Нещодавно здійснена Бенжаміном Браттоном безкомпромісна критика аґамбенівського осмислення пандемії підштовхнула мене спробувати висловитися щодо тієї політичної й онтологічної проблематики, яка, на мою думку, лежить в основі цього інтелектуального розколу.
У текстах Джорджо Аґамбена можна знайти зокрема такі тези:
— серйозність загрози від коронавірусу — обман, а локдаун — «техно-медичний деспотизм»,
— викладачі, які погоджуються викладати винятково через Zoom, подібні до тих, хто в 1931 присягнув на вірність фашистському режимові,
— мати паспорт про вакцинацію — це як не мати на собі зірки Давида в нацистській Німеччині.
У статті Браттона відчувається, що він обурений позицією Аґамбена, зокрема її суголосністю різноманітним теоріями змови. Браттон намагається показати, як це все узгоджується з власне філософською програмою Аґамбена. Коротко кажучи, його позиція для Браттона — це романтизм, традиціоналізм і антираціоналізм, який хапається за атавістичне уявлення про людину та відкидає наукову картину світу. Принаймні часткове підтвердження справедливості таких закидів можна побачити, наприклад, у ставленні Аґамбена до дистанційної освіти. Критикуючи онлайн-семінари й відсутність живого спілкування, він пише:
«Частиною технологічного варварства, яке ми зараз переживаємо,
є зникнення з життя будь-якого чуттєвого досвіду, а також втрата
живого погляду, ув’язненого тепер постійно
у примарному екрані.» [Цит.]
Погоджуючись із Браттоном, що на кону тут стоїть розуміння людини як такої, я однак схиляюся до думки, що базована на науковому світогляді альтернатива, яку змальовує нам Браттон є, можливо, занадто райдужною:
«Людина — це також випадковий, складний і плюралістичний асамбляж,
здатний себе коригувати так, щоб можна було нарешті почуватися
затишно у власному тілі.» [Там само]
Таке людство, асамбляж людського і нелюдського (non-human), можна описати й по-іншому. Майстром у представленні цієї інгуманістичної картинки у «темному» світлі є Нік Ленд (якого асоціюють із «темним просвітництвом» і «темним» дельозіанством, а також неореакцією). Ось як змальовують його філософію Рей Брасьє та Робін Маккей, редактори-упорядники збірника праць Ленда:
«Метафізика виливається у психотичну космогонію. Історія життя на Землі —
від бактерій до Майкрософту — це історія витіснення (suppression).
Безіменне витіснене клекоче під організованими поверхнями життя;
замкнене в клітинах, суспільствах, самостях, мікро-
та макро-ПОСБах (політично організованих системах безпеки — В. К.),
воно все ж спазматично проривається і штовхає земну історію низкою
інтенсивних порогів, що сходяться в напрямку розплавлення.
Єдиний справжній агент революції, Антихрист, — це не одиниця,
а множина, рій замаскованих засланців з майбутнього,
які “приготувалися зжерти твій телевізор, проникнути
у твій банківський рахунок і хакнути мітохондрії
у твоїй ДНК”; під’єднуючи десублімований
Ерос до синтетичного танатосу з метою
прискорити застарівання людства.» [Цит.]
Такий образ не буде настільки ж привабливим, як той, що змальовує Браттон (хоча як кому, зважаючи на увагу до філософії Ленда). Водночас обидві картини мають спільне коріння — радикальну дисоціацію, розпад людини на асамбляж агентів, що взаємодіють між собою.
Схоже, що застарівання, про яке йдеться у Ленда, стосується саме того образу людини, який майорить за аґамбенівською зневагою до вірусної загрози й методів їй протистояти, зокрема до онлайн освіти. Я схильний до того, щоб разом із Браттоном і Лендом відкинути цю примару автентичності й спробувати мислити людину як асамбляж, конгломерат. Водночас я не хочу рухатися шляхом Ленда. Шляхом, який привів його до неореакції — що не дивно: відкинувши усякий традиційний гуманізм, нескладно врешті опинитися в лавах прихильників техно-тоталітаризму. Тому далі я спробую окреслити такий образ людини, який би міг уникнути цих крайнощів.
До того ж, я погоджуюся з Браттоном у тому, що наш образ людини має стати фундаментом для «позитивної біополітики» (оксюморону для Аґамбена), яка зокрема зважає на «еволюційну переплетеність (entanglement) ссавців і вірусів». Однак якого роду політика може відповідати такій онтології асамбляжів?
Як мені видається, у руслі наукового світогляду портрет людини перетворюється на мозаїку: людський організм — це конгломерат різних акторів (різних систем і мікроорганізмів), які знаходяться в більшою чи меншою мірою сталій кооперації. Цілісність організму забезпечується цією кооперацією і може в будь-який момент бути зруйнована — одна з систем може вийти з ладу, «повстати» проти інших (як при автоімунних захворюваннях), мікроорганізми можуть розмножитися більше допустимого рівня. Водночас ця хитка сталість постійно взаємодіє з усе новими армадами акторів. Частина з них сприймається як «чуже» і атакується (віруси).
Частина — освоюється, стає складовою тієї кооперації, що формує людину (частина мікроорганізмів, поживні речовини). Тобто те суще, щодо якого ми вживаємо слово «людина», є продуктом динамічної структури привласнення і відмежування, у якій множина акторів об’єднується і відмежовується від іншої множини. Щодо цього я пропоную метафорично застосувати шміттеанське визначення політичного як такого, що базується на протиставленні «друзі-вороги».
Тоді буття організму, зокрема людського, виявляється політичним у зовсім незвичному значенні: рій акторів, що складає організм, конституюється опозицією «ми-вони». У такому вжитку поняття політичного і фундаментальна опозиція, яка його утворює, стають максимально абстрактними. Вони більше не прив’язані до відношення «людина-людина», а стають космічним принципом, згідно з яким утворюються певні єдності — єдності, які завжди є продуктом єднання (а не наперед даними сутностями), витвором динамічної структури, яка поєднує і відділяє.
Цей принцип єднання можна так само застосувати й до того, що прийнято відносити до сфери ментального — до думок, образів. Із сукупності імпульсів, які спалахують у людині, завжди обирається лише частина, а інші відкидаються (зокрема як неприйнятні). Я не готовий поки торкатися питань можливості (і доцільності) зводити ці імпульси до нейронної активності. Так само як і питання про те, яким чином відкинуті (витіснені) імпульси зберігають певний вплив.
Моя загальна інтуїція в тому, що присутня в нас множина думок, образів та імпульсів, постійно зазнає того самого політичного розподілу, що відбувається з біологічними складовими. Множинність, прихована за видимістю єдності свідомості, так само «збирається» в певний конгломерат, відкидаючи «чуже» і тим самим формуючи «своє», що і створює враження єдності.
Таким чином питання онтології людського буття зливається з питанням політики. Політика як процес розподілу на своїх та чужих стає модусом існування конгломерату біологічних та/або ментальних акторів, який ми називаємо людиною. Той самий онто-політичний принцип діє й на макрорівні — тобто на рівні великих і малих соціальних груп. Про переваги та небезпеки такого квазішміттеанського руху думки й можливі засоби їм зарадити я говоритиму наступного разу.
_______
Фотографія: робота з виставки “Психодарвінізм: еволюція психів” Ільї та Саші Чичкан (2017; джерело).
Джерело: Koine
