Віталій Кулик наводить цікаві дані:
В 1991 році ми мали 1,5 чиновника на 1000 чоловік населення. В 2014 – 7,3 чиновника на тисячу. Це при зменшенні населення. В 2024 році (за виключенням Мінорони та ЗСУ) ми маємо 8,1 чиновника на тисячу чол. Я навіть боюся порахувати скільки “опосередкованих експлуататорів” припадає на тисячу працездатного населення, з того яке ще лишилося в країні?
Думаю, тут йдеться не стільки про опосередковану експлуатацію – оскільки чиновники в більшості своєї – люди, що підпадають під експлуатацію так само, як і решта населення і тільки досягнення межі корупційних можливостей – тобто, потрапляння на посаду, де можна збирати ренту – переводить людину до статусу експлуататора. Звісно, цей шар у нас доволі товстий – навіть дільничний міліціонер може збирати ренту. Але менше з тим питома частка чиновництва у нас – люди бідні і – якщо вживати марксистський термін – експлуатовані. Вищим начальством, яке або отримує ренту по корупційній вертикалі, або просто прикриває за допомогою підлеглих власні корупційні оборудки.
Небезпека в іншому. Тут треба звернутися до кліометрії Пітера Турчина – американського дослідника, що пророкує розвал Америки, але й виводить статистичне правило для доволі значного періоду історії. Правило таке: занепад, розвал і фрагментаційні процеси в рамках суспільства починаються тоді і лише тоді, коли в суспільстві одночасно спостерігається перевиробництво еліт, а народні маси одночасно зубожіють. Це ключовий момент. В ідеалі в мцьому випадку потрібна (навіть жахливо таке вимовляти!) громадянська війна, щоб еліту вичистити кількісно (як було, припустимо, в Англії 15 століття, коли клани Алої та Білої Рози влаштували національні розборки.
Зростання чиновництва в Українї – симптом перевиробництва еліт. Кількість зростає відповідно до так званого “закону Гребера” – будь-яке ліберальне скорочення держапарату, ліквідація інститутів, міністерств, відомств, регулюючих органів призводить лише до збільшення їхньої чисельності. Але в суспільстві грандіозний попит на те, щоб бути чиновником. При чому тут відразу декілька когорт. Перша – це захоплені молоді люди, які щиро вірять у цілющу силу “реформ” і поповнюють ряди “соросят”, “голосят” і інших “реформаторів.
Очі в них перестають “горіти” доволі скоро, залишається лише цинізм і якщо є – вміння заробляти гроші. Друга когорта – з самого початку цинічні люди, які розуміють, що в Україні лише близькість до держави гарантує стабільний прибуток, персональний добробут і елітарне становище. При цьому вони так само отримують і повагу соціуму. Так-так! Ми чиновників не любимо абстрактно, в цілому, загально. Конкретній жеж людині, яку зустрічаємо на життєвому шляху, тим більше – від рішення якої залежимо – будемо виказувати якомога більшу повагу.
Втім, чиновництво далеко не єдиний симптом перевиробництва еліти. До еліти хочуть потрапити бізнесмени – вони не йдуть у чиновництво, натомість дужеи близько, якомога ближче намагаються з певними чиновниками подружитися. Якщо подумати, н6іхто не буде заперечувати, що 90% успішності нашого бізнесу – це наслідок звʼязку з державними чиновниками і надання бодай якихось, але привілеїв. Звісно, трапляються виключення. Але вони лише підкреслюють правило.
Надзвичайна ипопулярність юристів і економістів у вузах країни – теж симптом перевиробнитва еліти. Не всупають на інженерні спеціальності не тому що не знають математику (хоча через це теж), а тому що впевнені: вивчення сопромату чи фізичної хімії, не кажучи про більш практичні речі в ПТУ – це майже гарнтоване потрапляння в цілком залежні суспільні шари, і тільки юридчно-економічна підготовка дасть бажане – статус самостійної людини.
Люди, чия самооцінка простіше, прагнуть потрапити в сферу безпосереднього обслуговуванння еліти – перукарі, масажисти, няні, гувернантки, викладачі англійськоі.
Все це відбувається на фоні прогресуючого збіднення широких мас. З середини і навіть з початку 90 років панівний клас за допомоги держави практикує латентні або відверті “вилучення”, якими так чи інакше фінансуються збиткові, прибуткові та надприбуткові проекти в економіці країни. Трасти, невиплата (затримки) зарплати на підприємствах, стрибки інфляції, фіскалізація соціальних категорій – все це далеко не всі “етапи большого путі” вилучень. У кожного такого “вилучення” є вигодонабувачі (вони можуть не плануватися заранє), тому еліта постійно ротується і розвивається у бік збільшення.
Еміграція до недавніх пір була тим клапаном, який відкладав “ефект Турчина” в Україні. В цьому сенсі Америкам під більшою загрозою, ніж ми – звідти бігти нема куди, край Землі. Для нас еміграція – благо. Справа в тім, що люди, які виїжджають туди, міряться з тим, що до еліти не потраплять. Хоча тут претендували б на елітний статус. Але становище поза елітою ТАМ з матеріальної і статусної точки зору більш привабливе, ніж становище в еліті ТУТ. Тому міграція вимиває найрозумніших і найадатованіших – що, можливо, недобре для розвитку країни, але добре для соціального миру та злагоди. Доречі, їдуть не лише з України. Це міф так стверджувати. Їдуть з Латвії, Австрії, Італії – і ніки державні відозуви до патріотизму не помагають.
В Україні, правда, війна і недолуга мобілізація скоротила потенціал еміграції на 50% – тобто, шанси є тільки у жінок. Плюс відкрився ще один ліфт потрапляння в еліту – військовий. Що генерує для влади ризики, про які вона навіть не підозрює.
Тобто, проблема не в чиновництві – на ній спекулюють записні лібертаріанці, забуваючи про закон Гребера. Проблема набагато ширше, і щоб її вирішити, потрібні зміни в широкому спектрі політик – демографічній, міграційній, освітній, економічній. Треба, якщо казати коротко, щоб потрапляння до державної еліти – чи до близьких до неї сфер – перестало бути єдиним лифтом, єдиним способом вирватись з кола бідності і неповаги. Але тут думати треба. Не бачу, хто б міг в Україні це зробити….
