніше за героїчні поховання, але проливають світло на більш ранні звичаї). 

Усі ці культури були аристократіями без центральної влади і принципу сувернітету. Замість єдиного центру ми виявляємо тут безліч героїчних фігур, які змагаються за рабів і наближених. “Політичне життя” в таких суспільствах складалося з боргів вірності або помсти; всі вони використовували змагання як головний елемент ритуалу і політики

Нерідко під час цих театралізованих вистав приносили в жертву або роздавали величезні кількості трофеїв і скарбів. І в усіх випадках мало місце неприйняття досягнень сусідніх міських цивілізацій, насамперед писемності, замість якої в них були поети і жерці, які запам’ятовували тексти напам’ять.Вони також відкидали торгівлю, а з нею і єдину валюту, якій протиставлялися унікальні матеріальні цінності.

Само собою, неможливо простежити процеси до періоду, коли письмові джерела були відсутні. Однак тією мірою, якою сучасна археологія дає змогу ідентифікувати джерело “героїчних суспільств” такого штибу, його слід шукати саме на географічній і культурній периферії перших міст світу (ба більше, одні з найбільш ранніх аристократичних гробниць у високогір’ях Туреччини викопано просто серед руїн покинутих колоній Урука).

Аристократія (а, може, і монархія) виникла як реакція на егалітарні міста месопотамських рівнин, до яких представники першої, імовірно, відчували таку саму ненависть, яку Аларіх I пізніше відчував по відношенню до Рима, Чингісхан – до Самарканда або Мерва, а Тамерлан – до Делі.

ЧИ БУЛА ЦИВІЛІЗАЦІЯ ДОЛИНИ ІНДУ ПРИКЛАДОМ КАСТОВОЇ СИСТЕМИ ДО ЦАРІВ

Перенесемося тепер на тисячу років уперед – у 2600 рік до н.е., коли на берегах Інду, на території сучасної пакистанської провінції Сінд, було засновано місто Мохенджо-Даро. Воно проіснувало 700 років. Сьогодні це місто вважається головним прикладом суспільства нового типу, яке в той період процвітало в долині Інду; археологи називають цей тип суспільства Індською, або Хараппською цивілізацією. Це була перша міська культура Південної Азії. Тут ми знайдемо подальші докази того, що міста бронзового століття – перші великі, сплановані поселення – могли виникнути за відсутності правлячих класів та управлінських еліт. Однак самі міста долини Інду також мають деякі унікальні й загадкові особливості, про які археологи сперечаються ось уже понад сто років. 

На перший погляд, Мохенджо-Даро виправдовує свою репутацію міста бронзового століття, яке збереглося найкраще. Сучасність міста не вислизнула від уваги перших археологів, які працювали тут, які говорили про “головну вулицю”, “поліцейські бараки” і так далі (хоча пізніше і виявилося, що перші трактування були помилковими). Більша частина міста складається з цегляних будівель нижнього міста з його прямими вулицями, довгими бульварами, складними дренажними та каналізаційними системами (теракотові труби, домашні та громадські туалети і ванні). Над усім цим височіла цитадель верхнього міста, громадський центр, що розташовувався на узвишші, також відомий (з причин, що будуть пояснені пізніше) як “великий басейн”. Обидві частини міста стояли на штучних земляних насипах, а цитатель до того ж була оточена стіною з паленої цегли, що забезпечувало додатковий захист у разі виходу Інду з берегів.

У всій Індській цивілізації у Мохенджо-Даро був лише один конкурент – Хараппа. Це місто мало зіставні розміри і розташовувалося приблизно в 370 милях вгору по річці Раві, притоці Інду. Безліч інших стародавніх міст цього періоду, від великих міст до крихітних поселень, розкидано майже по всій території сучасного Пакистану і північної Індії. Наприклад, на острові Кхадир, у сезонно болотистій солончаковій пустелі Великий Качський Ранн, розташовані руїни міста Дхолавір, в якому було 15 цегляних водосховищ для збору дощової води. Індська цивілізація мала колоніальні аванпости аж до річки Оксус в Афганістані. Тут, в ідеальному місці для видобутку лазуриту, олова та інших дорогоцінних каменів і металів, розташоване поселення Шортугай, мініатюрна копія метрополії. У Лотхалі, на березі Камбейської затоки, на території сучасного індійського штату Гуджарат, розташовані руїни портового міста на Аравійському морі, що, імовірно, було побудоване для обслуговування морської торгівлі.

