НАЦІОНАЛІЗМ У ХХІ СТОЛІТТІ: ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЧИ ЧИННИК РОЗВИТКУ?

Денис Семенов [1]

Світом вирує ренесанс національного – навряд чи хтось наважиться з цим сперечатися. Десятки відтінків націоналізму – від етнічного до громадянського – виборюють своє право на існування в ХХІ столітті. Заклики зробити націю «знову великою» чи ресентиментна вимога «враховувати наші національні інтереси», ганебна ковідна поведінка еліт, коли вони фактично відмовились від міжнародної кооперації задля подолання пандемії (принаймні на якомусь етапі) і нарешті глобальні конфлікти і війни, які мають чітко окреслене національне забарвлення, не дивлячись на всі інтернаціональні коннотації, виводять нації і націоналізм на перший план глобального порядку денного.

Навіть тоді, коли цього дуже не хочуть представники глобалізованої космополітичної інтелігенції або ділових кіл (які втрачають прибутки через те, що загострення міжнаціональних конфліктів руйнує ланцюги економічної взаємодії, що встановилися у світі за доби глобалізації і відомі нам як «взаємозалежність»). Скидається на те, що повторюється доба перед Першою світовою, коли інтернаціоналізм бізнесу був перекреслений невблаганною логікою «землі та крові», яка маскувала патріотичний ажіотаж європейських народів, невпинну жагу отримати нові колоніальні володіння і амбіції лідерів. – здебільшого, королівської крови.

1

Тобто, нація – знову на часі. І, як це не дивно, може, для декого усвідомлювати, нації і націоналізм потребують сьогодні перевизначення і навіть «перевинайдення» (А.Ассман) з огляду на умови другої третини ХХІ століття. Саме так – адже умови існування і розвитку цих понять, а найголовніше – реальних або уявних процесів, що стоять за ними – змінилися протягом останньої пʼятирічки – причому змінилися найрадикальнішим способом. Націоналізм до Трампа, Брекзиту чи російсько-української повномасштабної війни – це рефлексивно інша реальність, ніж той самий об’єкт до. 

Проте, рефлексивне осмислення наштовхується на певну кількість труднощів. Перша з них полягає у тому, що, попри дійсно величезний обсяг літератури з національних проблем сучасного світу, Grand theories націй і націоналізму – в минулому, хоча й недалекому. Розвідки Ульриха Бека, Ентоні Сміта, Ларрі Вулфа, Романа Шпорлюка, Бенедикта Андерсона, Ернста Геллнера, Еріка Гобсбаума, що виникли на межі століть, а то й раніше [2] встигли зафіксувати підйом націоналістичних настроїв в межах глобалістичної доби, але нинішнього розвитку таких різних між собою  форм націоналізму, використання його у виборчих компаніях та міжнародних конфліктів на національному грунті, вони передбачити були не в змозі, хоча певні застереження були вже в цих працях.

Друга проблема – і вона стосується України напряму – полягає в тому, що переосмислювати нації і націоналізм доводиться в режимі синхронного розгортання подій – зокрема, Украіні доводиться думати над проблемою нації і одночасно – осмислювати постколоніальні перспективи в умовах повномасштабного вторгнення Росії, що триває. Така ситуація породжує доволі хибну і небезпечну стратегію – замість інтелектуального зусилля з переосмислення ми отримуємо доволі примітивну і агресивну версію націоналізму, підкріплену авторитетами (що древніше, то краще). Це свідчить про капітуляцію інтелектуалів перед ідеологією – байдуже, робиться вона з небажання розмірковувати над речами, які «природно зрозумілі» або через свідоме бажання підтримати панівний наратив.

Ми уникаємо імперативу проблематизації нації і національного, використовуючи зручні ідеологічні формули. На щастя, ми не закликаємо до скасування національного як такого, але наше розуміння нації ніяк не поглиблюється, воно стає пласким і одномірним, хоча перспектива сьогоднішнього, а тим більше завтрашнього дня вимагає від нас оновленого поняття нації. 

Завдання інтелектуала під час війни – створювати нові підвалини гуртожитку, які функціонуватимуть вже після війни. Всупереч гегелівській максимі про те, що філософія може малювати лише сірим по сирому, тобто аналізувати лише усталене, нові, післявоєнні засади гуртожитку повинні грунтуватися на так само нових, бажано інноваційних теоретичних постулатах, адже вони мають відображати реалії, що неодмінно зміняться внаслідок війни і змінюються вже сьогодні. Підходити до цих підвалин зі звичною міркою – недалекоглядна стратегія.

Нарешті третя складність, що її ми бачимо – це вплив економічних факторів, того самого неолібералізму, на переосмислення націй. Націоналістичний дискурс завжди іншував економічні питання, відсилаючи до  і посилаючись на речі «вищого» порядку – цінності, культурні норми, колективні почуття. Ба більше – він сприймає націю здебільшого як гомогенне утворення, в якому може і існують проблеми національної ідентичності, протиріччя між громадянським та етнічним націоналізмом чи якісь внутрішні розколи, але геть відсутні міжкласові і міжгрупові протиріччя. В результаті нація виглядає не тільки як примордіальна, але як стала й монолітна. Економічний фактор просто не береться до відома, і виходить так, нібито нація, яка повною мірою відчуває на собі неоліберальні ідеологічні установки, в усьому дорівнює нації, яка проходить через кризу неолібералізму.

А внутрішні відмінності (такі констатуються в будь-якій нації) зумовлюються тонкощами культури і іноземними впливами. Разом з тим, важко не помітити, що підйом націоналістичних настроїв у світі певним чином повʼязаний з глобальною економічною кризою 2008 року, кризою неолібералізму та неоліберальної політики. Наслідком цих драматичних подій була «тріщина» всередині ліберального наративу, втрата ідеологемою «майбутнього» ролі продуцента колективної надії та зростання страхів перед гіпероб’єктами (Т.Мортон) – економічними кризами, глобільним потеплінням та епідеміями. 

В такій ситуації повернення до національного, відносно давнього і знайомого, такого, що підтримує інститути національної держави і головне – обмежує простір економічного упорядкування розмірами територією однієї нації – видавалося цілком логічним. Поступово, більшість націй віддала перевагу національним рішенням, навіть для глобальних проблем. Пандемія ковіду, а точніше поведінка певних урядів в момент її розгортання  продемонструвала це більш ніж наочно. Однак, такі процеси, розпочавшись, продовжуються, втілюючись у більш небезпечні, іноді нелюдські форми – як от різке зростання націонал-шовінізму в російській політиці чи підйом правого популізму в країнах Європи і Америки. 

