У цій статті я демонструю низку упереджень щодо українців у західних країнах[i], які я називаю «синдромом злих українців» (за аналогією з «північноафриканським синдромом»). Ці упередження виникли через те, як українці розповідають про війну і як їх сприймають у зв’язку зі стереотипними очікуваннями західноєвропейців. Крім того, ці упередження мають колоніальну природу, що випливає з нездатності бачити українців як незалежний народ, відмінний від росіян. Ця упередженість посилюється історичною короткозорістю, на яку впливають проросійські настрої в славістиці, а також псевдопацифізм.
Псевдопацифізм – це схильність тих, хто не перебуває під загрозою, не лише відмовляти у допомозі тим, кому загрожує знищення під приводом не помножувати насильство, але й перекладати провину на жертв, відмовляючи їм у праві на самовизначення і здатності приймати усвідомлені рішення щодо своєї долі. Також ці упередження є формою епістемічної несправедливості[ii], з якою необхідно боротися, викорінюючи невігластво. Таке невігластво може бути навмисним, служити інтересам гнобителя, підтримуючи нерозуміння досвіду і страждань пригноблених.
Існує кілька рівнів епістемічної несправедливості:
1) стереотипізація боротьби українців за виживання та ідентичність як прояву войовничості;
2) неприйняття війни як негативного явища переноситься на жертв війни: їхній досвід і почуття є небажаними. Це призводить до замовчування або віктимізації;
3) несправедливість свідчень і газлайтинг є наслідком «білих плям» у знаннях людей: недовіри до свідчень і знань українців про власну історію і про росіян;
4) несправедливе вирівнювання, примус до миру і компромісів, які вигідні лише агресору.
Негативізм чи опір гнобленню?
Український спортсмен відмовився потиснути руку російському спортсмену (1), українські письменники відмовилися брати участь у спільній панельній дискусії з російським письменником (2), а українські науковці протестували проти ідеї участі делегатів з російських університетів у конференції. Як на такі новини реагують західні європейці? Чи бачать вони такі дії законними, справедливими, виваженими? Найчастіше такі події переростають у скандали, а причетних до них українців звинувачують у ксенофобії, расизмі чи націоналізмі[iii] (3), жорстокості, агресії та дискримінації (4), адже українці не довіряють розмовам про мирні перемовини, відмовляються будувати «мости дружби» між інтелектуалами, а їхні вислови розцінюють як мову ворожнечі.
Чи щось не гаразд з самими українцями і тим, як вони доносять свої послання? Чи проблема на боці слухачів, у тому, як вони сприймають ці повідомлення і з їх довірою до ораторів? Я хочу привернути увагу тут до останнього. Стереотипне уявлення про українців як злих, агресивних, войовничих і вічно невдоволених грає на руку російській пропаганді, яка намагається довести, що українці – це просто «погані росіяни». На мою думку, без належної інтерпретації герменевтичної несправедливості[iv] для зменшення шкоди існує високий ризик того, що упередження, які вже існують, будуть ще більше посилюватися, сприяючи формуванню «синдрому злих українців».
Які передумови для цього твердження і яке походження терміну? Я використовую цей вираз за аналогією з тим, що вживає Ф. Фанон, який вводить «північноафриканський синдром» у своєму однойменному есе. Це не медичний діагноз, а упередження французьких психіатрів щодо жителів Північної Африки. Сучасна наука визнає цей синдром проявом расистських колоніальних упереджень щодо північноафриканців, під впливом яких він вважався проявом їхніх лінощів і надмірної емоційності. Однак ця точка зору є не результатом злого наміру з боку конкретних лікарів, а наслідком стереотипного уявлення про африканців як про менш розумово здібних та нездатних керувати своїми емоціями; уявлень, які були сформовані колоніальними установками.