Індська цивілізація мала власну писемність, яка виникла і зникла разом з її містами. Вона досі не розшифрована. До нас дійшли переважно короткі написи на посудинах для зберігання та мідних інструментах. Короткі написи фігурують і на крихітних кам’яних амулетах із реалістичними фігурками тварин: водяних буйволів, слонів, носорогів, тигрів, а також фантастичних істот, переважно єдинорогів. Ведуться суперечки про призначення амулетів: чи використовували їх як перепустки в обгороджені райони, комплекси міста і на церемонії? Або ж вони служили печатками на виробах (аналогом сучасного брендингу)? 

Крім письма, яке ми не можемо розшифрувати, Хараппа і Мохенджо-Даро зберігають й інші таємниці. Обидва міста були виявлені археологами на початку ХХ століття. Розкопки тоді проводилися одночасно тисячами робітників. Такий підхід давав змогу скласти уявлення про розташування вулиць, житлових кварталів і церемоніальних комплексів. Однак він не давав змоги оцінити, як змінювалося місто з плином часу, тому що для відповіді на це питання потрібні більш тонкі методи. Наприклад, ранні археологи відзначили лише фундаменти з паленої цегли. Самі ж будівлі були зроблені з більш м’якого саману, який нерідко ненавмисно знищували під час розкопок; верхні поверхи великих громадських будівель були спочатку зроблені з дерева, яке або згнило, або було пізніше використано для інших цілей. Тому те, що на плані міста має вигляд одного етапу будівництва, насправді виявляється кількома, що відносяться до різних періодів історії міста (яке, в даному випадку, було заселене протягом 500 років).

Усе це означає, що нам багато чого невідомо – включно з розміром і населенням міста (за останніми оцінками, воно становило близько 40 тисяч жителів, але важко сказати напевно). Неясно навіть, де проходили його межі. Деякі дослідники враховують лише видимі частини нижнього міста і цитадель верхнього, що дає площу в 100 гектарів. Інші зазначають, що є ознаки того, що місто займало набагато більшу площу, можливо, навіть утричі більшу, проте значна його частина була затоплена. 

Попри всі труднощі, Мохенджо-Даро та інші подібні міста Пенджабу дають нам цінну інформацію про суспільне життя в перших містах Південної Азії та допомагають відповісти на ширше питання, яке ми ставили раніше: чи є причинно-наслідковий зв’язок між масштабом і нерівністю?

Що археологічні дані повідомляють нам про розподіл багатства в Мохенджо-Даро? Всупереч очікуванням, цитадель не була місцем скупчення матеріальних цінностей. Зовсім навпаки. Метали, дорогоцінне каміння та оброблені раковини, наприклад, були знайдені в багатьох будинках нижнього міста. Те ж саме стосується і маленьких теракотових фігурок людей з браслетами та діадемами. 

Знання про писемність, одиниці виміру відстані та ваги також були доступні жителям нижнього міста, які займалися найрізноманітнішими ремеслами, від гончарної справи та металообробки до виробництва намиста. Інакше йшла справа з громадськими центрами верхнього міста. Головною особливістю цієї частини міста був великий басейн завдовжки 40 і глибиною 6 футів, до якого вели сходи з дерев’яними сходинками. Басейн був побудований у вишуканому стилі, але при цьому не прикрашений пам’ятниками правителям.

Через відсутність пам’ятників Індську цивілізацію часто називають “безіменною”. Центром суспільного життя Мохенджо-Даро був не палац і не кенотаф, а місце для очищення тіла. Цегляні ванні також були в більшості будинків нижнього міста. Судячи з усього, щоденні обмивання були для місцевих жителів щоденною процедурою. З одного боку, великий басейн був збільшеною версією цих домашніх ванн. З іншого, життя в цитаделі було протилежністю життя в нижньому місті. 

Поки великий басейн використовувався – тобто протягом кількох століть – не було ознак виробничої діяльності поблизу. Пандуси акрополя, що звужувалися, не давали змоги використовувати запряжені волами вози. Всі зусилля були спрямовані на обслуговування басейну. Бараки і комори, що примикали до басейну, використовували для розміщення обслуговуючого персоналу і зберігання інструментів. 