Нарешті, четверта складність, котра не отримала ще належного рівня дослідженості – це міграція і міграційні процеси в країнах Європи (і в Україні, але в дещо специфічному значенні). Міграція породила в Європі низку внутрішніх конфліктів і таким чином стала одним з факторів зростання націоналізму, передусім – етнічного. Попередня парадигма мультикультуралізму, якою багато років користувалася еліта для легитимізації еміграції, виявилась неспроможною в умовах економічної кризи і спровокованої нею непевності. Як писала Алейда Ассман, яка період з 2015 року називає періодом «третьої Європи», тобто періодом розколу і кризи ЄС: 

«На цьому етапі розколу стала стрімко зменшуватися консолідуюча та інтегруюча сила ЄС. Плюралістична Європа повсюдно випробовується агресивною протидією націоналістів та ксенофобів. Розчиняються ідеологічні прірви, виходять назовні конфлікти вже не між політичними системами, а всередині суспільств та націй. Ворогом першої, поляризованої Європи були Схід та Захід; другий, плюралістичної Європи – Гітлер і Сталін; новим ворогом третьої, полемічно роз’єднаної Європи став біженець і чужинець, що порушує однорідність суспільства і загрожує єдності нації».[3] 

Європа, що зіткнулася з міграційним викликом, потребує переосмислення якщо не самого поняття нації, то осучаснення підходів до національного. Однак, російське повномасштабне вторгення і спровокована нею безпрецедентна хвиля міграції зробила це переосмислення актуальним і для України. Проте, питання для роздумів геть інші, навіть дзеркальні від європейських: як повернути до України тих, хто вирішив залишитись у Європі чи інших куточках світу? І чи варто це робити взагалі? Яку пропозицію може зробити Украіна мігрантам, на яких вона не впливає і не впливатиме?

Як перетворити ідею Великої Украіни («континентальна країна» плюс емігрантські спільноти в різних країнах) на фактор підсилення і розвитку української нації, укріплення її незалежності, зростання суб’єктності в сучасному світі? Чи є наше минуле ресурсом для обʼєднання нас сьогодні і в майбутньому чи нам треба скоріше забути минуле, щоб не породжувати нових проблем на теперішнє і майбутнє? Нарешті, як вплинуть на національну ідентичність мігрантів конвульсивні рішення влади щодо припинення консульських послуг для чоловіків або зверхнє і іноді навіть вороже ставлення до мігрантів з боку певного сегменту соціальних мереж?

Попри перераховані складності, роздуми про національне сьогодні конче потрібні (що пояснює шалену кількість прикладних досліджень на цю та суміжні теми, які зʼявляються мало не щодня), особливо для України – адже після перемоги у нинішній війні на нас неодмінно чекає період свідомого національного будівництва – хочемо ми цього чи ні. І вже сьогодні треба готувати і адвокатувати рішення, які зроблять це національне будівництво відповідним вимогам ХХІ століття.

2

Як ми сприймаємо націю і націоналізм сьогодні, наприкінці 1 чверті ХХІ століття? Очевидно, що оцінка їх знаходиться десь у проміжку між двома полюсами. На одному полюсі – повна закритість нації, трайбалізм, який безпосередньо межує з найбільш ганебними практиками ХХ століття – етнічними війнами та етнічними чистками. Але навіть якщо виключити ці заходи як надто радикальні і антигуманістичні (хоча вони широко практикувались після Другої світової війни, а останні їх відлуння ще надто добре памʼятні з часів Югославського чи Руандійського конфліктів) , треба визнати, що від загрози деградації до трайбалізму не застрахована жодна сучасна нація. Бернард Як, який у своїй книзі детально розбирає моральний бік націоналізму, стверджує, що насправді не обовʼязково бути фанатиком або трайбалістом, щоб поводитись як фанатик або трайбаліст. Визначаючи націоналізм як 

«суміш переконань, що надають підвищену важливість національній спільноті, з почуттями особливої ​​опіки та лояльності до своєї нації та її членів» [4], 

він зазначає таке: 

«Націоналізм морально проблематичний, тому що спонукає людей шкодити суперникам їх спільнот такими способами, які, якби не його вплив, вони б засуджували як несправедливі або негуманні (або ті й ті разом). Націоналізм не вчить тому, що, діючи на користь нації, ми не чинимо ніякого зла або що ми повинні бути байдужі до страждання тих, хто йде проти членів нашої спільноти. Але він має спонукати нас діяти так, ніби ми повірили цьому, коли ставить особисті розрахунки, почуття лояльності до спільноти та переконання про політичну легітимність в єдиний стрій  і спрямовує їх проти націй-суперників. При цьому у багатьох рядових членів нації він сильно підвищує готовність ладити з відносно нечисленними фанатиками, ксенофобами, своєкорисливими політиканами та іншими особами, які не визнають жодних моральних бар’єрів у своєму поводженні з членами інших держав.

Я веду до того, що націоналізм чинить на наше моральне судження невловимо підступний ефект. Замість того, щоб прямо заперечувати моральні бар’єри для нашого поводження з іншими, він роз’їдає та послаблює їх. Це не робить націоналізм морально неправильним, це робить його морально проблематичним, тобто чимось, за що треба братися з обережністю. Ми не можемо і не повинні уникати всіх ситуацій у житті, коли інтерес, дружба і справедливість вишиковуються всі разом у в одному напрямку. Все-таки трапляються випадки, коли вчинити правильно – це найкраще з того, що ми можемо зробити для себе та для тих, кого любимо. Але нам треба знати, яким чином це збіг мотивацій загострює нашу ворожість до наших супротивників і підриває ті моральні стримування і противаги, на які ми зазвичай покладаємося, щоб приборкати такі почуття.[5]

Бернард Як стверджує, що в основі людської поведінки, как члена такої спільноти як нація, лежать три мотиви: особистий інтерес, почуття справедливості (тобто прагнення оцінювати і винагороджувати співвітчизників за заслугами і відповідно до внеску, який вони роблять у розвиток спільноти) і нарешті – відчуття особливого піклування і лояльності по відношенню до представників своєї нації. Саме цей фактор найменш раціональний і саме він відіграє ключову роль у національній згуртованості. І саме тому націоналізм є найбільш популярним засобом в руках політиків, що прагнуть мобілізувати громадян, що знаходяться під їхнім електоральним впливом. Щоб роздмухати пожежу національної ненависті, дійсно не треба бути фанатиком (це справедливо і по відношенню до релігії – ще одної ірраціональної сутності, яку і досі використовують для політичного впливу), достатньо «правильно» використовувати національну тематику у політичному дискурсі.