Це упередження несвідомо виникло в них внаслідок інституційних вказівок, але чи це звільняє лікарів від відповідальності за незнання власних упереджень? Сучасна наука (5) визнає таке незнання осудним і безвідповідальним, тому що, по-перше, його можна було б уникнути і усунути шляхом належної епістемічної поведінки, а по-друге, таке незнання шкодить іншим, тому не є невинним. Існує багато досліджень, присвячених деколонізації знань та специфічній «білій оптиці» або «білому невігластву», які дозволяють «не бачити» численні дискримінаційні прояви (6). Проте досі немає чіткого розуміння місця білих слов’янських народів у Європі, які протягом більшої частини останніх століть були радше пригнобленими, ніж гнобителями.
Відсутність герменевтичної перспективи щодо українців як східноєвропейців, які протягом більшої частини своєї історії були поневолені, обмежені у правах, пригноблені або вели боротьбу проти спроб геноцидального винищення, дає вкрай шкідливі наслідки для розуміння сьогодення українців. Накладання на українців західноєвропейської оптики призводить до драматичних викривлень, адже українці історично не були ані привілейованою частиною західного світу з його колоніалізмом, ані ототожнюють себе з «русскім міром» з його імперськими амбіціями.
Антиколоніальна і антирасистська критика також влучає поза мішенню, адже українці не є «білими привілейованими гнобителями», тому звинувачення у расизмі за допомогу українським біженцям, які часто розпалюються російською пропагандою за кордоном, є повідомленнями розбрату (мова йде про поширену російською пропагандою тезу про те, що українцям більше допомагають, аніж іншим біженцям, тому що вони білі). Водночас українці ніколи не сприймалися Заходом як окрема пригноблена спільнота через те, що їх бачили лише через російську колоніальну оптику «краю Росії» чи «малоросів». Цьому сприяв як радянський міф про рівноправність братніх республік у союзі, так і російський міф про «молодшого брата».
Нинішня риторика російської влади щодо українців ще гірша, оскільки полягає в повному запереченні суб’єктності українців як поганих росіян чи «вирусі»[v]. Тому українська ідентичність надзвичайно розмита у західноєвропейському фокусі, а в багатьох аспектах, включно з мовою, існує сліпа пляма. Зокрема, центри допомоги біженцям за кордоном за замовчуванням пропонують українцям допомогу російськомовних перекладачів. Це призвело до того, що українці стали невидимими та непочутими у своїй самобутності, і сприймалися з упередженням або недовірою, а їхній епістемічний статус був знижений.
Оскільки багато європейців отримали досвід особистого спілкування з українцями лише зараз, вони часом узагальнюють і стереотипізують їх на цій основі. Так може скластися враження, що більшість українців невдоволені, негативно налаштовані, войовничі і нетолерантні. Нинішній же образ українців формується під впливом виняткових обставин протистояння нападу і недостатньої реакції світу на нього, а не є їхнім природнім станом.
Хоробрість чи войовничість
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну соціальні мережі і лайтбокси міст Європи, США та Канади заполонило гасло «Будь хоробрим, як Україна» (7). Світ був вражений хоробрістю, з якою українці чинили опір ворогу з територією, більшою ніж у 28 разів, уп’ятеро більшим населенням, «другою армією у світі» з ядерною зброєю. Втім, навіть це гасло викликало критику як таке, яке «нормалізує» і «підштовхує до продовження» війну, якої європейці хотіли б ніколи більше не бачити (8). Ігнорувати війну в центрі Європи легко: варто лише заплющити очі на українців, які принесли з собою біду, або звинуватити їх у тому, що сталося.
«Їм це не сподобається. Вони не люблять війну», – мій 10-річний син помітно напружується, коли я пропоную доповнити його презентацію для віденської гімназії про українську художницю Марію Примаченко слайдом з фото її музею. 25 лютого 2022 року музей у місті Іванків з колекцією картин художниці знищила російська армія у ході наступу на Київ. Звісно, австрійським вчителям і учням сподобаються фантастичні тварини, птахи і квіти Марії Примаченко, якими захоплювався Пабло Пікассо. Вони барвисті і життєрадісні. Але навіщо їм бачити, що музей художниці зруйнували російські солдати? Їм навіть не сподобається, що ти скажеш «російські», бо в класі теж є росіянин, йому це може бути неприємним, і це «ксенофобія».