Цитадель Мохенджо-Даро була своєрідним “містом у місті”, в якому традиційні принципи організації були перевернуті з ніг на голову.

Це викликає асоціації з кастовою системою з її ієрархією суспільних ролей. Однак найбільш рання згадка про касти в Південній Азії має місце лише тисячоліттям пізніше в “Рігведі”, зібранні релігійних гімнів, уперше записаних близько 1200 року до н.е. У кастовій системі виокремлювали чотири стани, або варни: брахмани (священнослужителі), кшатрії (воїни, правителі), вайш’ї (торговці) і шудри (різноробочі). Система варн – одна з найбільш “нерівних” соціальних систем, проте місце в цій ієрархії визначається не матеріальним добробутом, а ставленням до певних (забруднювальних) субстанцій: не лише сміття та відходів, а й тілесних рідин, пов’язаних із народженням, смертю та менструацією (а також людей, які мають із ними справу). Це створює труднощі для сучасних дослідників, які намагаються застосувати коефіцієнт Джині та інші майнові критерії “нерівності” до даного суспільства. З іншого боку, це може допомогти нам зрозуміти деякі загадкові особливості Мохенджо-Даро – наприклад, той факт, що житлові будівлі, які більше нагадують палаци, розташовані не у верхньому місті, а на вулицях нижнього, серед бруду, стічних канав і заливних полів. 

Само собою, ми не можемо проектувати суспільний лад, описаний у санскритській літературі, на більш ранню Індську цивілізацію. Якщо перші міста Південної Азії і були організовані на основі якогось аналога кастових принципів, то необхідно одразу ж відзначити одну важливу відмінність від описаної набагато пізніше в санскритських текстах системи, в якій другий щабель ієрархії відводиться воїнам. У долині Інду періоду бронзового століття немає слідів існування класу воїнів. Навіть у таких великих містах, як Хараппа і Мохенджо-Даро, не було знайдено жодних ознак рясних жертвоприношень і бенкетів, жодних зображень військових подвигів, жодних слідів турнірів і розкішних поховань. 

Індська цивілізація не була торговельною або релігійною утопією; не була вона і виключно мирним суспільством. Водночас, у ній, судячи з усього, не було харизматичних, авторитетних постатей: воєначальників, законодавців тощо. Часто стверджується, що скульптура з жовтого вапняку, відома як “Король-жрець”, зображує якраз таку фігуру. Однак немає підстав вважати, що це скульптура жерця або правителя. Найімовірніше, це просто скульптура бородатого чоловіка бронзового століття.

Згодом більшість експертів погодилася з тим, що немає доказів існування царів-жерців і воїнів-дворян у міській цивілізації долини Інду. То чи можна говорити і в цьому випадку про “рівність”, і якщо так, то в якому сенсі? Якщо цитадель Мохенджо-Даро дійсно займав якийсь орден аскетів, а квартали навколо неї – багаті купці, то повинна була існувати чітка ієрархія. Однак це ще не означає, що аскети і купці мали більший вплив на управління містом, ніж будь-хто інший.

Хтось може заперечити: теоретично це так, але наскільки ймовірною є відсутність ієрархії і того, що “чисті” та багаті не відігравали важливішу роль в управлінні містом? Більшості з нас дуже важко уявити собі, що рівність у великому масштабі може працювати. Однак це лише показує, наскільки ми увірували в наратив, згідно з яким авторитарна влада неминучим чином виникає там, де збирається велика кількість людей (а демократія зароджується лише набагато пізніше і лише одного разу, в стародавній Греції).

Вчені завжди вимагають неспростовних доказів існування демократичних інститутів у далекому минулому. Однак примітно, що вони ніколи не вимагають доказів на користь існування ієрархічних систем влади, які приймаються як даність. 

Можна скільки завгодно розмірковувати на тему того, звідки взялася така звичка мислення, але це не допоможе нам встановити, чи здійснювалося управління повсякденними справами в Індській цивілізації на егалітарних засадах. Нам видається кориснішим питання про те, чи трапляються подібні приклади в пізніші й краще документовані періоди історії Південної Азії.