На іншому полюсі сприяття нації – уявлення про денаціоналізацію. Воно повʼязано із переконанням, що в нинішню добу глобалізації нація, як штучно сконструйоване утворення модерної доби і фордістського капіталізму, має взагалі зникнути з актуального дискурсу, якщо не з політики загалом. 

«Космополітизм – це чергова велика ідея, яка приходить на зміну націоналізму, комунізму, соціалізму, неолібералізму, що історично вичерпали себе. Ця ідея могла б унеможливити — домогтися, щоб людство пережило XXI століття, не впадаючи в нове варварство, – писав з цього приводу Ульрих Бек.[6]

Більш конструктивний і продуктивний варіант цієї ідеї – імператив денаціоналізації, тобто спроба відділити державу від нації, і таким чином розглядати націю як культурно-історичну сутність, яка в сучасному світі може спричинити хіба що проблеми, що ґрунтуються на певних культурних кодах, культурних відмінностях. В основі розведення понять держави і нації – відмінність між національною спільнотою, з одного боку, і державою, як способом політичного представництва, з іншого. Це принципово різні способи сполучення великих мас людей. Держава, на відміну від нації, має всі ознаки інституціорнальної організації, певну суспільну ієрархію, панування і підпорядкування і своїх межах за тими чи іншими принципами. Змішування нації та держави веде до сакралізації останньої, що в свою чергу, несе в собі цілком зрозумілі небезпеки. 

Ці аргументи цілком слушні. Але практика доводить їхню передчасність – принаймні, якщо брати теперішній момент. Суть епохи якраз у тому, що національне стає міцним політичним аргументом і використовується там, куди не доходить суто соціально-класова риторика – використовується передусім правим та лівим популізмом, адже саме вдаючись до націоналістичних аргументів легше всього можна виконати популістський жест – розділити суспільство на «хороший» народ і «погану» еліту. Навряд чи це когось надихає, але це так. Використання ж національних аргументів офіційною владою – особливо проти третіх націй або народів – безпосередньо межує із фашизмом і нацизмом, плекаючи авторитарні тенденції в таких країнах, як Росія. 

Алейда Ассман,  спираючись на дослідження Херфорда і Марії Мюнклер, стверджує, що націоналізм не треба залишати поза увагою з двох причин. По-перше, сильну емоційну концепцію нації використають інші в своїх політичних цілях. І, по-друге, якщо ми відкинемо націю, 

«ми втратимо політичну категорію, яка краще, ніж будь-яка інша, здатна мобілізувати солідарність і взаємну допомогу» [7]

 Отже, мова йде про солідарність виключно в межах національних кордонів, а національність (тобто, спільнота, критично залежна від випадковості народження) розглядається як потужний фактор досягнення і збереження цієї солідарності – можливо тому, що інших факторів не залишилося. При цьому трохи раніше в том самому тексті Алейда Ассманн говорить про обʼєднавчий експеримент Євросоюзу, заснованого на принципах мирного співіснування, утвердженні свободи і демократії, наявності самокритичної і самостверджуючої меморіальної культури та відданості ідеї прав людини. Але зараз, констатує Ассманн, ЄС знаходиться в кризі, повʼязаній з міграційними процесами. А саме тому потребує перебудови національних наративів – саме перебудови, щоб зробити їх здатними відповісти на виклики сьогодення, а не виймання із запилених шухляд наративів доби романтизму в готовому вигляді.

Дослідники націоналізму люблять цитувати відому сорбонську промову Ернеста Ренана:

«Нація – це душа, духовний принцип. З двох речей, які є, властиво, однією, складається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, друга – в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, користатися спільним і надалі неподільним спадком. … Таким чином, нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації – це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи – вічне стверджування життя» [8]

В цьому вичерпному визначенні нація постає таким собі «дволиким Янусом», який одночасно повернутий і до минулого (рукотворного, сконструйованого, але від того не менш реального і впливового), і в теперішнє, змушене щодня проводити плебісцит, тобто звірятися з тим, чи актуальне ще сьогодні життя разом і чи варто у майбутньому приносити жертви, які було принесено (заради виживання нації) у минулому. Жодна політична ідеологія чи форма правління не потребує таких складних операцій. При чому, важливими є обидва процеси одночасно – нація не може грунтуватися виключно на базі теперішнього, бо це вже буде не нація, а політична асоціація з усіма надбаннями і недоліками цього статусу.

З іншого боку, без перспективи майбутнього нація перетворюється на антикварний артефакт з музею, придатний лише для ностальгії за славними часами минулого. Таким чином, нації для збереження в сучасному світі потребує свідомої конструкції і постійної корекції національного міфу (бажано заснованого на самокритичній меморіальній культурі) і так само – конструкції і корекції візії майбутнього. При чому ця візія вже точно має бути свідомо створеною, реалістичною (без фантазмів, що не мають під собою жодного грунту) та інклюзивною – кожна соціальна і етнічна група має побачити в цій візії своє місце. 

3

Переосмислення націй і націоналізму в ХХІ столітті передбачає радикальний розрив з низкою стереотипів, які накопичилися навколо цієї теми за два-три століття. Власне, ця стеоретипізація проходила з двох причин. По-перше, вважалося, що сфера національного занадто чутлива і настільки торкається ірраціональних сфер свідомості, що боротьба з стереотипами чи взагалі будь-яка серйозна критична розмова про національне не вважалася гідною раціональної людини. Про націоналізм говорилося або добре, або взагалі не говорилося –  традицію порушив хіба що Ульрих Бек, констатувавши (як тепер виявляється, передчасно) неприйнятність і недоречність націй в умовах мета-гри другого, рефлексивного модерну. 

