Олесь Кириленко
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Кличуть: кру-кру-кру…
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру.
Велике переселення.
Внаслідок великого переселення народів етнічне населення Європи змінилося докорінно. Та й взагалі, говорити про корінні народи просто не корректно. Нації у сучасному розумінні були синтетично створені не так давно. Тому боятися втратити свою «національну ідентичність» зовсім не варто. Втратити можна тільки те, що є реальним, а не надуманим. А вигадати собі можна буде і щось інше. Коли мене питають, чи не боюся я того, що мої нащадки будуть «чорними» чи «косими», я відверто відповідаю «ні». Бо це будуть МОЇ нащадки.
Науковці прогнозують, що вже у середені цього століття населення землі збільшиться до десяти мільярдів. Це буде піком демографічної кривої. При цьому густота населення у різних регіонах світу дуже різниться. Та ж сама ситуація і з рівнем життя. Будь-яка система прагне перейти в стан рівноваги. Вихоячи з цієї теорії можна прогнозувати значні міграці мас населення. Власне це вже відбувається, особливо після Другої світової війни.
Капітал використовує робочу силу як товар. Такий самий, яу інші ресурси, але важливішій, бо без праці людини товари не створюються. Транснаціональні корпорації і міжнародні економічні і фінансові інститути стали потужніше за уряди національних держав. Трудова міграція є наслідком діяльності транснаціонального капіталу. Те ж можна сказати і про втечу від воїн, адже війни, напряму чи опосередковано, стимулюються цими наднаціональними об’еднаннями. Це теж впливає на загальносвітовий ринок праці.
Свої серед чужих.
Тільки за офіційною статистикою у Західній і Центральній Європі прціють три з половиною мільйони громадян України. За неофіційними даними — їх у кілька разів більше, адже тут не врахована найбільш численна група гастарбайтерів — нелегали. За оцінками омбудсмана, заробітчани щороку присилають додому п’ять–шість мільярдів доларів. І як виявилося, навіть через економічну кризу, масове повернення на Батьківщину не відбулося. Схоже, що скрутні часи у більшості випадків легше «пересидіти» на Заході.
Більшість українських заробітчан працює у Росії. Там вони переважно зайняті у сфері будівництва. Григорій з Рівненської області вже близько 10 років сезонно працює в Тюмені. Цього сезону він взяв з собою на заробітки молодого зятя. Сам Григорій став за цей час бригадиром, а чоловік його дочки буде працювати звичайним вантажником. Заробітчанин жаліється на умови праці утиски з боку правоохоронних органів. Вони намагаються забрати у нього гроші. Але каже, що змушений їздити на північ ще і ще, адже вдома роботи немає.
Другою за кількістю заробітчан з України країною є Італія — там працює 13,4% всіх українських шукачів кращої долі. Уряд цієї країни нещодавно зробив умови перебування і в’їзду туди заробітчан більш складними. А нелегальні емігранти стали там вважатися кримінальними злочинцями.
Почесне третє місце у цьому списку займає Чехія. Там працюють понад 12% українських мігрантів. При чому серед величезної (10%) частини населення, що становлять трудові мігранти, українці — найчисленніша група. З початку 2009 року Чехія почала видавати гостям зі Східної Европи «зелені карти», що значно полегшало їхнє працевлаштування.
Жорсткіші умови для працевлаштування іноземців–«неєвросоюзівців» запровадили Греція, Іспанія, Португалія — країни, які вже прославилися цілими українськими колоніями у великих містах.
Грецькі бунти грудня 2008 показали, що класові антагонізми — не атавізм19-го століття. Країна ЄС виявилася не такою ситою, а її громадяни не такими пасивними. Повсталі анархісти випустили ком’юніке в якому виразили свою солідарність з робітниками-імігрантами, в тому числі нелегальними. Діти мігрантів, що були народжені у Елладі, як твердять радикали, брали активну участь у антиурядових виступах. Життя східноєвропейських гастарбайтерів солодким аж ніяк не назвеш. Вони часто не мають змоги реалізувати законні права на гідну працю. Роботодавець може впливати на них через міграційну службу, поліцію і національну мафію. Варто згадати про секретаря Профспілки прибиральниць і хатніх робітниць Константину Кунєву, прибиральницю з Болгарії. Двоє невідомих облили її обличчя сірчаною кислотою, через що вона була тяжко поранена, майже повністю втратила зір. Нападники не покарні, є припущення, що вони були найняті її роботодавцем. Клінінгові компанії часто не забезпечують своїм робітникам навіть мінімальних соціальних гарантій, затримують зарплату.