А такі приклади неважко знайти. Один із них – соціальне середовище, у якому виникли буддійські монастирі, сангхи. Спочатку слово “сангха” використовували для позначення народних зібрань, які керували багатьма містами Південної Азії за життя Будди (V століття до н.е.). У ранніх буддійських текстах ідеться, що Будда надихався їхнім прикладом, зокрема акцентом на колективному ухваленні рішень. У ранніх сангхах була потрібна участь усіх ченців, а рішення ухвалювалися одноголосно. До голосування більшістю вдавалися лише тоді, коли не було консенсусу. Тобто, навіть 2000 років тому для ченців вважалося нормальним ухвалювати рішення так, як це роблять сучасні антиавторитарні активісти в Європі та Латинській Америці; цей спосіб був заснований на ідеалі рівності. Так само управлялися й цілі міста.

Чи відомі нам приклади суспільств із кастовими системами, в яких управління здійснюється на егалітарних засадах? Яким би парадоксальним це не здавалося, відповідь, знову ж таки, позитивна. Є безліч подібних прикладів. Напевно, найвідоміший із них – сека на острові Балі, населення якого прийняло індуїзм у Середні віки. Балійське суспільство має сувору ієрархію, в якій не тільки кожна група, а й кожна окрема людина знає своє місце. Рівних тут немає і бути не може; балійці сказали б, що так і має бути. 

Водночас повсякденне управління житловими кварталами, храмами і сільськогосподарськими роботами організовано на основі системи сека, згідно з якою всі повинні брати участь і приходити до одноголосних рішень. Якщо, наприклад, квартальна рада збирається для обговорення ремонту дахів громадських будівель або страв, що мають подаватися під час танцювального конкурсу, ті, хто вважають себе вищими за інших і не хочуть сидіти на землі поруч із простолюдинами, можуть не з’явитися; проте в такому разі їм доведеться заплатити штраф, що піде на ремонт дахів та свято, що має відбутися. 

Ми не знаємо, чи практикувалася подібна система в долині Інду понад 4000 років тому. Цей приклад лише показує, що соціальна ієрархія і механізм управління не обов’язково мають ґрунтуватися на одних і тих самих принципах.

Те ж саме вірно щодо королівств та імперій. Згідно з однією дуже популярною теорією, королівства та імперії виникають у річкових долинах, оскільки сільське господарство в цій місцевості неможливе без складних іригаційних систем, будівництво яких, своєю чергою, неможливе без координації та контролю зверху. Балі, знову ж таки, слугує чудовим прикладом зворотного. Протягом більшої частини своєї історії Балі був розділений на окремі королівства, що ворогують між собою. При цьому, Балі – це відносно маленький вулканічний острів, що має чи не найвищу щільність населення у світі; прогодувати таку кількість людей вдається завдяки складній системі заливних рисових полів. Однак королівства, судячи з усього, ніяк не брали участі в управлінні іригаційною системою. Цим займалися “водні храми”, через які самі селяни керували розподілом води. 

ПРО ЙМОВІРНИЙ ВИПАДОК “МІСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ” В ДОІСТОРИЧНОМУ КИТАЇ

Отже, ми розглянули, що відбувалося на зорі виникнення міст у трьох різних частинах Євразії. У всіх трьох випадках ми відзначили відсутність монархів і воїнів, а також той факт, що всі ці міста, ймовірно, мали органи самоврядування. Водночас, кожна з цих місцевих традицій сильно відрізнялася від інших. 

Прагнення до егалітаризму в будь-який історичний період може набувати однієї з двох діаметрально протилежних форм: 

● ідеї про те, що всі люди абсолютно однакові

● ідеї про те, що люди настільки різні, що їх неможливо порівнювати 

На практиці егалітаризм передбачає потроху і від одного, і від іншого.

Однак можна сказати, що в Месопотамії – з її стандартизованими виробами, рівною платою всім службовцям храму і народними зборами – перевагу швидше віддавали першому варіанту. Українські мегапоселення, в яких кожна сім’я мала власний мистецький стиль, а можливо, і домашні ритуали, обрали другий. Якщо наша теорія правильна, Індська цивілізація уособлює собою третю можливість: поєднання рівності в одних відносинах (навіть цеглини були всі абсолютно однакового розміру) з ієрархією в інших.