«Ми, європейці, робимо вигляд, ніби все ще існують Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Португалія тощо. Але їх давно вже немає, оскільки закриті національнодержавні власники влади та відокремлені один від одного кордонами держави стали ірреальними найпізніше із запровадженням євро. У нинішній Європі немає більше Німеччини, Франції, Італії і т. д. у тому вигляді, в якому вони залишилися в головах людей і в ілюстрованих творах істориків, тому що немає більше кордонів, комп’ютерів, компетентності та відокремленого досвідченого простору, тобто всього того, на чому ґрунтувався національно-державний світ» – радикально наполягав він [9].

Другою причиною, чому досі стереотипи національного зберігають впливовість, є їхня близькість одночасно до «здорового глузду» і політичного дискурсу, який аж ніяк не стимулює громадську свідомість до серйозних роздумів, а до закріплення в памʼяті та відтворення певних готових смислових конструкцій.

Отже, перший стереотип, від якого хотілося б сьогодні позбавитись –  знак рівності між нацією і етносом. Насправді, нація завжди більше за конкретний етнос, хоча Європа у ХХ столітті робила дуже багато, щоб гомогенізувати нації в межах тих чи інших територій. То були доволі ганебні сторінки європейської історії, повʼязані із переселеннями, депортацією народів, геноцидом. Але навіть гомогенна нація (та, що здається нам гомогенною сьогодні і ззовні) є конструктом, що має або мав в історії субнаціональні, етнічні, або повʼязані із різноманітними спільнотами складові. І оскільки ми, під впливом ідей Ренана, розглядаємо націю як одночасно засновану на спільній культурній спадщині, яку всі поділяють, і процедурі щоденної верифікації сенсу жити разом, ми не можемо спрогнозувати, в який момент і яка складова нації заявить про свою окремішність і стане домогатися культкрноі або навіть політичної незалежності. 

«Національна ідентичність, -пише з цього приводу бостонський професор Лія Грінфельд [10] – часто використовує етнічні характеристики. Це очевидно у разі етнічних націоналізмів. Однак слід наголосити, що сама по собі етнічність не має відношення до національності. Етнічні властивості є якийсь піддається організації сирий матеріал, якому можна надати сенс різноманітними способами. Таким чином вони можуть стати елементами будь-якого числа ідентичностей. На відміну від них національна ідентичність дає організуючий принцип, застосовний до різних факторів, які цей принцип потім наділяє значенням, перетворюючи їх на елементи специфічної ідентичності».

З чим нерозривно повʼязана національна ідентичність – це народний суверенітет. Лія Грінфельд в своїй роботі переконливо доводить звʼязок між цими явищами в усіх націях, котрі почали формувати ідентичність в ранньомодерну добу. Вчення про народний суверенітет, розповсюджуючись Європою та цілим світом, ставали каталізатором національної самосвідомості, виводячи її з простору еліт (де вона зароджувалася і отримувала перші формулювання) на більш широкий загал. Щоразу, які народний суверенітет відвойовує свої позиції у елітарного правління – а ми це бачимо зараз, коли під час нової хвилі популізму громадяни заперечують панування експертів-технократів і повертають собі ілюзію впливу на політику – все це супроводжується тим чи іншим підйомом націоналізму. При чому далеко не завжди це веде до демократизації політичного життя – адже Гітлер так само звертався до гасел народного суверенітету, просуваючи режим панування своєї партії. Але цей звʼязок можна відслідкувати і в зворотньому напрямку: поки у населення не буде реальних важелів впливу на політику, очікувати національного сплеску в країні не варто. Частково цим пояснюється слабкий потяг до націєтворення, що спостерігався в Україні протягом майже всього періоду національної незалежності, коли народ в більшості толерував набуття суто формальних атрибутів нації, не вимагаючи поглиблення процесів. 

Другий стереотип широко відомий нам ще з радянських часів, передбачає проведення різниці між націоналізмом і патріотизмом – мовляв, що існує «хороший» патріотизм, який передбачає тільки любов до власної Батьківщини, а є «поганий» націоналізм, корені якого в ненависті, презирстві або просто в упередженому ставленні до представників інших націй. Це досить лицемірна теза, що має на меті уникнути проблем, які породжує націоналізм – замість того, щоб шукати відповідей на його виклики. Більш компромісним варіантом цієї ідеї є констатація розбіжностей між громадянським та етнічним націоналізмом. Тримаючи на увазі висловлення Ренана, ми повинні розуміти, що нація – це одночасно і памʼять про спільну культурну і героїчну спадщину і щоденна верифікація того, чому ми маємо жити разом, які наші політичні форми і настанови. Кожна нація так чи інакше містить обидва компоненти. Говорячи в термінах Бернарда Яка, в нації присутні одночасно і міф походження, і міф злагоди. Які, додамо, повинні оновлюватися в щоденному режимі. Якщо націоналізм являє собою 

«суміш переконань, що надають підвищену важливість національній спільноті, з почуттями особливої ​​опіки та лояльності до своєї нації та її членів» [11], 

це демонструє його моральну нейтральність. Спрямувати енергію національного почуття на укріплення своєї власної нації або на ненависть до інших націй – це питання того, яким чином національне питання використовується як політичний інструмент, яким чином воно повʼязано з утвердженням національного суверенітету, наскільки збалансованими за обсягом міфи походження і злагоди і наскільки часто і свідомо ці міфи оновлюються. Відповідно, якщо перспектива відсутня або туманна, якщо місце злагоди посідає непримиренна партійність суспільства (тобто якщо соціальні або групові протиріччя здатні розірвати національну єдність), не варто дивуватися тому, що гору бере печерний, етнічний, заснований на ненависті до іншого націоналізм. В будь-який момент історії він залишається тим самим, різниця полягає лише в градусі прояву тієї чи іншої його характеристики.

 Третій стереотип, якого сьогодні треба уникати – обовʼязковий звʼязок між нацією і національною державою. Ми звикли до того, що цей звʼязок безумовний і що наявність бездержавної нації – прикра гримаса історії. Але погляньмо на це з точки зору ХХІ століття. Сьогодні потрібний більш складний механізм асоціацій, тому що нації ХХІ століття – це скоріше нації діаспор. Причому, це стосується і тих націй, що розпорошуються світом, так і тих, хто приймає у себе мігрантів з власної волі чи без такої. Націям доведеться вирішувати (через відповідні політики та стратегії державного рівня) як вписувати діаспори в актуальний контекст вітчизняної політики та як організовувати з ними взаємодію поза межами культурно-мистецьких тем. Підйом націоналізму в сучасному світі ставитиме перед діаспорами (набагато жорсткіше, ніж раніше, за доби мультикультуралізму) питання інтеграції в культурне середовище країни, що приймає, але активними продуманими кроками і стратегічною політикою країни, звідки міграція йде, можуть скласти серйозну конкуренцію. Україна, як, скажімо і наприклад Мексика зможе зіграти у цьому неабияку роль.