Те, що українці зі «своєю війною»[vi] не вписуються у стандарти пацифістичних країн, особливо німецькомовних, швидко засвоює навіть дитина у молодшій школі. Чи заборонені наші почуття? Звісно, ні. Чи вони небажані? Безумовно, так. Стишування не потребує примусу, жертва замовкає сама, втративши надію бути почутою, або остерігаючись осуду. Пацифізм сучасних німців і австрійців, відторгнення теми націоналізму, неприйняття агресії у будь-якій формі має зрозуміле історичне підґрунтя – бажання забути і очиститися після другої світової війни від того образу народу, на який була покладена колективна провина за злочини нацизму або принаймні непротивлення злу. Тому ті, хто мали б краще за інших розуміти, що відчувають українці зараз, будучи знову жертвами агресії завойовників, не хочуть ятрити рани пам’яті, навіть якщо це означає ігнорацію знищення українців. Проте одна справа – відмовитися від ідеї нападу на інші країни, зовсім інша – відмовляти іншим у їхньому праві захищатися усіма можливими засобами, коли на них напали.
«Kriegmüde» (буквально «втомлені війною») — нове слово, яке я дізналася німецькою мовою з листа з іншої школи. Європейці втомилися від війни, від високих цін, від допомоги біженцям і запитують нас: «Коли буде мир? Чому українці не йдуть на компроміс?» Чи можуть українці дозволити собі втомитися від війни? Чи вони продовжують про неї говорити, бо хочуть продовження війни? Si vis pacem, para bellum, мир прийде зі справедливістю, а не з компромісом, якщо той компроміс гнилий. На думку проф. Маргаліта, автора книги «Про гнилі компроміси», такими є ті компроміси, які зберігають режим жорстокості та приниження (с.89). Вони морально неприйнятні навіть заради миру.
Це не вперше у світовій історії, коли західноєвропейці не хочуть знати про знищення українців росіянами. Крім того, наразі «мир» для України на російських умовах — це уповільнене систематичне винищення, як вже траплялося в попередні періоди історії. У своєму есе 1983 року «Трагедія Центральної Європи» чеський письменник Мілан Кундера, якому через агресію Радянського Союзу довелося стати вигнанцем, дорікає західноєвропейцям за те, що вони «не цінують того, за що інші європейці готові померти». Він зазначає, що росіяни вважають російським усе, що вони колонізували, і прагнуть знищити культурну ідентичність окупованих територій: «Один із великих європейських народів (а це майже сорок мільйонів українців) повільно зникає. І ця величезна, майже неймовірна подія відбувається, а світ цього не помічає». (10)
Союзники завдають удару у спину
Українців справді злить і дратує низка тем про хибну підтримку з боку союзників, особливо коли ті одночасно висловлюють підтримку нібито хорошим російським громадянам або намагаються будувати з ними «мости дружби». З початком повномасштабної війни у 2022 році багато західних інституцій, включно з університетами та академіями, опублікували свою позицію, в якій повторювалася фраза «Ми підтримуємо українців і хоробрих росіян, які виступають проти війни». Пошук за ключовим словом «хоробрі росіяни» дає результати, що включають численні заяви про солідарність західних університетів і культурних інституцій з Україною. Подвійний підтекст цієї фрази не є очевидним, адже, на перший погляд, можна сказати, що йдеться про підтримку всіх українців і лише тих росіян, які не схвалюють війну. За допомогою методу дискурс-аналізу легко з’ясувати, що саме не так зі спробами налагодити «мирні діалоги» та «мости дружби» між українцями та «хоробрими росіянами», як на прикладі заяви коледжу USC Dornsife College[vii](див. зображення):
1. Підтримка обох протилежних сторін у війні є скасуванням змісту заяви. Оскільки свідомість людини схильна до помилки узагальнення і упередження підтвердження (confirmation bias), заява читається як «Ми з українцями і ми з росіянами».
