Інший філософ, споглядаючи речі у світлі ідей, або інший архітектор, споглядаючи ідеї у світлі речей, щодня можуть помітити, що чомусь усяка самотня піша прогулянка центром міста, розкресленого стежками, тротуарами чи доріжками, поритого ставками чи річками, склеєного мостами або сполученого тунелями зсередини, як і всяка колективна поїздка вздовж усіх його артерій на самокатах, сильно чинить опір зворотному зануренню в стан тієї чистої маячні, якою вона (імовірно) є.
Філософські спроби пересилити опір міста, подолати те, що можна трохи безглуздо назвати cogito урбанізму, робилися неодноразово. Тут, насамперед, згадуються «детериторіалізація» Дельоза і Гваттарі та «дрейф» Гі Дебора. Проте ні перше, ні друге не пропонують якоїсь упевненої програми опору «урбанізації» – скоріше (засобами того самого міста) вони започатковують дивний цирк, клоун у якому – все той самий, але тепер «трохи» дивний громадянин-суб’єкт.
Але що буде, якщо припустити як головний метафізичний містоутворювальний чинник не присутність ідеї Держави, а наявність невидимої і несподіваної сили в «спільності» всякого людського життя? Проблема міста або урбанізму, здається, явно набуде більш іманентного характеру. Місто стане явищем, яке оживає тільки в міру примикання до безлічі людських активностей, а не в міру виконання своїх функцій, приписаних йому теоретично:«У місті розгортається форономічна і хронофотографічна феноменологія проходу і перехожого, спалаху та зникнення, віддалення, кута та повороту вулиці, сходового прольоту, зустрічі й пропущеного автобуса».
Місто стане проявлятися тією мірою, якою воно включається в буття-разом(дуже грубо кажучи, в життя натовпу), а не якою воно реалізується за містобудівним планом. «Нам не пропонується панорамний або синтезований огляд – завжди тільки старий, який самотньо сидить на своєму стільці на прямій білій вулиці в Розоліні, група школярів, які очікують на автобус у Кіото, …» Загалом, місто і міське життя, всупереч зв’язувальним ефектам ідеології, відокремляться в окремій специфічній множинності того, що може бути пережито суб’єктом як досвід.
Іншими словами, не буття-спільнота виникає в місті, а місто виникає в бутті-спільноті. І нам здається, що саме так концептуальний апарат Нансі дає змогу інтерпретувати місто як одну з детериторіалізацій або картин дрейфу буття-разом. Текст наштовхує на сміливе припущення присутності ще й міста в онтології, в якій французька думка намагалася знайти, наприклад, статеву відмінність.
Ми думаємо, в такому ключі закликає спробувати мислити місто пропонований фрагмент тексту з книжки «Місто в далечіні» Жана-Люка Нансі. І нехай ми так і не знаємо, як, проносячись на самокаті повз ставок, на тому березі якого є кафе, а ще трохи далі – житловий будинок, відчути цей досвід як маревний чи вільний від здорового глузду, – після прочитання тексту розуміємо бодай те, що річ зовсім не в такому собі спротиві міста і не в тих дисциплінарних «висипаннях» його тоталітарної хвороби.
Місто відкриває вимір (l’espace) свободи, який не визначається, однак, ані самостійністю, ані незалежністю. Місто – це і є світ визволення (émancipation), неузгоджений, проте, ні з досконалою концепцією громадянства, ні цивілізованості. Урбаністичність тонша і делікатніша, складніша і непрозора. У цьому сенсі етос* міста не є політичним етосом. У ньому є і більше, і менше, ніж етос, – у ньому є інший його різновид, не стільки поліцейський, скільки цивілізований, і не стільки суверенний, скільки вільний. «Енергія вулиці» куди більш не приборкана і має менші горизонти, ніж політична дія (pulsion): вона більш розгульна і більш марнотратна.
Тут, на вулиці, не панують ні інтимність спільноти, ні організованість колективу, ні врегульованість збору. Зате саме на ній буттю-разом дається його повноцінний режим. Це «буття-разом» трохи незграбно іменує те, для чого в нас іще немає своєї назви: це ні причетність, ні спільність, ні союз, ні група. Ось «натовп» – це щось близьке до нього, і він якраз і є частиною міста, якщо тільки все не навпаки… Але натовп швидко перетворюється на тисняву або паніку, та й ми говоримо тут про інше: про масу, яка в одному русі і змішує, і відрізняє.
Усі разом стикаються один з одним і проштовхуються один через одного в геометрії міста, чиї паралелі одночасно і перетинаються, і ігнорують одна одну. Численні множини стикаються в загальних точках і тут же розсіюються, як гнані рої або зірвані грона.