Наступний, четвертий стереотип, стосується той амбівалентної ролі, яку націоналізм відіграє у процесі розвитку суспільства. Лія Грінфельд заявляє прямо і радикально: жодна значуща для нації подія не відбувалася без націоналізму. Вона пише:

«ідея “нації”… є утворюючим елементом сучасності (the constitutive element of modernity). У світлі цього переконання я перевернула порядок слідування і, відповідно, причинно-наслідкові зв’язки, які зазвичай, хоча часто за замовчуванням, вважаються існуючими між національною ідентичністю і націями, а також між націоналізмом і сучасністю: а саме, що національна ідентичність є просто характеристикою ідентичності націй. , А націоналізм є продуктом або відображенням основних компонентів модернізації. Я дотримуюся тієї точки зору, що навпаки націоналізм визначає сучасність, а не визначається нею».[12] 

Ці аргументи виглядають цілком слушно по відношенню до модерної, а якщо точніше, індустріальної епохи, коли лише масова участь у проектах розвитку і одноосібні рішення, але з боку осіб найвищого соціального статусу могли призводити до помітних зрушень. За постіндустріальної доби, коли соціальні зміни можуть бути впроваджені не масами, а невеличкою групою людей або навіть однією людиною, нація не завжди потрібна для реалізації масштабних проектів або зрушень. Але ми стикаємось з проблемою визначення наративу, який мотивував би людей на реалізацію проектів розвитку і замінив би тут національне уявлення про «кращість». Гроші, як показує практика, в цьому сенсі діють погано. Майбутнє? Загальнолюдські цінності (принципи)? Бажання територіальної експансії на Місяць або Марс? В будь-якому випадку «правило Ренана» буде справджуватися: для досягнення змін, які вартують, і нації, і сполученням націй треба буде окремий «міф злагоди» – неважливо,  чи він буде звертатися до нації чи просто до людини, без конкретних національних ознак. 

Поки що все відбувається не так – навіть у найрозвинутіших в найбагатших країнах світу. Націоналізм, як ми зазначали вище, використовується як політичний аргумент. Ми спостерігаємо ще не до кінця проявлений, але вже відчутний розкол між космополітичною за своєю природою елітою багатих держав і рештою суспільств, яку ця космополітична еліта годує «відродженим націоналізмом», повертаючи до політики такі практики, як будівництво стін від мігрантів та заклинання богів війни в стилі «можем повторить».

Нарешті, останній стереотип, який слід проаналізувати тут, полягає в уявленні про те, що в сфері національного можливі радикальні і остаточні перемоги. Така переконаність, напевне, походить від практик ХХ століття, коли національні проблеми вирішувалися переселенням народів, геноцидом, культурними заборонами, натуралізацією. До практикування цих методів долучалися не лише диктаторські режими, а й демократичні країни. Загалом, лише на межі ХХІ століття ці практики отримали однозначний осуд громадської думки і не виключено їх застосування в найближчому майбутньому – по відношенню, наприклад, до курдів в Туреччині чи Іраку.

Насправді ж, як ми бачимо, жодне «остаточне рішення», жодне радикальне «залагодження» національного питання у ХХ чи ХХІ столітті не призвело до прийнятних довготривалих наслідків. Приємним виключенням може слугувати заплутана історія в Північній Ірландії – але вона аж ніяк не нагадувала «остаточне рішення» ХХ століття. Це був надзвичайно хиткий, інклюзивний процес примирення, який і зараз має потенціал до руйнування. Не можна силою змусити людину змінити свою національну ідентичність, якщо вона вже сформована, не можна силовим шляхом утвердити нову мову спілкування, якщо людям зручніше робити якось по-іншому, один народ не розчиниться в іншому, якщо по відношенню до нього застосовувати методи прямої воєнної агресії.

В ХХ столітті, з його рівнем, швидкістю і охопленням комунікацій, «остаточні рішення» вдавалися, хоча потім неминуче виходили назовні. В дискурсивній ситуації нашого століття, коли навіть наміри утиску національних прав моментально стають відомими і починають жваво обговорюватися соцмережами, прийнятного рішення досягти дуже складно, не кажучи вже про остаточні. Потяг до «швидких рішень» в сфері національного зруйнує ще не одну популістську карʼєру в міжнародній політиці. Але не дивлячись на це, ти не можемо гарантувати, що безперспективність таких рішень утримає політиків від їх прийняття. 

4

Перегляд, ревізія та зміна ключових національних наративів – одне з першочергових завдань, які у ХХІ столітті стоять перед багатьма націями. У кожної нації свої причини для того, щоб перебудувати національні наративи. Наприклад, Алейда Ассманн вважає, що США підійшли до того історичного етапу, коли їм потрібен інклюзивний національний наратив, що містить імплікації як для білого, так і для чорного населення [13], що широко відбитий віпадок Джорджа Флойда тільки загострив расовий гештальт американського наративу, але ні в якому разі не закрив його. 

Аналогічні проблеми є і у Ізраїля: 

«Поруч із травмою євреїв та Голокостом ми бачимо тріумф ізраїльтян із їхньою перемогою у війні за національне визволення, яка, у свою чергу, обернулася травмою для палестинців» [14] 

– і тепер завдання полягає в обʼєднанні протилежних наративів, щоб усунути ідеологічні корені конфлікту. 

Серед «гарячих точок», що обумовлюють необхідність перебудови національного наратива у Німеччині Ассманн називає, зокрема, інституалізацію неонацизму в партію та необхідність побудувати суспільство, відкрите до іміграції. Головним же чинником Ассманн вважає ситуацію, коли «наратив переможців» створив де в чому викривлений і неінклюзивний образ нації, який виключає з неї історію Східної Німеччини.