2. Ставлення до двох сторін як до рівних за таких обставин є актом знецінення страждань українців та увічненням несправедливості, оскільки лише одна сторона є агресором. Причина, чому це є образливим для пригноблених, пояснювалася стосовно тези «Чорні життя мають значення» на противагу «Всі життя мають значення» в (11), де остання фраза є проявом расизму.
3. Українці зображуються нейтрально, як постраждала сторона, якій висловлюється солідарність, а росіяни – як носії позитивної чесноти – «хоробрі», що, враховуючи силу слова, мимоволі сприяє кращому ставленню до них.
4. Щонайменше два вирази в цій заяві про підтримку України поширюють традиційні тези російської пропаганди про «братній слов’янський народ України» та «велич російської культури».
5. Використання української символіки під час війни для просування та реклами русистики є безпрецедентним прикладом культурної апропріації. Якщо такі установи хочуть висловити свою підтримку росіянам, вони повинні мати сміливість зробити це окремим зверненням під російським прапором, а не прикриватися українським[viii].
Серед іншого, ця заява в тому вигляді, в якому вона подана, є яскравою ілюстрацією того, що славістика в багатьох західних університетах все ще залишається по суті русистикою і джерелом поширення російських колонізаторських поглядів. Навіть якщо припустити, що інституції, які поширили такі заяви про підтримку з подвійним меседжем, мали найкращі наміри, зокрема, уникнути дискримінаційних висловлювань щодо росіян, неприпустимо ігнорувати шкоду, яку вони завдали. Висловлюючи підтримку, вони позиціонують себе як союзників українців. Це мало б означати створення безпечного простору, в якому українці могли б вільно висловлювати свої справжні проблеми та очікувати, що від їхнього імені будуть висловлюватися лише ті ідеї, з якими вони згодні.
Натомість, використання української символіки та висловлювань про Україну для підтримки росіян сприймається українцями як удар у спину. За словами Рейчел Мак-Кіннон, зрада союзників особливо болюча, оскільки вони привласнюють собі розуміння і вдаються до газлайтингу, що є щонайменше проявом нечутливості та несправедливості (12). Втім, класичне поняття газлайтингу як таке, яке передбачає маніпулювання з реальністю, віктимізацію і примус має у цьому випадку бути доповнене поняттями “вестсплейнінг” і «руссплейнінг»[ix], тобо застосування західної або російської колоніальної оптики щодо колонізованих народів.
Навіть у сучасних університетах з найбільш розвиненими соціальними практиками досі українців тлумачать через призму Russian studies, де домінантною, звісно ж, є точка зору росіян. Упередження про «велику російську культуру», яке дуже часто слугує виправдальною обставиною в очах західних інтелектуалів щодо колонізаторських амбіцій росіян, це те, що викликає особливе роздратування українців. Адже зазвичай більшість західних комунікантів чітко засуджують збройну агресію проти українців, але знаходять чимало аргументів на захист «величної російської культури» і прикро дивуються, чому українці відмежовуються від неї чи «воюють проти культури». Ця нечутливість до українського контексту є наслідком упередженого незнання.
Як прирівнювання двох сторін знецінює Україну та увічнює несправедливість
Приклад такої нечутливості через герменевтичну несправедливість є спроба фінської міграційної служби розмістити російських чоловіків-втікачів від мобілізації у притулках з українськими біженцями (13). Після оголошення часткової мобілізації десятки тисяч російських чоловіків перетнули кордони сусідніх держав і попросили притулку. Фінська міграційна служби (Migri) розмістила цих молодих російських чоловіків, які утікали від призову, у тих самих притулках, де жили українські біженці, переважно жінки і діти. Така жахлива нечутливість до психічного благополуччя українок, які не лише сприймали таке сусідство як загрозу і небезпеку, але переживали таким чином досвід примусової ретравматизації вочевидь, випливала з епістемічної міопії, через яку усі біженці розглядаються однаково.