Важливо підкреслити: ми аж ніяк не стверджуємо, що перші міста в кожному регіоні були засновані на принципах егалітаризму. Ми лише говоримо, що, згідно з археологічними даними, так відбувалося напрочуд часто, а це суперечить традиційним уявленням про вплив масштабу на устрій суспільства. 

У всіх розглянутих нами випадках – українських мегапоселеннях, Уруку та містах долини Інду – істотне збільшення розміру поселень не призвело до концентрації багатства і влади в руках правлячих еліт. 

Вище ми надали лише деякі уривчасті відомості про міста, які були заселені протягом століть. Навряд чи за цей період у них не було жодного катаклізму, перевороту чи кризи. У деяких випадках нам точно відомо, що вони були. У Мохенджо-Даро, наприклад, приблизно за 200 років до зникнення міста великий басейн був занедбаний. Житлові будинки та майстерні розповзлися за межі нижнього міста на територію верхнього. Сьогодні на території нижнього міста можна знайти будівлі розміром з палаци з прилеглими до них майстернями. Цей “інший” Мохенджо-Даро проіснував кілька поколінь і, судячи з усього, був свідомою спробою змінити ієрархію в місті.

Як і українські мегапоселення, індійські міста теж зрештою були покинуті. Їм на зміну прийшли героїчні спільноти набагато меншого розміру, правили якими аристократія. У месопотамських містах з часом з’явилися палаци.Одним словом, цілком можна зробити висновок, що історія скрізь рухалася в бік авторитарного правління. У довгостроковій перспективі так і було; до моменту появи письмових історичних джерел, лорди, королі та імператори були майже скрізь (хоча цивільні інститути і незалежні міста також не зникли). І все ж, поспішати з висновками не варто. Іноді мали місце кардинальні зміни в протилежному напрямку – так було, наприклад, у Китаї.

Археологи встановили, що в Китаї зародження міст і появу першої королівської династії, Шан, розділяє ціла прірва. Після виявлення на початку ХХ століття ворожильних кісток у місті Аньян (провінція Хенань), політична історія Китаю почала вестися від правителів Шан, які прийшли до влади близько 1200 року до н.е. Донедавна цивілізацію династії Шан вважали поєднанням більш раннього міського (культури Ерліган і Ерлітоу) та аристократичного, або “кочового”, елементів (техніки бронзового лиття, нові види зброї та запряжена кіньми колісниця).

Раніше вважалося, що до Шан не було нічого вартого уваги. Лише кілька десятиліть тому в підручниках з ранньої історії Китаю згадувалося лише про численні “неолітичні” культури з їхніми власними методами землеробства, стилями гончарних і ювелірних виробів. Ці спільноти вважалися такими, що мало чим відрізняються від неолітичних спільнот будь-якого іншого регіону у світі: вони жили в селах і практикували ранні форми соціальної нерівності, що підготувало ґрунт для появи міст, а з ними і перших династичних держав та імперій. Але тепер ми знаємо, що все було зовсім не так.

Сьогодні китайські археологи виділяють період “пізнього неоліту” (культура Луншань), відмінною рисою якого були міста. Уже в 2600 році до н.е. ми виявляємо поселення, оточені землебитними стінами, по всій долині Хуанхе, від берегів провінції Шаньдун до гір на півдні Шаньсі. Їхні розміри вишиковуються від маленьких сіл (також укріплених) до поселень площею 300 гектарів. Головні центри розташовувалися далеко один від одного: на нижніх порогах Хуанхе на сході, в долині річки Финьхе в провінції Шаньсі та на півдні Цзянсу – півночі Чжецзян (культура Лянчжу).

Багато з найбільших неолітичних міст мають цвинтарі, в могилах яких були знайдені десятки і сотні ритуальних нефритових виробів. Можливо, їх використовували як службові посвідчення або свого роду ритуальну валюту. Інтегрувати ці знахідки в історію Китаю виявилося нелегким завданням, оскільки цієї епохи просто не повинно було бути. 