«Хоча німецька нація сьогодні об’єднана, проте вона водночас і роз’єднана, бо досі не зуміла створити спільний східно-західний наратив і, як і раніше, домінує в ній історія переможців. У такому наративі возз’єднання Німеччини як політико-адміністративний акт, здійснений зверху, накладається на мирну революцію, здійснену громадянським рухом знизу, що започаткувало об’єднання. Не дивно, що через тридцять років обидві ці половинки так і не зійшлися. Наратив переможців, що міцно утвердився, досі заперечує вагомий внесок населення колишньої НДР у створення спільної держави. Історія Східної Німеччини завершена, вона пішла в минуле, переставши грати якусь роль у публічному просторі та національній самосвідомості. Ті, хто пережив цю радикальну історичну експропріацію, хто втратив національну ідентичність, почуваються чужинцями у своїй країні, живуть ніби у вигнанні, накопичуючи в собі невдоволення, яке може перерости у фундаментальну опозицію до власної держави»[15]

Україна, хоч би як вона не відрізнялася від західних країн, теж має проблему в національній сфері. Проблема широко відома з часів знаменитого твору Самуеля Гантингона, хоча в тій чи інший формі її обстовали і Іван Лисяк-Рудницький, і Роман Шпорлюк. Хронологічно останнім вичерпним описом і аналізом цієї проблеми є книга Миколи Рябчука, яка вийшла 2019 року. [16]. Власне, йдеться про проблему двох українських ідентичностей. Микола Рябчук формулює її таким чином:

«В Україні… сформувались два різні типи, дві моделі національної ідентичності, кожна з яких може вважатися «українською» – відповідно до самоназви її носіїв, притаманного їм почуття патріотизму, політичної лояльності, визнання спільного громадянства та інституцій; а проте кожна з цих двох моделей ґрунтується на засадничо іншому наборі цінностей та, відповідно, інших геополітичних орієнтаціях, мовно-культурних преференціях, іншому розумінні історичних подій та кардинально відмінних уявленнях про бажаний шлях розвитку суспільства й держави»[17]

Історично обумовлена і досі не подолана розділеність суспільного дискурсу однозначно шкодить державі і країні:

«Така розщепленість національної ідентичності істотно ускладнює будь-який суспільний консенсус, а відтак і суспільну мобілізацію, вкрай потрібну для здійснення радикальних політичних та економічних реформ чи, тим більше, для захисту країни від зовнішньої агресії. Що гірше, вона спокушає безвідповідальних політиків використовувати цю розщепленість у своїх партикулярних маніпулятивних цілях. Вона дає зовнішнім ворогам додаткові можливості для підривної діяльності. І врешті, вона створює об’єктивну загрозу трансформації двох різновидів національної ідентичності у дві цілком різні ідентичності та, відповідно, нації.  Подолання цієї розщепленості (ідентичнісної дихотомії) є відтак передумовою не лише справді успішного розвитку української нації, а й – в умовах війни – реальною умовою її виживання й самозбереження. Щоб знайти оптимальні шляхи і методи такого подолання, котре з багатьох причин не може здійснитися декретуванням чи примусом, тобто системною репресією «неправильного» різновиду національної ідентичності на користь «правильного», ми мусимо зрозуміти насамперед суть наявної ідентичнісної дихотомії, з’ясувати її історичні причини й проаналізувати її сьогоднішні, здебільшого негативні політичні наслідки» [18]

Одну з ідентичностей дослідники і публіцисти пропонують називати українською, другу – малоросійською, або неорадянською, або навіть «креольською», щоб відобразити і підкреслити її залежність від російського колоніального дискурсу. Ця «креольська» ідентичність зародилася на східноукраїнських землях і хронологічно співпала із модернізацією та урбанізацією, в зв’язку із чим національна ідентичність українська, що формувалася і формулювалася українськими інтелігентами, сприймалася як «сільська», меншовартісна, натомість малоросійська – як чинник урбанізму і прогресу. Цим пояснюються масові переходи до «великоросійської нації» жителів великих міст. Радянський період, який і цьому сенсі був продовженням національної поліцтики царизму, лише поглибив це протиріччя. 

Важливо відзначити, що після здобуття Україною незалежності ситуація не отримала бажаного вирішення. Обидві ідентичності продовжували створювати парадоксальний дискурсивний простір. Ключову роль в цьому зіграла держава:

«новопостала українська держава аж ніяк не скидалась на наполеонівську Францію з її сильними інституціями, ефективними засобами примусу та енергійною франкомовною елітою, що заходилась рішуче викорінювати місцеві говірки у рамках ширшого націоналізаційного проекту перетворення «селян на французів». Україна успадкувала слабкі інституції, дисфункціональну державу і стару, переважно російськомовну совєтську еліту, що була зацікавлена головно у збереженні статус-кво й, відповідно, воліла плекати у своїх підданих ідентичність державницьку (етатистську), а не етнічну чи громадянську»[19]

Але й державницьку ідентичність побудувати не вийшло. Микола Рябчук констатує, що Украіні не вдалося реалізувати ані ідеал громадянської, ані етнічної нації. 

Ситуація почала змінюватись з початком війни Росії проти України в 2014 і повномасштабним вторгненням 2022 рр. Спостерігається масова відмова українців від «малоросійської» ідентичності, у тому числі із радикальною зміною головного ідентифікаційного маркера – відмови від спілкування російською мовою. Цілком зрозумілий канселінг російської культури і літератури зокрема плекають впевненість, що «перемога вже близько», що не дивлячись на неспроможність держави, силами неочікувано потужного громадянського суспільства вдасться гомогенізувати націю і зробити так щоб з двох або трьох наративів, як формулюють це дослідники, «лишився лише один» [20].

При всій евристичній цінності намальованої схеми вона не є точною настільки, щоб приймати рішення і вживати заходів з такого болючого питання як національна ідентичність. Найбільшою її методологічною помилкою, як на мене, є знак рівняння між радянською і царською національною політикою, відповідно між суттю імперіалізму царської Росії, СРСР і путінської імперії. 