Втім, це рішення не має нічого спільного ані з соціальною рівністю, ані з моральною справедливістю. Автоматичне прирівнювання цих утікачів до українських біженок є проявом герменевтичної несправедливості, разючою ігнорацією контексту, у якому не може бути знаку рівності між чоловіками країни-агресора, що розпочала війну, котрі егоїстично турбуються про власне здоров’я і самозбереження, і зовсім не обов’язково навіть засуджують політику своєї держави, і жінками країни, що зазнала нападу, у той час як їхні чоловіки залишилися боронити її. Кричуща нечутливість вважати російських дезертирів такими само жертвами і постраждалими втікачами, як і українські біженки, бо і ті, і ті «втікають від війни».
Ця історія доволі типова, і все ж вона значно позитивніша, аніж багато подібних до неї, адже зрештою у цьому випадку до протестів українських жінок дослухалися, тоді як досить часто небажання перебувати з росіянами під одним дахом, брати участь у спільних подіях, потискати руку негайно і різко засуджується як «ксенофобія», «расизм», «дискримінація» (4). Природне і законне бажання перебувати у безпеці і уникати ретравматичних моментів досвіду тлумачиться як порушення європейських цивілізаційних стандартів і неприйнятна і осудлива поведінка.
Жінок, постраждалих від сексуальних злочинів, не примушують спілкуватися з «хорошими чоловіками», сім’ї загиблих від терактів не зобов’язують знайомитись з родичами терористів. Чому ж це можна робити з українцями? Ця проблема значно глибша, аніж моральна нечутливість і брак емпатії, навіть навпаки. Адже ті, хто робить це, керуються ідеєю, що вони роблять добро. Більше того, тих, хто діє таким чином, мотивує віра в те, що вони роблять правильну річ. Антивоєнний росіянин, який розмовляє з українцем на панельній дискусії, створює чудову ілюзію, що мир близько і що все, що потрібно, це щоб політики з обох сторін наказали арміям скласти зброю. Корінь цього переконання в колоніальній сліпоті, яка породжує епістемічну несправедливість. Замість співпереживання та дієвої допомоги українцям проти них використовується їхня позиція: західний алгоритм «об’єктивного погляду» – це запросити всі сторони, як українців, так і росіян, але ставитися до українців як до упередженої сторони.
Оскільки жертва і агресор – нерівноправні сторони, то замість об’єктивності та нейтральності об’єднання у спільному дискурсі є дискримінаційною підтримкою агресора. Насправді «мости дружби» — це співпраця гнобителів проти пригноблених, навіть якщо останні цього не усвідомлюють. Вирівнювання несправедливості вимагає надання пріоритету голосу українцям, адже не можна ототожнювати агресора і жертву нападу, тому спроби порівняти українців із росіянами на нейтральній території з позиції «ми всі жертви» є не просто глибоко образливими для українців, але навіть формально несправедливими і дискримінаційними. Риторика «сімейної сварки», «конфлікту між двома сторонами» та інші спроби примирення сприймаються українцями негативно, оскільки дають перевагу агресору та знімають питання про односторонню відповідальність нападника.
Тому слід застосовувати позитивну дію[x]. Натомість типова ситуація полягає у тому, що західні діячі, які є надавачами допомоги, а отже, домінантними і наділеними владою щодо українців, які перебувають у залежному становищі, визначають прийнятні і неприйнятні для них емоції і думки, а отже заглушують їхні справжні голоси. Це застосування влади і поглиблення дискримінації та несправедливості, на які українці реагують негативно, тим самим підживлюючи віру в те, що вони можуть бути відповідальними за агресію проти них. Українці є історично дискримінованою групою з боку росіян протягом багатьох століть. Тому ні про які рівні переговори не йдеться до
1) повної зупинки агресії з боку агресора і гарантій попередження наступної агресії,
2) компенсації за системну дискримінацію у минулому,
3) зміну соціальних практик на недискримінаційні,
4) надання переваги дискримінованим для вирівнювання несправедливості.
Тільки за таких умов можна вести мову про паритет. Усі примуси до примирення за обставин, в яких українці є зараз, лише продовжують і зміцнюють дискримінаційні практики.