Чужі серед своїх.
Подібна ситуація має місце і в Росії. Величезна армія некваліфікованих робітників з Таджиківстану працює у сфері будівництва, сільського господарства та “чорної роботи”. У Москві, наприклад, важко зустріти двірника не таджика. Федерація профспілок Свердловської області заявила про створення профспілки будівельників-імігрантів у кінці 2008 року. За словами керівника департаменту розвитку профспілкового руху ФПСО Василя Деркача, це значно покращить рівень оплати праці і соціальні гарантії робітників. Зараз роботодавець може спекулювати на темі економічної кризи і не виконувати свої зобов’язання перед найманими робітниками. Тим більше якщо вони громадяни іншої країни.
Ще на початку 2008 року офіційна Україна, відчувала нестачу робочої сили при стабільному розвиткові економіки. Згадайте бігборди з написами «Країні потрібні…», пізніше – «Не дивитися на роботу за кордоном крізь рожеві окуляри». Населення стрімко старіє. За прогнозами спеціалістів, до 2050 року населення України у віці 18-59 років зменшиться на 44%, а кількість пенсіонерів виросте на 27%. Це призведе до зменшення надходжень до пенсійного фонду. Тобто завтрашніх пенсіонерів буде просто нікому годувати. Чи зможуть зробити це іноземні робітники?
Серед легальних трудових мігрантів в Україні, що отримали дозвіл на працевлаштування, найбільше громадян Польші, Туреччини, Китаю; з країн СНД — Росії, Узбекистану. 95% — наймані робітники, 5% – підрядники. З них трудові договора мають тільки 24%. Але більшість іноземців, що перебувають тут навіть легально, працюють неофіційно. Слід зазначити, що дозвіл на працевлаштування, зазвичай отримують кваліфіковані робітники. Більшість іноземців в Україні зайняті у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі транспортними засобами і будівництві.
Хто кого годує?
Противники трудової міграції кажуть про те, що неофіційно влаштовані гастарбайтери не приносять користі країні, що їх прийняла. Частина правди в цьому є. Державним органам вони користь приносять. А для того, щоб це було вигідно ще й її громадянам, всі іноземці, що перебувають в Україні мають бути легалізовані та офіційно працевлаштовані. Тоді вони будуть відраховувати з офіційної зарплати частку до Пенсійного фонду та на інші соціальні виплати. Тобто аби у майбутньому нагодувати багатомільйонну армію українських пенсіонерів, необхідно легалізувати армію іноземних працівників. Це вигідно як заробітчанам, так і громадянам України.
Основну частину податків ми сплачуємо не з прибутків, а з витрат — через Податок на додану вартість. Він закладений у ціну кожного товару. А товари купують як офіційні так і ні працівники. Інша справа куди йдуть ці гроші — у абстрактний держбюджет чи до Пенсійного фонду. Чиновники вже сьогоні мають зиск з нелегального положення іноземців. До цього можно додати широку ниву для хабарництва в міліції і міграційній службі. А беручи до уваги «ефективну» економічну політику держави сьогодні, сподіватися на фінансування соціальних виплат з коштів, отриманих з НДС, зайве.
Тож якщо ми не хочемо голодувати в старості, про це потрібно дбати вже сьогодні. Висновок — якщо бути послідовним і виступати проти трудової міграції і легалізації мігрантів, то варто виступати і за значне збільшення пенсійного віку. А можно просто «ліквідувати» безнадійно хворих нетрудоздатних, як це робили противники міграції у Німеччині в 30-х.