У цьому й полягає завдання [буття] разом(l’avec)або[буття]поруч(у латинському сенсі слова apud hoc, що значить з, разом) із суміжностями або сукупностями людей, узятих навмання; [буття] близькими до місць і занять, які не мають ні особистісної приналежності, ні зв’язності, ні символічного насильства, ні допуску до репрезентації.
Безсумнівно, завжди знаходяться образи. Наприклад, Нью-Йорк, якому подобається думати про себе, як про N.Y. або Big Apple, або Noto, «перлину сицилійського бароко». Тим часом Александрія, Пекін чи Санкт-Петербург нічого не забувають про атмосферу, закладену в них споконвічною розкішшю, – як і Париж, який оточив Площу Згоди кам’яними фігурами великих міст країни. Однак усі ці образи суть поштові листівки. Ми впізнаємо Рим за собором Святого Петра, Севілью за Хіральдою і Ріо за Шугар Лоафом. Поштова листівка ідентифікує місто, як особистість ідентифікує фото: сухе (inexpressive), беззмістовне, протилежне до портрета, – лише своєрідний дороговказ або іконка в інформатичному сенсі; образ для розпізнавання, але не образ присутності чи зустрічі.
Місто, в якому ми намічаємо зустрічі, і в якому також ми зустрічаємося. Але це зовсім не зустрічі з кимось, чітко окресленим та індивідуальованим: це перетин із враженнями та обмацуваннями, з коливаннями та наближеннями. Це воістину лише невпинні спроби підступитися. Це рандеву, чиє місце і, можливо, людина постійно змінюються.
Місто – це завжди також розрізнений набір рис або розколота композиція. Єдине, що від міста до міста залишається незмінним, – поділ на багатих і бідних з їхнім віддаленням і виштовхуванням на Схід чи на Захід, за огорожі чи на горища, у зони і в знаки. Нові гоніння і захоплення тривають, буржуазне господарство знову продовжує зміцнюватися невидимими, але потужними кріпосними стінами адвокатів, поліції, бутиків, кодів безпеки, будівельних матеріалів. А спочатку бургенсія була платою за користування пільгами міста і його привілеями. Місто – це дорого, і воно непристойно і нахабно показує це. Хоча місто бідне і всюди кишить промахами і хитрощами. Адже інколи на цих вулицях збираються і знов розбрідаються бунти, і їх вічно пронизує злидні й утримує бродяжництво.
Хай там як, але відчуження розбризкується бульбашками, що роздуваються, повзуть усюди, борознять площами, дряпають фасади і вітрини, усюди кишать волоцюги і переселенці, тому що місто не може закритися, не суперечачи собі. Місто не може прийняти позу охоронюваної резиденції або пристойного парку, не ставши водночас чимось іншим… Укріпленим табором або якимось Манілендом із приватною військовою компанією, на кшталт Беверлі-Гіллза в Лос-Анджелесі або Бель-Ейра в Беверлі-Гіллз.
За своєю природою місто не схильне до утворення класів або каст, хоча воно і розподіляє їх по клітинах на своїй залізній шахівниці. І йому необхідні поділ і пропускання, як і розсіювання і близькість сміттярів і особистих водіїв, асфальтоукладальників, рознощиків борошна, поспішних адвокатів, мийників плитки, екіпажу, що супроводжує, продавців ковбас, фельдшерів, студентів, протестувальників і гуляк.
Як-не-як, місто все ворушить і перемішує, між тим відгороджуючи (en séparant) і розчиняючи. Спочатку ми є сусідами, потім наближаємося один до одного, стикаємося і знову розходимося: все з тією ж манерою (allure). Ми притиснуті тілом до тіла в метро або на ескалаторі, машина до машини, потім і ввечері вікно до вікна від одного краю вулиці до іншого: тут тонкі фіранки, блакитнувате світло телевізорів, інколи дратівлива танцювальна музика нічної вечірки, а іноді натяк на ніжну або сповнену люті сцену.
Тут змішуються акценти, змішуються всі дебати (charges) і охолодження (décharges) сусідства, тертя і розриви. Тут змішуються пульсації спільності (l’avec), якої немає ні всередині, ні зовні. Як і в міста, у якого немає ні внутрішнього, ні зовнішнього. Наприклад, «всередині» будинку міста вже більше немає, як і «зовні», посеред полів. У міста немає ні того, ні іншого. Йому властива топологія стрічки Мебіуса, втеча (l’échappée) якої повертається в себе. Однак вона так проникає в себе лише тільки для того, щоб розкритися (s’extravertir).