Деколонізаційна сторінка на тему епістемічної несправедливості була написана відносно недавно, але українське питання все ще залишається майже tabula rasa. Західна Європа має історичний шанс або відкрити для себе справжню Україну, або ж сприяти російській пропаганді у формуванні «синдрому злих українців».
Посилання
- Gabriela Sá Pessoa, Jeré Longman, “A Ukrainian fencer is disqualified after refusing to shake hands with a Russian opponent”. The New York Times (July 27, 2023). https://www.nytimes.com/2023/07/27/world/europe/ukraine-fencer-olga-kharlan-russia.html
- Galyna Dolynna, “Russian Author accuses Ukrainian Authors”. Behind the News (18 May 2023) https://behindthenews.ua/en/manipuliatsiyi/politika/russian-writer-accuses-ukrainian-authors-461/
- The public statement of the local TEDxUCU community on the termination of its activities (August 16, 2024) https://tedx.ucu.edu.ua/en
- Лія Достлєва, Ненависть: крик у лісі. Dwutygodnik (November 2022) https://www.dwutygodnik.com/artykul/10413-nenavyst-kryk-u-lisi.html
- Mitova, Veli Socialising epistemic risk: On the risks of epistemic injustice. Metaphilosophy 54 (4) (2023).:539-552.
- Sullivan, Shannon, and Nancy Tuana. 2007. Race and Epistemologies of Ignorance. Race and Epistemologies of Ignorance. https://doi.org/10.2307/jspecphil.22.4.0313.
- Nadia Kaneva.. With ‘bravery’ as its new brand, Ukraine is turning advertising into a weapon of war. The World (August 25, 2022) https://theworld.org/stories/2022/08/25/bravery-its-new-brand-ukraine-turning-advertising-weapon-war
- ‘Be brave like Ukraine’, Hoara Borselli: “La propaganda dell’Ucraina che spinge a continuare la guerra.” Riformista (15 Aprile 2022)https://video.ilriformista.it/be-brave-like-ukraine-hoara-borselli-la-propaganda-dellucraina-che-spinge-a-continuare-la-guerra-18258/
- Margalit, Avishai, On Compromise and Rotten Compromises. Princeton, (NJ: Princeton University Press, 2010).
- Kundera, Milan. The Tragedy of Central Europe. Translated from the French by Edmund White. New York Review of Books, Volume 31, Number 7, April 26, 1984. https://dl1.cuni.cz/pluginfile.php/656024/mod_resource/content/1/Kundera%20The%20Tragedy%20of%20Central%20Europe.pdf
- Mick Tsikas. “Why is it so offensive to say ‘all lives matter’?” The Conversation (January 13, 2021) https://theconversation.com/why-is-it-so-offensive-to-say-all-lives-matter-153188.
- McKinnon, Rachel. “Allies Behaving Badly: Gaslighting as Epistemic Injustice.” In The Routledge Handbook of Epistemic Injustice. (2017). https://doi.org/10.4324/9781315212043
- У Фінляндії після скарг передумали селити росіян і українців у спільних центрах для біженців Українська правда. (3 жовтня 2022). https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/10/3/7147945/
Виноски
[i] Я не маю наміру стверджувати, що такі погляди мають усі Західні європейці, адже таке узагальнення чи перенесення колективної провини за завдану окремими людьми шкоди є неприйнятним. Втім, ідеться про системні явища, погляди і упередження, на які скаржаться українці, які комунікують про війну закордоном.
[ii] Епістемічна несправедливість – це термін, введений Мірандою Фрікер (Fricker 2007). Несправедливість є епістемічною, якщо вона підриває спроможність носіїв знання і завдає їм шкоди через недовіру, замовчування або зменшення цінності. Її різновидами є несправедливість свідчень та герменевтична несправедливість. Тема епістемічної несправедливості допомогла привернути увагу громадськості до різних проблем, таких як домагання, газлайтинг, акушерське насильство та колоніальна несправедливість.