Це проблема не тільки часу, а й простору. Дивно, але деякі з найбільш явних “неолітичних” кроків у напрямку до міського життя мали місце на крайній півночі, на кордоні з Монголією. З погляду пізніших китайських імперій (і істориків, які їх описують), жителі цих регіонів були варварами-кочівниками і в підсумку опинилися по інший бік Великої Китайської стіни. Ніхто не очікував, що археологи знайдуть тут місто віком 4000 років і площею 400 гектарів, зі ступінчастою пірамідою і палацами, обнесеними кам’яною стіною.

Під час розкопок у Шимао було виявлено вишукані вироби (з бронзи і кістки) і масові поховання полонених, що відносяться приблизно до 2000 року до н.е. Це свідчить про набагато більш жваве політичне життя, ніж раніше вважалося. Були і похмурі знахідки: наприклад, обезголовлені військовополонені і тисячі родових нефритових сокир і скіпетрів у щілинах міської стіни. Метою обох звичаїв, імовірно, було деморалізувати та делегітимізувати інші роди. 

У Таосі (що існував в один час із Шимао) ми виявляємо зовсім іншу картину. Між 2300 і 1800 роками до н.е. Таосі пройшов через три стадії розширення. Спочатку на руїнах села було побудовано укріплене місто площею 60 гектарів; з часом його площа збільшилася до 300 гектарів. У цей період Таосі була притаманна майже така сама соціальна стратифікація, як Шимао і столиці пізнішої китайської імперії. Тут були міські стіни, дороги і великі, захищені сховища; квартали для простих людей були відокремлені від кварталів для вельмож, а навколо палацу розташовувалися майстерні і споруда, що виконувала функцію календаря. 

Кладовище Таосі також було розділене відповідно до соціальних класів. Могили простих людей були скромними; гробниці вельмож містили сотні одиниць лакованого посуду, ритуальні нефритові сокири і сліди величезних бенкетів. Потім, близько 2000 року до н.е., все раптово змінилося. Як написав один археолог:

Міський мур було знесено дощенту, а початкові межі між частинами міста ліквідовано. Житлові будинки простих людей стали займати майже все місто і навіть з’явилися за межами колишньої стіни. Площа зросла до 300 гектарів. Ритуальна частина на півдні міста була покинута. Від колишнього палацу залишився лише фундамент площею близько 2000 квадратних метрів, навколо якого тепер розташовувалися вигрібні ями. Частину житлового кварталу для вельмож стали займати майстерні з виробництва кам’яних знарядь. Місто явно втратило статус столиці і впало в стан анархії“.

Ба більше, все вказує на те, що це був свідомий процес, який, найімовірніше, супроводжувався насильством. Могили простих людей заполонили цвинтар вельмож, а в палацовому кварталі було знайдено масове поховання зі слідами тортур і наруги над тілами, що, на думку археолога, вказує на “акт політичної відплати”.

Вважається поганим тоном піддавати сумніву оцінку археолога, який проводив розкопки, однак у цьому випадку важко утриматися від деяких спостережень. По-перше, “стан анархії” (також відомий як “занепад” і “хаос”) зберігався тривалий період часу, від двох до трьох століть. По-друге, загальна площа Таосі в згаданий період зросла з 280 до 300 гектарів. Це більше схоже не на занепад, а на розквіт, що настав після усунення класової системи. 

За руйнуванням палацу не послідувала передбачена Гоббсом “війна всіх проти всіх”; люди продовжили жити своїм життям, тільки вже за більш справедливої системи самоврядування.

Цілком можливо, що тут, на берегах річки Финьхе, відбулася перша в історії (принаймні в міському середовищі) задокументована соціальна революція. Випадок Таосі наводить на думку про те, що ранні міста могли бути місцями свідомих соціальних експериментів; іноді ці експерименти були мирними, а іноді оберталися спалахами насильства. Збільшення кількості людей, що живуть в одному місці, істотно збільшує коло можливих варіантів організації життя, але не зумовлює, які з цих варіантів будуть у підсумку втілені в життя.

Можливо, нам ніколи не вдасться реконструювати неписані конституції ранніх міст світу та реформи, через які ті пройшли в перші століття свого існування; проте ми більше не можемо заперечувати саме їхнє існування.

Автори: Девід ГРЕБЕР і Девід ВЕНГРОУ

ПерекладПолітКом

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я