Спокуса їх ототожнити – цілком природна, особливо в воєнні часи, коли вітаються однозначні оцінки і полярні думки. Але насправді – принаймні в національному питанні – СРСР був запереченням Російської імперії так само як і путінська Росія є запереченням СРСР. По-перше, СРСР був заснований на радикально інакшій, не-національній ідеї. На відміну від путінської Росії, чия ідеологічна база являє собою еклектичну суміш творів Ільїна з дугінськими екскурсами в селянсько-боярське минуле і вдаваним постмодернізмом Суркова – ця ідея, а саме – усунення експлуатації людини людиною – була. По-друге, суть національного проекту Леніна була в відмові від партикуляризму і відчуженні національного до нової, сконструйованої спільноти – радянського народу. Як широко відомо, Ленін не підтримував російські імперські амбіції, і навіть критикував «квасний патріотизм» і «національну гордість великоросів». Щодо принципу «національного самовизначення аж до відділення» він був досить послідовний, а союз республік був створений ним на принципах, безпрецедентних для російської імперії. Так, Сталін проводив імперську соціальну політику, просякнуту, на відміну від ленінської, банальним політичним прагматизмом. Репресії і заборони, Голодомор і знищення митців стали візитною карткою режиму. Але й він не наважився згорнути деякі завоювання народів імперії у національному питанні – формальну незалежність республік, хоч і обмежене, але видання творів національними мовами, тощо. [21]По-третє, путінська Росія, не маючи універсалістської ідеї в своєму підґрунті, використала національність як засіб для відволікання населення від неефективності і корумпованості владної еліти, чого радянський проект не припускався в теорії і якомога уникав на практиці – принаймні, в ідеологічній сфері ідеї збереження миру у всьому світі домінували в усі часи застою і горбачовської перебудови.

Сам по собі радянський період, звісно, був перепоною для розвитку української національної ідентичності. Репресії проти діячів культури, мовні утиски, соціальна мімікрія при вступі до вишів і карʼєрного зростання – все це накладає незабутній слід на деколоніальний спосіб мислити цей період. Однак, не можна заперечувати, що під радянським впливом на східноукраїнських теренах (більшою мірою, в місцях промислового скупчення на Заході ця ідентичність теж була) зародилася , а в перші роки Незалежності сформувалася українська ідентичність, яку слід відрізняти як від суто української, так і від «малоросійської» або «креольської». Назвемо її пострадянською для кращого розуміння процесів. Вона є результатом осмислення індустрально зайнятим населенням українського Сходу і Півдня тих реалій, які змінились із здобуттям Україною незалежності і її рохвитку як незалежної держави. Як і будь-яка ідентичність вона є мінливою, швидкоплинною та змінюється разом із носіями. Але деякі характерні риси можна помітити. 

1. Потужний елемент регіонального патріотизму, аж до конкретних областей
2. Гордість через належність до великого промислового потенціалу краю, туга через втрату цього потенціалу в часи Незаледності.
3. Усвідомлення належності до незалежної держави – України. Гордість в моменти національного єднання (футбол, Євробачення)
4. Відстоювання своєї звички говорити російською, але визнання української як державної. 
5. Миролюбство по відношенню до росіян, готовність до співробітництва, але без зазіхань на самостійність прийняття рішень
6. Миролюбне, але підозріле ставлення до західних українців.
7. Переконаність, що «своя» регіональна еліта, що зросла в умовах промисловості, має керувати країною
8. Підтримка міцної держави, сімейних цінностей
9. Неприйнятність націоналізму в будь-яких його формах
10. Гордість за перемогу у Великій Вітчизняній війні і внесок предків в післявоєнне відновлювальне будівництво

Це далеко не повний перелік, і далеко не у всіх представників цієї ідентичності всі пункти з нього зустрічаються. Але треба визнати, що приблизно такі погляди були характерними для багатьох представників промислових регіонів Сходу, Півдня і Подніпров’я – у тому числі, серед еліти. Дуже часто політичними союзниками носіїв пострадянської ідентичності ставали представники «креольської», а то і прямі агенти московського впливу в Україні. Саме тому їх подекуди важко розділити між собою. І все ж таки, на відміну від проросійської, пострадянська ідентичність під час війни показала свій суто український патріотизм, відстоюючи незалежність держави на фронті. Разом із тим, вона досі вважається другорядною, несправжньою і нещирою у певних прошарках національно налаштованої інтелігенції.  Принаймні, радянський досвід іншується, виключається і засуджується у дискурсі. Повернемося до аналогії з тим, що писала Алейда Ассманн у цитованому вже фрагменті: люди, чиє минуле викреслюється, вважається завершеним, іншується, тобто східні німці, почуваються чужинцями та вигнанцями у власній країні. Саме тому, вважає Ассманн, Німеччині потрібна перебудова національного наратива в більш інклюзивний. В Україні так проблема не стоїть, але менше з тим, побудова інклюзивного національного наративу, який би включав різні ідентичності – нагальне завдання часу.

Це завдання актуальне ще й тому, що українська ідентичність, зрощена в середовищі українського села і розгорнута свого часу найкращими представниками української інтелігенції, сьогодні теж вже не є монолітом. Вона поволі розпадається на українську традиційну з пріоритетом церковних і сімейних цінностей – і українську міську, орієнтовану на скоріший вступ до ЄС, та безумовно секулярні цінності. Вже в найближчий перспективі можливий конфлікт між цими двома ідентичностями (часто носії «європейської» ідентичності є ще й дітьми носіїв традиційної, тому це буде ще й міжпоколінський конфлікт). І обʼєднуючий наратив, в якому могли б розміститися всі групи і різні ідентичності, стає необхідною для України сутністю.

5

Нація – спільнота, заснована на випадковості народження і почутті особливого піклування про своїх членів. Як влучно зауважував Бернард Як, 

«на соціальних тварин, подібних нам, на істоти, що народжуються безпорадними та дорослішання яких займає надзвичайно довгий час, випадковості народження надають глибокий вплив. Вони формують як розвиток наших здібностей, так і наші відносини з іншими. Задовго до того, як стати власниками засобів самим спрямовувати своє життя, ми виявляємося пов’язаними з широким колом людей, суспільство яких ніколи не було нашим вибором»[22]

Тому, подобається це комусь чи ні, якійсь час, можливо дуже довгий, нам доведеться уживатися з ідеєю нації, а отже –  і націоналізмом. При цьому виключно від нас залежить, яким цей націоналізм буде – ексклюзивним, сповненим ненависті до інших націй і країн чи навіть субетносів всередині нації; чи це буде націоналізм ХХІ століття – інклюзивний, відкритий глобальним змінам, відданий ідеалам свободи й демократії. 

Що ясно вже сьогодні – це, наприклад, амбівалентність використання національного в якості політичного інструменту. Розігрування національної карти на виборах може бути короткостроково ефективним, але неминуча в таких випадках ідеологічна редукція робить цей інструмент непередбачуваним і небезпечним, особливо якщо ви не знаєте, скільки ідентичностей ще зможе «зачепити» той чи інший ідеологічний крок. 