[iii] Показовою щодо звинувачень українців у расизмі є історія розриву співпраці Українського католицького університету з американським офісом TEDx через звинувачення, висунуті Максиму Осадчуку (3). Термін расизм тут має упереджено політичне значення, оскільки, українці і росіяни не належать до різних рас. Власне у контексті цієї історії термін расизм є прямим аналогом терміну націоналізм, який частіше використовується європейцями у негативному значенні у звинуваченнях українців і терміну “печерна русофобія”, який використовує російська пропаганда.
[iv] Згідно з М. Фрікер (2007), герменевтична несправедливість виникає тоді, коли чийсь соціальний досвід прихований від колективного розуміння, що призводить до хибних тлумачень. Через це сам факт дискримінації і завдання шкоди не розпізнається і не визнається спільнотою саме тому, що їй бракує інтерпретативних засобів.
[v] Вирусь (рос. «вырусь») – сленгове слово з принизливим значенням дегенеративної людини російського походження, яка втратила російську ідентичність і приєдналася до неросіян (рос. «нерусь»), або є відступником.
[vi] У німецькому словнику Duden з’явилося нове слово «Ukrainekrig», яке переносить семантику провини на Україну. Воно так само неадекватне ситуації, як і вираз «польські табори смерті» про нацистські табори на польській території, проти якого протестують поляки. Що не так з висловом «Ukrainekrig», див. https://www.furche.at/meinung/diesseits-von-gut-und-boese/die-verschleiernde-rede-vom-ukrainekrieg-11809831?fbclid=IwY2xjawE-pCpleHRuA2FlbQIxMQABHeYP4mF1QLUTrZFsbuXzARpMJACz1V9eZXKM2JWnKIP6KW2JW9JTNh8aig_aem_OZFUthAoA5hzd4Zpuej-sQ
[vii] Див. https://dornsife.usc.edu/sll/ Переклад тексту заяви: «Як науковці, які присвячують своє життя вивченню Росії та Східної Європи, викладачі кафедри слов’янських мов та літератур однозначно засуджують кричущу незаконну та варварську агресію Росії проти свого братнього слов’янського народу – України. Ми підтримуємо українців, які захищають свою країну та націю. Ми також підтримуємо хоробрих росіян, які протестують проти неприпустимих дій свого уряду. Ми продовжуємо викладати російську мову, літературу та культуру, тому що Росія набагато більша, ніж її нинішній режим».
[viii] Треба зауважити, що розрізнення українців чи росіян тут це питання приналежності до держави і громадянської відповідальності, а не питання етносу чи національності. В Україні досі проживає більше 8 мільйонів етнічних росіян, більшість з них має українське громадянство, тому вони так само є українськими громадянами, постраждалими від російської держави. Всупереч оманливим повідомленням російської пропаганди, в Україні немає міжетнічної ворожнечі чи переслідування за етнічною ознакою.
[ix] Гарне пояснення того, як відрізнити Westsplaining, Eastsplaining і Russplaining, див. у статті https://geschichtedergegenwart.ch/westsplaining/
[x] Позитивна дискримінація (або позитивні дії для виправлення дискримінації) є виправленням несправедливості щодо дискримінованої групи – людей, які опинилися у складнішій ситуації, аніж інші, тому їм доводиться докладати значно більше зусиль, щоб досягнути того самого результату.
Про авторку
Олена Комар – доцентка кафедри філософії та методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидатка філософських наук. Старша наукова співробітниця науково-дослідницької групи «Ситуативне пізнання» та наукова співробітниця Університету Оснабрюка. Наразі працює над проектом «Погані переконання, ехо-камери та епістемічні умови моральної відповідальності» за підтримки Ініціативи Філіпа Шварца Фонду Олександра фон Гумбольдта. Вона була запрошеною дослідницею в Інституті Віденського кола та науковою співробітницею Рурського університету в Бохумі.
Її веб-сайт: https://olenakomar.com/
Цитування: Олена Комар, Синдром злих українців: несправедливість та стереотипи про війну і мир , в: TRAFO – Блог трансрегіональних досліджень, 09.09.2024, https://doi.org/10.58079/129q2
