Передмова до українського перекладу есе Ж.-П. Сартра «Республіка мовчання»
«Республіка мовчання» (la République du silence) була вперше опублікована у журналі Les Lettres françaises у вересні 1944 року. Згодом у 1949 році була включена до третього тому (Situations III) видання малих творів Сартра, який вийшов під назвою «Повоєнні роки» (Lendemains de guerre). Українською мовою публікується вперше.
«Республіка мовчання» – один з перших творів Сартра, написаних на суспільно-політичну тематику. До 1944 року такого штибу текстів Сартр практично не писав. До війни цією цариною філософ узагалі не цікавився. Що спричинило настільки капітальну трансформацію?
Насамперед досвід спільного життя на воєнних базах у різних містах (Есе-лес-Нансі, Мармутьє, Брюмат, Ітенейм тощо). Обов’язком солдата Сартра було метеорологічне зондування. Ця функція залишала чимало вільного часу, який він використовував насамперед для опису свого солдатського щодення. Ці описи були опубліковані тільки у 1983 році під назвою «Записи про дивну війну» (Carnets de la drôle de guerre). Попервах він затівав цю писанину задля уникнення комунікації з іншими солдатами. Інші солдати, втім, не стали для Сартра цілковитим пеклом. Вони зіграли чільні ролі у цих Записах.
Дивна війна завершилась у травні 1940 року. Опісля війна для Сартра стала достоту реальною. Вже у червні його заарештовують у місті Паду і переводять до табору утримання Stalag XII D біля німецького міста Трір. Там Сартр остаточно соціалізувався. Він брав активну участь у суспільному житті табору: розповідав історії, жартував, займався боксом, писав і ставив п’єси тощо. У березні 1941 року Сартра звільнили. Повернувся у Париж. Приєднався до руху Опору. Почав активно публікуватись. У 1943 році виходить «Буття і ніщо», п’єса «Мухи», перші публікації в журналі Les Lettres françaises. Через рік поставив свою знамениту п’єсу «За зачиненими дверима», а також оприлюднив не менш знамениту «Республіку мовчання», перше речення якої стало одним із головних символів французького опору: «Jamais nous n’avons été plus libres que sous l’occupation allemande» (Більш свобідними, ніж під німецькою окупацією, ми не були ніколи), яскравим вираженням Сартрової концепції свободи.
У «Записах про дивну війну» Сартр часто згадував одного зі своїх улюблених американських письменників Вільяма Фолкнера, зокрема його оповідання «Ad astra». У ньому Фолкнер висловив думку, що людина бачить більше, коли дивиться з темряви на світло, ніж коли дивиться зі світла на світло. Згідно з Сартром, людина не з’являється спочатку, щоби згодом стати свобідною. Немає різниці між бути людиною і бути свобідним. «Бути свобідним означає бути приреченим бути свобідним» (être libre c’est être condamné à être libre). Надто в нестерпних ситуаціях чи жахних обставинах. Обриси свободи чітко окреслюються тоді, коли людина дивиться на світ з темряви своїх нестерпних ситуацій. Саме про це «Республіка мовчання».
ЖАН-ПОЛЬ САРТР
РЕСПУБЛІКА МОВЧАННЯ
Більш свобідними, ніж під німецькою окупацією, ми не були ніколи. Ми втратили всі наші права, передовсім право говорити; нам щодня жбурляли в обличчя образи, а нам слід було мовчати; нас масово депортували як робітників, євреїв чи політичних в’язнів; повсюдно на стінах, у газетах, на екрані, ми віднаходили те мерзенне обличчя нас самих, котре наші гнобителі прагнули нам надати: через усе це – ми були свобідними. Позаяк нацистська отрута прослизала в наше мислення, кожна правильна думка була завоюванням; позаяк усемогутня поліція силкувалась змусити нас мовчати, кожне слово ставало коштовним наче декларація принципу; позаяк нас переслідували, кожен жест мав вагу зобов’язання. Часто жахні обставини нашої боротьби дарували врешті можливість жити, без прикрас і серпанку, це є та розтерзана, нестерпна ситуація, яку звуть людським становищем.
Вигнання, полон, а надто смерть, яку вміло маскували за щасливих часів, ми зробили повсякчасними об’єктами наших піклувань, ми дізнались, що це не трапунки, яких можна уникнути, і навіть не повсякчасні, але зовнішні загрози: слід було бачити в цьому наш жереб, нашу долю, глибинне джерело нашої людської реальності; щомиті ми жили повнотою сенсу цієї маленької банальної фрази: «Усі люди смертні». І вибір, який кожен робив щодо самого себе, був автентичним, бо робився у присутності смерті, позаяк він завжди міг би бути виражений фразою «Ліпше смерть, ніж…».
І я кажу не про ту еліту, якою були істинні діячі Опору, а про всіх французів, котрі, щогодини вдень і вночі, протягом чотирьох років, казали – ні. Сама жорстокість ворога підштовхувала нас до крайнощів нашого становища, змушуючи нас порушувати ті питання, яких ми уникали в мирний час: усі ті серед нас – і який француз у той чи той час не був у цій ситуації? – котрі знали деякі подробиці про рух Опору, запитували себе з жахом: «Якщо мене катуватимуть, чи вистою я?».
Так постало саме питання про свободу, і ми опинились біля краю того найглибиннішого пізнання, яке людина може мати щодо самої себе. Бо не Едипів комплекс чи комплекс неповноцінності є таємницею людини, а сама межа її свободи, її спромога опиратися мордуванням і смерті. Хто діяв підпільно, набув, в обставинах боротьби, новий досвід: вони не боролись відверто як солдати; переслідувані на самоті, заарештовані на самоті, вони опиралися мордуванням у покинутості, в цілковитій скруті: самотні й голі перед добре виголеними, добре нагодованими й добре вдягненими катами, котрі насміхалися з їхньої нікчемної плоті та котрим спокійна совість, надмірна соціальна спромога надавали повну видимість присутності правоти. Втім, у глибинах цієї самоти перебували інші, всі інші, всі побратими по опору, котрих вони захищали; вистачало одного слова для провокування десяти, ста арештів.
Ця тотальна відповідальність у тотальній самотності, хіба це не є самим розкриттям нашої свободи? Ця покинутість, ця самота, цей величезний ризик були однаковими для всіх, для керівників і для звичайних людей; як для тих, хто передавав послання, змісту яких вони не знали, так і для тих, хто кермував усім опором, наслідок був один: ув’язнення, депортація, смерть. У світі немає армії, у якій можна знайти подібну рівність ризиків для солдата і генералісимуса. Ось чому рух Опору був істинною демократією: для солдата, як і для командувача, та сама небезпека, та ж відповідальність, ця ж абсолютна свобода в дисципліні.
Так, у пітьмі й у крові, сформувалася найсильніша з Республік. Кожен її громадянин знав, що іншим зобов’язаний усім, і що міг розраховувати тільки на самого себе; кожен у повній покинутості реалізував свою історичну роль. Кожен із них, наперекір гнобителям, брався бути самим собою незворотно, а вибираючи себе у своїй свободі, вибирав свободу всіх. Ця республіка без інституцій, без армії, поліції, слід було, щоби кожен француз щомиті завойовував та утверджував її проти нацизму. Зараз ми стоїмо на порозі іншої Республіки: хіба ми не хочемо, аби вона зберегла при повному світлі суворі чесноти Республіки Мовчання і Ночі.
Перекладач – Павло Бартусяк
Науковий редактор – Олег Хома
Джерело: PlatosCave