Лише сусідство, – ні зв’язність і ні відношення, – або співставлення всіх місць окреслюють [картину] обміну. Ковзання і тертя, гладке чи шорстке, на сходовому майданчику чи на вулиці, в кінотеатрі чи в трамваї. Сусід перебуває поблизу без близькості, поза досяжністю рук або голосу. Між нами промайнув слабенький обмін сигналами. Між нами промайнуло невідчутне і мимовільне спів-спілкування (correspondance). Але ж і мерці на кладовищах теж є сусідами з рідними будинками або ательє, з редакціями або ресторанами.
Увесь світ зустрічається і розбігається, перетинається і обертається. Погляди ледь стикаються, крадькома затримуються один на одному, тіла остерігаються, тендітні території без кінця змінюються; нестійкі, рухомі, пластичні й пористі кордони – це суміш осмосу й непроникності. Це набір фізичних законів, – тяжіння і відштовхування, – хімічних, – поглинання і розкладання, – космологічних, – розширення і схлопування, викривлення простору-часу, – моральних, – закону і беззаконня, любові і ненависті.
Люди не перестають народжуватися і зникати. Тому в місті розгортається форономічна і хронофотографічна феноменологія проходу і перехожого, спалаху і зникнення, віддалення, кута і повороту вулиці, сходового прольоту, зустрічі й проґавленого автобуса. Напружені й діловиті обличчя не перестають поспішати: вони крадькома пропонуються [погляду] посеред буйної рухливості. Так до нескінченності: риси, шкіри, віку, чарівності, зморшки, складки, пози, акценти, стерті обличчя, швидкоплинні постаті, помножене задоволення невиставлених портретів, віднесені в недосяжні далі їхніх турбот, їхніх думок, їхніх дуже інтимних образів.
Ми торкаємося до них, не торкаючись, і вони так само торкаються нас. Ми спостерігаємо крадькома, [а точніше] спостерігаємо за самою крадькома [dérobement]. Ми підглядаємо наосліп. Погляди затримуються один на одному і занурюються в їхні взаємні відсутності. Постійно оновлювані, переставлені й незамінні, щоразу один для одного вони недоречні й нетактовні. Один для одного вони, як чужі й сторонні, приставучі, проте близькі й такі схожі, що з’являються знову на той самий манер: дівчата, старі джентльмени, шикарні пані, нерішучі клієнти, привабливі хлопці, крихітки (des êtres génériques), «породи» (des allures), моди й одиниці, до нескінченності змішані у великій та невблаганній напрузі між загальним та окремим, між розгнузданістю (l’extension vague) та зібраністю (précision secrète).
Місто існує в самому собі, ніколи не приходячи в себе (revenir à soi). І будь-яка самосвідомість у ньому також є співсвідомістю міста, яке перебуває без свідомості (est sans conscience). Тож радше воно структуроване, як несвідоме: це навряд чи «я», що крихіточкою плаває на поверхні густонаселеної товщі; на його тканій, рифленій та пульсуючій поверхні, що розтягнута на широчінь у всіх сенсах, що накопичує покоління та їхні цвинтарі, фундаменти й руїни, що вже стали буденністю (généralisée) безмежності меж.
Місто майже не дозволяє сказати «я є», але дозволяє сказати «я тут». У ньому згорнутий і розгорнутий простір передують буттю. Адже нам не пропонується панорамний або синтезований огляд – завжди тільки старий, який самотньо сидить на своєму стільці на прямій білій вулиці в Розоліні, група школярів, які чекають на автобус у Кіото, мопеди, що здіймають вохряний пил на перехресті в Уагадугу, важкий білий дим, що пливе сніговим небом у вікні на Москву, повна незграбної спідньої білизни вітрина в Марселі, жебрак на колінах на мосту в Страсбурзі, двоє дівчат у дерев’яній телефонній будці в Празі, трамвай, що скрипить, у Лейпцигу, сире каміння Інвернесса. Образи, що проступають один з-під одного, нагромаджені один на одного види в каламутній ідентичності, в мішанині закутків (lieux incertains), переходів, місць, що переїхали одне на одне (lieux délocalisés).
Людина живе, як перехожий: не як мандрівник, що вирушає в інший світ, а як перехожий, що поспішає або прогулюється, зайнятий або вільний. Він проходить близь інших перехожих, таких близьких і таких далеких! Знайомо-чужих, чия кожна зупинка минуща: посеред руху, шляхів, переїздів і поїздок. [У місті, де] невтомно відчиняються й зачиняються двері віддалених будинків, однаково пронизаних вуличною метушнею, шумом і пилом усього світу, який проходить (passant).
* ἦθος – вдача, характер, душевний склад
Джерело тут
Переклад – ПолітКом