Тісний звʼязок націоналізму з ідеєю народного суверенітету поглиблює непевність його використання в політичних цілях. Якщо політики не готові ділитися владою з широкими масами населення, до націоналістичних аргументів не варто навіть вдаватися, хоч якими привабливими вони не здавалися б. 

Гранично ясно, що національний компонент розвитку суспільств потребує оновлення та перебудови національних наративів. Таке завдання стоїть, як ми бачили, не тільки перед Україною, але й перед США, Німеччиною, Ізраїлем. Вони мають бути інклюзивними і прогресивними. Включати субетноси і містити чіткі відсилання до теперішнього і майбутнього, показувати людям перспективу спільного життя і розвитку. Якщо нація – щоденний плебісцит (Ренан), треба перебудовувати національні наративи регулярно і постійно – слідкувати за тим, що вони не виглядають надто архаїчно, не вкрилися пилом століть і здатні відповідати на виклики сьогодення. 

Перемог у національному плані треба боятися більше, ніж поразок. Якщо якась група починає вести себе в сфері національного так, як ви від неї очікуєте або приписуєте їй, можливо її члени вважають лицемірство і мімікрію кращими стратегіями поведінки в даній ситуації, а модель поведінки, заснована на їх справжніх думках, проявиться в момент, коли ви менше всього будете це очікувати?

Нарешті, звʼязок націоналізму з економікою треба теж брати до уваги. По-перше, неоліберальні кризи сприяють підйому національних почуттів і відповідному використанню націоналізму як політичного інструменту. По-друге, чим бідніша країна, тим фактор націоналізму більш відчутний. Він може слугувати як модернізації, так і падінню країни в архаїку. Прошарок космополітичного населення буде зростати, принаймні в тій мірі, в якій суспільства будуть багатіти. Але він буде залишатися нечисельним і буде боротися за вплив. Як справедливо зазначає Бернард Як,

«Що з нашого життя не піде ніколи, то це, я вважаю, наша схильність утворювати спільноти, виробляти зв’язки взаємної опіки та лояльності з людьми, з якими ми маємо щось спільне. Навіть якщо в майбутньому ми дійдемо до розвитку більш космополітичних форм політичної організації, ця схильність, як і раніше, формуватиме образ того, як ми співпрацюємо з іншими, і, швидше за все, цей образ буде непередбачуваним».[24]

Бібліографія

• Алейда Ассманн. Европейская мечта. Переизобретение нации. (М.,  Неприкосновенный запас, 2022)
• Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження і поширення націоналізму. (К.,Критика, 2001);
• Ульрих Бек. Власть и ее опоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-политическая экономия. (М., Территория будущего, 2007)
• Ларрі Вулф. Винайдення Східної Європи. (К., Критика, 2009)
• Ернест Гелнер. Нації та націоналізм. Націоналізм. (К., Таксон, 2003);
• Лия Гринфельд. Национализм. Пять путей к современности. (М., ПЕР СЭ, 2008);
• Артем Захарченко. Має лишитися тільки один. Який із трьох національних наративів – ваш? – Українська правда. https://www.pravda.com.ua/columns/2024/04/28/7453294/
• Эрнест Ренан. Собрание сочинений в 12-ти томах. Т.6. (Киев, 1902)
• Микола Рябчук. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності – історичні причини та політичні наслідки. (К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019.)
• Ентоні Сміт. Нації і націоналізм у глобальну епоху. (К., Ніка-центр, 2009)
• Эрик Хобсбаум. Нации и национализм после 1780 года. (СПб, Алетейя, 1998)
• Роман Шпорлюк. Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща. (К., Дух і літера, 2016);
• Бернард Як. Национализм и моральная психология сообщества. (М., Издательство института Гайдара, 2017)

Примітки

1. Денис Семенов — політичний філософ та незалежний дослідник із Києва. Випускник історичного факультету Дніпропетровського національного університету та аспірантури ДНУ за спеціальністю «Соціальна філософія та філософія історії», він тривалий час займався політичними технологіями та консультуванням, управлінням електоральними кампаніями та консалтингом для політичних партій та благодійних організацій в Україні
2.  Ульрих Бек. Власть и ее опоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-политическая экономия. (М., Территория будущего, 2007); Ентоні Сміт. Нації і націоналізм у глобальну епоху. (К., Ніка-центр, 2009; Ларрі Вулф. Винайдення Східної Європи. (К., Критика, 2009); Роман Шпорлюк. Формування модерних націй: Україна – Росія – Польща. (К., Дух і літера, 2016); Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження і поширення націоналізму. (К.,Критика, 2001); Ернест Гелнер. Нації та націоналізм. Націоналізм. (К., Таксон, 2003); Эрик Хобсбаум. Нации и национализм после 1780 года. (СПб, Алетейя, 1998)
3. Алейда Ассманн. Европейская мечта. Переизобретение нации. (М.,  Неприкосновенный запас, 2022);113
4. Бернард Як. Национализм и моральная психология сообщества. (М., Издательство института Гайдара, 2017);193.
5. Там само; 378-379.
6. Ульрих Бек. Вказ.тв.; 15
7. Алейда Ассманн. Вказ.тв.;231-232
8. Эрнест Ренан. Собрание сочинений в 12-ти томах. Т.6. (Киев, 1902).; 100, 102.
9. Ульрих Бек. Вказ.тв.;7-8
10. Лия Гринфельд. Национализм. Пять путей к современности. (М., ПЕР СЭ, 2008); 18.
11. Бернард Як. Вказ.тв.;193
12. Лия Гринфельд. Вказ.тв.; 22.
13. Алейда Ассман. Вказ.тв.; 234 сл
14. Там само; 236.
15. Там само; 237. 
16. Микола Рябчук. Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності – історичні причини та політичні наслідки. (К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2019.)
17. Там само.; 6.
18. Там само.; 6-7.
19. Там само; 10.
20. Артем Захарченко. Має лишитися тільки один. Який із трьох національних наративів – ваш? – Українська правда. https://www.pravda.com.ua/columns/2024/04/28/7453294/
21. Ця тема дуже добре висвітлена у другому розділі відомої збірки Романа Шпорлюка: див. Роман Шпорлюк.Вказ.тв.;122 сл.
22. Бернард Як.Вказ тв.; 494.
23. Бернард Як. Вказ тв.; 498